увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 30.09.2016 19:58
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Та слово правди не піде у вічність…

03.12.14 | Наталка Ковальчук

Кажуть, коли народжується людина, у небі загоряється зірка. А коли відходить в інший світ, – зоря згасає.

Ось і в українському небі згасла зоря. Ім’я її - Євген Сверстюк. Звичайно, найщиріші і найтепліші пам’ятні слова про нього сьогодні говорять ті, хто близько знав Євгена Олександровича, спілкувався з ним за життя.

Але хочеться сказати і своє особисте – від імені покоління тих, чий, вихований радянською системою світогляд, почав змінювати зокрема й завдяки Євгену Сверстюку.

Це був 1990 рік.  Ще цілком успішно працювала радянська ідеологічна машина, але крізь комуністичний туман вже проривалися подихи свіжого вітру. Принаймні, в Україні. І ось у жовтневому номері журналу «Радянська жінка» з’являється публікація: Євген Сверстюк. «На мамине свято».

Серед традиційних журнальних матеріалів того часу вона була несподіваною, незвичною і незвичайною. І прочиталася на одному подиху

У передмові зазначалося, що цю статтю, первинна назва якої «На свято жінки», видано як антирадянську у суді над автором. І це теж додавало відчуття якоїсь особливої гостроти правди і щирості у сприйнятті написаного. Такою була моя перша «зустріч» з Євгеном Сверстюком.

Той номер журналу і зараз, коли пишу ці рядки переді мною. І не буду казати, що до цього часу зберігся він випадково, якимсь дивом, бо насправді зберегла його саме через згадану публікацію.

Вже пізніше, коли твори українських шістдесятників почалися з’являтися відкрито, прийшло нове знайомство з творчістю Євгена Олександровича через книгу «Блудні сини України». Есе, літературно-критичні статті і виступи автора, вміщені в ній, справді, несли «правду, вистраждану життям». І це вони великою мірою примусили задуматися над «моральністю» тих цінностей, які вкладалися соціалістичною системою у наші голови, починаючи з дитсадка.

Задуматися, і зрозуміти, що є інший світ, що іншим має бути ставлення до людини і до її життя. Взагалі, багато що зрозуміти…

Сьогодні, коли переживаємо такі непрості часи, дослухаймося ще раз до того, кого без перебільшення можна назвати совістю народу, і хто вже відійшов у вічність. Це саме те слово правди, про яке, очевидно, можна говорити як про духовний заповіт Євгена Сверстюка своєму народові:

«…А майбутнє, та сонячна нива, на яку ми віками зносили наші молитви, найкращі вірування і останні надії – обіцяє нам стократ відродити зерна всетворящої любові під навалами всегноящої байдужості та всеспопеляючої ненависті – добрі зерна, які ми нині в поті чола кинемо в ріллю.

В поті чола – в землю, як у безвість… З дитинно ясною вірою, що «Зійдуть і ростимуть, і у люди вийдуть!»…