MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

І поховали в землю Слово… Й було те Слово: «Не убий!»

26.11.2014   
Наталка Ковальчук
Сьогодні ми знову відверто почали говорити про трагічні сторінки власної історії, про необхідність подальшого розкриття тих таємниць, які залишили нам комуністична система. Судячи по всьому, їх ще дуже багато цих таємниць…

За повідомленням українських ЗМІ, у селищі Єзупіль, що на Прикарпатті, на подвір’ї  місцевої лікарні знайдено останки 175 людей. (http://tsn.ua)

Як зазначається, у середині минулого століття Єзупіль був районним центром. У тутешню в'язницю, яка містилася на території лікарні,   НКВСники звозили тіла своїх жертв.  Припускають, що насправді тут поховано набагато більше закатованих людей, ніж знайдено.

Коли зустрічаєш такі повідомлення, мимоволі виникає запитання: «Скільки ще невинних жертв, закатованих комуністичним режимом, ховає наша земля? Бо скрізь, куди приходив радянський тоталітаризм, було одне й те ж: катування, вбивства, кров.

Колись довелося прочитати про місто Лубни Полтавської області. Старожили там розповідали, що у застінках Лубенської в’язниці в роки масових репресій, зокрема в 1937 році, знищені тисячі людей.

Розстріляних ховали у глибоких ямах прямо на подвір’ї в’язниці. Але чимало заарештованих у Лубнах та районі вивозили до Полтави і розстрілювали в урочищі Триби. Встановити імена всіх закатованих практично неможливо.

 У повідомленні з Прикарпаття зазначається, що зараз дослідники намагаються з'ясувати імена закатованих. Але це складно, оскільки НКВСники ховали свої жертви без документів, багатьох навіть без одягу.

Коли йдеться про період радянських репресій, ми говоримо, що людей знищували «без суду і слідства». Ці слова не просто образний вислів. Вони набувають цілком реального сприйняття, коли переглядаєш матеріали «Національного банку даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні» (http://reabit.org.ua).

Дуже часто біля прізвищ тих, кого сьогодні називаємо реабілітованими історією, значиться: «нема даних». У когось нема даних про соціальний стан, у когось - про освіту чи про трудову діяльність. Про декого з репресованих взагалі дуже мало даних. Слідство не цікавило їхнє життя. Слідство цікавило, як виконати «плани по смерті». І не так важливо було, чи взагалі є хоч якась краплина вини за  людиною, чи схопили її за чиїмось наклепом, доносом.

З самого початку свого існування радянська система зробила наклепництво офіційною нормою суспільного життя. І найбільш переконливою ілюстрацією до цього можуть служити публікації періоду 20-х, 30-х років, зокрема й у місцевих газетах.

У книгах серії  «Реабілітовані історією», інших виданнях Українського інституту національної пам'яті, архівних матеріалах зустрічаються згадки про такі публікації.

Насправді старі пожовтілі від часу сторінки якого-небудь «Радянського ока», «Голосу незаможника» чи «Соціалістичної перебудови» і сьогодні досить багато можуть розказати про той час.

Хоча б і самими заголовками публікацій, у яких «таврували» «куркулів», «ворогів радянської влади». Ось вони ці заголовки: «Геть сміття з наших лав», «Сором і ганьба», «Куркульських агентів до права», «Носій куркульської агітації», «Замісник голови сільради – ворог Радвлади».

Завжди прізвища тих, кого називають «куркулями», «ворогами», «сміттям» подаються повністю. А от імен під самими публікаціями або немає зовсім, або вони ховаються за «псевдонімами»: «світлий», «колгоспник», «робітник», «бригада», «ленінець»…

Очевидно, саме з 20-х років ці безликі «ленінці» виросли до професійних доносчиків і катів 1937-го, 38-го й інших років розгулу сталінських репресій.

Дослідниками української історії давно визначено:  все пов’язане з репресіями, голодомором, власне, геноцидом українців у часи комуністичного тоталітарного режиму, залишається «білою плямою» нашої минувшини.

Але, виявляється, навіть у цих «пустельних» плямах історії є ще глибші вирви. Скажімо, сьогодні почали говорити про те, що практично не дослідженими залишаються моменти, пов’язані з народним спротивом комуністичному режиму.

Виявляється, перші спроби боротися з більшовицькою анархією, котра прийшла в Україну, відбувалися практично відразу після жовтневого перевороту. Скажімо, у деяких містах Слобожанщини вже в 1917 році громадяни зверталися з протестами до Петрограда  «…проти насилля, що іменується Народними комісарами».

Та це був той випадок, коли люди шукали порятунку у великого злодія від дрібних злодюжок.

У вже згаданій інформації з міста Єзупіль зазначається, що із 175 знайдених людських останків майже 40 дитячих, що там знайшли і скелет маленької дівчинки із затисненими намистинками у кістці руки.

А скільки ще безіменних українських останків, закатованих радянською системою  – чоловіків, жінок, дітей - сховано по далеких світах?

На Сумщині є село, що зветься Печини. Події, які тут відбувалися в 30-х роках минулого століття, мало відомі, так би мовити, у великій історії.

Це село було вільним – козацьким. Тут ніколи не знали панів, кріпосництва. Коли почалася насильницька колективізація, люди підняли повстання. Це був не звичайний громадянський заколот, а жіноче повстання. Вирішили – чоловіки можуть поплатитися за непокору. І тоді все в свої руки взяли жінки, сподіваючись, що з огляду на їх слабку стать «їм нічого не буде». Протрималися бунтівні жінки всього три дні, у місцеву історію цей факт ввійшов як Печинська республіка. Бо, коли у село зателефонував хтось із району, у сільраді відповіли: «Печинська республіка слухає».

Розплата з тими, хто підняв повстання, виявилася жорстокою. З 200 учасниць Печинської республіки 35 було репресовано і засуджено до розстрілу, двоє жінок провели по 10 років у тюрмах. Решта – потрапили в немилість до влади на багато літ.

Хто знає, скільки таких «республік спротиву» взагалі виникало в Україні у часи тоталітаризму? І скільки їх учасників поплатися своїм життям за бодай найменшу спробу не поступитися режиму.

Сьогодні ми знову відверто почали говорити про трагічні сторінки власної історії, про необхідність подальшого розкриття тих таємниць, які залишили нам комуністична система. Судячи по всьому, їх ще дуже багато цих таємниць…

 Поділитися