Російський погляд на українську державність: як не «мазепинство», то «бандерівщина»?
На залізничній станції Силікатна в Москві угруповання неонацистів жорстоко побило 37-річного заробітчанина. Від отриманих травм чоловік помер у реанімації… Поліцейські стверджують, що злочин було скоєно на національному ґрунті. http://khpg.org
У Хабаровському краї співачку українського хору облили зеленкою. http://dt.ua
Луцьким прикордонникам у пункті пропуску «Доманово» на Волині здалися двоє громадян України, яких відлупцювали у Москві… Як розповіли чоловіки, їх як «бандерівців» відлупцювали поліцейські. Про це повідомив власкор IA ZIK
Кількість повідомлень, схожих на наведені вище, останнім часом в українських ЗМІ зростає.
Свідчать вони про те, що російська агресія щодо України не вичерпується лише державним рівнем. Росія стала небезпечною для українців і у загальнолюдському вимірі.
Про це говорить також статистика. За даними соціологічного опитування, проведеного спільно російською недержавною дослідницькою організацією «Левада-Центр» і Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), у Росії суттєво зменшилася кількість громадян, котрі позитивно налаштовані до України. На середину грудня 2014 року, коли проводилися дослідження, 63 відсотки російського населення негативно ставилися до нашої країни і, відповідно, до українців.
За останні кілька місяців, що минули з часу цього соціологічного опитування, ситуація, очевидно, не поліпшилася.
Про це вже у своєму домашньому колі говорять, ті, хто повертається із сусідньої країни із заробітків.
Розповідають, що раніше ставлення до українців з боку росіян нерідко було таким собі іронічно-поблажливим. Сьогодні ж в чужому оточенні українці відчувають тривогу і напругу. У колі заробітчан постійно ходять чутки про випадки, коли українців били за українську мову, коли агресивно налаштовані громадяни вдаються до образ. «Хунта», «бандерівці» і «хохли» - це лише найбільш м’які визначення, які українці можуть почути на свою адресу в сусідній країні.
Звичайно, значною мірою це наслідки військового протистояння між країнами та результат роботи прокремлівської пропаганди, котра не один рік в уяві пересічних громадян Російської Федерації формувала і продовжує формувати щодо України образ ворога.
Та насправді грунт, на якому виросли вияви такої російської «братерської» любові до українців, удобрювався не рік-не два, навіть не десятиліття…
Недавно довелося познайомитися з роботою українського педагога Юрія Самброса «Щаблі. Мій шлях до комунізму», виданою за кордоном у 1988 році - цікавою у історичному плані і, очевидно, мало знаною широким загалом.
Доля самого Ю. Самброса – відомого у 30-х роках минулого століття вченого-педагога, близького товариша українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича, то окрема тема. Йому довелося пережити і захоплення ідеями радянського будівництва, і в’язницю, і цькування органів політичного розшуку «як небезпечного діяча українського руху» і «націоналіста». Відчув він на собі й митарства по околицях колишнього Радянського Союзу, коли шукав пристанища по далеких кутках «радянської імперії, рятуючись від репресій, як і багато хто з тодішньої української інтелігенції
У його спогадах є те, чого не знайдемо у підручниках історії – свідчення очевидця про час, коли після Лютневої революції 1917 року в Україні почалася велика хвиля національно-визвольного руху і як сприймала його російська влада та російські обивателі.
Юрій Самсброс був у той час офіцером у частині, котра базувалася у Серпухові, а згодом вирушила на румунський фронт. У Серпухові громада солдат-українців налічувала близько 6 тисяч чоловік. У частині мали власну бібліотеку з українськими газетами. Обговорювалася навіть ідея створити український полк, з’єднавшись з українським артилерійським дивізіоном, що базувався у Тулі, і разом повернутися додому в Україну.
З полком не склалося. Та 1 травня 1917 року у російському місті Серпухові відбувалася велика демонстрація військових українців під національними прапорами у синьо-жовтих кольорах, під гаслами: «Хай живе вільна Україна!», «Хай живуть українські установчі збори» та іншими, зокрема й з рядками з творів Тараса Шевченка.
Втім, вчитаймося у рядки, залишені самим очевидцем тих подій (далі цитати мовою оригіналу):
«Росіяни вперше бачили перед своїми очима й ці жовто-блакитні прапори, що маніфестували зародок української державности, й ці політичні гасла автономії, й цю масу людей, що маніфестувала свою національну окремішність від росіян. Не диво, що серед обивателів міста засичали голоси про «мазепинство», про сепаратизм, в яких часто вчувався одвертий переляк перед можливою втратою для великоросів багатства України. Про це одверто говорили серпуховські обивателі-великодержавники».
«Робота нашого Українського комітету IV армії надто ускладнюється, стає тривожною, нервовою. Пливуть чутки про намір більшовиків «розправитися» із українцями з комітету – як з «буржуазними прихвоснями», чутки про їхній намір захопити владу в штабі армії й у гарнізоні у Романі (Румунія. Авт)…».
«Партійні більшовицькі кола… …балачки ж про розвиток української культури – рахували просто контрреволюцією (балакання українською «мовою», мовляв, відриває українську робітничу клясу від російської)»…
Також, є у спогадах рядки про те, як у ті дні з російської столиці приїздили на фронти Першої світової війни спеціально уповноважені загальноармійські комісари. Під їх проводом арештовували найбільш активних офіцерів-українців. Більшовики підбурювали проти них, як проти «ворогів революції», солдатські маси. І «…здемагована солдатська маса вбила кілька військових заарештованих більшовиками».
…Ось така наша історія і сучасність.
Майже століття минуло, а російський переляк перед українською державністю так і не пройшов. Як і таврування українців то «мазепинцями», то «бандерівцями» за відродження власної національної гідності.
І прагнення «розібратися» з Україною також залишилося. Чи не ним продиктована почата Росією нинішня війна на Донбасі?