увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 28.09.2016 13:18
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Як гукнеш, так і відгукнеться

17.11.14 | Ольга Гончарова, Харківська правозахисна група

Україною котиться «ленінопад». За повідомленням першого заступника директора Українського інституту національної пам’яті Аліни Шпак з березня 2014 знесені близько 300 пам’ятників «вождю пролетаріату». Але залишилося ще близько 2000 монументів. А є ще барельєфи, горельєфи, бюсти – і це дуже велика кількість.

У Харкові прибирати пам’ятники Леніну почали більш ніж п’ятнадцять років тому. Тихенько – без скандалів і телевізійних шоу – керівники різних установ прибирали пам’ятники. Так зник пам’ятник перед входом до 1-ї гімназії, перед дитячим садком по вулиці Чернишевській, прибрали напис «Володимир Ленін» з пам’ятника у Технологічному саду Харківського політехнічного університету, і тепер більшість студентів впевнена, що це пам’ятник Невідомому Студенту. І нічого страшного у місті не сталося: і комуністи мовчать, і пенсіонери навіть не помітили цих зникнень.

Але коли молодь добралася до найбільшого в Україні пам’ятника Леніну, що стояв на площі Свободи, от тут з’явилися захисники пам’ятника. І не тільки комуністи та певна кількість людей старшого віку розлютилися, але навіть мер Харкова, разом з більшістю депутатів міської ради так розхвилювалися, що навіть звернулися до суду.

Як на мою думку, дійсно краще було б якби міська влада, відповідно до указів Президента України про знищення символів тоталітарного режиму звернулася до Міністерства культури України (тому що відповідно до закону всі пам’ятники монументального мистецтва належать державі, а не територіальній громаді, як стверджує мер Геннадій Кернес) і отримала дозвіл або на знос цього пам’ятника або на перенос його в інше місце. Але бездіяльність влади, її боягузтво привели до того, що сталося те, що сталося.

Зовсім недавно Харківська міська влада сама подала приклад того, як можна варварськи знищити пам’ятний знак – меморіальну дошку видатному лінгвісту із світовою славою Юрію Шевельову. Спочатку міська рада приймає рішення встановити меморіальну дошку Юрію Шевельову на будинку, де він мешкав у Харкові, потім, коли за кошти харків’ян дошку встановили, міська рада з абсолютно надуманих обставин приймає рішення її знести. І через двадцять хвилин після голосування за це рішення з’являються працівники комунальної установи і варварським чином розбивають цю дошку, не чекаючи рішення суду. Якби комунальні працівники так швидко з’являлися, коли трапляється аварія на водогоні або теплотрасі...

Так що харківській молоді є з кого брати приклад. Влада дозволяє собі варварськи розбити меморіальну дошку, і молодь вирішила знести пам’ятник Леніну.

Та частина молоді, яка вже вивчала історію України, як держави, що постраждала від двох тоталітарних режимів: фашизму та комунізму, не хоче бачити на головній площі міста пам’ятник вождю, засновнику комунізму, організатору червоного терору, політики, яка призвела до трагічних для України Голодоморів 1922-23 років і 1932-33 років, політичних репресій, які відбувалися в тих чи інших масштабах протягом всього існування СРСР. Зараз під час війни, яку Росія розпочала проти України, молодь сприймає пам’ятник Леніну як символ Росії, вважаючи Росію підступним і безжальним агресором, який вбиває українців та знищує Україну.

На мою думку, звісно було б краще, якби міська рада прийняла рішення про переміщення цього пам’ятника до майбутнього парку пам’яток радянського періоду, і звернулася до Міністерства культури за дозволом на такі дії. Тим більш, що такий позитивний досвід у міської ради є: перенесли ж сумнозвісний пам’ятник борцям революції з площі Конституції, не зважаючи на протести комуністів.

Сам факт зносу пам’ятників громадянами не є чимось новим в історії. Добре відомий факт, коли Ленін особисто брав участь в руйнування пам’ятника Великому князю Сергію Олександровичу, що був поставлений в 1905 році на місці теракту, внаслідок якого і загинув Великий князь.

Комендант Смольного Петр Мальков був свідком того, як Ленін особисто організував і брав участь в знищенні пам’ятника Великому князю Сергію Олександровичу[1].

«Вышел Владимир Ильич. Он был весел, шутил, смеялся. Когда я подошел, Ильич приветливо поздоровался со мной, поздравил с праздником, а потом внезапно шутливо погрозил пальцем:

 – Хорошо, батенька, все хорошо, а вот это безобразие так и не убрали. Это уж нехорошо.  – Он указал на памятник, воздвигнутый на месте убийства великого князя Сергея Александровича.

Я сокрушенно вздохнул.

 – Правильно,   – говорю,   – Владимир Ильич, не убрал. Не успел, рабочих рук не хватило.

 – Ишь ты, нашел причину! Так, говорите, рабочих рук не хватает? Ну, для этого дела рабочие руки найдутся хоть сейчас. Как товарищи?  – обратился Владимир Ильич к окружающим.

Со всех сторон его поддержали дружные голоса.

 – Видите? А вы говорите, рабочих рук нет. Ну-ка, пока есть время до демонстрации, тащите веревки.

Я мигом сбегал в комендатуру и принес веревки. Владимир Ильич ловко сделал петлю и накинул на памятник. Взялись за дело все, и вскоре памятник был опутан веревками со всех сторон.

 – А ну, дружно  – задорно командовал Владимир Ильич.

Ленин, Свердлов, Аванесов, Смидович, другие члены ВЦИК и Совнаркома и сотрудники немногочисленного правительственного аппарата впряглись в веревки, налегли, дернули, и памятник рухнул на булыжник.

 – Долой его с глаз, на свалку!  – продолжал командовать Владимир Ильич.

Десятки рук подхватили веревки, и памятник загремел по булыжнику к Тайницкому саду.

Владимир Ильич вообще терпеть не мог памятников царям, великим князьям, всяким прославленным при царе генералам. Он не раз говорил, что победивший народ должен снести всю эту мерзость, напоминающую о самодержавии, оставив в виде исключения лишь подлинные произведения искусства, вроде памятника Петру в Петрограде. По предложению Владимира Ильича в 1918 году в Москве были снесены памятники Александру II в Кремле, Александру III возле храма Христа-спасителя, генералу Скобелеву.» От і харківська молодь вирішила знести цю «мерзость», яка нагадує про СРСР.

Дивними здаються аргументи тих, хто не згоден зі зносом пам’ятника Леніну, стосовно того, що не можна руйнувати пам’ятники, бо це наша історія. Абсурдний аргумент: хіба наша історія та й історія імперської Росії почалася з Леніна або інших більшовиків? Безумовно їх дії залишаться в історії, бо встановлена ними деспотія принесла багато страждань мільйонам людей. За масштабами та людськими стражданнями й втратами Ленін перевершив багатьох тиранів, і відновлення пам’ятника Леніну в Харкові або в іншому місті України є аморальним і таким, що не відповідає не тільки європейським цінностям, про що постійно говорить наша влада, а й взагалі цінностям загальнолюдської цивілізації.

Зрозуміло, коли на захист пам’ятника Леніну виступають комуністи, які вважають себе ленінською партією – за віком членам цієї партії вже важко зрозуміти реальність.

Але абсолютно незрозуміло, навіщо меру міста Харкова, депутатам міської ради захищати інтереси партії, яка скомпрометувала себе в очах всього світу, яка сходить з політичної сцени. І підтвердженням цього факту є повний провал комуністичної партії на виборах до парламенту України 2014 року.

Мер Харкова Геннадій Кернес пообіцяв замовити в Італії новий пам’ятник Леніну, бо харківські скульптори не виявили великого бажання відновлювати це одоробло, а за які гроші це буде зроблено!? Якщо за бюджетні, то це просто злочин, бо затверджений бюджет не передбачав ці кошти. Якщо за гроші бізнесменів, то може краще відремонтувати Харківський онкологічний диспансер або закупити ліки для гемодіалізу? Дірок в закладах охорони здоров’я дуже багато. А депутати хочуть відновлювати пам’ятник тирану…

Чому мер і міська рада не займаються тим, чим повинні займатися відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування»?

Чому їх не хвилює, що в місті кожного дня відключають воду у різних районах, і в будь-яку мить в Харкові взагалі можуть відключити подачу холодної води, тому що комунальне підприємство Харківводоканал чотири роки не сплачує за електроенергію. Якщо півторамільйонне місто залишиться без води і каналізації, то це екологічна катастрофа. І ми це проходили, коли була аварія на Діканьовських очисних спорудах.

І це відповідальність саме міської влади за створення нормальних умов життя городян, тим більш, що мешканці Харкова у більшості своїй сплачують за воду, навіть за ту кількість, яка днями і тижнями тече по вулицях Харкова.

Як можна ставити питання про децентралізацію влади, коли на містах існує влада, яка не розуміє, які проблеми дійсно важливі, а які є другорядними і, можливо, взагалі не потрібними. Місцева влада в Харкові дозволяє собі не виконувати Укази Президента, порушувати закони України, Конституцію України. Концепція децентралізації передбачає, що всім регіонам України нададуть можливість самостійно розвиватися та приймати рішення на місцевому рівні, керувати охороною здоров’я, комунальним господарством, освітою та гуманітарною сферою. На сьогодні харків’яни переконані, що охорона здоров’я в занедбаному стані і ніхто з місцевих депутатів цим не переймається, середня освіта на дуже низькому рівні і існує тільки на гроші батьків, хоча відповідно до Конституції України освіта у нас безкоштовна.

Комунальне господарство терпляче чекає, поки все, що багатьма поколіннями харків’ян побудоване, зовсім розвалиться – пояснень від керівників комунальних організацій багато, але толку мало: дахи протікають, в установах і квартирах холодно, а тепер ще давайте і воду відключимо і залишимося без каналізації. Що добре вміють робити наші місцеві керівники – так це підвищувати тарифи, не пояснюючи, які витрати входять до складу цих тарифів.

Можливо, це пояснюється зовсім просто: добиватися, щоб умови життя харків’ян поліпшувалися, забезпечувати якісну роботу комунальних підприємств – це робота, а давати обіцянки відновити пам’ятник Леніну або бігати по судах з безпідставними вимогами відновити пам’ятник Леніну – це пустопорожнє базікання, доступне кожному депутату?

Суспільству слід задуматися, чи не отримаємо ми внаслідок «децентралізації» удільні князівства, де депутатські місця та чиновницькі посади купуються за гроші, суди і прокуратура повністю підконтрольні місцевій владі і виконують вказівки та замовлення місцевої влади, а права громадян будуть ще більше порушуватися.

 

 


 

[1] http://militera.lib.ru/memo/russian/malkov_pd/06.html