пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201426
21.09.2014 | Ольга Донбасобандерівка

Марш миру в РФ: дякую чи – дякую, не треба?

   

Мої думки зараз калейдоскопічні. Але мені можна, бо я – донбасобандерівка. Істота, яку не визнають ані в ДНР, ані в Україні. Живу під гаслом: «Ви бачите супліка? Ні? А він – є!» І думки у нього, тобто у мене, є…

От Марш – ідуть люди. В Москві та й Пітері ідуть. В Пермі, Новосибірську – стоять. Десятки тисяч людей. Жовто-блакитні прапори. Слова, що вигукують ці люди, гріють душу. Місцями сильно. «Путін, не воюй з Україною!», «Україні – мир, Росії – свободу!», «Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла», «Владу – геть!» (з твердим таким «г»).

Однак місцями їх кричалки мене засмучують. Оце, прикладом, «Путін – вор!». Ну, і для кого новина? У нас був свій крадій, але хто про це згадував? Ніхто. Бо ми одразу виписували громадянину президенту рецепт: «Янукович – підарешт!».

Впевнена, що «Путін – подарест!» звучало б так само: трохи нахабно, трохи по-вуличному, але цілком конструктивно. Звісно, що поганяло, яке приклеїли Путіну харківські фанати, не переплюнеш. Однак для ліберальної російської інтелігенції мало би бути слово, які вони б не стидались вигукувати в сімейному колі. «Подарест» – дуже хороше слово. Тим більше, що воно не констатує реальність, а програмує майбутнє.

А от гасло «Хунта – в Кремлі, в Україні – брати!» мене засмутило. Мій чоловік, теж донбасобандерівець, каже, що одружуватись треба на сироті. Дивлячись на цих «братів» я з ним цілком погоджуюсь. Ну, які до біса брати? Брати були би вже в Україні – у батальйонах «Донбас», «Дніпро», чи «Азов». Брати виходили б маршем не раз на п’ятирічку, а стояли б на Красній площі кожного дня. Брати за півроку зґвалтування родичів вже б навчилися створювати коктейлі Молотова, колупати бруківку та запалювати шини навколо Кремля.

Я кажу це зі знанням справи. Бо Донбас під час Майдану був міні-копією РФ. Така собі вічно чорна сторона світу, такий самий Мордор з проклятими ментами та зрадниками. Але кожного дня десять-двадцять-трицять людей виходили на донецький Майдан. Кожного дня. Серед тітушок, ригів, товаришів з органів безпеки та безкінечних погроз. Бо – брати.

А ці люди – ні. Росіяни як громадяни РФ не були і не є нашими братами. Окремі люди із окремими прізвищами – так. А назагал – ні. Дякую, але не треба

От ще цікавенна річ. «Акцію завершено, проходьте до метро», – лунає голос одного з «адміністраторів» маршу. «Акцію завершено», а війну? Обожнюю такі ввічливі протести, де і рук не забруднено, й мети не досягнуто…

Так і чую: «Агов, Майдан, акцію завершено, проходьте до метро…». Пам’ятаю, як один з сьогоднішніх керманичів держави намагався щось таке чинити. А після реакції «народних мас» відразу зголосився на «кулювлоб». Іноді думаю: і де та куля? І де той арешт Януковича? І де ми всі…

З іншого боку Москва вигукувала й правильні слова. «Слава Україні!» – починав хтось з натовпу. І люди дружно кричали у відповідь: «Героям Слава!»

Свого часу мої донецькі та луганські друзі казали, що «не зовсім готові сприймати той бандерівський лозунг як свій».

Час та події 2013-2014 років це виправили. Коли пролилась перша кров невинних, коли в людей полетіли перші кулі, коли холодною водою заливали протестувальників на свято Водохреща, коли падали й вмирали брати й сестри – в Києві, а потім і на Донбасі, старий «бандерівський» пароль набув абсолютно сучасного звучання.

Бо «Героям – Слава!» – це слава нам. Тим, хто не злякався. Тим, хто не зневірився. Тим, хто не побіг. Не зрадив. Тим, хто помер. Тим, хто вижив. Тим, хто зі зброєю в руках попри все – захищає Україну. Мене. Й інших.

Один польський письменник, відповідаючи на ці мої роздуми, сказав, що для вуха поляка «Слава Україні! – Героям Слава!» – нестерпний біль, який ґрунтується на тривалій історичній пам’яті протистоянь. Але зараз він, поляк, так само, як і я – донбасобандерівка, чує в словах інший, новий зміст, який дорівнює подвигу.

«Слава Україні! – Героям Слава!» – вигукує тепер  Польща.

І от зараз – Москва.

Слава Україні, бо Україна дала можливість їм, тим, хто не втратив мозок та сумління, побачити в собі героїв. І, може, стати ними. Героями.

Однак ще не сьогодні. Бо Марш скінчився, а війна йде. Війна Росії проти України.

І я не знаю, чи то дякувати тим, хто «на марші» чи сказати їм ввічливо: «Спасибі, не треба… Бо трохи запізно… Запізно та безрезультатно».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори