увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 01.10.2016 02:53
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



До проблеми етичної небезпеки нашого суспільства

03.08.14 | Ірма Крейн

Стаття продовжує обговорення проблеми ЕТИЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ нашого суспільства (розпочате в [1]), яку становлять рудиментарні стереотипи радянської тоталітарної свідомості.

Якщо ЕТИЧНИМ ЗДОРОВ‘ЯМ СУСПІЛЬСТВА вважати наявність визнаної та декларованої СИСТЕМИ ЕТИЧНИХ МАКСИМ і прагнення НЕОДМІННО ДОТРИМУВАТИСЯ цієї системи, то ВТРАТА категорії експліцитної, поширювальної, стверджувальної «нормативної» ПРЕЗУМПЦІЇ, притаманної ВІДКРИТИМ суспільствам, та підміна її ПРЕЗУМПЦІЄЮ імпліцитною, обмежувальною, заперечною, «узусною», притаманною суспільствам ЗАКРИТИМ, про що йшлося раніше [ там само], свідчить про РОЗЛАД ЕТИЧНОГО ЗДОРОВ‘Я СУСПІЛЬСТВА.

 Тут ми розглянемо сумні наслідки втрати цієї категорії для такої надзвичайно чутливої для суспільства сфери, як психіатрія. Оскільки огляд відповідної літератури не є нашою метою, обмежимося однією статтею, що має саме таку назву – «Презумпції у психіатрії» [2] і вже розглядалася раніше [3]. Дуже чітка логіка викладу дала змогу представити там аргументацію автора у вигляді блок-схеми, але тут потреби в тому немає і достатньо навести основні положення.

Розмірковуючи над Презумпціями в психіатрії, автор спиняється на Презумпції ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ‘Я та її ролі в ситуації «недобровільної госпіталізації», коли психіатр, приймаючи таке рішення, виходить з імовірності скоєння пацієнтом небезпечних для оточуючих дій, що прямо пропорційне часу, протягом якого пацієнт залишається на волі. Психіатр постає перед вибором: забезпечити права пацієнта, що потребує часу для отримання інформації та підвищує ступінь соціальної небезпеки, чи запобігти соціально небезпечним діям, ухваливши рішення про «недобровільну госпіталізацію», і доходить висновку, що припустима помилка в цьому разі є закономірною втратою спроби розв‘язати зазначене протиріччя і цілком може бути виправлена на наступному етапі, тоді як соціально небезпечна дія – незворотна.

 Але висновок про «закономірність втрати» можна вважати правомірним і погодитися з цим твердженням лише у разі абсолютної зворотності для пацієнта наслідків недобровільної госпіталізації та абсолютної незворотності наслідків його дій для оточуючих. У реальності наслідки як для пацієнта, так і для оточуючих, мають імовірнісний характер, і тому цей висновок викликає цілком «правомірні» сумніви, а протиріччя між правами пацієнта і правами оточуючих залишається нерозв‘язаним.

Моделюючи хід міркувань психіатра, автор статті [2] запитує: Презумпцією чого він керується, приймаючи рішення про недобровільну госпіталізацію? І сам відповідає, що аж ніяк ні Презумпцією психічного здоров‘я, протиріччя ж між дотриманням прав пацієнта та безпеки оточуючих фактично залишається нерозв‘язаним. І це цілком прогнозуємо, бо в межах імпліцитної, обмежувальної, заперечної, патерналістської Презумпції, де пацієнт розглядається як ОБ‘ЄКТ – волі психіатра, якою насправді користуються, як автор статті, так і його уявний узагальнений психіатр, зазначене протиріччя не може бути розв‘язане ПРИНЦИПОВО. Це потребує пояснення, а отже, певного відступу.

 Одним із найяскравіших досягнень математичної логіки ХХ століття визнана теорема математика Курта Геделя «про неповноту формальних систем». Вона доводить, що в будь-якій змістовній формальній системі знайдуться твердження, які засобами цієї системи не можна ані довести, ані спростувати [4]. Попри те, що теорема була доведена для формальних систем, невдовзі стало очевидним, що цей результат має ширше значення й уможливлює пояснення різних, уже відомих феноменів (як, напр., неможливість зняття омонімії на рівні граматичної системи мови без виходу в таку категорію, як контекст). Першим, ще в 50-ті роки минулого століття, на це звернув увагу видатний лінгвіст і культуролог нашого часу В‘ячеслав Іванов. У подальшому теорему Геделя почали застосовувати як МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП. Дотримуючись його, ПРОТИРІЧЧЯ між правами пацієнта і правами оточуючих неможливо розв‘язати на рівні ПРАВА. Для цього необхідно перейти на вищий рівень – ЕТИЧНИХ НОРМ, що передбачає ставлення до пацієнта не як до Об‘єкта чужої волі – волі психіатра, а як до СУБ‘ЄКТА, наділеного СВОБОДОЮ ВОЛІ.

Такий підхід дає змогу розглянути зазначене протиріччя, користуючись експліцитною, поширювальною, стверджувальною, «нормативною» Презумпцією­ наявності в пацієнта у стані «психічного здоров‘я» ЕТИЧНИХ НОРМ, визнаних даним суспільством, яку ми пропонуємо назвати ПРЕЗУМПЦІЄЮ ЕТИЧНОГО ЗДОРОВ‘Я ОСОБИСТОСТІ як носія ЕТИЧНОГО ЗДОРОВ‘Я всього суспільства.

Спробуємо промоделювати поведінку пацієнта, якому в стані «психічного здоров‘я», за умови «достатньої інформованості» про можливість скоєння ним у стані «психічного розладу» соціально небезпечних дій, психіатр пропонує самому вирішити питання про власну «недобровільну госпіталізацію» в разі діагностування хвороби. Тобто виступити в ролі Суб‘єкта і розглядати самого себе в стані «психічного розладу» як Об‘єкт.

Невід‘ємною складовою набору ЕТИЧНИХ НОРМ є СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Апелюючи до неї, пацієнт може відчути спокусу переадресувати вирішення цього питання певному «оточуючому» (якому ми теж повинні презюмувати набір таких самих етичних норм), і запропонувати    йому роль Суб‘єкта, розглядаючи самого себе як Об‘єкт. Але той, у свою чергу, керуючись власним відчуттям справедливості, може знову повернути це запитання пацієнтові, і тоді виникне ситуація відомої притчі про попа, який мав собаку і вбив її... Так само, як ПРОТИРІЧЧЯ між правами пацієнта та оточуючих неможливо розв‘язати в межах категорії права, питання СПРАВЕДЛИВОСТІ в цьому протиріччі неможливо вирішити в межах самої категорії СПРАВЕДЛИВОСТІ. Історичним підтвердженням цього є той факт, що найжорстокіші режими, які цілковито нехтують справедливістю, виникали саме на цій ідеї ( див. [5]).

Для розв‘язання розглянутого протиріччя необхідно перейти до ще вищого рівня етикиМОРАЛІ і презюмувати нашому пацієнтові в ролі Суб‘єкта наявність моральних категорій, де найдавнішою та найпоширенішою в різних етичних, філософських і релігійних системах (Махабхарата, Аристотель, Конфуцій, Старий і Новий Заповіти тощо) є ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО – не чини іншому те, чого не бажаєш собі.

 Але знання певних максим, заповідей, постулатів само по собі ще не забезпечує їхнього виконання. МЕХАНІЗМОМ, який визначає МОРАЛЬНИЙ ВИБІР – «виконувати їх чи ні», є СОВІСТЬ (детальніше див. [6]).

 Спробу створення формального апарату дії СОВІСТІ зробив колишній московський науковець, а нині відомий американський учений Володимир Лефевр. Успіх цієї першої у світовій літературі спроби використання математичного апарату Булєвої алгебри для досліджень у галузі етики та моралі засвідчений високою оцінкою таких видатних учених ХХ століття, як Анатолій Рапопорт, що написав передмову до першого і другого видання книги [7] (вже перекладеного російською мовою) та Карл Поппер [8]. А постійно зростаючий інтерес до цієї тематики (численні міжнародні конференції та симпозіуми, спеціальні випуски міжнародних часописів тощо) підтверджує наявність «соціального замовлення» на «точной мысли голость» (Ю. Шрейдер) – абстракції, що протистоять емоціям й апелюють до Розуму саме там, де емоції так відверто «правлять бал», – у царині наук про ЛЮДИНУ і ЛЮДСТВО. Бо відсутність справжніх теоретичних моделей, які в радянській науці підміняли «утопічними ідеалами», відчиняє двері для необмежного маніпулювання поняттями та різних перекручень ( детальніше про це в [9]).

На жаль, дворічні намагання групи науковців і правозахисників – шанувальників «Алгебри совісті» – видати українською мовою цю фундаментальну працю виявилися марними, і наш читач знайомиться з нею у перекладі з англійської державною мовою свого північного сусіди.

Посилаючись на викладення у [6] основних положень «Алгебри совісті», достатньо обмежитися лише переказом головної ідеї твору В. Лефевра. Вона полягає в твердженні про наявність двох принципово відмінних етичних систем: одна з них не визнає компромісу між ДОБРОМ і ЗЛОМ, тобто можливості досягнення «високої» мети негідними засобами (мета не виправдовує засоби, вони мають бути співмірними меті) – В. Лефевр називає її Першою етичною системою, тоді, як інша система – В. Лефевр називає її Другою етичною системою, визнає можливість поєднання ДОБРА і ЗЛА (мета виправдовує засоби – «ліс рубають, тріски летять», «добро має бути з кулаками», «ми за ціною не постоїмо» тощо). Модель цих двох систем дозволяє не тільки пояснювати, а й прогнозувати поведінку представників кожної системи в ситуації, що вимагає МОРАЛЬНОГО ВИБОРУ.

Вважаючи ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО – «Добром», а його порушення – «Злом», та презюмуючи належність нашого пацієнта до Першої етичної системи, ми можемо бути певні, що він однозначно висловиться за свою недобровільну госпіталізацію в стані психічного розладу, незалежно від можливості чи неможливості зворотності наслідків для нього самого, бо для Людини, що має СОВІСТЬ, ці наслідки НЕСПІВМІРНІ із стражданнями від її ДОКОРІВ.

Отже, на перший погляд ми дійшли того самого висновку щодо «правомірності втрати» з боку пацієнта. Але це тільки на перший погляд, оскільки поведінка пацієнта як СУБ‘ЄКТА, який, приймаючи рішення про свої втрати, реалізує власну волю, і як ОБ‘ЄКТА, що реалізує чужу волю,ПРОТИЛЕЖНІ ПРИНЦИПОВО. До речі, на Заході вже починають пропонувати пацієнтам давати дозвіл на «недобровільну госпіталізації» у разі погіршення їхнього стану, але аргументація наводиться на рівні права, а не моралі.

В нашому уявному експерименті ми розглядали «ідеального» пацієнта й «ідеального» психіатра. Ще раз зауважимо: не «утопічних», тобто «нереальних», а таких, що представляють ідеалізовані моделі реальності. І так само, як можливість за допомогою сучасної техніки пересуватися на суходолі, у воді, літати і навіть підкорювати космос, підтверджує правомірність користування поняттям «ідеального газу», той факт, що за найжорстокіших режимів завжди знаходились ті, для яких (за Кантом) закони моралі непорушні так само, як закони Космосу (див. [5]), підтверджує правомірність використання ідеалізованих моделей пацієнтів і психіатрів. Проблема в тому, як наблизити до них реальність, бо це тільки верхівка айсберга, оскільки ЕТИЧНЕ ЗДОРОВ‘Я ЧЛЕНІВ СУСПІЛЬСТВА є похідним від ЕТИЧНОГО ЗДОРОВ‘Я СУСПІЛЬСТВА.

Цілком зрозуміло, що етико-правова парадигма в «одній, окремо взятій» сфері життя суспільства – психіатрії, не може відрізнятися від загальної ситуації в Україні. І тут ми знову звертаємося до монографії В.Лефевра, яка в першому виданні мала назву «Алгебра совісті. Порівняльний аналіз Західної та Радянської етичних систем». Експериментальне дослідження, учасниками якого були респонденти американці та емігранти з колишнього Радянського Союзу, аналіз етичних структур, що втілені в поведінці героїв класичних творів Західної та Радянської культури (Шекспірівський Гамлет VS Кожух із «Залізного потоку» Серафимовича та Павло Корчагін з «Як гартувалася сталь»  Островського), а також розгляд головних заповідей Радянської моралі в «Моральному Кодексі будівника комунізму», порівняно із Заповідями Мойсеєвими та Новим Заповітом, свідчать про те, що Перша етична система реалізована в Західній культурі, Друга – в культурі Радянського Союзу. Звичайно, не тільки в ній, за приклад можуть також правити Китай, Індокитай, фашизм, екстремістські релігійні філософії тощо, але саме в Радянській культурі, як на цьому наголошує В.Лефевр, поєднання декларації високих моральних ідеалів із відвертим визнанням будь-яких засобів їх досягнення є найяскравішим. Отже, різниця між Західним та Радянським світами є значно глибшою, аніж це раніше вважалося, бо зачіпає фундаментальні поняття ДОБРА і ЗЛА. Для читачів з колишнього Радянського Союзу сумним та водночас попереджувальним є той факт, що серед Радянських емігрантів, більшість із яких виявилася носіями Другої етичної системи, було чимало таких, що свідомо протистояли Радянському тоталітаризму, але підсвідомо таки залишались його бранцями.

 Глибинні причини цього, на перший погляд, парадоксального феномена розглядаються у присвяченій аналізу «Алгебри совісті» згаданій вище статті [6] Зиновія Антонюка, відомого правозахисника, багаторічного в‘язня сумління, автора численних статей з прав людини, питань суспільної свідомості й духовної культури, а також книги «Рефлексії ідентичності» (Київ, 2007). Передати повністю зміст такої серйозної статті неможливо й не варто – краще прочитати її в оригіналі й замислитись над порушеними в ній питаннями. Тому розглянемо лише деякі особливо важливі тези.

 Наголошуючи на необхідності розрізняти такі два фундаментальні поняття, як система цінностей (своєрідний перелік чи їхній уявний список) та етична система (набір правил переходу від елементарних цінностей до комплексів), З. Антонюк звертає увагу на те, що самі цінності змінюються порівняно легко, але значно важче змінити спосіб їх комбінування, бо він дуже глибоко закорінений у людській свідомості, продовжуючи визначати логіку ціннісної поведінки навіть після того, як сам суб’єкт змінив свою ціннісну систему. Тож не дивно, що недавні емігранти з СРСР, які вважали себе супротивниками совєтської системи цінностей, поводилися з новими цінностями за тією ж самою системою їх комбінування (Другою), яку всотали раніше.

У статті також розглядається можливість використання моделі В. Лефевра, яка ВИКЛЮЧАЄ ПОДВІЙНІСТЬ ПІДХОДУ, для ОБ‘ЄКТИВНОЇ ОЦІНКИ нашого драматичного і суперечливого минулого та не менш суперечливого сьогодення. Хоча стаття з‘явилася в «Критиці» 2009 року, порушені там питання виявляються напрочуд актуальними саме нині, коли вирішується доля України – її європейський вибір і постає питання про ПРИНЦИПОВУ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ моралі Західної – ПЕРШОСИСТЕМНОЇ та нашої Пострадянської – ДРУГОСИСТЕМНОЇ.

Ще в 2009 році З. Антонюк запитував, нащо лукаво говорити про нашу європейську стратегічну мету, залишаючись намертво прив’язаними до другосистемного етичного домінування ще не на одне покоління, і наголошував на тому, «що нам конче потрібна суто громадянська мобілізація. Не зациклюватися на якихось «довкологумільовських» чи «продугінських» моделях «пасіонарності» та відвічної «цивілізаційної приреченості», а чітко і послідовно орієнтуватися на громадянський вимір. Мобілізація в тому вимірі не за мовною, релігійною, регіональною, станово-економічною, політичною, расовою чи культурною ознакою, а саме за етичною, зі сповідуванням першої етичної системи, бо маємо тут жахливий дефіцит. Адже будь-який суспільно-політичний проект, загальнодержавний чи регіональний, у названих чи й не названих тут сферах, може мати міцне підґрунтя лише у першій етичній систем [6, ст. 32]. А також закликав «…до самоосмислення і свідомого етичного саморозвитку. З усвідомленням етичної небезпеки, яка загрожує нашому суспільству і вимагає свідомого етичного саморозвитку. Попервах хоча б через широку суспільну дискусію про оптимальні наші шляхи виходу із “язичницького етичного рабства ”» [там само].

 У попередній статті З. Антонюка [10] пропонувалося починати хоча б з Круглого столу для обговорення сучасної української посткомуністичної проблематики в контексті ДВОХ ЕТИЧНИХ СИСТЕМ із використанням книги В. Лефевра «Алгебра совісті» та за можливої участі «знаменитого автора». Від себе додамо – із запрошенням В. Лефевра, скажімо, в Києво-Могилянську академію, якщо не з циклом лекцій з його теорії, як це заведено в західних університетах, то хоча б з однією лекцією, а також із новою спробою перекладу українською другого видання «Алгебри совісті». Саме тепер, коли оновилися спроби «відбілити» Радянську систему і звести нанівець пам’ять про її жахливі злочини, український переклад монографії В. Лефевра стає особливо важливим, ба більше необхідним – бо автор не тільки закликає, висловлюючись рядком з Ліни Костенко, «шукати цензора в собі», а пропонує механізм реалізації цього пошуку.

Порівняльний аналіз Західної та Радянської етичних систем В. Лефевра – фактично Суд над радянським тоталітаризмом з позицій ЕТИКИ і МОРАЛІ. На Заході, де вже відбувся юридичний Осуд німецького фашизму Міжнародним Нюрнберзьким Судом, який засудив і затаврував його злочини як ЗЛОЧИНИ СУПРОТИ ЛЮДСТВА, що не мають виправдання, не було потреби в спеціальній ритуалізації цього Осуду, хоча перетворені на музеї табори смерті є, по суті, матеріалізованою АНАФЕМОЮ.

Натомість, на одній шостій суходолу назви вулиць, селищ, міст і пам‘ятники в містах та селищах уславлюють, користуючись відомим висловлюванням Збігнева Бжезинського «століття МЕГАСМЕРТІ», її натхненників, організаторів і виконавців.

 НАД СОВЄТСЬКИМ ТОТАЛІТАРИЗМОМ СУДУ НЕ БУЛО.адянським тоталітаризмом Тож його злочинність не стала фактом суспільної свідомості. Як зазначалося в [10, ст.16], «щоб справді щось змінити, потрібно обов’язково пройти через чітку юридичну процедуру розриву з минулим. Я б навіть вжив тут слово «ритуал»: тобто потрібно, щоб ця юридично чітко опрацьована процедура розриву з минулим пройшла через суспільну свідомість у вигляді своєрідно освяченого тою свідомістю ритуалу. Своєрідної сакралізації. У нашому випадку насамперед потрібен розрив із минулим в етичній системі». При обговоренні цього питання З. Антонюк також наполягав на необхідності урочистого проголошення Верховною Радою Акта, на зразок Акта про державну незалежність України.

 ЮРИДИЧНИЙ ОСУД радянського тоталітаризму за ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДСТВА, безперечно, необхідний, але недостатній. Суд, проведений В. Лефевром над радянським тоталітаризмом з позицій ЕТИКИ і МОРАЛІ – ЛЮДСЬКОЇ, тільки перший крок. Для ОСТАТОЧНОГО «ОЧИЩЕННЯ і НЕПОВЕРНЕННЯ» потрібний СУД над РАДЯНСЬКИМ ТОТАЛІТАРИЗМОМ як СИСТЕМОЮ на засадах МЕТАПІДХОДУ: засудження його злочинів з позиції МЕТАЕТИКИ – ЕТИКИ РОЗУМУ як МЕТАЗЛОЧИНІВ – ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ РОЗУМУ [9,11], та ВІЧНА АНАФЕМА у вигляді ЧОРНОГО ГРАНІТНОГО КІЛКА, що символізує осиковий, якого, за народними віруваннями, вбивали в могилу упиря, щоб не міг воскреснути.

Повертаючись до проблеми втрати за роки тоталітаризму поняття Презумпції, як етико-правової категорії відкритого суспільства, зауважимо, що це поняття (див. [1]) треба вважати для нас фактично новою категорією і знову вводити в суспільну свідомість, аби воно ввійшло в плоть і кров громадян майбутнього демократичного суспільства. Шляхи досягнення цього можуть бути різними. Один з таких шляхів – «згори» – ми розглянемо.

Авторкою статті, яка в 70-х роках очолювала проект «Дослідження можливості встановлення інформаційного контакту з дельфінами», було запропоновано як засадничу основу підходу до розв‘язання проблеми ПРИНЦИП ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ, згідно з яким будь-яка система, що функціонує в середовищі, відмінному від середовища функціонування HOMO SAPIENS, має вважатися РОЗУМНОЮ, доки не доведено ПРОТИЛЕЖНЕ.

Від самого початку дослідження дельфінів (на Заході – після Другої світової війни, в Радянському Союзі – в 60-ті роки) ці розробки ґрунтувалися на імпліцитній, обмежувальній, заперечній, «узусній» Презумпції про наявність на нашій планеті лише одного виду розумних істот – Homo Sapiens. Притому цілковито нехтували тим фактом, що Океан – це фактично зовсім незнайоме середовище, глибинні закономірності якого й досі невідомі, як невідомі і закономірності можливого розвитку Розуму там. І в цьому аспекті між Океаном і будь-якою іншою планетою не має принципової різниці. Через Презумпцію власної вищості – зарозумілу впевненість Людства у своїй «унікальності» та «вищості» над усім живим на нашій планеті і, звідси – і в праві чинити на свій розсуд усюди та з усіма, а отже, й у праві на «депортацію» його найбільш розвинених «корінних» мешканців, дельфіни опинялись у штучно створених, незвичних для них умовах задля «наукових досліджень» та «службового використання». Внаслідок цього у вивченні дельфінів виникла ситуація хибного кола: щоб визнати неможливість примусового утримання дельфінів у неприродних для них умовах, треба було довести, що вони «розумні». Але вимога доводити «розумність» істоти в цілком неприродних для неї умовах – це те саме, що доводити свою безневинність, сидячи у в’язниці. Логічним виходом з цієї ситуації було би застосування запропонованої авторкою ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ.

Ідея Презумпції Розумності спричинила шалений опір не лише серед представників мілітаристські спрямованого «службового використання» дельфінів, а й серед багатьох (за рідкісними винятками) тодішніх впливових вітчизняних біологів, які a priori визначили «стелю» рівня розвитку дельфінів, що насправді було «стелею» їхніх уявлень та поглядів. Через обмеженість тогочасної можливості контактів із зарубіжними колегами ідея Презумпції Розумності не знайшла тоді належної підтримки. Тому я відмовилася брати участь у дослідженнях, заснованих на примусі і спрямованих як на військове, так і на будь-яке інше використання дельфінів.

 У 1989 році було зроблено спробу повернутися до цього питання й отримати підтримку ширшого кола фахівців. Проект ДЕКЛАРАЦІЇ ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ, розроблений спільно з нашим співробітником Ольгою Зарецькою, колегами і однодумцями Борисом Дашевським і Геннадієм Мельніковим (див. [12]), було представлено в Москві в Дипломатичній Академії МЗС СРСР на Круглому столі « Глобальні проблеми розвитку Розуму і гуманізація міжнародних відносин» [13]. Обговорення, в якому взяли участь фахівці з філософії, кібернетики, системології, теоретичної біології, лінгвістики тощо, тривало два дні і було несподівано бурхливим, але ухвалити Декларацію не вдалось. І то не дивно: в суспільстві, де протягом кількох десятиліть зневажався принцип Презумпції невинуватості, навіть його найбільш освічені та вільнодумні громадяни несли на собі тягар етико-правових уявлень того суспільства і не були готові сприйняти ідею ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ.

 Це питання авторка знову порушила в доповіді на 44-му Конгресі Міжнародної Астронавтичної Федерації у Граці (Австрія) 1993 року [14]. Стисло наведемо представлену там аргументацію.

Провідні зарубіжні науково-технічні установи, такі як Дослідницький Центр NASA в Каліфорнії, Міжнародний космічний університет, Центр радіофізичних і космічних досліджень Корнуельського університету (США) та інші, провадять широкі дослідження, спрямовані на осмислення соціальних наслідків виходу Людства в Космос – від прогнозування того, як впливатиме широке застосувань космічних технологій на життя кожної людини, до аналізу економічних ( наприклад, зміни в системі страхування), політичних (використання цього чинника різними політичними угрупованнями, зокрема, екстремістськими) та інших наслідків можливого прийому сигналів від космічних цивілізацій чи прямих контактів із ними. Втім, питання про взаємозв’язок виходу Людства в КОСМОС з необхідністю переходу його СВІДОМОСТІ на новий – КОСМІЧНИЙ – рівень досі не ставилося. На наукових дискусіях, присвячених проблемі позаземних цивілізацій, увага зазвичай фокусувалася на питанні можливості існування в Космосі інших форм життя та Розуму, та принципової можливості налагодження з ними контакту. А от питання про те, чи гідне Людство приєднатися до, хай уявної, спільноти позаземних цивілізацій, ніколи не обговорюється.

 Якщо повага до ПРАВ ЛЮДИНИ є НЕОДМІННОЮ УМОВОЮ вступу країни до спільноти цивілізованих країн світу (в чому ми тепер можемо пересвідчитися на власному досвіді щодо проблеми приєднання України до Угоди про Асоціацію з ЄС), то логічно припустити, що повага до прав ІНШИХ форм ЖИТТЯ та РОЗУМУ має бути НЕОБХІДНОЮ УМОВОЮ приєднання нашої Цивілізації до Спільноти Космічних Цивілізацій. Тому визнання та проголошення запропонованої ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ щодо будь-якої раніше невідомої форми прояву ЖИТТЯ, яка функціонує в середовищі, відмінному від середовища функціонування HOMO SAPIENS, і може виявитися формою прояву РОЗУМУ, мало б засвідчити початок КОСМІЧНОЇ ЕРИ в розвитку СВІДОМОСТІ ЛЮДСТВА.

 Ідею ПРИНЦИПУ ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ і ПРОЕКТ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ підтримали вчені – представники різних країн – США, Великої Британії, Франції, Швейцарії, Фінляндії тощо, було також запропоновано подальші кроки, необхідні для реалізації Проекту. На жаль, участь у цих заходах виявилася для авторки неможливою – через брак фінансової підтримки з боку відповідних інстанцій в Україні. Передача ідеї іноземним колегам без участі в Проекті означала би черговий крок у перетворенні України на сировинний додаток Заходу, причому в даному випадку – у найціннішому виді сировини – ідеях, тому на цьому все скінчилося.

Але подальша робота з удосконалення тексту Декларації не припинялася. Згодом стала очевидною необхідність поширення ПРИНЦИПУ ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ на певну категорію членів нашого суспільства – психічно хворих. Унаслідок втрати поняття Презумпції, притаманного відкритим суспільствам, та підміна його поняттям Презумпції, притаманним суспільствам закритим, у радянському, а також у нашому пострадянському суспільстві міцно затвердилася імпліцитна, обмежувальна, заперечна Презумпція, згідно з якою будь-який прояв «психічного розладу» ототожнюється з порушенням мислення – «дурістю» (звідки й відома зневажлива назва лікувальних психіатричних закладів). Оскільки тема психічних захворювань у лицемірному тоталітарному Радянському Союзі була табуйованою, не можна назвати жодного тогочасного літературного твору чи фільму, присвяченого цій болючій проблемі, крім хіба що хрестоматійного «Ідіота» Достоєвського, який саме закінчується повідомленням про повне недоумство героя. Факти же психічних захворювань відомих учених, письменників, діячів мистецтва і культури тощо сором‘язливо замовчувались і не потрапляли в їхні біографії, оскільки не відповідали загальній тенденції канонізації та ідолопоклоніння.

Цей стійкий стереотип закорінений у суспільну свідомість щодо «тих», хто хоч раз побував «ТАМ», не може не впливати на персонал психіатричних лікувальних закладів, унаслідок чого там створюється певний клімат, і на пацієнтів персонал дивиться як на людей, викреслених із суспільного життя, куди вони вже ніколи не зможуть повернутися. Тож будь-які малописьменні санітари і доглядальниці, хай навіть чуйні і жалісливі, звертаються на «ти» до пацієнтів поважного віку, часто-густо високоосвічених, які до цього обіймали досить солідні посади, і зі співчуттям кажуть про них винятково в минулому часі: «а от був …» (це чують інші пацієнти, а інколи – сам об‘єкт розмови). Якби ці хворі були пацієнтами інших медичних закладів, ті самі санітари і доглядальниці розмовляли би з ними шанобливо і так само шанобливо пошепки обговорювали б їхній високий статус у суспільстві. На жаль, цей стереотип впливає і на деяких психіатрів.

 Для боротьби з цим ганебним явищем необхідно офіційно визнати й декларувати, що кожний представник системи HOMO SAPIENS вважається РОЗУМНИМ, доки не доведено ПРОТИЛЕЖНЕ,  та застосовувати цей принцип у разі діагностування «психічного розладу». Таке офіційне і декларативне протиставлення експліцитної, поширювальної, стверджувальної «нормативної» ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ імпліцитній, обмежувальній, заперечній, «узусній», Презумпції, так би мовити, «нерозумності», сприяло би кардинальній зміні в ставленні суспільства, а отже, і медичного персоналу, до пацієнтів психіатричних лікарень та відмови від обивательської, брутальної назви цих закладів.

Тож згідно з доповненим текстом ДЕКЛАРАЦІЇ ПРЕЗУМПЦІЇ РОЗУМНОСТІ,

 будь-яка система, що функціонує в середовищі, відмінному від середовища функціонування HOMO SAPIENS, має вважатися РОЗУМНОЮ, доки не доведено ПРОТИЛЕЖНЕ, так само кожний представник системи HOMO SAPIENS вважається РОЗУМНИМ, доки не доведено ПРОТИЛЕЖНЕ.

 Остаточний текст ДЕКЛАРАЦІЇ та питання можливості його подання у відповідні міжнародні організації обговорюються на «ЗУСТРІЧАХ» невеликої групи науковців і правозахисників, що за місцем їх проведення ( Будинок учених НАН України неподалік Золотих воріт) було названо «ЗОЛОТОВОРІТСЬКИМИ». Запрошення до участі міжнародних фахівців та подальші регулярні міжнародні «Золотоворітські Зустрічі» зробили би Київ центром обговорення та підготовки остаточного тексту ДЕКЛАРАЦІЇ для подання у відповідні міжнародні організації.

Ідею Маніфесту Рассела­ – Ейнштейна можна передати словами великого Кобзаря:

         Схаменіться, будьте Люди,

         Бо лихо вам буде.

 Ідею Декларації Презумпції Розумності – словами нашої сучасниці, великого поета – Ліни Костенко:

          Вже почалось, мабуть, майбутнє.

          Оце, либонь, вже почалось.

Така ініціатива України сприяла би визнанню її в світі як країни, що попри всі внутрішні негаразди та труднощі, які вона ще має подолати, здатна зазирати в майбутнє та ВЕСТИ ПЕРЕД у подіях навіть не історичного, а КОСМІЧНОГО виміру, а це кардинально вплинуло би на розвиток самосвідомості і самоповаги її громадян та навічно вкарбувало б у свідомість українського суспільства шляхетне поняття – ПРЕЗУМПЦІЯ.

 

1. Крейн.І.М. Про одну втрачену етичну категорію суспільної свідомості відкритих суспільств. Режим доступу: khpg.org

 2. Крейн И.М. Презумпции в общественном сознании // Мова та культура. – Т. 1. – Вип. 3. – С. 74-85. – К., 2001.

3. Первомайский В. Презумпции в психиатрии // Вісн. асоціації психіатрів України.– 1995. – 2(4).– С.7–16.

4. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. – М.: Наука, 1975.– С.720.

5. Шрейдер Ю.А. Основы этики. – Киев: Киевский колледж Католической Теологии Фомы Аквинского, 1993. – С.126.

6. Антонюк З. Два кінці «етичної драбинки» // Критика. – 2009. ч.7–8. – С. 28-31.

7. Lefebvre V.A. Algebra of Conscience: A Comparative Analysis of Western and Soviet Ethical Systems. Dordrecht, Holland: Reidel, 1982. Lefebvre V.А. Algebra of Conscience. Second, Revised Edition with a Second Part, with a New Foreword by Anatol Rapoport. Dordrecht/Boston/ London: Kluver Academic Publishers, 2001.

8.Лефевр В.А. Космический субъект / Вступ. слово К. Поппера. – М.: Инварто, 1996. – 183 с.

9..Крейн І.М. Україна: Метавиклик – Метавибір // Вісн. НАН України. – 2005. – № 2. – С. 3-15.

10. Антонюк З. Друг другові друг, а істина хай посунеться // Критика. – 2008.– ч.12. – С. 15-17.

11. Крейн І.М. Концепція толерантності як універсальної категорії еволюції Розуму: Метапідхід // Вісн. НАН України. – 2006. – № 11. – С. 22-42.

12. Зарецька О. На шляху до метаетики та метаправа // Права людини в Україні: Інформ.-аналіт. бюл. Укр.-Амер. Бюро захисту прав людини. – Вип. 19. – К.: Укр.-Амер. Бюро захисту прав людини, 1996. – С. 82-91.

13. Дико Н.С. Глобальные проблемы развития Разума и гуманизация международных отношений // Дипломат.ежегодник, 1989. – М.: Междунар. отношения,1990. – С. 506–507.

14. Krein I.M. An Ethic of Intelligence // 44-th Congr. of the Intern Astronaut. Federation, 16-22 Oct. 1993, Graz, Austrіа. Paris, 1993 (Prepr. TAA. 9. 2-93-794).

 

Довідка про автора. КРЕЙН Ірма – кібернетик, кандидат філологічних наук. Старший науковий співробітник Міжнародного науково-навчального центру інформаційних технологій і систем НАН України та Міністерства освіти і науки України.

Координатор Міжнародної дослідницької асоціації «Глобальні проблеми розвитку Розуму і гуманізація міжнародних, міжетнічних, міжконфесійних та міжособистісних відносин».

коментарі

новий коментар