пошук  
версія для друку
22.12.2014 | Ігор Усенко

Очищення влади по-українськи

   

Мирна і відкрита до світу Україна упродовж останнього року несподівано для багатьох стала однією з гарячих точок планети. На тлі відчайдушної боротьби українців за суверенітет і державну незалежність своєї країни європейська та світова спільнота якось менше звертає увагу на ті зміни внутрішнього суспільно-політичного життя, які відбуваються в Україні після повалення владного режиму В. Ф. Януковича. Ще менше аналізуються тенденції розвитку сучасного українського законодавства, що, до певної міри втрачаючи суто юридичний зміст, стало формою пропаганди політичного курсу нової української влади. Однією з так званих вимог Майдану (суспільного запиту на революційні перетворення) стало очищення державного апарату від консервативних чиновників, які віддано служили диктаторському режиму, а нині свідомо чи несвідомо гальмують процес перетворення України на процвітаючу демократичну правову державу. В посткомуністичній Європі таке очищення звичайно називають люстрацією і розглядають як необхідну передумову досягнення якісно вищого рівня державного управління

Тож знаковим у житті України і надзвичайно цікавим для спостерігачів з усього світу є спроба української влади законодавчим шляхом розв’язати проблему люстрації у країні, яка повстала вже не стільки проти колишньої комуністичної номенклатури, скільки проти новітніх диктаторів, що виросли на ґрунті всевладдя олігархічних і кримінальних кланів та небувалого розквіту корупції.

Уособленням «люстрації по-українські» став Закон України «Про очищення влади», прийнятий Верховною Радою України 16 вересня 2014 р. (далі – Закон)[1]. Коротко зупинимося на його основних положеннях, оскільки без ознайомлення з ними, будь-який аналіз тексту Закону позбувається необхідної юридичної конкретики.

У стислій преамбулі зазначається: «Цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні». Чому саме виникла потреба в очищенні влади, у преамбулі не розкривається, проте в сучасній Україні вимога очищення влади або люстрації є настільки одностайним запитом розбурханого революційними пристрастями суспільства, що, здається, вже не потребує жодного обґрунтування.

Закон починається зі статті 1 «Основні засади очищення влади». Частина перша цієї статті подає визначення: «Очищення влади (люстрація) – це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі – посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування».

У частині другій цієї статті стверджується, що «Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини». Таким чином виявляється головна особливість «люстрації по-українські»: на відміну від аналогічних процесів у інших європейських країнах її вістря спрямовано не на представників колишнього комуністичного керівництва або співробітників спецслужб, що у третьому десятилітті існування незалежної України майже втратило свою актуальність, а на активних діячів поваленого режиму В. Ф. Януковича. Водночас через невдалу юридичну стилістику цієї норми можливе двозначне тлумачення згадки про «заходи, спрямовані на підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини». Конструкція статті така, що ніби пов’язує такі протиправні діяння лише з режимом В. Ф. Януковича, а не всією українською історією загалом. Проте у подальших статтях демонструється дещо ширший підхід, який дає змогу розглядати «підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини» вже у контексті подій в Криму та на Сході України.

У цій же частині другій зазначається, що люстрація ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист, що само по собі не викликає жодних заперечень. Ще одне положення принципового характеру, що «Рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку», міститься у частині восьмій цієї статті.

Частини третя і четверта цієї статті визначають строк дії обмежень доступу до державної служби для певних категорій посадовців. У частині третій передбачено строк 10 років з дня набрання чинності Законом і міститься відсилка до посад (осіб), зазначених у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону. Це – члени уряду, керівники центральних органів виконавчої влади, їх перші заступники та заступники; Генеральний прокурор України, керівники спецслужб та правоохоронних органів, їх перші заступники та заступники; члени Вищої ради юстиції і Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійні судді, Голова Державної судової адміністрації України, його перший заступник, заступник; члени Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голови та члени національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв’язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг. Такий само строк обмежень застосовується до всіх осіб, які вчасно не подали заяву, передбачену статтею 4 Закону, про яку йтиметься дещо згодом.

Інші посадовці (військові посадові особи Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації; Глава Адміністрації Президента України, Керівник Державного управління справами, Керівник Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики, їх перші заступники, заступники; начальницький склад органів внутрішніх справ, органів спеціального зв’язку та захисту інформації України, органів цивільного захисту, митних і податкових органів; посадові і службові особи органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України; керівники державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб’єкта надання адміністративних послуг, відповідно до частини четвертої частини цієї статті (відсилка до частин третьої, п’ятої – сьомої статті 3 цього Закону) обмежуються у відповідних правах лише за рішенням суду строком на п’ять років з дня винесення рішення.

При цьому у частині шостій цієї статті міститься доволі складна для розуміння норма, що «Застосування до особи заборони, передбаченої частиною третьою цієї статті, не є підставою для відмови від застосування заборони, передбаченої частиною четвертою цієї статті, за наявності підстав та у порядку, що визначені цим Законом». Схоже на те, що це друкарська помилка і насправді йдеться про «не застосування до особи заборони, передбаченої частиною третьою цієї статті». Тим паче, що частина п’ята цієї статті встановлює загальне правило, що передбачена Законом заборона обіймати посади може застосовуватися до особи лише один раз.

А в сьомій частині цієї статті міститься важливе виключення, що заборони, передбачені Законом, не застосовуються до осіб, які визнані учасниками бойових дій під час проведення антитерористичної операції на сході України у встановленому законодавством порядку. Проте це не стосується осіб, які більше року під час режиму  В. Ф. Януковича служили на посадах, перелічених в частині першій статті 3 Закону. Такі посадовці звільняються беззастережно.

Стаття 2 Закону «Посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації)» охоплює, крім уже згаданих вище посад (пункти 1–8), ще три категорії:

9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб’єкта надання адміністративних послуг;

10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1–10 цієї частини.

Найважливішою і найбільш дискусійною, як видається, є стаття 3 Закону «Критерії здійснення очищення влади (люстрації)».

У першій частині цієї статті міститься перелік високопосадовців, щодо яких критерієм люстрації строком на 10 років є їхнє перебування на посаді сукупно не менше одного року в період від 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року.

У другій частині цієї статті згадуються особи, які обіймали ці ж посади менше року, але у критичний протестний період від 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням. Вони також обмежуються на 10 років.

Окремими пунктами цієї частини згадуються:

працівники правоохоронних органів, які брали участь у затриманні осіб, згодом звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29 січня 2014 року, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року (далі – таких осіб); складали або своєю дією сприяли складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно таких осіб;

 слідчі органу досудового розслідування, дізнавачі, оперативні працівники, інспектори, які проводили слідчі та оперативні дії стосовно таких осіб;

працівники органу прокуратури, які здійснювали процесуальне керівництво, вносили подання, погодження, підтримували клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримували державне обвинувачення у суді стосовно таких осіб;

судді, які постановили ухвали про дозвіл на затримання з метою приводу, про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, ухвалили рішення про притягнення до адміністративної або кримінальної відповідальності таких осіб.

У третій частині цієї статті передбачено застосування люстраційних обмежень строком на 5 років до суддів, які постановлювали ухвали про дозвіл на затримання з метою приводу, про застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, ухвалювали обвинувальні вироки, залишали їх без змін щодо осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про застосування амністії в Україні" щодо повної реабілітації політичних в’язнів" від 27 лютого 2014 року № 792-VII, а також до співробітників органів внутрішніх справ, прокуратури та інших правоохоронних органів, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності таких осіб.

У четвертій частині цієї статті передбачено, що під люстрацію, строком на 10 років потрапляють також особи, які:

1) були обрані і працювали на керівних посадах Комуністичної партії Радянського Союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР починаючи з посади секретаря районного комітету і вище;

2) були обрані і працювали на керівних посадах починаючи з посади секретаря ЦК ЛКСМУ і вище;

3) були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей).

Відповідно до частини 5 цієї статті, посадові та службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які не підпадають під згадані вище критерії, можуть бути піддані люстрації (забороні обіймати посади протягом 5 років), якщо, обіймаючи відповідну посаду у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, своїм рішенням, дією чи бездіяльністю, що встановлено рішенням суду щодо них, яке набрало законної сили, здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки, оборони чи територіальної цілісності України, що спричинило порушення прав і свобод людини.

Такі саме наслідки передбачені на підставі рішень судів, що вступили в законну силу, щодо посадових та службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, в т. ч. суддів, співробітників органів внутрішніх справ, прокуратури України та інших правоохоронних органів, які: 1) здійснювали заходи, спрямовані на перешкоджання реалізації конституційного права громадян України збиратися мирно і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації або спрямовані на завдання шкоди життю, здоров’ю, майну фізичних осіб у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року (частина шоста цієї статті); 2) співпрацювали із спецслужбами інших держав як таємні інформатори в оперативному отриманні інформації; 3) своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на підрив основ національної безпеки, оборони чи територіальної цілісності України; 4) закликали публічно до порушення територіальної цілісності та суверенітету України; 5) розпалювали міжнаціональну ворожнечу; 6) своїми протиправними рішеннями, дією чи бездіяльністю призвели до порушення прав людини та основоположних свобод, визнаних рішенням Європейського суду з прав людини (критерії 2) – 6) у частині сьомій цієї статті).

Заборона обіймати посади строком на 10 років застосовується також до осіб, перевірка стосовно яких встановила недостовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав), зазначених у поданих ними за попередній рік деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, складених за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», та/або невідповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) в їх деклараціях, набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених пунктами 1–10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Таким чином, у статті 3 порівняно із частиною другою статті 1 Закону помітно розширюється коло осіб, які стають об’єктом люстрації. Зокрема, його поповнили колишні компартійні і комсомольські високопосадовці, штатні працівники та негласні агенти комуністичних спецслужб доби СРСР, а також особи, які мають доходи, походження яких може бути пов’язано з корупційною діяльністю.

У частині дев’ятій цієї статті, виходячи далеко за межі, окреслені її назвою, встановлюються обов’язки судів та інших державних органів щодо формування «Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади"».

Окрім того, у частині десятій статті визначено, що «При постановленні вироків у справах та щодо осіб, передбачених частинами п’ятою – сьомою цієї статті, суди призначають заборону, передбачену частиною четвертою статті 1 цього Закону, як основне або додаткове покарання відповідно до положень Кримінального кодексу України. Тобто люстраційне обмеження набуває характеру кримінального покарання.

У статті 4 запроваджується подання особами – об’єктами люстраційної перевірки – не пізніше ніж на десятий день від дня початку проведення планової перевірки у відповідному органі або на підприємстві заяви про наявність обставин, які можуть призвести до накладення відповідної заборони на доступ до державної служби або служби в органах місцевого самоврядування. Якщо особа заявляє про наявність таких обставин, то вона звільняється із займаної посади не пізніш як на третій день після подання такої заяви та застосування до неї відповідної заборони строком на 5 або 10 років залежно від зазначених обставин. Якщо особа заявляє про відсутність таких підстав, то вона має дати у заяві згоду на проходження перевірки та на оприлюднення відомостей щодо неї відповідно до цього Закону. У разі, якщо у належні строки заява не буде подана, то це є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону, тобто строком на 10 років.

Стаття 5 регламентує порядок проведення перевірки. Порядок цей доволі докладний, тому зупинимося лише на його найпринциповіших положеннях у дещо довільному авторському викладі.

Загальне організаційно-методичне керівництво проведенням перевірок у масштабі цієї країни покладається на Міністерство юстиції України. Підготовлені міністерством документи здебільшого підлягають затвердженню Кабінетом Міністрів України. До перевірок залучаються деякі державні органи відповідно до своєї компетенції. Вочевидь йдеться передусім про органи безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, фіскальної служби, Державну судову адміністрацію тощо. Утворюється дорадчий громадський орган з питань люстрації при Міністерстві юстиції України для забезпечення здійснення громадського контролю за процесом очищення влади (люстрації), до складу якого мають входити представники засобів масової інформації та представники громадськості.

Перевірка має здійснюватися послідовно, згори донизу, починаючи від міністра юстиції, інших потенційних перевіряючих та членів Уряду і завершуючи рядовими співробітниками органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

Організація проведення перевірки у конкретному органі (установі, підприємстві) за загальним правилом покладається на керівника, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Як виняток організація проведення перевірки професійних суддів покладається на голову суду, в якому працює суддя. Організація проведення перевірки членів Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення покладається на керівника органу, в якому працює особа.

Фізичним та юридичним особам забезпечується можливість подати органам державної влади, до компетенції яких належить проведення перевірки, а також дорадчому громадському органу з питань люстрації при Міністерстві юстиції України інформацію про особу, стосовно якої проводиться перевірка, щодо поширення на неї заборон, передбачених цим Законом.

Перевірці підлягають достовірність відомостей, вказаних у заяві щодо незастосування заборон та у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за минулий рік. На підставі запиту особи, відповідальної за перевірку, уповноважені державні органи перевіряють зазначені відомості і готують відповідний висновок. У разі встановлення за результатами перевірки недостовірності поданих відомостей, орган, який проводив перевірку, протягом трьох робочих днів з дня виявлення всіх недостовірностей та/або невідповідностей, але не пізніше ніж на тридцятий день з дня отримання запиту та копії декларації особи, повідомляє про них особу, стосовно якої проводиться перевірка. Особа, стосовно якої проводиться перевірка, не пізніше ніж на п’ятнадцятий робочий день з дня отримання нею відповідного повідомлення надає письмове пояснення за такими фактами та підтверджуючі документи, які є обов’язковими для розгляду та врахування відповідним органом при підготовці висновку про перевірку.

Орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов’язки), керівнику органу, звідки надійшов запит, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки.

Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.

У разі негативних результатів перевірки керівник органу, відповідального за організацію її проведення, вживає заходи для звільнення особи, що не пройшла перевірку, з посади. Зокрема щодо професійних суддів Міністерство юстиції України у триденний строк із дня одержання негативного висновку перевірки надсилає його до Вищої ради юстиції та/або Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та звертається з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади. Усі матеріали перевірки, які надійшли до керівника органу, відповідального за її організацію, додаються до особової справи особи, стосовно якої проводилася перевірка.

Стаття 6. Закону має назву «Заяви осіб, які претендують на зайняття посад», хоча її зміст є дещо ширшим за назву. Передбачається, що особа, яка претендує на заняття згаданих у Законі посад, має подати заяву, що до неї не застосовуються заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 цього Закону, та про згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей стосовно неї. Відомості, зазначені у цій заяві, стають предметом спеціальної перевірки відповідно до статті 11 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" у порядку та строки, визначені цим Законом. Негативні результати перевірки є підставою для відмови у призначенні такої особи на посаду, на яку вона претендує.

Стаття 7 «Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади"» покладає формування та ведення такого реєстру на Міністерство юстиції України, визначає порядок одержання інформації з цього реєстру, а також обсяг відкритої для цілодобового доступу інформації з реєстру.

Стаття 8 визначає, що парламентський контроль за виконанням цього Закону у межах своїх конституційних повноважень здійснює Верховна Рада України, а інші органи державної влади здійснюють контроль за виконанням цього Закону у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України

У прикінцевих та перехідних положеннях Закону визначаються деякі заходи, щодо впровадження закону в життя та затверджуються деякі зміни в Кодексі законів про працю, Кримінальному кодексі України, Законі України «Про судоустрій і статус суддів», Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції».

Зокрема, встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу, до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

Рівно через місяць після прийняття Закону, 16 жовтня 2014 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Деякі питання реалізації Закону України “Про очищення влади“»[2], якою зокрема затвердив «Порядок проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України “Про очищення влади”» і «Перелік органів, що проводять перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України “Про очищення влади”». Зазначена постанова надала ряду положень Закону належної бюрократичної чіткості, затвердила зразки типових документів (заяв, повідомлень, запитів тощо), які мають використовуватися у процесі люстрації, але аж ніяк не вплинула на зміст і суть Закону.

Закон ще навіть не набув чинності, як став об’єктом масової критики з боку громадськості, представників експертного середовища, суддів. правоохоронців, співробітників спецслужб та ін. Як видається, критика загалом була справедлива. З врахуванням деяких власних міркувань спробую систематизувати основні зауваження до цього акта.

За нормальної законотворчої діяльності прийняттю кожного закону має передувати обговорення і схвалення його наукової концепції, в якій визначалася б мета закону, місце закону в системі законодавства, коло регульованих правових відносин, основні юридичні організаційні та правові механізми досягнення поставленої мети, тощо. Вочевидь такої концепції щодо закону про очищення влади розроблено не було.

Як наслідок, не вирішено навіть саме принципове питання чи люстрація як така відповідає чинній Конституції України. Попри всі суспільні очікування, нині в ній закріплено, що «Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування» (частина друга статті 38) і на відміну від деяких інших статей про права людини і громадянина немає жодних вказівок щодо можливості обмеження реалізації цього права Конституцією чи законами України. В конституції є й чимало інших норм щодо права на працю, незалежності суддів тощо, які більшою або меншою мірою входять у колізію з самою ідеєю люстрації (статті 8, 38, 43, 58, 61, 126).

Отже, перш ніж приймати Закон, який створюватиме умови для обмеження доступу до державної служби для ряду категорій громадян, слід було внести відповідні зміни до Конституції України.

Так само видається, що слід спочатку на державному рівні засудити ті чи інші явища або дії, а вже згодом застосовувати певного роду санкції до осіб, які причетні до них. Наприклад, не зважаючи на посилення в українському суспільстві антикомуністичних поглядів і негативного ставлення до радянського минулого, цілковитої невдачі зазнали спроби офіційно оголосити радянську добу «часом несвободи» в Україні, в жодному нормативно-правовому акті досі не засуджувалася належність до компартійного апарату чи Комуністичної партії. Загалом, діяльність радянських спеціальних служб і їхніх добровільних помічників, якщо не брати аспект протиправних репресій, загалом характеризується як патріотична, необхідна для існування держави тощо. Тож під «очищення» підведені категорій людей і діянь, які досі юридично ніде не визначалися ані такими, що є небезпечними для суспільства, ані такими, що заслуговують хоча б на моральний осуд.

Через ці та інші недоліки концептуального характеру положення Закону доволі суперечливо визначають від кого, власне, має бути очищена українська влада; дублюють або вступають в суперечність з нормами інших законів, не пропонують нових юридичних механізмів, розроблених спеціально для проведення люстрації, а використовують вже наявні механізми антикорупційних і фіскальних перевірок та судового переслідування.

Серед принципових концептуальних моментів, вирішення яких у законі слід вважати незадовільним, є закріплення надзвичайно широкого кола осіб, які охоплюються люстрацією. Враховуючи, що наприкінці відповідного переліку у пункті 10 статті 2 зазначено «інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування», слід зробити висновок, що під перевірку може потрапити практично весь корпус державних службовців і службовців органів місцевого самоврядування, включно з військовослужбовцями і правоохоронцями. А згідно з офіційною статистикою в 2013 р. в Україні було 433 269 державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування, в т. ч. 32 952 представника органів судової влади та прокуратури[3]. І весь цей легіон кадрових службовців, а також їхні родини у складний для країни час на певний період, як це завжди буває при такого роду перевірках, буде вилучений з процесу нормальної службової діяльності. Не важко уявити і супутні психологічні аспекти такої масштабної перевірки, що супроводжується закликом, а то і обов’язком посадовців повідомляти компрометуючу інформацію про своїх колег.

З точки зору законодавчої техніки невдало виписано громіздкі переліки різних категорій посадових осіб у статтях 2 і 3 Закону, які чітко не розмежовуються між собою, містять неіснуючі посади тощо. Так, у зв’язку з відповідним конституційним зверненням Служби Зовнішньої Розвідки до Конституційного Суду України[4] широкого розголосу набула проблема, пов’язана з тим, що у пункті 7 частини першої статті 2 згадуються як особи, котрі підлягають люстрації, «керівники, заступники керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату)» певних державних органів, якій у своїй офіційно затвердженій структурі не мають «самостійних структурних підрозділів» загалом. Інші урядові структури погоджуються з тим, що мають самостійні підрозділи, але кожна з цих структур визначає їх на свій розсуд.

На нашу думку, багатьох проблем можна уникнути, якщо обмежити коло осіб, які підлягають люстраційній перевірці, керівниками – державними службовцями першої (305 осіб), другої (962 особи) і третьої (3 954 особи) категорії[5], аналогічного рівня посадовцями в органах місцевого самоврядування, а також деякими високопосадовцями політичного рівня, які не згадуються в Законі України «Про державну службу». Загалом, виходячи з бажаності системності законодавства, саме у нормативно-правовому акті про державну службу мало бути, як видається, окреслено коло найважливіших державних посад, обіймання яких передбачає певні обмеження щодо захисту приватного життя і персональних даних цих осіб, посилені антикорупційні та інші перевірки щодо них тощо. В інших законах, зокрема і з питань очищення влади, вже користувалися б цим переліком, а не створювали власний. Аналогічний підхід має бути і до найважливіших посад в органах місцевого самоврядування.

Суттєве скорочення об’єктів люстрації, на нашу думку, більше відповідало би європейським підходам до очищення влади, юридичною квінтесенцією яких є «Керівні принципи для забезпечення відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на верховенстві права»[6], посилання на яких містить Резолюція 1096 (1996) Парламентської асамблеї Ради Європи «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» (далі – Керівні принципи ПАРЄ). Так у пункті «d» Керівних принципів ПАРЄ передбачається, що «люстрація повинна обмежуватися випадками, коли є всі підстави вважати, що займаючи конкретну посаду, суб’єкт буде становити значну небезпеку для прав людини або демократії, тобто стосуватися призначуваних державних посад, які припускають широку відповідальність за формування або реалізацію державної політики й практики в області внутрішньої безпеки, або призначуваних державних посад, займаючи які суб’єкт зможе віддавати накази про порушення прав людини або робити такі порушення, наприклад, у правоохоронних органах, службах державної безпеки й розвідки, судових органах і прокуратурі».

У цьому контексті слід звернути увагу, що українська люстрація аж ніяк не зачіпає народних депутатів України, Президента України, міських, сільських і селищних голів та депутатів місцевих Рад. Хоча у первинному тексті законопроекту особи, які займають виборні посади, теж мали підлягати люстрації. Однак проти цього виступили фахівці головного експертного управління Верховної Ради України, посилаючись у своєму висновку на підпункт «е» Керівних принципів ПАРЄ, згідно з яким «люстрація не повинна застосовуватись до виборних посад… , виборці мають право обирати, кого вони прагнуть», а також на ряд інших вагомих аргументів[7]. Зважаючи на цю думку, в остаточному тексті Закону «народні обранці» опинилися за межами люстраційних процесів.

Це ніби юридично правильне рішення викликає ряд сумнівів, оскільки склад депутатського корпусу в Україні традиційно користується доволі низьким рівнем довіри населення через наявність у ньому не лише представників заможних верств (олігархів та їхніх креатур), а й осіб, відомих своїми зв’язками з кримінальним середовищем. Одержання депутатського мандата – один з найпоширеніших і найефективніших в Україні способів уникнення кримінальної відповідальності. Тому в суспільстві давно визріла вимога зняття «депутатської недоторканності», підтримку якої декларують майже усі впливові політичні сили. Ще 16 квітня 2000 р. на всеукраїнському консультативному референдумі 89% його учасників висловилися за обмеження депутатської недоторканності і вилучення з Конституції України статті у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України такого змісту:«Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані». Проте це народне волевиявлення досі не мало жодних правових наслідків. Щоправда, на час написання цієї статі у новообраному українському парламенті активно ініціюється відповідне питання і, можливо, на момент, коли ця стаття побачить світ, воно таки буде вирішено.

Тож закон про очищення влади підтвердив існування прошарку «недоторканних», виводячи з під люстрації Президента України, депутатів усіх рівнів та деяких інших виборних осіб.

З цього приводу можна було б запропонувати обміркувати механізм «інформаційної люстрації», коли всі «обранці» в обов’язковому порядку проходять перевірку за люстраційними критеріями, результати якої стають надбанням громадськості, а далі вже виборці самі вирішать про форму реагування на таку інформацію.

Іншим важливим концептуальним недоліком Закону є його «багатовекторність». З одного боку він спрямований на очищення влади від активних прихильників поваленого диктатора. З другого боку пропонується очищення від потенційних корупціонерів, посадовців, які живуть не відповідно до своїх доходів. З третього – передбачено безжалісно люструвати колишніх компартійних і комсомольських функціонерів та опору комуністичного режиму: штатних працівників та позаштатних агентів радянських спецслужб. З четвертого – у прожектор люстрації потрапляють особи, які вчинили діяння «спрямовані на підрив основ національної безпеки, оборони чи територіальної цілісності України», фактично – державні злочинці. Категорії «фігурантів» доволі різні, до кожної вимагається окремий підхід. Зведення їх усіх до однієї купи, на нашу думку призводить до того, що в Законі немає ні чітко визначеного предмета правового регулювання, ні єдиного метода правового регулювання, оскільки для кожної групи люстрованих існують свої контролюючи структури і методи перевірки. Коло прихильників поваленого диктатора найдоцільніше було б визначити парламентській слідчій комісії; корупціонерів – фіскальним органам разом з керівництвом державної служби, колишніх партійних і комсомольських функціонерів та співробітників і агентів комуністичних спецслужб – спеціальному органу люстрації із залученням відповідних архівів, осіб, які вчинили злочини проти держави – органам досудового слідства. Кожний з цих видів очищення влади мав би регулюватися (і частково вже регулюється) окремим законодавством. Окремі механізми щодо перевірки діяльності суддів, зокрема, вже закріплено в люстраційному за своїм характером Законі України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні»[8].

«Багатовекторність» зумовила надмірну лаконічність окремих положень закону, коли ключові характеристики тих чи інших діянь подаються настільки загально, що потребують офіційного тлумачення, а то й прийняття уточнюючих нормативно-правових актів. Зокрема, не зрозуміло що слід розуміти під діями, «спрямованими на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем» (ст. 1 Закону). Формула видається суто політичною і такою, що не матиме юридичного змісту, аж поки не буде прийнято належний акт, в якому буде дана юридична оцінка діям колишнього Президента України і зазначено, в чому саме полягає перевищення їм своїх повноважень та «узурпація влади».

Дуже наївно сформульована пропозиція люструвати осіб, які «були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей)». Адже у зазначених структурах були не лише співробітники-військовослужбовці, а й працівники за трудовим договором: лікарі, бібліотекарі, господарники, будівельники, електрики та інші робітники і службовці, аж до прибиральниць і двірників У спецслужбах була і певна кількість військовослужбовців, призваних на строкову військову службу, а також офіцери запасу. Внутрішньо важко погодитися з доцільністю люстрації офіцерів-прикордонників, співробітників зовнішньої розвідки та інших співробітників радянських спецслужб, які загалом стояли на захисті інтереси держави і функціонально ніяк не були причетні до переслідування інакомислячих, придушення національно-демократичних рухів тощо. Мабуть, вперше в історії піддається осуду факт набуття вищої освіти як такий, незалежно від подальшої долі випускника.

Щодо добровільних помічників комуністичних спецслужб, то серед них були не лише негласні агенти, а й позаштатні співробітники без оплати, громадські помічники слідчих, довірені особи тощо. Їх співпраця з органами безпеки могла бути суто номінальною або дуже короткою. Поширеною була й практика приписок, створення віртуальних агентів, які навіть не знали про це. Тож огульна люстрація цією категорії суперечить пункту «k» Керівних принципів ПАРЕ, де зазначається люстрація «свідомих співробітників» припустима тільки стосовно осіб, які насправді брали участь, разом з урядовими організаціями (наприклад, спецслужбами), у серйозних порушеннях прав людини, які дійсно завдали шкоди іншим особам, і які знали або повинні були знати, що їхня поведінка може завдати шкоди».

Залишаючи в стороні аспект політичної доцільності люстрації в сучасних умовах осіб, які «були обрані і працювали на керівних посадах Комуністичної партії Радянського Союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР починаючи з посади секретаря районного комітету і вище», звернемо увагу на суто юридичні недоліки наведеного формулювання. По-перше, двозначною є конструкція «обрані і працювали». Не зрозуміло, це дві різні підстави, чи одна з двоелементним складом. Іншими словами, чи означає це, що люстрація стосується лише тих функціонерів, призначення яких на посаду, зумовлювалося попереднім обранням, тобто секретарів партійних комітетів різного рівня? Чи йдеться як про обраних, так і про призначених на штатні посади осіб? Некоректним видається посилання на партійну ієрархію: «починаючи з посади секретаря районного комітету і вище», адже доволі дискусійним є питання, хто був «вище» – секретар районного комітету чи завідувач відділу обласного комітету.

Думку про наявність друкарської помилки викликає і така конструкція: «були обрані і працювали на керівних посадах починаючи з посади секретаря ЦК ЛКСМУ і вище». Вочевидь йдеться про керівні посади в комсомольському апараті, а не про керівні посади загалом. Наприклад, у радянській загальній номенклатурній ієрархії голова Республіканської ради профспілок був, мабуть, «вищим» за секретаря (не першого) ЦК ЛКСМУ і, якщо буквально розуміти наведене формулювання, така керівна профспілкова посада теж мала б охоплюватися люстрацією. Загалом, якщо згадувати наше тоталітарне минуле, то слід визнати, що з величезної партійно-державної номенклатури для люстрації доволі несистемно обрані лише окремі елементи. Так, «очищення» не зачіпає міністерських та інших чиновників, вищий генералітет, верхівку органів внутрішніх справ, прокуратури, юстиції тощо. На нашу думку, краще відмовитися від люстрації «вчорашніх» загалом, ніж здійснювати її хаотично і вибірково.

Аналогічна нечіткість притаманна і багатьом іншим формулюванням, що визначають категорії посадових осіб, які підлягають люстрації.

«Люстраційні переліки» Закону викликають й інше суттєве зауваження. Владу пропонують очистити як від осіб, котрі вчиняли дії, визнані підставою для люстрації, так і від осіб, які перебували на певних посадах у певних органах, незалежно від конкретної їх діяльності на цих посадах. По суті, йдеться про колективну відповідальність службовців за діяльність державного органу. Така сама колективна відповідальність покладається на партійних функціонерів і працівників спецслужб, а також на осіб, які співробітничали з органами КДБ. Отже, без жодної перевірки її конкретної діяльності, особа заздалегідь визнається винною, що суперечить основоположним для українського законодавства принципам презумпції невинуватості, індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист, які окрім іншого, закріплені і в статті 2 Закону.

Звернемо увагу і на принципи люстрації, визнані європейським співтовариством. Так у пунктах «h» та «i» Керівних принципів ПАРЄ зазначено: «ніхто не повинен піддаватись люстрації виключно за членство в будь-якій організації або діяльність на користь будь-якої організації, які були правомірними на час існування такої організації або вчинення такої діяльності... або за особисті погляди та переконання». Винятком є лише особи, які віддавали накази, чинили серйозні порушення прав людини або суттєво сприяли таким порушенням, а також особи, які займали високі пости в організації, яка здійснила серйозні порушення прав людини, якщо неспроможні довести, що не брали участі в плануванні, керівництві або здійсненні такої політики, практики або дій.

Крім зазначеної вище «статусної люстрації», у Законі закріплена можливість обмеження доступу до публічної служби на підставі судового вироку за вчинення корупційних правопорушень, підрив основ національної безпеки і оборони України, протиправне порушення прав і свобод людини та інших конкретних дій (далі умовно – «поведінкова люстрація»).

До числа компрометуючих обставин включено і факт складання (або навіть сприяння такому складанню) у певних ситуаціях рапортів чи протоколів, що є безпосередньою функцією працівника правоохоронного органу. Тобто, до певної міри під дію закону підпадають і працівники правоохоронних органів, які сумлінно та законно виконували свої функції.

Новоприйнятий Закон викликав цілу зливу протестів з боку органів судової влади, які були узагальненні у конституційному поданні Верховного Суду України до Конституційного Суду України про відповідність Конституції Україні (конституційність) ряду пунктів статті 3 Закону

При цьому, за «поведінкової люстрації» обмеження щодо обіймання певних посад встановлюється вироком суду як основне або додаткове покарання відповідно до положень Кримінального кодексу України строком на 5 років. Застосування судової процедури, посилання на кримінальний кодекс і фіксація люстраційного обмеження у вироку, а не, скажімо, рішенні чи ухвалі суду дає всі підстави стверджувати про розмивання межі між люстрацією і кримінальним покаранням. Водночас один з керівних принципів для відповідності законів про люстрацію й подібних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на верховенстві права, категорично стверджує: «люстрація не може використовуватися для покарання, відплати й помсти». Більше того, Закон зруйнував, на нашу думку, логіку Кримінального кодексу України, значно збільшивши звичні строки позбавлення права обіймати певні посади та відмовляючись від закріплення діапазону, в межах якого суд може забезпечувати індивідуалізацію покарання і диференційований підхід до його призначення. На підтвердження цієї тези наводимо сучасний зміст частини першої статті 55 Кримінального кодексу України:

1. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Позбавлення права обіймати певні посади як додаткове покарання у справах, передбачених Законом України «Про очищення влади», призначається на строк п’ять років.

Не важко помітити, що зміст другого абзацу повністю суперечить тому, що написано в першому абзаці.

У цьому контексті вражає, що у разі «статусної люстрації» без всякого судового вироку право особи займати певні посади обмежується аж на 10 років. Нагадаємо, що в керівних принципах зазначено: «строк, на який особа втрачає право обіймати посаду, не повинен перевищувати п’яти років, тому що не слід недооцінювати можливість позитивних змін, що відбуваються у людини і її звичках».

Загалом Закон, на нашу думку, має відверто репресивний характер. У ньому майже немає можливості для звільнення від люстрації або гуманізації чи навіть індивідуалізації люстраційних санкцій. Єдиний виняток – незастосування люстраційних заборон до різного роду службовців, «які визнані учасниками бойових дій під час проведення антитерористичної операції на сході України у встановленому законодавством порядку». Водночас європейська модель люстрації здебільшого передбачає, що посадовець, який дав правдиву інформацію про своє минуле, здебільшого зберігає місце служби. Українська люстрація передбачає інший вибір: дав правдиву інформацію – негайно потрапляєш під обмеження на 5 років; утаїв компрометуючі відомості, що викрилось під час перевірки, – строк санкцій досягає 10 років. Для багатьох людей літнього віку ця різниця у дійсності вже немає істотного значення.

Репресивність Закону підтверджується практично повною відсутністю там належних гарантій правового захисту осіб, які потрапляють під процедуру люстрації. Водночас пункт «m» Керівних принципів ПАРЄ передбачає, що «особа в жодному разі не може піддатися люстрації без повного відповідного процесуального захисту» (йдеться про право на адвокатську допомогу, на відкриті слухання, на звернення до незалежного судового розгляду, на доступ до всіх доказів тощо). У цьому контексті не до кінця забезпечені інтереси цих осіб і в питанні ведення «Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади"».

Утім, звернемо увагу на одну «технічну» деталь. Неподання належної заяви у зв’язку з початком люстраційної перевірки або негативні висновки перевірки згідно з положеннями, які повторюються в кількох місцях Закону (абзаци 1 і 2 частини третьої статті 4, частина третя статті 6), є підставами для звільнення з посади (непризначення претендентів на посаду). Утім, «підставою» можна скористатися, а можна і не скористатися. Для належної юридичної визначеності слід було написати: мають наслідком звільнення з посади (непризначення претендентів на посаду). Що це: чергове свідчення недосконалості законодавчої техніки або свідома позиція, можливість компенсувати недоліки закону його невиконанням в окремих випадках?

З огляду на попередню приховану «шпарину» в законі зростає значення і без того принципового питання, на кого покладається відповідальність за проведення люстрації. Керівні принципи ПАРЄ у пункті «а» підкреслюють, що «люстрацією повинні займатися спеціально створені незалежні комісії, до складу яких входять знані громадяни, запропоновані главою держави й схвалені парламентом». На практиці в Польщі цим займається Інститут національної пам’яті – Комісія з розслідування злочинів проти польського народу (пол. Instytut Pamięci Narodowej – Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu), а в Німеччині т. зв. комісія Гаука (нім. Gauck-Behörde) або ж Федеральний уповноважений з питань документів служби державної безпеки колишньої НДР (нім. Bundesbeauftragte für die Unterlagen des Staatssicherheitsdienstes der ehemaligen Deutschen Demokratischen Republik).

В Україні відмовилися від ідеї створення єдиного незалежного органу з проведення люстрації, і відповідні процеси загалом відбуваються в рамках чинного і, чесно кажучи, не дуже ефективного державного апарату. Задекларовано створення громадського органу з питань люстрації при Міністерстві юстиції України, який, однак, буде лише дорадчим органом і не матиме жодних важелів впливу на ті державні органи, які реально здійснюватимуть очищення влади. На місцях, в конкретному державному органі або установі вирішальну роль будуть відігравати їх керівники, тобто влада буде очищати сама себе за мінімальної декларативної участі громадськості. Керівники будуть люструвати своїх підлеглих, і весь процес дуже нагадуватиме звичну для державних службовців атестацію. За цих умов можна прогнозувати, що загально державницький і суспільний інтерес в реальному очищенні влади матиме менше значення, ніж кадрова ситуація у відповідних органах.

Не сприймаються позитивно й два основних механізми, які використовуватимуться у процесі люстрації: подання заяви-самовикриття і проведення перевірки щодо наявності підстав для люстраційної заборони. Про відсутність суттєвої заінтересованості посадовців у поданні згаданих заяв я вже зазначав. Щодо проведення спеціалізованих перевірок, то вони не є принциповою новелою цього Закону. Так, Закони України «Про державну службу» (частина шоста статті 15) і «Про засади запобігання і протидії корупції» (стаття 11) вже регулюють проведення спеціальних перевірок на предмет наявності ознак корупційних правопорушень. Є також перевірки у зв’язку з допуском до відомостей, що становлять державну таємницю, та деякі інші. Спостерігається також певна колізія із Законом України «Про відновлення довіри до судової влади», де передбачена багатоаспектна перевірка суддів за дуже схожими критеріями.

Відзначимо також, що перевірці підлягають як особи, що нині працюють у структурах влади, так і ті, які в майбутньому будуть претендувати на зайняття певних посад. Це, як видається, не узгоджується із загальноприйнятим підходом до люстрації як процедури, що має виключний характер і має бути обмежена у часі проведення.

Підбиваючи підсумки, маємо зробити висновок, що Закон України «Про очищення влади» навряд чи досягне мети, на яку він спрямований. Через недоліки концептуального характеру він замість одноразової революційної процедури очищення влади від реально небезпечних для розвитку демократії елементів пропонує суспільству тривалу бюрократичну кампанію тотальної перевірки всього державного апарату, цькування осіб, які давно вже не складають якоїсь небезпеки для конституційного ладу України. Чергова «охота за відьмами» може суттєво збурити суспільство і, зокрема, паралізувати діяльність багатьох важливих ланок механізму держави. З юридичного боку Закон не узгоджується з рядом положень Конституції України, суперечить більшості із загальноєвропейських принципів проведення люстрації, вносить дисбаланс у систему законодавства України, містить ряд внутрішніх суперечностей і прогалин, характеризується рядом інших недоліків юридично-технічного характеру.

Утім, маємо надію, що одностайна критика Закону з боку фахівців і громадськості та, зокрема, офіційна позиція Верховного Суду України, висловлена в його конституційному поданні до Конституційного суду України, не залишаться без належної реакції.

Підстави для оптимізму дає і те, що саме сьогодні, коли пишуться ці рядки, засоби масової інформації поширили новину, що Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) ухвалила попередній висновок щодо Закону України «Про очищення влади». Зміст цього висновку, наскільки з ним вдалося ознайомитися з неофіційних джерел, загалом співпадає із зауваженнями українських експертів. Водночас там є положення: «Застосування люстраційних заходів  щодо недавнього періоду, протягом якого президентом був пан  Янукович, по суті, є тотожнім тому, щоб поставити під сумнів функціонування діючої конституційно-правової системи  України як демократичної держави, де панує верховенство права», яке навряд-чи буде позитивно сприйнято українським суспільством і потребує глибокого осмислення.

Автор висловлює щиру вдячність своєму колезі Євгену Ромінському за дружні поради.

Довідка про автора: Ігор Усенко – завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України, професор.



[1] Відомості Верховної Ради України. 2014. – № 44. – Ст. 2041 або Електронний ресурс. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1682-18

[2] Офіційний вісник України. – 2014 –- № 85. – Ст. 2412 або Електронний ресурс. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/563-2014-%D0%BF

[3] Державна служба в цифрах 2014: інформаційне видання / Упорядник М. Канавець. – Київ: Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу, 2014. – С. 4

[4] Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=254811

[5] Державна служба в цифрах 2014... –  С. 11

[6] Тут і надалі документ цитується за: Захаров Є. Засудження злочинів комуністичного режиму СРСР. – Харків: Права людини, 2013. – С. 164–167.

[7] Електронний ресурс. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=51795&pf35401=310948

[8] Відомості Верховної Ради(України. – 2014. – № 23. – Ст. 870 або Електронний ресурс. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1188-18 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори