увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 27.09.2016 10:04
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Міжнародний захист прав ВПО

27.11.14 | Євген Шацький

Сьогодні захист прав та інтересів внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і регулювання їх особливого статусу у національному та міжнародному законодавстві набуває все більшого значення для світу і, зокрема, для нашої країни . Ситуація постійно змінюється, збільшується кількість осіб які вимушені через воєнні конфлікти чи інші вагомі причини, побоюючись за своє життя та здоров’я, залишати свої домівки і втікати зі своїх рідних земель. Згідно з даними Міжнародного моніторингового центру ВПО (IDMC) – ще до воєнного конфлікту в Україні, у січні 2014 року, кількість ВПО через збройні конфлікти становила більше ніж 33,7 мільйонів людей . Кількість переселенців через катастрофи становила 22 мільйони, ще у 2013 р. Можна констатувати, що після прийняття Конвенції про статус біженців , Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права багато чого змінилось, і їх недостатньо для того, щоб адекватно, вчасно та ефективно реагувати на порушення прав людини, особливо права ВПО. У цій статті ми зосередимось саме на міжнародних механізмах захисту ВПО та проблемах, пов’язаних з ними.
Перш за все дамо визначення ВПО. Отже, вимушено переміщені особи (Internally displaced persons, IDPs) – це люди або групи людей, які були вимушені або зобов’язані втікати або залишити свої домівки чи місця проживання винятково для того, щоб уникнути ефектів військового конфлікту, ситуації масового насильства, порушень прав людини або природних чи антропогенних катастроф, і які не перетнули міжнародно-визнаних державних кордонів (переклад авт. – Є.О.).
Для того, щоб визначитись у механізмах та інструментах захисту ВПО нам потрібно чітко визначити їх роль у міжнародному праві та їх розмежування з біженцями. Біженець (Refugee) – це будь-яка особа, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань2.
Як ми бачимо, ці два визначення подібні, проте існує різниця, яка і виділяє біженців у рамки спеціальної категорії осіб у міжнародному праві. Тобто без перебільшення можна вважати цю різницю фундаментальною у диференціації цих двох термінів. Отже, біженець – це особа, яка через зазначені причини залишила свою країну (тобто перетнула міжнародно-визнаний кордон своєї країни), в той час як внутрішній переселенець з дуже схожих причин (проте тут також можуть бути певні відмінності) залишив свою домівку, проте залишився у межах державних кордонів своєї країни, а отже, і під її юрисдикцією і «захистом». Знаючи це, ми повинні розмежовувати ці два терміни, а отже, розмежовувати і міжнародні механізми захисту, адже біженці мають додаткові механізми і спеціальні інструменти захисту напряму (напр. Конвенція про статус біженця), а внутрішні переселенці отримують такий захист опосередковано. Потрібно зазначити також, що офіційного визначення терміну ВПО не існує на відміну від терміну «біженець». Термін, наведений вище, походить з міжнародних рекомендацій і не є офіційно визнаним жодною країною, тобто не має юридичного значення і є суто декларативною констатацією факту або описовою, а не юридичною дефініцією.
Базуючись на приведеній вище диференціації, можна зробити висновок, що ототожнювати поняття біженця і ВПО ні в якому разі не можна, так само, як і користуватись Конвенцією і додатковими протоколами про статус біженців для захисту ВПО ні прямо, ні за аналогією. Зважаючи на те, що ВПО не отримують ніякого спеціального статусу у міжнародному праві, захист їх прав будується на загальних принципах і положеннях про права людини.
Для захисту ВПО у міжнародному праві не передбачено жодних спеціальних актів, тому правозахисникам для захисту прав та інтересів ВПО доводиться користуватись внутрішнім законодавством країни переселенця (в якому дуже багато прогалин на даний момент, зокрема – відсутність спеціального закону «Про захист прав ВПО») або ж загальними інструментами захисту прав людини.
Женевські конвенції 1949 р. та два додаткові до них протоколи 1977 р. є фундаментальними документами для міжнародного гуманітарного права. В тому, що захист прав ВПО базується на актах міжнародного гуманітарного права, немає нічого дивного, адже ВПО найчастіше набувають такий фактичний статус через небезпеку для їхнього життя завдяки збройним конфліктам або іншим подібним трагедіям, які, у свою чергу, регулюються нормами міжнародного гуманітарного права.
Далі, документами, які можуть бути використані для захисту прав ВПО є: Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), наприклад у пунктах, де йдеться про забезпечення їжею, житлом, одягом, базовими благами, Міжнародний пакт про цивільні та політичні права (1966), у ч.3 ст.2 якого йдеться про зобов’язання держави у забезпеченні ефективного засобу правового захисту; у ст..6 –про право на життя; ст.7 забороняє катування і жорстоке поводження; ст. 12 декларує право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання; також у Пакті йдеться про особисту недоторканність і цілісність, визнання правосуб’єктності, захист сім’ї і т.п.; Конвенція проти катувань та інших нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання , Конвенція прав дитини і т.п.
Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод і Європейський суд з прав людини, можуть виступати інструментами захисту прав ВПО на загальних підставах, якщо права ВПО, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї, були порушені державою. Мається на увазі, що ніяких додаткових або спеціальних гарантій ВПО не отримують у ЄСПЛ і їх захист може базуватись на нормах Конвенції про право на життя (ст.2), заборону катування (ст.3), заборону рабства і примусової праці (ст.4), право на свободу та особисту недоторканність та справедливий суд (ст. 5,6) і т.п.
Отже, ми бачимо, що наразі немає спеціальних та ефективних механізмів захисту прав ВПО у міжнародному праві, окрім матеріальної допомоги фондів та активності локальних волонтерських, громадських правозахисних організацій. Як було зазначено вище, основними схемами захисту прав ВПО є внутрішнє законодавство і міжнародно-правові інструменти. У справах ВПО, які просто не розпізнаються міжнародним правом офіційно, єдиним можливим ефективним і дієвим механізмом захисту їх прав повинно стати внутрішнє законодавство країни, проте, на жаль, у внутрішньому законодавстві України також на даний час бракує спеціальних інструментів правового захисту, адже ЗУ «Про права ВПО» тільки 20 жовтня, з великим запізненням, був прийнятий ВРУ. Цей закон має стати запорукою здійснення прав та законних інтересів ВПО в Україні, і виникає завдання моніторингу його виконання.

коментарі

новий коментар