Чи з’являться українські вишиванки у московському метро?

Відверто кажучи, останнім часом російські події і новини цікавлять не менше, ніж українські.

Маю на увазі не кремлівську і прокремлівську пропаганду. При всій своїй непередбачуваності вона є доволі прогнозованою. Ніколи нічого доброго ні для України, ні про Україну не доносить.

Йдеться про інше.

Наприклад, про запитання, поставлене на http://slon.ru: «Будут ли русские дети ненавидеть украинцев?».

Звучить доволі жорстко, якщо не сказати страшнувато. І, виявляється, не тільки для нас, українців, а для декого з росіян також. Інакше не було б історії, пов’язаної з цим запитанням.

Власне, йдеться про те, що маленький шестирічний хлопчик, подивившись по телевізору новини, запитав маму, хто такі ці українці – злі фашисти, що творять погане?

Мама вжахнулася від таких наслідків телевізійної пропаганди. Врешті-решт, домовившись разом з іншими кількома московськими родинами, які також виховують малечу, вирішили влаштувати своїм дітям уявну подорож Україною.

Захід відбувався у Сахаровському центрі, у Москві. Батьки самі придумали, як познайомити дітей з українською мовою, розказати про українські міста, влаштувати виставу за українською казкою тощо. Причому етнічних українців серед родин, які провели для своїх синів і дочок цей захід, не було.

Після завершення свята дівчатка, які були його учасниками, не захотіли знімати українські вінки зі стрічками, у яких синя – символізувала небо, жовта – сонце, зелена – траву, червона – любов. Так в них і поїхали додому.

«Пока маленькая девочка в украинском венке может спокойно ехать в московском метро, у нас еще есть надежда», - такий висновок робить автор публікації.

Ця розповідь чомусь нагадала ще одну історію – доволі давню. Це трапилося ще у студентські роки, під час екскурсії до Москви, Санкт-Петербурга (тоді – Ленінграду). Туристами ми були «дешевими», а тому пересуватися доводилося переважно громадським транспортом.

Коли в набитому московському метро, зачувши українську говірку, до нас підходили люди, котрі часто виявлялися земляками-українцями, знайомилися, запитували, як там в Україні, - це було зрозуміло.

Але у місті на Неві випадок стався доволі несподіваний. Забігши зграйкою у тролейбус, ми почали порсатися у своїх небагатих студентських гаманцях, збираючи кошти на проїзд, аби заплатити за всіх одразу.

Раптом відчули, що відбувається щось дивне. У тролейбусі запала тиша, а навколо нас утворилося коло з людей, і всі дивилися в наш бік.

Перед поїздкою нам розказали, що Ленінград місто дуже культурне і поводити себе там потрібно відповідно - стримано. Ми теж враз всі замовкли, вирішивши, що були занадто галасливими.

І раптом в цій тиші озвалася немолода дуже ошатна жінка: «Девушки, вы пожалуйста говорите еще, говорите…» Виявляється, весь тролейбус нас слухав, слухав українську мову…

Сьогодні, у цей такий непростий для нас час, чомусь здається, що в Росії, крім  тієї частини суспільства, яка намагається бодай якось протистояти безчинствам кремлівської влади і її пропаганди, є й інша. Вона поки що мовчить і чекає, яке ж слово скаже Україна?

І, очевидно, ми теж повинні враховувати цей момент у своєму громадянському становленні.