увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 25.09.2016 20:26
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Страх на експорт, або чи зможе український імунітет здолати московську пошесть?

11.03.15 | Наталка Ковальчук

Року 1558 російський цар Іван Грозний пішов війною на сусідню Лівонію, назвавши офіційною версією війни – захист православних і повернення «исконно русских земель».

Російська імперія разом зі своїми союзниками тричі ставала призвідцем розділу Речі Посполитої. Після третього поділу, в 1795 році, Польща, за словами російських військових істориків Василя Потто та Сергія Одінцова, «…исчезла с карты Европы, как самостоятельное государство».

Який стосунок ці історичні факти мають до сьогодення, зокрема до нашого сучасного життя? Очевидно, безпосередній.

За підрахунками істориків, Росія дві третини свого існування провела у війнах. Військова конфронтація з рядом країн, найперше з сусідніми, тривала віками. І, зазвичай, всі свої зазіхання на чужі території Кремль пояснював для себе і для світу отим самим «…захистом православних (або російськомовних) і поверненням «исконно русских земель».

Під таким же приводом відбулося вторгнення на територію України в 2014 році.

Врешті, в України своя історія стосунків з Росією, яка також переконує у тому, що жити поряд з таким агресивним сусідом небезпечно. Але Росія іншою не стане. І, вочевидь, нам, як і у країнах Балтії, у Польщі, потрібно виробити свій власний імунітет до російських впливів і загроз, котрі, як бачимо, кремлівська влада, наче небезпечну пошесть, століттями поширює на територіально близькі до неї країни.

Експорт страху – ось те, завдяки чому наш північний сусід віками отримує моральні і матеріальні дивіденди.

Сьогодні політичне керівництво Росії також взяло курс на залякування України.

Мабуть, вже з рік в нашому інформаційному просторі можна зустріти тези на кшталт: «Кремль докладає усіх зусиль, аби посіяти серед українців паніку…», «Україну хочуть дестабілізувати и перетворити на країну хаосу…», «…зламати опір українського суспільства, залякати людей, посіяти зневіру…» і так далі.

Однак чи такі ми вже насправді беззахисні перед цим потужним агресором, як дехто нині стверджує?

І чи справді такий вже випадковий і неочікуваний той український опір, з яким зіткнулася Москва, почавши вторгнення на сході нашої країни?

Насправді протистояння московській владі в Україні було завжди. Іноді сильніше, іноді слабше, не завжди відкрите в силу тих обставин, що й кремлівський тиск на Україну був жорстоким і потужним - як в часи Російської імперії, так і за комуністичної влади.

Згадаймо хоча б деякі факти вже новітньої історії.

Вимучена голодом 1921-1922 років, Україна все ж не хотіла підставити голову під колгоспне ярмо, приготоване для неї Москвою в 1930-х роках. І знову кремлівською владою був спровокований голод. Геноцид…

Недавно зустрілося несподіване твердження про те, що сталінському режиму все ж не вдалося провести повної колективізації. Ціною мільйонів жертв селяни відстояли своє право на землю, нехай і на її мінімальну частку, бодай на кілька соток того «присадибного господарства», на якому можна було відчувати себе господарем.

Свою історію періоду 30-х років ми частіше оцінюємо, зосередившись більше на її неймовірній трагічності. Та, можливо, треба частіше говорити про той шалений суспільний опір, без якого, очевидно, московські вожді дуже швидко загнали б селянство в «советскую коммуну», привчили б працювати на чужій землі, довели б до втрати власної ідентичності. 

З самого початку свого приходу на українську землю спочатку більшовицька, а потім комуністична влада, нищила й український інтелектуальний цвіт. Через гоніння, репресії, відверті вбивства український народ втратив ціле покоління кращих представників своєї інтелігенції. Життя одних обривалось по сталінських ГУЛАГах, інші шукали притулку по далеких світах. Жодна статистика не називає точного числа жертв.

Однак навіть попри потужний тиск радянської системи, яка використовувала проти інакомислення і терор, і репресії, і каральну психіатрію, і весь «арсенал засобів» КДБ, попри все це - саме в Україні заради відстоювання ідей гуманізму і демократії, національних свобод і прав людини, сформувався такий рух опору, який десятиліттями не давав спати спокійно Москві, про який знали і в СРСР, і у світі.

Власне, Україна і сьогодні не дає «спокійно спати» московській владі тим, що має свою волю до власної долі, і знаходить достатньо сили протистояти «кремлівському впливу», незважаючи ні на що.

Якщо оцінити те, що відбувається, з простої точки зору: хто кого боїться, то, скоріше, це саме російська влада боїться України. Зокрема, очевидно, і того єднання, яке сьогодні присутнє у нашому суспільстві вже не тільки заради відстоювання ідей гуманізму, демократії, національних свобод, прав людини, а й збереження територіальної цілісності своєї країни, своєї державності.  

У цьому зв’язку, очевидно, варто дослухатися до сказаного британським істориком, одним з найвідоміших дослідників історії СРСР Робертом Конквестом:

«Не нам робити передбачення, в якому напрямку підуть наступні події Але ясно, що в будь-якій майбутній кризі СРСР проблема української державності буде окремим чинником, причому важливим, її не зліквідували сталінські методи, так само як і тактичні зміни в політиці наступників Сталіна не обеззброїли її». («Жнива скорботи». 1989 р.)

Висновок напрошується сам: українське прагнення до державності не знищили сталінські методи. Не вдасться це зробити й путінським, незважаючи на всі залякування.

В українського народу таки є той  імунітет, що допоможе здолати московську пошесть. Можливо, не сьогодні, не завтра, не так швидко, як нам хотілося б. Але це обов’язково станеться.