пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201511
30.04.2015 | Михайло Романов

Як милують по-новому

   

21 квітня 2015 року Указом Президента України № 223/2015 було затверджено «Положення про порядок здійснення помилування» (далі – Положення або Положення про помилування).

З огляду на зміст та обсяг нового Положення про помилування можна дійти висновку, що законодавець (Президент України) пішов шляхом визначення в цьому акті лише основних і найбільш загальних правил, які регулюють здійснення помилування.

Хоча Положення дуже лаконічне, все таки воно визначає основні моменти цього інституту. Серед них такі: форми помилування, суб’єкти подання клопотань про помилування, момент виникнення права на подання клопотання про помилування, категорії засуджених, до яких помилування може бути застосоване у виключних випадках, стислий виклад порядку подання клопотання, система органів, які розглядають клопотання про помилування, органи, яким направляються укази про помилування засуджених.

Зважаючи на те, що Положення обходить мовчанням багато питань подання та розгляду клопотань про помилування, залишається сподіватися на те, що Міністерство юстиції України регламентує всі ці питання належним чином шляхом внесення змін до існуючого Наказу Міністерства Юстиції від 28.09.2012  № 1439/5 «Про затвердження Порядку подання до Адміністрації Президента України матеріалів за клопотаннями засуджених про помилування та виконання указів Президента України про помилування» (далі – Наказ) або прийняття нового. Йдеться насамперед про порядок подання, підготовки і розгляду клопотань про помилування. Потребують врегулювання питання щодо форми клопотання, процедури його вручення адміністрації установи або органу виконання покарань, тих матеріалів та обставин, які необхідно враховувати при вирішенні питання про доцільність помилування особи, а також органів, з якими потрібно погоджувати клопотання і матеріали щодо помилування.

Текст нового Положення зберіг багато норм, які існували в його попередниках. Зокрема, пункт 5 визначає, що особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимості за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. Це правило фактично суттєво звужує можливість застосування помилування, оскільки коло осіб, які не мають ознак зафіксованих у вказаному пункті є надто невеликим. Якщо окреслити тих, хто безперешкодно може сподіватися на помилування (але ще не отримати його!), ми побачимо, що це особи, засуджені вперше за злочини невеликої або середньої тяжкості і відбули, напевно (ніяких критеріїв «значного» строку законодавець не встановлює), не менше половини строку покарання. Виходячи з загальної закономірності, такі особи зазвичай не мають стійкої криміногенності, як правило, характеризуються більш-менш позитивно, і тому, відповідно до ст. 81 КК, мають право зі спливом половини строку покарання отримати можливість звільнитися умовно-достроково. Отже, для них інститут помилування є, так би мовити, другорядною і менш доступною можливістю звільнення.

Якщо далі уважно роздивитися положення пункту 5, то ми побачимо, що конструкція норми, в якій використані розділювальні союзи «чи» та «або», перераховує тих, до кого помилування може бути застосоване у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. До них відносяться:

-        засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини;

-        засуджені, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів;

-        засуджені, які відбули незначну частину призначеного їм строку покарання.

Виходячи з наведеного, можна дійти висновку, що названі категорії засуджених є самостійними і до них можна віднести більшість засуджених до покарань, пов’язаних з фізичною ізоляцією від суспільства. Це також суттєво обмежує застосовність інституту помилування.

Виникає питання, чому законодавець так наполегливо намагається обмежити можливість застосовувати помилування, зробити його менш доступним і реальним?

Крім того, використане в пункті 5 словосполучення «за наявності надзвичайних обставин» взагалі відсилає нас до законодавства, пов’язаного з екологічною безпекою, безпекою праці та введенням особливих режимів життєдіяльності. Зважаючи на те, що помилування – це правова категорія і своєрідна процесуальна діяльність, під час її здійснення необхідно використовувати нормативні дефініції та визначення. І хоча законодавство не містить поняття «надзвичайні обставини», все ж таки термін «надзвичайний» визначається за допомогою  таких категорій як виникнення масових явищ (подій або дій), які призводять чи можуть призвести  до  людських  і  матеріальних втрат,  створюють загрозу життю і здоров’ю громадян. Отже, надзвичайність у розумінні вітчизняного нормотворця завжди пов’язана з певними факторами, які складають загрозу для життя чи здоров’я людини і потребують негайного реагування. Якщо ж уважно роздивитися текст нового Положення і прийняти до уваги правову природу цієї підстави звільнення, то ми побачимо, що можливість помилування законодавець пов’язує з певними змінами особистості засудженого (щире каяття та ін.), які створюють впевненість в можливості звільнення засудженого від відбування покарання або його заміни. З огляду на вказане, здається, що запропонований законодавцем «критерій» надзвичайності є некоректним, оскільки він апелює до обставин, які змушують засудженого втрутитися в певний розвиток подій з метою їх усунення або пом’якшення наслідків, і це ніяким чином не свідчить про його сталу зміну і подальше утримання від вчинення кримінальних правопорушень. На подібні ситуації (надзвичайні обставини), коли необхідна участь засудженого в усуненні або пом’якшенні певних наслідків відповідних надзвичайних подій або дій, необхідно реагувати за допомогою інших інститутів кримінально-виконавчого права (короткочасні виїзди за межі установ, ін.)

Викликає багато питань і зауважень викладений у Положенні порядок подання клопотання про помилування. Зокрема, незрозумілою є вимога щодо отримання «письмової думки» про доцільність помилування у спостережної комісії. На сьогодні спостережні комісії не здатні здійснювати функції надання рекомендацій з питань помилування ефективно у зв’язку зі своєю фактичною бездіяльністю і необізнаністю щодо тих процесів, які відбуваються серед засуджених. Пов’язано це, крім іншого, і з тим, що до складу спостережних комісій досить часто входять колишні працівники кримінально-виконавчої служби та правоохоронних органів, які в силу виконуваних ними функцій, упереджено ставляться до можливості позитивних змін і, відповідно, помилування засудженого.

З введенням в дію інституту пробації, здається більш послідовним підключати до опрацювання питань помилування фахівців цієї служби, в структурі якої, навіть, можна передбачити спеціалізацією за напрямами діяльності, зокрема, з питань помилування. Але це питання потребує більш глибокого дослідження та підготовки нормативних актів і матеріально-технічної бази.

Однаковим залишається регулювання можливості помилування для засуджених до довічного позбавлення волі. Нове Положення повторює старе правило, згідно з яким засуджений до довічного позбавлення волі може подати клопотання про помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання. З врахуванням норми про те, що помилувати довічника можуть у виді заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на строк не менше 25 років, реальність звільнення такого засудженого від відбування покарання стає примарною. Таке становище порушує одразу кілька міжнародних документів і насамперед ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція). На цей факт звертали увагу в науковій літературі, відзначаючи порушення вітчизняним правовим регулюванням вимог Конвенції і практики Європейського суду з прав людини [1, с. 369-392]. Можна зробити висновок, що збереження у новому Положенні норм, які визначають порядок помилування засуджених до довічного позбавлення волі, є неприйнятним з огляду на те, що вони не надають засудженому реальної можливості сподіватися на звільнення і не визначають чітких критеріїв, дотримання яких може привести до помилування особи, засудженої до довічного позбавлення волі.

В текстах майже всіх попередніх положень про помилування і, зрозуміло, у новому, приділено увагу тим питанням, які враховуються при вирішенні клопотання про помилування. Серед цих питань виділяють: ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини; думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об’єднань та інших суб’єктів про доцільність помилування.

Йдеться про характеристики особи і про врахування думки громадськості в особі спеціально уповноважених органів. Щодо характеристики особи, то в новому Положенні збережені деякі дивні норми. Зокрема, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Загалом, той перелік питань, що враховується, дозволяє стверджувати, що вирішальним є каяття особи, визнання ним своєї провини та переконливі зміни у поведінці і соціальних цінностях засудженого. Напевно, такий підхід є цілком зрозумілим. Але така обставина як стан відшкодування завданого збитку не зовсім відповідає такій концепції. Цей збиток засуджений не завжди може відшкодувати у зв’язку з об’єктивними обставинами (збиток завданий таким правовідносинам або у такому розмірі, що фізична особа не здатна його відшкодувати або відновити).

Друга частина тих питань, які враховуються при розгляді клопотання про помилування, стосується з’ясування думки громадськості щодо можливості помилування засудженого. Серед органів, які можуть надавати свої думки, законодавець називає такі, які часто взагалі не приймають участі у житті засуджених або процесах виконання кримінальних покарань. Здається, що думка таких органів не може відбивати відношення громадськості до засудженого і тим більш не повинна впливати на результат прийняття рішення про помилування. Вважаємо, що врахування думки громадськості при помилуванні засудженого є правильним положенням, але надавати таку думку повинні ті громадські об’єднання, які мають реальну справу з засудженими й обізнані у цій сфері. В якості таких громадських «експертів» можна, наприклад, розглядати правозахисні організації.

Ще одним суттєвим недоліком є відсутність строків, протягом яких клопотання про помилування повинно бути розглянуто. Чинне законодавство у зв’язку з помилуванням містить єдиний строк – 15 днів, протягом яких адміністрація установи, через яку подано клопотання про помилування, повинна підготувати відповідні документи та передати їх до Адміністрації Президента України. Більше процедура розгляду клопотання про помилування часових рамок та обмежень не передбачає. Таке становище не сприяє підвищенню реальної надії на можливість звільнення та не стимулює засудженого до дотримання нормативної поведінки. Крім того, ані Положення, ані Наказ не містять вимог, щодо наведення обґрунтування підстав відмови в задоволенні клопотання про помилування. Це є дивним, зважаючи на ту купу документів та чиновників, яка «обслуговує» інститут помилування. Навіщо тоді створювати спеціальний Департамент з питань помилування, якщо його робота не вимірюється ніякими критеріями і не зобов’язує посадових осіб, що входять до неї, здійснювати свою роботу відповідально?

Наприкінці хотілося б додати кілька слів про концептуальні засади інституту помилування. Виходячи із суті помилування, можна стверджувати, що цей інститут є актом милосердя та гуманізму. Його особливість полягає в тому, що лише помилування не повинне мати обмежень щодо можливості застосування, воно стоїть окремо від інших підстав звільнення, залишаючи надію для будь-якого засудженого. І законодавець, здається, гарно розуміє кваліфікуючі ознаки помилування, не встановлюючи можливості оскарження рішення про відмову в задоволенні клопотання про помилування. І справді, як можна оскаржити милосердя, або його відсутність? Але тоді й правове регулювання помилування повинно мати особливості, які орієнтовані на гуманний підхід та прояв милосердя і здатність держави вибачати. Ми ведемо мову про це для того, щоб зосередити законодавця на тих положеннях, які явно суперечать гуманній суті помилування. Йдеться про обмежену доступність до інституту помилування, про обмеження щодо можливості застосування помилування до окремих категорій засуджених, про тривалі строки подання повторних клопотань про помилування для деяких засуджених, про примарну можливість бути помилуваними, яка встановлена для засуджених до довічного позбавлення волі. Вважаємо, що вказані положення повинні бути переглянуті, а деякі з них – скасовані.

Якщо стисло формулювати загальне враження від нового Положення, то його можна звести до питання: навіщо воно було прийняте, якщо багато в чому дублює своїх попередників, які видавалися за часів менш демократично налаштованого керівництва країни?

 

Література:

1.     Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України / К.А. Автухов, А.П. Гель, М.В. Романов, В.О. Човган, І.С. Яковець; за загальною редакцією М.В. Романова; ГО «ХАРКІВСЬКА ПРАВОЗАХИСНА ГРУПА». – Х.: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2015. – 480 с.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори