увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 25.09.2016 22:11
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Музей «Перм-36» – совість Росії

05.08.14

                                                                 Губернаторові Пермського краю
                                                                 Басаргіну Віктору Федоровичу,
                                                                 РФ, 614006, г. Пермь, ул. Куйбышева, 14,
                                                                 тел. +7-342-253-58, gubernator@ag.permkrai.ru

                                                                  Міністрові культури Російської Федерації
                                                                  Мединському Владимиру Ростиславовичу,
                                                                  125993, ГСП-3, Москва, Малый Гнездниковский пер.,
                                                                  7/6, стр. 1, 2.
                                                                  Тел. 7 (495) 629-20-08, pisma@mkrf.ru

                              МУЗЕЙ «ПЕРМ-36» – СОВІСТЬ РОСІЇ

Шановні панове!

Тривожні вісті надходять про Музей історії політичних репресій і тоталітаризму «Перм-36», більш відомий нам як «установа ВС-389/36» у селищі Кучино Чусовського району Пермської області (тепер – край).

Півтора року тому на сайтах «Суть времени. Пермский край» eotperm.ru і «Аргументы и факты» www.perm.aif.ru було опубліковано кілька інтерв'ю з колишніми наглядачами політичних таборів 70–80-х років та їхні звернення до губернатора Пермського краю і Президента Росії із закликом припинити державне фінансування музею «Пермь-36» і перекрити підтримку його з-за кордону, оскільки музей «активно веде пропагандистську діяльність, що носить антирадянський і антипатріотичний характер». Колишні наглядачі пропонували «зафіксувати офіційну мету музею на території Кучино як відтворення об'єктивної історії радянської пенітенціарної системи». Що в перекладі на просту мову означає перетворити музей політичних в’язнів на музей наших карателів.

Карателів почули: у червні 2014 Міністерство культури РФ визнало недоцільною реалізацію федеральної програми "Про увічнення пам'яті жертв політичних репресій". Надії на те, що Музей буде включений у федеральну цільову програму увічнення пам'яті жертв репресій, що він стане музеєм федерального значення, що він буде включений до списку світової спадщини ЮНЕСКО, після цього тануть.

Колишні наглядачі і кагебісти та їхні молоді послідовники з «Клубу Молотова» vk.com активізувалися з початком війни Росії проти України. Вони відчули, що батьківщина-мати знову закликає їх на ідеологічний фронт, щоб здійснити реванш, відновити СРСР. Під їхнім найближчим прицілом опинився музей «Перм-36» і його «живі експонати» – ті, хто руйнував «Імперію Зла». Насамперед колишні політв'язні-українці. Це й зрозуміло: приблизно половину континґенту радянських політичних таборів становили українці. Наприклад, на дільниці особливого (камерного) режиму в Кучино українців було 37 із 56. Це означає, що український рух за незалежність становив і становить для імперії головну небезпеку. І це правда: саме в наш час реалізуються страшні прогнози:

"Ампутація України була б для Росії смертельною" – Отто фон-Шенґаузен Бісмарк, рейсхканцлер Німеччини в 1871 – 1890 рр.;

"Втратити Україну – втратити голову" – Володимир Ленін, голова Раднаркому Росії в 1917 – 1924 рр.;

"Без України Російська імперія неможлива"; "Найбільша геополітична подія ХХ століття – проголошення незалежності України" – Збіґнєв Бжезинські, державний секретар США в 70-х роках ХХ ст.

З цим згоден і Владімір Путін: "Розпад СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ століття". Для Росії, зрозуміло.

І ця катастрофа неминуча. Росії доведеться остаточно відмовитися від імперських амбіцій – і це піде тільки на користь її народу. Він отямиться від шовіністичного чаду, позбудеться імперських амбіцій на світове панування і задумається над питанням «Як нам облаштувати Росію». А не весь світ – за своїм образом і подобою.

Але поки що пермські противники Музею лютують, як перед погибеллю. І далі знищують сліди своїх насильницьких експериментів над людьми.

З весни цього 2014 року музей «Пермь-36» уже не працює. Відвідувачів не приймає. Звільнений з посади і зліг з інфарктом один із засновників і багаторічний директор Музею Віктор Олександрович Шмиров. Звільнена і найближча його помічниця Тетяна Георгіївна Курсина. Гроші на утримання Музею не виділяються, співробітники розпущені без оплати. Відключені електрика і вода. За останніми повідомленнями perm.kp.ru , www.istpravda.com.ua , почався демонтаж деяких конструкцій: робітники розпиляли ворота шлюзу, через який у колишній табір заїжджали автомашини, «воронки» ввозили ув'язнених. Фестиваль "Пилорама" цього року, як і минулого, не відбудеться. І взагалі Музей стоїть перед загрозою якщо не закриття, то, як мінімум, – перед загрозою такого перегляду експозицій, після якого для історичної правди там не залишиться місця. Перемагає "правда" колишніх наглядачів і кагебістів. Скоро ми, колишні правозахисники, в'язні сумління, не тільки на сайті «Суть времени. Пермский край», а й на стендах Музею будемо затавровані як фашисти, нацисти, есесівці, поліцаї, власовці, шпигуни, зрадники батьківщини, затяті націоналісти, сіоністи, антисеміти і взагалі бандерівці. Ця кагебістами створена страшилка – найулюбленіша і живуча. Ярлики навішуються абсолютно довільно і безвідповідально. Всім прибалтійцям, всім кавказцям… Ніби всі вони намагалися роздерти єдину і неподільну Росію на шматки. Невтямки, що ніхто з цих «ворогів» не ходив зі зброєю в руках на завоювання Москви чи Пермі, що вони захищалися від німецьких і радянських окупантів на своїй землі. Що «суверенітет» «радянських республік» не дозволяв навіть своїх «злочинців» утримувати на своїх територіях – їх вивозили до Росії. Ось чому і ми, дисиденти та правозахисники різних національностей – українці, росіяни, євреї, вірмени, литовці, естонці, латиші, молдавани – в 60–80-х роках опинилися в Мордовії та в Пермській області.

Новоявлені реформатори Музею переконують, що недобре Російській державі утримувати музей для «відмивання бандерівців та інших фашистів». Зауважимо, що бандерівці – воїни Української Повстанської Армії – з 1942 року якраз і воювали проти німецьких окупантів... Але в пермських таборах справді були і звинувачені у співпраці з німецькими окупантами. Хто дійсно був винен – тих давно розстріляли. А ці сиділи тому, що радянській владі завжди потрібні були вороги, щоб підтримувати температуру в суспільстві: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Але їх, що сиділи "за війну", було в наш час небагато. А головне – не їм присвячений музей. Не про них розповідали екскурсоводи та виставкові експозиції музею, а про репресованих у 1960–1980-х роках з політичних мотивів дисидентів, правозахисників, засуджених за статтею 70-ю «антирадянська агітація і пропаганда» (в Україні – ст. 62). Тільки на дільниці особливого (камерного) режиму сиділо 17 членів правозахисної Української Гельсінкської групи, створеної в 1976 році. Чотири члени УГГ – Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко – загинули в 1984 році, поет Василь Стус – у 1985-му, вже під час горбачовської «перебудови». Тоді ж на суворому режимі загинув вірменин Ішхан Мкртчян. У 1986 році в Чистопольській в'язниці загинув Анатолій Марченко. Саме їм присвячені персональні стенди. А не «фашистам».

Оскільки Музей «Перм-36» – єдиний на всьому пострадянському просторі музей такого типу, то частина експозицій присвячена пам'яті жертв репресій сталінського періоду. Тут зібрані експонати з інших місць, один барак обладнаний під 40–50-і роки.

Після звільнення в 1987–1990 рр. (через «помилування»!) в'язні і брежнєвських, і сталінських часів у більшості реабілітовані як жертви незаконних політичних репресій, відновлені в правах на основі законодавства своїх держав. Багато хто з колишніх в'язнів стали в 90-х роках депутатами парламентів (українці Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Олесь Шевченко, Богдан Ребрик, Микола Горбаль, Євген Пронюк, Степан Хмара, Ірина Калинець, Левко Горохівский, Вячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, литовець Баліс Ґаяускас, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, вірменин Паруйр Айрікян), міністрами (єврей Натан Щаранський), професорами (Євген Сверстюк, Василь Лісовий). Сергій Ковальов був омбудсменом Росії. Леонід Бородін – відомий російський письменник. Майже всі нагороджені найвищими нагородами: Василь Стус, Левко Лук'яненко, Євген Пронюк, Степан Хмара, Микола Руденко, Вячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич – Герої України. Їхні імена увійшли в шкільні підручники, їхня творчість відзначена високими державними преміями. Ці факти не хочуть знати противники Музею. Вони мають намір усе це приховати. Тобто ввести суспільство в чергову оману.

У Музей тепер не пускають екскурсантів, але відчиняють ворота для знімання телепередачі на НТВ, в якій «екскурсію» проводять колишні наглядачі… У телесюжеті нескінченно повторюється, що в Пермських таборах сиділи вічні «бандерівці, фашисти та їхні посібники» (та хоча б подивилися в календар!). І з цього робиться висновок, що Музей побудований на «профашистській та антидержавницькій ідеології»...

Звичайно, можна перепрофілювати Музей або зовсім його знищити. Але вже не можна стерти його з пам'яті суспільства.

Музей «Перм-36» – острівець совісті в Росії. Одна справа створити музей во славу своєї батьківщини – зовсім інше явити співвітчизникам і всьому світові ганьбу і скорботу своєї батьківщини – щоб очистити її від комуністичної скверни. Музей створювали, починаючи з 1993 року, члени пермського товариства «Меморіал» – справжні Громадяни Росії, чесні та сміливі люди Пермського краю – вчені, викладачі навчальних закладів, журналісти, студенти. Вони взяли під свою опіку останній вцілілий об'єкт радянської пенітенціарної системи та своєю подвижницькою працею намагалися зберегти цю сторінку історії для нинішнього і майбутніх поколінь, щоб нічого подібного в Росії більше не повторилося. Але в путінській Росії панують люди, які вічно повторюються...

Уявімо собі, що в «Перм-36» написав листа з німецького Бухенвальда якийсь Ганс Гакер. Відповіді не отримав, але приїхав сам.

– Я прочитав книжку російського письменника Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» і купив собі туристичну путівку до Росії, щоб подивитися своїми очима...

– Що подивитися? – грізно запитують російські спецслужби.

– Ну, архіпелаг ГУЛАГ...

– Немає ніякого ГУЛАГу. І не було. Ви краще подивіться у себе в Німеччині.

– Я дивився, – несміливо зізнався Ганс. – Справа в тому, що я служив у Бухенвальді наглядачем. Але це було в грізний воєнний час – і всього впродовж двох років. Після війни його розширили і зробили сталінський Бухенвальд. І туди вже нікого не пускали. Ось я хотів би подивитися музей і порівняти.

– Ось наші наглядачі зроблять музей і покажуть, як ми перевиховували фашистів і антирадянщиків. Тоді й приїжджай, Ганс.

– Вибачте, я сам колишній наглядач, але мені й у сні не примарилося, щоб створити музей наглядачів. Це нескромно... Звичайно, два роки – це не 20 років служби. І 1945 рік – це не 1975 мирний рік. Ваші наглядачі мають багато переваг.

– Так, і переваг, і заслуг перед Росією!

– Але все ж таки вони всього лише виконавці. Наприклад, від мене нічого не залежало. Я навіть не знав, кого охороняю.

– Наші теж не знали нічого. Крім того, що їм зверху сказали. Ось тепер вони і свідчать за старими інструкціями. І не втручайтеся в наші внутрішні справи...

Музей «Перм-36» був відкритий в 1995 році. Відтоді через нього пройшли десятки тисяч людей, найголовніше – школярі та студенти. На відновленні приміщень працювали волонтери – студенти російських, переважно пермських, університетів, студенти з Німеччини – адже Кучинський музей родич Освєнціму, Бухенвальду, Заксенхаузену... Це об'єкт всесвітнього історичного значення. Тут проходили п альтернативну службу юнаки, які не могли брати в руки зброю. Тут велися дискусії науковців і правозахисників, меморіальців і політичних в'язнів з усього колишнього СРСР та зарубіжжя. З 2005 року тут проводився міжнародний громадянський форум «Пилорама», в якому брали участь відомі барди. У наметовому містечку над річкою Чусовою, в полях біля села Кучино збиралося до 10 тисяч людей! Це були великі події для всього Пермського краю. Не може бути, щоб у свідомості людей, які хоч би раз побували на території Музею політичних репресій і тоталітаризму, нічого не залишилося...

А поки що – реванш? Правдива історія – у минулому, про яке в умовах відродження в Росії тоталітарного режиму небезпечно буде згадувати і розповідати? Тому що Кремль – проти «переписування історії». Так, мовляв, були в Росії табори... Але, як писав М. Є. Салтиков-Щедрін, «в Росії кожен, хто отримав покарання, завжди був сам собі винен». Що, з тих пір нічого не змінилося?

Ми, що підписали це звернення, колишні в'язні Пермських таборів ВС-389-35, 36 і 37, Мордовських таборів ЖХ-385-3, 17 і 19, Владимирської і Чистопольської тюрем, родичі в'язнів, дослідники, журналісти, правозахисники, нагадуємо про історичну пам'ять, яка свідчить і завжди буде свідчити про злодіяння ХХ століття, під вагою яких упала Імперія Зла.

Ми маємо моральне право вимагати від влади Росії і Пермського краю припинити руйнацію Музею «Перм-36», зберегти всі його неоціненні експонати, стенди, приміщення й архіви, відновити доступ до них екскурсантів, відновити фінансування роботи Музею, повернути звільнених працівників. Або ж вас чекає слава Геростратів. Ми зробимо цей факт руйнування пам’ятки історії набутком гласності для всього світу. Ми повідомимо про це в ЮНЕСКО.

Нинішня активність колишніх служителів злочинного режиму – це агонія.

Майбутнє завжди за хранителями правди і пам'яті.

 

Підписали українці:

Овсієнко Василь
Сверстюк Євген
Антонюк Зіновій
Бабич Сергій
Барсуківський Володимир
Гейко Ольга
Гель Марія, удова Івана Геля
Горбаль Микола
Горинь Богдан
Горинь Ольга, удова Михайла Гориня
Гусяк Дарка
Захаров Євген, правозахисник
Зінкевич Осип
Зісельс Йосиф
Іваницька Ганна
Калинець Ігор
Караванський Святослав
Кіпіані Вахтанґ, історик і журналіст
Кравців Ігор
Кравченко Валерій
Кукса Віктор
Кульчинський Микола
Куценко Григорій
Лісова Віра, удова Василя Лісового
Лохвицька Лариса
Лук’яненко Левко
Маковійчук Григорій
Маринович Мирослав
Мармус Володимир
Мармус Микола
Матвіюк Кузьма
Матусевич Микола
Микитко Яромир
Мілявський Леонід
Мороз Валентин
Нездійминога Микола
Отченашенко Павло
Павлов Вадим
Плахотнюк Микола
Плющ Леонід
Попадюк Зорян
Попелюх Валентина, удова Василя Стуса
Різників Олекса
Руденко Раїса
Сафронов Олексій
Сеньків Володимир
Сергієнко Олесь
Симчич Мирослав
Симчич-Мороз Раїса, дружина М.Симчича
Слободян Микола
Сокульська Орися, удова Івана Сокульського
Софяник Олег
Тихий Володимир, син Олекси Тихого
Хмара Степан
Чернілевський Станіслав, кінорежисер
Чернявська-Набока Інна
Чорномаз Богдан
Шабатура Стефа
Шевченко Олесь
Шовкошитний Володимир, письменник
Шухевич-Березинський Юрій
Якубівський Михайло
Віктор Плахута / Viktor Plakhuta, Київ

В інших країнах:

Александр Болонкін, США
Михаїл Занадворов, Москва
Mart Niklus, Eesti – Март Ніклус, Естонія
Віктор Пестов, Росія
Раїса Мороз, Канада
Vidmantas Povilionis, Lietuva – Відмантас Повіліоніс, Литва
Єлена Санникова, Москва
Ірина Ємельянова, Франція
Алексєй Щербаков, Москва
Ніколай Кривошеїн, Росія
Габріель Суперфін, Німеччина
Александр Федута, Республіка Бєларусь
Janina Jadwiga Chmielowska, Poland – Яніна Ядвіга Хмельовска, Польща
Piotr Hlebowicz, Poland – Пьотр Глебович, Польща
Leonardas Vilkas, Lietuva – Леонардас Вількас, Литва
Maciej Ruszczyński, Poland– Мацей Рущинскі, Польща
Karol Gwoździewicz, Poland – Кароль Гвоздзевич, Польща
Юрій Дзюба, Канада
Гурам Соселиа, Грузія
Паруйр Айрікян, Вірменія
Размік Маркосян, Вірменія
Нійоле Садунайте, Литва
Сергій Ковальов, Росія
Іван Русин (США)

Станом на 1.08 – 87 підписів.