увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 28.09.2016 11:34
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



«Смерть дивилася на мене з жерла крематорію…»

26.01.15 | Наталка Ковальчук

У ці дні цивілізований світ згадує одну з найчорніших сторінок своєї історії. Ту трагічну сторінку, гірким символом якої стало слово «Освенцім», або як прийнято вживати на міжнародному рівні «Аушвіц-Біркенау».

Завжди, коли на очі потрапляє згадка про «Освенцім» у моїй пам'яті мимоволі виникає й відомий знімок. На ньому - за колючим дротом стоять люди:  змарнілі, з запалими щоками, з міцно стиснутими губами, але з виразними очима. Фото зроблене вже після визволення невільників, до якого їм ще потрібно було жити і страждати день за днем, година за годиною, хвилина за хвилиною.

За роки своєї журналістської праці доводилося зустрічатися з тими, хто пройшов пекло фашистських концентраційних таборів. Я бачила людську руку з набитим на ній «номером смерті», як сказав один з колишніх нацистських в’язнів, у якого брала інтерв’ю.

Відмітно те, що далеко не всі з них хотіли спілкуватися про пережите. Одних відразу починали душити сльози. Інші все життя так і боялися згадувати про свою неволю, бо перебування у полоні комуністичною владою не прощалось. На в’язнів  концтаборів фашистських  у СРСР чекала тяжка доля. Одних катували у концтаборах радянських. Інших відправляли на важкі виробництва без права виїзду.

Сьогодні, коли до 70-річної дати звільнення «Освенціму», світ вшановує пам'ять закатованих у фашистських концтаборах, повинна говорити пам'ять. Тож ось вони, ті кілька історій, які колись довелося почути від наших земляків, котрі пройшли усі кола пекла по «освенцімах», «майданеках», «бухенвальдах», «треблінках», по гітлерівських «фабриках смерті»…

«…Разом з трьома дівчатами з села мене за­брали з домівки і від­пра­ви­ли до Німе­чч­ини 2 червня 1943 року. Пам'ятаю, плакали всю до­рогу.

По приїзду до німець­кого міста Везенберга, у табір №221, мене розлу­чили з односельцями. Від­правили працювати на поле, збирати брукву, мо­ркву та інші овочі. Цим і харчувалися. Давали нам ще воду й 200 грамів хліба на добу.

Одного разу ми з дівчатами, йдучи з поля до табору, зірвали де­кі­ль­ка яблук. Сол­дат з автоматом побачив це і хотів стріляти, але ми по­ча­ли тікати до найближчого лісу, продираючись через колючий дріт, яким були огороджені всі поля і садки. Саме тоді я глибоко порізала ногу. Шрам залишився до цього часу…».

 

«…2 березня 1942 року покинула я своє рідне село. Я переховувалася у полі, в скитрі соломи, але мене вислідив місцевий поліцай. Не чужину їхали у переповнених вагонах, де не те що лягти – сісти було ніде. Привезли нас спочатку до польського міста Перемишль, а звідти частину людей відправили до Східної Прусії. А я разом з іншими потрапила до табору у австрійському місті Лінц.

Те, що пережила там, словами передати важко. Ми били кирками каміння у кар’єрі і виносили його нагору. Казали, для спорудження бомбосховища. Від тої праці пухли руки й ноги, не було сили йти. А падати не можна було. Того, хто впав, - пристрілювали.

Одного разу сили покинули й мене. Впала і зрозуміла, що зараз будуть стріляти. Закричала своїм товаришкам: «Якщо хтось повернеться на батьківщину, розкажіть про мене рідним». Але ні, змилостивилася смерть і цього разу. А скільки разів вона приходила до мене за три роки тієї страшної неволі. Скільки разів дивилася вона на мене з жерла крематорію»…

«…Майже три жахливі роки мені довелося провести у концтаборі в місті Нойєнгамме поблизу Гамбурга. Тоді тут були в’язні з Польщі, Франції, Англії, Голландії…  До 1945 року майже сто тисяч чоловік з усіх кінців Європи перебували у цьому концтаборі. Близько 55 тисяч загинули внаслідок жорстокого поводження, знущань, голоду, хвороб.

Нас використовували на різних роботах. Часто направляли на підприємство, що належало відомству СС. Умови роботи в каменоломні були страшні. Ця рабська праця тривала по 12 і більше годин на день.

Коли союзники почали бомбувати Гамбург, з в’язнів було створено команду для знешкодження бомб. Спочатку ми їх підкопували, а потім один із смертників мав ключем вивернути запальник. Одним то вдавалося, а іншим…

Бомби вагою півтонни мали таку потужність, що від п’ятиповерхового будинку залишалися тільки руїни.

У квітні 1945 у таборі залишалося десь 20 тисяч чоловік. Фашисти, аби приховати свої злочини, повантажили нас на 3 кораблі, які вивели у Дюбекську бухту. Нас мали затопити. Але почалося бомбардування. З судна , на якому був я, врятуватися вдалося всього кільком десяткам чоловік»…

Це – минуле. Але воно пов’язане з нашим сьогоденням.

Якось на мою електронну пошту по так званому «ланцюжку пам'яті» прийшли знімок і повідомлення такого змісту:  

«Подивіться на цю жінку – і запам’ятайте її назавжди!

Світ не став аморальним тільки зараз – він завжди був таким… Нагороду не завжди отримує той, хто її гідний більше за інших.

Недавно, у віці 98 років померла жінка по імені Ірена Сендлер.

Під час Другої світової війни Ірена отримала дозвіл на роботу у Варшавському гетто. У неї були «приховані мотиви». Вона знала про плани нацистів щодо євреїв. На дні сумки для інструментів вона почала виносити дітей із гетто, а у авто у неї був мішок для старших дітей…

За час цієї діяльності Ірені вдалося винести з гетто і врятувати 2500 дітей. Вона вела списки врятованих дітей, ховаючи їх у скляній банці, закопаній під деревом.

Ірену піймали нацисти, їй переламали руки і ноги, жорстоко били. Але вона вижила. І після війни почала шукати можливих рідних врятованих дітей…

…Ірена Сендлер була номінована на Нобелівську премію Миру. Але не була обрана».

Наприкінці листа містилося прохання переслати його якомога більшій кількості людей задля того, щоб вони знали про подвиг цієї жінки, заради пам'яті мільйонів, закатованих у фашистській неволі.

Згодом, шукаючи більше інформації про Ірену Сендлер, знайшла й повідомлення, що премія Миру присуджується «…за дії, здійсненні впродовж останніх двох років». Такі правила.

Але правила встановлюють люди. Вони ж і змінюють їх.

Та у цьому випадку, можливо, йдеться й про те, що світ так до кінця й не осягнув жорстоких уроків Другої світової війни і не оцінив усіх її героїв.

А відтак знову починаються війни і знищуються людські життя.