пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201426
30.09.2014 | Наталка Ковальчук

Ордени безчестя, або післямова до однієї події

   

У спресованому інформаційному потоці останнього часу малопоміченою в Україні просковзнула новина про комуно-церковний обмін нагородами у Москві.

За повідомленням  телеканалу «Дождь» (http://tvrain.ru), там найвище церковне начальство вручило головному російському комуністу орден РПЦ, отримавши натомість пам’ятну медаль від комуністичної партії Росії.

Здавалося б, до нас ця подія особливого стосунку не має. Та комуністична ідеологія, на жаль, досі присутня і в політичному житті України.

А російський комуністично-церковний обмін люб’язностями ніби затушовує ті злочини, котрі чинив тоталітарний комуністичний режим проти православної церкви, її віруючих, як, до речі, і решти церковних конфесій.

Отже, виходить, що такі московські новини й цього разу «б’ють» по Україні - по нашому сьогоденню, по нашому минулому…

Повалений хрест

Той хрест, який повалила комуністична система, стояв у моєму рідному селі на Вінниччині, якраз на в’їзді до нього, на перетині доріг.

Саме його історія чомусь згадалася, коли побачила оту інформацію про нагородження керівника російської комуністичної партії церковним орденом.

То сталося у період «атеїзму» в 30-х роках. Більшовицьке керівництво активно взялося до руйнування всього, пов’язаного з вірою і церквою. Зносили й ті хрести, що стояли на перехрестях доріг.

Коли дійшла черга до нашого сільського, витесаного з каменю, хреста на його захист стала громада. Беззбройні сільські дядьки оточили хрест і не давали зруйнувати.

Кров тоді, на щастя, не пролилася. Більшовицьких запопадників вдалося якось переконати. Хоч хрест таки прибрали. Самі селяни обережно викопали і перенесли на сільське кладовище.

Тільки в незалежній Україні на в’їзді до села було знову встановлено вже новий хрест, як і на перехресті вулиць у самому населеному пункті.

Але це тільки одна історія. За різними даними, зокрема http://www.reabit.org.ua, до кінця 1930-х років в Україні закрито майже вісім тисяч церков, або близько 80 відсотків усіх діючих храмів. Постраждали  й десятки православних монастирів. Деякі за роки радянської влади взагалі були практично стерті з лиця землі.  В Україні не залишилося діючих єпископів православної церкви.

Розгул войовничого атеїзму продовжувався й у 1960-1970-х роках. Тоді в Україні щорічно закривали до п’ятдесяти православних храмів.

Та церковна нагорода, якою в Росії нагородили головного комуніста, має назву ордена «Слави і честі». Можливо, у сусідній державі у комуністів й, справді, хороша слава. Можливо, там не знищувалися церкви, а священики не засилася на Соловки. Можливо…

В Україні ж – ось така: гірка, руйнівна, безчесна. Погана слава…

Відмовити у праві на життя

Комуністична система нищила церковні стіни. «Червоні жорна» безжально перемелювали людей. Тяжкі поневіряння випадали на долю багатьох вірних своєму духовному призначенню священиків – їх виганяли з церков, позбавляли будь-яких засобів до існування. Навіть до життя.

Згадується колись прочитана історія про священика однієї з церков Харківської єпархії отця Сергія (Ніколаєвського). Вигнаний зі своєї парафії, немічний і  важко хворий він звернувся по медичну допомогу до однієї з харківських лікарень. Та лікувати його відмовилися. Так і помер звичайний священик отець Сергій, якому комуністична система відмовила у праві на життя.

Коли в Україні почали відкривати архіви ВЧК-НКВД-КДБ, виявилося чимало документів, не побоюся цього слова, страшних документів, пов’язаних з ліквідацією православної церкви.

Адже віра в українському суспільстві завжди відігравалу значну і поважну роль. А тому  й українське православ’я зазнало значних гонінь та розколу.

Все робилося за наукою вищого більшовицького керівництва.

Наука була такою (далі мовою оригіналу):

«Мое мнение – церковь разваливается, этому нам надо помочь, но никоим образом не возрождать ее в обновленной форме. Потому церковную политику развала должна вести ВЧК, а не кто-либо другой. Официальные или полуофициальные отношения партии с попами недопустимы. Наша ставка на коммунизм, а не на религию. Лавировать может только ВЧК для единственной цели – разложения попов. Связь какая бы то ни было с попами других органов бросит на партию тень – это опаснейшая вещь».

А вчитель – «залізний Фелікс». Адже це  текст записки голови ВЧК Фелікса Дзержинського іншому відомому «чекісту» Мартину Лацису. http://www.reabit.org.ua

Очевидно, у комуністичному розумінні «чорні воронки», котрі навічно забирали священників і віруючих, тортури в тюремних застінках тіні на партію не кидали.

Відтак до сьогоднішнього дня не відбулося ні каяття за ці злочини прибічників комуністичної ідеології, ні суду історії, хай і заочного, над тими, хто їх скоював.

І наостанок…

Християнська віра, православна у тому числі, вчить терпінню, любові, прощенню.

Можна простити…

Та важко забути, як запопадлива вчителька-комуністка тицяє указкою у помальовані рожевим дитячі долоньки і вичитує нотацію за принесену в школу крашанку.

Бо, за комуністичною ідеологією, диктованою з Москви, Україна не мала права на свій Великдень.

Тож чи треба дивуватися тому, що сьогодні знову безчесними московськими політиками твориться безчинство щодо України, проти всього її народу.

Може, нас знову хочуть позбавити того світлого, що виборювало не одне покоління українців, незалежно від віри і конфесійної приналежності, впродовж століть?

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори