пошук  
версія для друку
21.05.2015

Події Євромайдану та права людини

   

[1]

Причини протестного руху Євромайдан

Після обрання В. Януковича на посаду Президента України у лютому 2010 року правляча верхівка взяла чіткий курс на побудову централізованої владної вертикалі. Зміцнення авторитарного режиму супроводжувалося погіршенням соціально-економічної ситуації та зростанням зубожіння населення. На фоні нечуваної за своїми масштабами корупції, це викликало втрату довіри до основних державних інституцій, незадоволення та протести людей.

Невипадково вже наступного року правозахисні організації констатували початок системного наступу держави на права та основоположні свободи[2], а також повернення ганебної практики політичних переслідувань[3]. Жертвами репресій ставали опозиційні політики, журналісти, правозахисники, громадські активісти, активна молодь.

Важливо відзначити зростаючий вплив Росії на ухвалення найважливіших державних рішень в Україні. Протягом кількох місяців до початку Євромайдану Росія застосовувала різні методи для зупинення процесу євроінтеграції, включно із так званими «торгівельними війнами». У парламенті України з подання народних депутатів правлячої Партії регіонів з’являлися аналогічні російським законопроекти, спрямовані на обмеження фундаментальних прав та свобод, зокрема, законопроект про протидію екстремізму. Саме тому прийняття 21 листопада 2013 року несподіваного рішення уряду про «призупинення» процесу підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, укладення якої готувалося на самміті ЄС у Вільнюсі вкінці листопада 2013 року, були розцінені як відмова від євроінтеграції та початок руху в сторону Митного союзу.

Характеристика організованої владою
системи переслідування учасників протесту

Протягом всього періоду Євромайдану з листопада 2013 року по лютий 2014 року учасники протестного руху переслідувалися авторитарним режимом Президента України В. Януковича у різний спосіб. Найтяжчими із них були вбивства, водночас широко застосовувалися знищення майна, побиття, тортури[4], викрадення[5], незаконні арешти[6], позбавлення водійських прав[7], порушення сфабрикованих адміністративних та кримінальних справ[8], взяття під варту тощо[9]. Переслідування також включали в себе різноманітні дії влади, спрямовані на обмеження свободи слова та ЗМІ, поширення неправдивої інформації з метою дискредитації протесту, систематичні заборони мирних зібрань в різних регіонах, застосування незаконного насилля правоохоронних органів.

Результатами цих злочинів стало вбивство щонайменше 114 людей, з яких 94 були активістами Євромайдану; ув’язнення щонайменше кількох сотень людей; спричинення тілесних ушкоджень більше тисячі активістам. Досі не відома доля зниклих 27 учасників протесту[10]. Зафіксовані численні випадки незаконних затримань та арештів людей, викрадення учасників протесту, тортур та жорстокого поводження зі сторони правоохоронних органів та афілійованих із ними кримінальних злочинних угрупувань. Ці злочини були систематичні, добре організовані та вчинені протягом короткого періоду часу. В якості доказів цих злочинів існує великий масив відео та фото матеріалів нападів на мирних протестувальників, що підтверджує усвідомлення виконавців злочинів своєї цілковитої безкарності.

У своїй сукупності усі ці злочини були частиною масштабного та системного нападу влади на мирне цивільне населення, метою якого було залякувати людей та придушити мирний протест. Це була свідома державна політика, яку авторитарний режим здійснював протягом тримісячного періоду, на значній території країни, за допомогою представників різних державних органів та афілійованих із правоохоронними органами кримінальних злочинних угрупувань. Власне, переслідування Євромайдану було кульмінацією вибудовуваної протягом попередніх років репресивної системи придушення будь-якої іншої, окрім провладної, точки зору.

Об’єктом масштабного та системного нападу стало цивільне населення. Злочини не спрямовувався на довільно вибраних осіб — існувала послідовна кампанія переслідування дійсних чи гаданих учасників протесту в Києві та регіонах. Варто сказати, що учасники протесту різнились за віком, статтю, професією, майновим статусом, соціальним походженням, місцем проживання, релігійними переконаннями, ідеологічними поглядами тощо. Але усіх їх об’єднувала дійсна чи приписувана підтримка протестного руху та незгода із діями очолюваного В. Януковичем авторитарного режиму.

Тому жертвою нападу могла стати кожна людина, яка на думку представників влади була учасником Євромайдану або його підтримувала(жертвувала кошти, приносила речі та ліки, допомагала пораненим, надавала правову допомогу тощо). Таким чином напад був чітко спрямований проти групи громадян за ознакою політичних поглядів, якою в даному випадку виступала незгода із діями авторитарного режиму.

Варто відзначити, що протягом всього протестного періоду представники влади постійно намагалися спровокувати учасників протесту до незаконних насильницьких дій, часто такими підбурювачами виступали самі правоохоронці[11]. У більшості випадків такі провокації провалилися. Самі лідери та активісти Євромайдану неодноразово підкреслювали мирний характер протесту та засуджували насильницькі дії.

Політичне рішення придушити протестний рух, прийняте колишнім керівництвом держави, підтверджується координацією злочинних дій між різними органами державної влади, колективною мобілізацією правоохоронних органів і афілійованих із ними кримінальних злочинних угрупувань, а також різноманітністю форм та методів, задіяних для реалізації нападу. Окремо це підтверджується відсутні­стю будь-якої реакції осіб із владними повноваженнями для запобігання вчиненню злочинів.

Окрім використання правоохоронних органів та судової системи для переслідування учасників протесту, влада створила, організувала, підтримувала та фінансувала парамілітарні групи (так званих «тітушок») для залякування та нападів на учасників протесту, знищення майна та здійснення провокацій[12].

На противагу протестному руху влада штучно організовувала так звані «антимайдани». Основний мітинг на підтримку діючої авторитарної влади у м. Києві був фактично розташований в урядовому кварталі під стінами будівлі Верховної Ради України та охоронявся правоохоронними органами[13]. Мітінг Антимайдану мав всі ознаки штучного заходу, координованого з боку влади[14] — однотипні армійські палатки, польові кухні, свідчення великої кількості учасників про оплачуваність їх присутності, централізоване звезення людей до Антимайдану. Мітингувальники стояли під прапорами провладної Партії регіонів та Комуністичної партії України. Попри відверто протиправні дії учасників таких протестів, зокрема, знищення природного Маріїнського парку, розпиття спиртних напоїв у публічних місцях, хуліганство тощо правоохоронці ніколи не втручалися для припинення їх протиправних дій[15].

Окремо варто звернути увагу на організовану владою інформаційну кампанію дискредитації мирного протесту, яка проводилася на підконтрольних владі телеканалах та друкованих засобах інформації. Для виправдання насильницьких дій із уст вищих посадових осіб держави та в офіційних повідомленнях державних органів використовувалися негативні штампи для позначення протесту та його учасників. Зокрема прем’єр-міністр М. Азаров відзначав, що захоплення будівель на Майдані було здійсненно екстреміськими угруповуваннями[16], міністр внутрішніх справ В. Захарченко неодноразово називав учасників протестів екстремістами[17], радикалами[18], відповідна риторика була присутня у заявах основної провладної партії[19].

Дискримінаційні рішення держави, спрямовані на придушення протесту

Політика влади на придушення мирного протесту прослідковується і на рівні прийнятих у той час державних рішень. Перший закон про амністію 19 грудня 2013 року був прийнятий для звільнення осіб, незаконно затриманих та побитих 01 грудня. Проте його норми також дозволяли звільнити від кримінальної відповідальності представників силових структур за вчинені ними незаконні насильницькі дії.

У так званих «законах про диктатуру»[20] від 16 січня містилися положення, які вводили кримінальну відповідальність за наклеп та екстремізм[21], що робило неможливою будь-яку критику влади журналістами; забороняли рух колон машин, що обмежувало проведення мирних акцій Автомайдану; встановлювали нові вимоги отримання ліцензії для надання послуг доступу до мережі Інтернет, вводили в правовий обіг поняття «іноземний агент», що фактично створювало інструменти для обмеження діяльності та ліквідації будь-якого громадського об’єднання.

Закон про амністію від 29 січня 2014 року назвали «законом про заручників». Він передбачав, що звільнення незаконно затриманих та постраждалих активістів відбувається лише з дня, наступного за днем публікації на офіційному веб-сайті повідомлення Генерального прокурора України про фактичне звільнення учасниками масових акцій вулиць та адміністративних будівель. Закон передбачав, що якщо такі дії не будуть вчинені не пізніш як через п’ятнадцять днів після набрання ним чинності, можливість звільнення затриманих учасників протесту втрачалася.

Для заборони проведення мирних зібрань в Києві та регіонах був широко використаний інструмент винесення завідомо неправосудних судових рішень. Відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень в період з 30 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року окружними адміністративними судами були заборонені (або іншим чином обмежені) щонайменше 77 мирних зібрань по всіх регіонах України. Порівнюючи з аналогічним періодом часу, можна стверджувати, що кількість судових заборон зросла більш, ніж утричі.

Основні події в Києві під час Євромайдану

21 листопада 2013 року близько 22:00 розпочалася перша спонтанна акція у Києві на Майдані Незалежності, яка була організована за допомогою соціальних мереж. Учасники акції вимагали скасувати рішення уряду та підписати Угоду про Асоціацію на саміті ЄС у Вільнюсі.

Після 21 листопада 2013 року у різних містах України розпочалися безстрокові мирні зібрання на підтримку євроінтеграції, так звані місцеві «Євромайдани», підтримані мітингами української діаспори у багатьох країнах.

Розгін Майдану 30 листопада

За кілька днів до початку засідання Ради міністрів ОБСЄ в Києві, у ніч з 29 на 30 листопада 2013 року правоохоронні органи розігнали «Студентський Майдан» — безстроковий мирний мітинг на підтримку євроінтеграції. За офіційною версією це було зумовлено необхідністю очищення площі для встановлення новорічної ялинки. Це сталося близько 4 ранку, коли на площі залишалася незначна кількість людей (за різними оцінками від 200 до 400 осіб), переважно молодь та студенти, частина з яких спали. Під час силового розгону мирного зібрання міліція показово застосовувала невиправдану силу та спецзасоби. Людей, які не чинили жодного спротиву, незалежно від віку та статті, били кийками, ногами та переслідували близько 600 м аж до Михайлівського собору, в якому сховалися побиті протестувальники[22].

Внаслідок розгону 34 особи було затримано, стосовно 29 з них було складено адміністративні протоколи, тільки за офіційними даними 71 особам була надана медична допомога, серед них — трьом журналістам. За повідомленням агенції Reuters, серед постраждалих від довільних та незаконних дій міліції були також їхні оператор і фотограф[23].

Зранку 30 листопада 2013 року люди почали стихійно виходити на площу біля Михайлівського собору. З боку правозахисного середовища для надання безкоштовної правової допомоги учасникам протесту розпочала роботу одна з найбільш дієвих на той час громадських ініціатив«Євромайдан SOS»[24].

Події 1 грудня на вул. Банковій

Обурені жорстоким розгоном «Студентського Майдану», люди масово вийшли на акцію мирного протесту 1 грудня 2013 року в Києві. Кількість учасників акції за різними підрахунками доходила до 500 тисяч осіб. Вони зайняли центральну частину Києва — Майдан, прилеглі вулиці, проїжджу частину та зупинилися для проведення мирного протесту.

Близько 2 тисяч мітингувальників дійшли до вулиці Банкової. Там відбулося силове протистояння, ініційоване групою з 20–60 осіб у напіввійськовому одязі, із закритими обличчями, які намагалися використати трактор-грейдер для того, аби прорвати загороджувальний ланцюг з 150 солдат-призовників внутрішніх військ для того, щоб пройти до Адміністрації Президента[25]. На озброєнні у невідомих людей виявилися ланцюг, арматура, файєри, запальна суміш, сльозогінний газ. Більшість мітингувальників (понад 800–1500 осіб), які там знаходилися, участі в силовому протистоянні не приймали. Більше того, частина з них утворила живий ланцюг для захисту молодих солдат. Громадський активіст О. Cолонтай, діяч культури О. Положинський та майбутній Президент П. Порошенко доклали неабияких зусиль, аби зупинити трактор-грейдер та закликали людей не піддаватись на провокації. Увесь цей час за спинами солдат на певній відстані стояли бійці спецпідрозділу «Беркут». Усі присутні були шоковані тим, що правоохоронці не роблять жодних спроб нейтралізувати нападників[26].

Несподівано бійці спецпідрозділів «Беркут» та внутрішніх військ перейшли у наступ[27]та почали з особливою жорстокістю бити[28] усіх підряд[29], у тому числі — випадкових перехожих та журналістів[30], яких перед тим взяли у щільне кільце. Тоді ж було затримано дев’ятьох випадкових людей, яких лежачих били протягом кількох годин у внутрішньому дворику[31], що було зафіксовано на відео[32]. Саме цих випадкових людей, відомих як «в’язні Банкової», пізніше було звинувачено в організації масових заворушень та віддано під варту на два місяці у рамках порушених проти них кримінальних проваджень.

Після цього моменту у Києві почалася безстрокова акція протесту, традиційними стають щотижневі недільні віча, що збирають від кількасот тисяч до одного мільйона осіб. Тоді ж було створено ще одну із дієвих форм ненасильницького протесту — неформальний рух Автомайдан.

Спроба розгону Майдану в ніч з 10 на 11 грудня

У ніч з 10 на 11 грудня 2013 року внутрішні війська та бійці спецпідрозділу «Беркут» зробили ще одну спробу силою розігнати Майдан, попередньо перекривши вихідна центральних станціях метрополітену. До самого ранку вони тіснили та били кийками мітингувальників, більшість з яких взагалі не чинили опору. Правоохоронці висмикували окремих людей із натовпу та конвоювали їх за лінію наступу, де протестанти піддавалися довільному побиттю працівниками спецпідрозділу «Беркут». Від розгону Майдан був врятований спонтанним прибуттям близько 50 тисяч людей, які приїжджали вночі на площу, використовуючи усі можливі для цього засоби пересування. Внаслідок атаки спецпідрозділу тільки за офіційними даними постраждало щонайменше 49 осіб, в тому числі — 11 представників право­охоронних органів.

Після невдалої спроби розігнати Євромайдан влада ініціювала перемовини з опозицією, помилково вважаючи, що саме вона координує протест. Внаслідок цих перемовин було прийнято так званий закон про амністію від 19 грудня 2013 року.

Події 19–22 грудня на вул. Грушевського

16 січня 2014 року парламент із порушенням установленої процедури голосування прийняв так звані«диктаторські» закони, які фактично криміналізували будь-які форми мирного протесту[33]. Також було прийнято другий закон про амністію, положення якого поширювалися не тільки на протестувальників, але й на працівників правоохоронних органів, які застосовували незаконне насильство проти учасників Євромайдану.

Вранці 19 січня на Майдані зібралось чергове багатотисячне Віче, учасники якого вимагали скасувати диктаторські закони від 16 січня. Частина людей рушила в напрямку до парламенту через вулицю Грушевського. Там, безпосередньо біля входу до стадіону «Динамо», дорогу мирній ході перегородили загони спецпризначенців «Беркут» та солдатів-строковиків внутрішніх військ, використавши для цього вантажівки та автобуси.

Близько 15.00 год. 19 січня розпочалися сутички[34], в яких зазнали поранень і пошкоджень чимало протестувальників, було підпалено автобус «Беркуту», а самих бійців цього підрозділу закидали камінням і петардами. Спецпризначенці застосували спецзасоби, сльозогінний газ та навіть водомет, попри температуру –8 за Цельсієм[35].

Під час наступу бійці спецпідрозділу «Беркут» жорстоко били всіх підряд учасників протесту, навіть тих, які не приймали участь в протистоянні[36], але не встигли відійти. Показово на очах у тисяч людей вони били лежачих людей, серед них тих, які залізли на арку при вході до стадіону. Одного з них, вже нерухомого, правоохоронці скинули з висоти більше 10 м[37]. Відповідно тільки до офіційних даних була надана допомога щонайменше 24 постраждалим внаслідок сутички, троє з яких були госпіталізовані. Водночас, переважна більшість протестувальників боялися звертатися до медичних закладів через загрозу арешту та користувалися допомогою волонтерських польових шпиталів та медичних пунктів. Усі заарештовані у цей та наступні дні учасники протесту були звинувачені в організації масових заворушень та здійснення опору працівникам правоохоронних органів без врахування, чи мав місце такого роду спротив.

22 січня з’явилися перші протестувальники, загиблі від незаконного застосування вогнепальної зброї невідомими особами з боку правоохоронців. 20-річний Сергій Нігоян[38] помер від кульових поранень, одне з яких він отримав у шию, інше — в голову. Від прямого влучення кулі в серце загинув також громадянин Білорусі Михайло Жизнєвський[39]. Під час штурму Роману Сенику було завдано кульового поранення у легені, згодом було ампутовану руку. Чоловік помер у лікарні, не приходячи до тями 25 січня[40].

Протягом 19–22 січня зазнали травм від уражень травматичної зброї та спецзасобів щонайменше 42 журналісти[41]. Судячи із характеру поранень — в очі та голову — правоохоронці вели прицільну стрільбу по людях у помаранчевих жилетах і касках з написом «Преса»[42]. Також постраждали близько 30-ти медиків: «Беркут» розгромив медпункт, облаштований у Парламентській бібліотеці по вулиці Грушевського. Після цього журналісти відмовилися вдягати жилети із написом «Преса», а Червоний Хрест видав заяву про неприпустимість застосування зброї проти медиків із відповідним маркуванням[43].

Події на вул. Грушевського мали надзвичайний резонанс й активізували протестний рух у різних областях України. Станом на 27 січня 2014 року мітингувальники без застосування зброї зайняли 11 обласних державних адміністрацій, у 5-ти областях ці спроби закінчилися побиттям та розгоном людей, ще у 4-х пройшли масові акції протесту.

У цей період у Києві активізувалися кримінальні злочинні угрупування — «тітушки» — які координували свою діяльність з правоохоронними органами[44]. Вони травмували людей у різних районах міста, нищили машини та організовували провокації. Оскільки правоохоронні органи відмовилися виконувати свої функції по охороні громадського порядку, функцію патрулювання міста взяли на себе звичайні люди.

Під час одного із таких рейдів група учасників Автомайдану, викликана на захист лікарні від погрому «тітушок», потрапила в засідку бійців спецпідрозділу «Беркут». Правоохоронці витягували людей із машин, жорстоко били незалежно від віку та статті, трощили транспортні засоби. Затриманих учасників продовжили бити в автобусі, частину вивезли в парк, змусили ставати на коліна, роздягали на морозі, знущалися. Пізніше усіх затриманих було обвинувачено в організації масових заворушень та здійснення опору працівникам правоохронних органів[45]. Суди винесли в якості запобіжного заходу взяття автомайданівців під варту терміном на два місяці[46].

Розпочалася масова практика незаконних арештів дійсних чи гаданих учасників протесту в Києві та регіонах. Часто затримання здійснювали люди в цивільному або «тітушки». Частина людей була викрадена із лікарень, частина — по дорозі з Майдану додому або близько їх місця роботи. У переважній більшості випадків про знаходження людей у райвідділках не були повідомлені родичі, звичною була практика перешкоджання доступу адвокатів до підзахисних.

Усі ці зимові місяці, не зважаючи на низьку температуру, на Майдані Незалежності і на прилеглих територіях постійно знаходилося кілька десятків тисяч людей, а кілька тисяч із них проживали там постійно — просто неба і в занятих протестувальниками адміністративних будівлях. Під час окремих днів, зокрема, вихідних, кількість протестуючих досягала мільйона людей. У той час було прийнятий так званий «Закон про заручників» від 29 січня 2014 року, відповідно до якого затриманих протестувальників могли відпустити тільки в обмін на звільнення вулиць та адміністративних будівель, тобто — за фактичне припинення протесту.

Події 18 лютого

У цей день 18 лютого парламент мав голосувати за повернення до Конституції України у редакції 2004 року. Тому вранці частина мітингувальників розпочала мирну ходу до парламенту, яка була зупинена кордоном правоохоронців. Після провокації міліції розпочалося силове протистояння. Правоохоронці пішли в наступ, знесли барикади та розпочали силовий штурм Майдану. Вони закидали Майдан «коктейлями Молотова» та підпалили кілька палаток.

Для ізоляції учасників протесту на Майдані були закриті центральні станції метро та заборонений рух автотранспорту до центру. Одночасно з цим було відключено чи неєдиний непровладний канал телебачення («5 канал»), а також обмежено рух усіх видів транспорту з областей до Києва, включно із приватними автомобілями. Разом із правоохоронцями діяли парамілітарні злочинні угруповування («тітушки»), які добивали лежачих людей[47]. Для того, щоб зупинити правоохоронців та не дати їм відстрілювати людей з дахів будинків, учасники протесту запалили шини та почали кидати «коктейлі Молотова» у відповідь.

Штурм Майдану в ніч з 18 на 19 лютого та підпал Будинку профспілок

Штурм Євромайдану тривав усю ніч із 18 на 19 лютого. Для знищення барикад була спроба застосувати два БТРи, один з яких був зупинений на Хрещатику, а для розгону мітингувальників та гасіння палаючих шин — водомети. Випалений вщент Майдан все ж таки вистояв.

У ніч з 18 на 19 лютого був підпалений Будинок профспілок, який використовувався для матеріально-технічного забезпечення Євромайдану. Зокрема, саме там знаходився шпиталь для стаціонарного лікування поранених учасників протесту. До будівлі профспілок з верхніх поверхів проникли бійці спецпідрозділу «Альфа», після чого почалася пожежа[48]. Щонайменше двоє учасників протесту згоріли[49].

19 лютого Голова Служби безпеки України О. Якименко оголосив про початок антитерористичної операції та видачу вогнепальної зброї[50]. 20 лютого 2014 року міністр внутрішніх справ В. Захарченко підписав указ про видачу бойової зброї співробітникам міліції[51]. У той же час частина правоохоронців починає самовільно залишати позиції, відмовляючись застосовувати зброю проти беззбройних людей.

Масовий розстріл на Майдані 20 лютого

Вночі 20 лютого співробітники транспортної міліції всю ніч блокували проїзд транспорту до центру Києва. Вранці бійці спецпідрозділу «Беркут» почали закидувати «коктейлями Молотова»будинок консерваторії, де на той час розташувався новий медпункт Майдану. Розпочалося протистояння. Правоохоронці відкрили вогонь із вогнепальної зброї[52]. Від Жовтневого палацу та з вулиці Інститутської почали приносити поранених та вбитих учасників протесту, серед яких були й ті, що намагалися надати медичну допомогу пораненим[53].

Водночас стає відомо, що нібито через розрив залізничного полотна припиняють ходити поїзди в західному напрямку. Журналісти фіксують снайперів на будівлях різних адміністративних будівель в урядовому кварталі[54]. Снайпери в чорному, з жовтими стрічками на рукавах розпочали стрілянину[55] по беззбройних учасниках протесту, що було зафіксовано на численних відео[56]. Ближче до вечора відновлюється рух метро до центру. На той час у Дніпропетровську люди лягли на залізничну колію та зупинили відправлення потягу із десантниками, що їхали на Київ. О 22:20 год. парламент забороняє силовикам виконувати так звану «антитерористичну операцію» на території країни.

Всю ніч з 20 на 21 лютого йдуть переговори за участі Януковича, опозиції, представників Євросоюзу та Росії. 21 лютого лідери опозиції та Президент України підписали договір про врегулювання кризи в Україні. Але учасники протесту рішуче відкинули запропоновані опозицією умови договору та зажадали відставки Президента. 22 лютого стало відомо про втечу В. Януковича з Києва. Згодом він був виявлений на території Росії.

Переслідування «місцевих євромайданів» у регіонах

У 15 з 27 адміністративно-територіальних одиниць України мирні протести набули масового характеру, зокрема у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Київській, Луганській, Львівській, Одеській, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Черкаській областях та у м. Києві. У більшості з цих регіонів влада здійснила спроби незаконного насильницького придушення мирного протесту як з використанням правових процедур, так і в позаправовий спосіб. Частина учасників протесту в регіонах отримали травми та побої, були піддані катуванням. Частина учасників були заарештовані та обвинувачені в організації масових заворушень та здійсненні опору працівникам правоохоронних органів, згодом рішеннями судівбули винесені запобіжні заходи у вигляді носіння браслету, домашнього арешту, тримання під вартою терміном на два місяці тощо.

У боротьбі з протестувальниками був задіяний увесь арсенал можливих інструментів державної системи: ухвалення завідомо неправосудних рішень судів, якими заборонялося проведення акцій протесту, прийняття дискримінаційних рішень місцевої влади, спрямованих проти учасників Євромайдану, вчинення незаконних дій службових осіб, зокрема, побиття, катування, незаконні затримання тощо.

Одним із прикладів було жорстоке побиття мирних протестувальників 26 січня 2014 року у Дніпропетровську[57]. Під час мітингу, в якому приймало щонайменше 5 тисяч осіб, на протестуючих напали правоохоронці та «ті тушки». Учасників протесту били гумовими кийками, збивали з ніг та добивали лежачих. Десятки учасників протесту отримали поранення від травматичної зброї. Були затримані кілька десятків людей, серед яких і звичайні перехожі, які на думку правоохоронців та «тітушок» були схожі на учасників протесту. Цілеспрямовано затримували і людей із відеокамерами.

24 січня 2014 року під час протесаної акції у Черкасах було затримано близько 47 осіб, серед яких щонайменше 5 були неповнолітніми. При затриманні людей били, хоча учасники протесту не чинили спротиву. Батьків дітей не повідомили про затримання, натомість перешкоджали адвокатам у доступі до підзахисних. Також правоохоронці затримали людей, які не приймали участь у протесті, але опинилися поряд, серед них — студента Владислава Компанійця[58]. Попри те, що хлопець був інвалідом дитинства та потребував суворого дотримання спеціального режиму харчування, суд виніс рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту терміном на два місяці.

Окремо в регіонах розпочалися переслідування організаторів місцевих Євромайданів, зокрема, через порушення сфабрикованих кримінальних справ. Так, було порушено кримінальні справи проти місцевих депутатів та громадських активістів у Луцьку, приводом чого став факт перевертання портрету Віктора Януковича ногами до гори під час мітингу. 17 грудня 2013 року суд обрав запобіжний захід у вигляді домашнього арешту для активістки луцького Євромайдана Майї Москвич[59]. В аналогічній ситуації опинилися активісти з Калуша за спалення портрету Віктора Януковича, проти яких було порушено кримінальну справу за хуліганство.

31 грудня 2013 року правоохоронці зупинили на вулиці та примусово затягли в машину одного із активістів донецького Євромайдану Євгена Насадюка для допиту у нібито за підозрою у розбещенні неповнолітніх. Схожа ситуація відбулася з активістом харківського Євромайдану Олександром Чижовим, який 4 січня 2014 року був брутально затриманий п’ятьма невідомими в цивільному прямо на вулиці та доставлений до райвідділу міліції. Активісту висунули звинувачення у розповсюдженні порнографії[60].

Непоодинокими були випадки насилля проти організаторів та лідерів місцевих Євромайданів. Так, 24 грудня 2013 року в самому центрі Харкова двома невідомими було вчинено напад на одного з співорганізаторів харківського Євромайдану Дмитра Пилипця[61]. Під час нападу йому було завдано 4 ножові поранення.

Вбивства мирних учасників протесту, окрім Києва[62], були зафіксовані у західній, центральній та південно-східній частині України, а саме, у м. Хмельницький, м. Львові, у Черкаській та Запорізькій обл. Всього поза межами Києва загинуло 8 осіб.

Висновки

В основі протестного руху Євромайдану лежали цінності свободи та людської гідності, що дає можливість охарактеризувати протест як один із найбільш масових правозахисних рухів на всьому просторі нових незалежних держав, що утворився після розпаду Радянського Союзу. Гасло «Права людини понад усе!», вперше почали скандувати під приміщенням суду на початку грудня 2013 року, коли туди привезли обвинувачених у кримінальних злочинах учасників протесту, так званих «в’язнів Банкової». Саме тому протестний рух почали називати «Революцією Гідності».

Євромайдан був організований звичайними людьми, різними за віком, статтю, професією, майновим статусом, соціальним походженням, місцем проживання, релігійними переконаннями, ідеологічними поглядами тощо. Кількість учасників протесту за різними підрахунками сягала близько 2 млн. чоловік. Інфраструктуру протесту забезпечували близько 5 млн. людей, які утворювали різні самоорганізовані волонтерські ініціативи — допомагали постраждалим, забезпечували учасників протесту необхідними речами та харчами, надавали безкоштовну правову допомогу, організовували безкоштовне перевезення від регіонів до Києва тощо.

Мирний протестний рух охопив всю країну, місцеві Євромайдани відбувалися в різних населених пунктах. Масового характеру мирні протести набули у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Київській, Луганській, Львівській, Одеській, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Черкаській областях. Широко відомими став одиничний пікет жителя Сміли, який багато днів простояв на єдиній в місті площі із плакатом «Майдан! Я з тобою»[63].

Для залякування учасників мирного протесту та погашення протестного руху авторитарний режим поступово задіяв увесь арсенал тиску — знищення майна, побиття, викрадення, катування, незаконні затримання, порушення сфабрикованих адміністративних та кримінальних справ, взяття під варту тощо. Розуміючи безрезультативність своїх дій, влада вдалася до спроби силової зачистки Майдану та масових розстрілів беззбройних людей.

Відповідальність за масштабний та системний напад та скоювані в рамках нього злочини несе Президент України Віктор Янукович та його адміністрація, вищий рівень урядовців, керівники правоохоронних органів та спецпідрозділів, судді. Окрім цього, влада організувала, підтримувала та фінансувала парамілітарні групи для залякування та нападів на учасників протесту, знищення майна та здійснення провокацій.

Рекомендації

1. Верховній Раді України невідкладно ухвалити постанову № 1312 від 09.12.2014 «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо ситуації, яка склалась внаслідок триваючої з 27 лютого 2014 р. збройної агресії Російської Федерації проти України та вчинення на території України міжнародних злочинів». Попередньо уточнити п. 1 даної постанови та передбачити термін дії даного звернення від 23 лютого 2014 року до моменту безпосередньої ратифікації Україною Римського статуту.

2. Верховній Раді України ухвалити законопроект № 1788 від 16.01.2015 року, який передбачає доповнення статті 124 Конституції України таким положенням: «Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах Римського статуту Міжнародного кримінального суду».

3. Верховній Раді України внести зміни в розділ 20 Кримінального кодексу України «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» з метою гармонізації його положень із нормами міжнародного кримінального права.

 

[1] Розділ підготовлений О. Матвійчук, головою правління ГО «Центр громадянських свобод».

[2] http://helsinki.org.ua/index.php?r=1.4.1.7

[3] http://helsinki.org.ua/index.php?r=1.4.1.8

[4] https://www.youtube.com/watch?v=-NvkVMD0dQQ

[5] http://www.pravda.com.ua/news/2014/01/25/7011307/

[6] https://www.youtube.com/watch?v=btovIwlp-uM

[7] https://www.youtube.com/watch?v=n0DDxOyfjbE

[8] https://www.youtube.com/watch?v=XMBD0pLMz80

[9] https://www.youtube.com/watch?v=vIpt67TToaI

[10] http://euromaidansos.org/uk/znykli

[11] http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?yevromaydan_voyuye_z_provokatorami_yakih_pidozryuyut_u_zvyazkah_z_militsiyeyu&objectId=395633

[12] https://www.youtube.com/watch?v=HRtBJNYwUIw

[13] http://comments.ua/politics/446331-antimaydan-snova-obzhivaetsya.html

[14] http://news.bigmir.net/ukraine/789029-Uchastnikam-Antimajdana-platjat-po-400-griven—-SMI

[15] https://www.youtube.com/watch?v=9eOIvn91Atw

[16] http://job-sbu.org/na-evromaydane-oruduyut-ekstremistyi-vlast-rezko-izmenila-tonalnost-39325.html

[17] http://baltija.eu/news/read/35910

[18] https://www.youtube.com/watch?v=OMDAhx-m7Bw

[19] https://www.youtube.com/watch?v=RL8IU3TQeYA

[20] http://www.radiosvoboda.org/media/video/25233811.html

[21] http://www.telekritika.ua/profesija/2014-01-21/89591

[22] https://www.youtube.com/watch?v=FMdk1D1ktBw

[23] https://www.youtube.com/watch?v=6NeJfnvbFHE; https://www.youtube.com/watch?v=P6_XDSBgKVc

[24] https://www.facebook.com/EvromaidanSOS?pnref=lhc

[25] http://www.pravda.com.ua/articles/2013/12/1/7003664/

[26] https://www.youtube.com/watch?v=9dI2HYBfgXY; https://www.youtube.com/watch?v=vv5jFjwyoJU

[27] https://www.youtube.com/watch?v=pSf3Nbycy08

[28] https://www.youtube.com/watch?v=3Qll2bKC8OI

[29] https://www.youtube.com/watch?v=IaWCh_pQcHs

[30] https://www.youtube.com/watch?v=V7MFPzLMH7E

[31] http://tsn.ua/politika/berkut-po-zviryachomu-biv-zatrimanih-pid-ap-na-kolina-merzota-revolyuciya-s-ka-video-323166.html.

[32] https://www.youtube.com/watch?v=IuaJK1fUcxY

[33] http://www.cvu.com.ua/ua/view.php?id=861

[34] http://www.pravda.com.ua/articles/2014/01/19/7008810/

[35] https://www.youtube.com/watch?v=eSsFIogHSbs

[36] https://www.youtube.com/watch?v=9wdjIjs8Y44; https://www.youtube.com/watch?v=v1nzzO5Vbfg

[37] https://www.youtube.com/watch?v=I4uUPRAywrE

[38] https://www.youtube.com/watch?v=0WxJKfN_d1M

[39] http://censor.net.ua/resonance/269229/pochemu_ya_uveren_chto_lyudeyi_na_barrikadah_ubil_berkut

[40] https://www.youtube.com/watch?v=vAu8lKEHbqM

[41] http://imi.org.ua/analytics/42777-spisok-postrajdalih-jurnalistiv-pid-chas-sutichok-19–20-sichnya-onovlyuetsya.html

[42] https://www.youtube.com/watch?v=KkuH9PK_lCY

[43] http://www.redcross.org.ua/modules/news/index.php?id=1012.

[44] http://ua.comments.ua/life/216353-spokiynu-nich-maydanu-zatmarili-titushki.html

http://ukr.lb.ua/news/2014/02/21/256450_pod_vidom_titushek_deystvuyut_opera.html

[45] http://www.pravda.com.ua/news/2014/01/25/7011247

[46] https://www.youtube.com/watch?v=F_y2fwWwyrU; https://www.youtube.com/watch?v=QMDPSOdtoos;

https://www.youtube.com/watch?v=N4jzRk2OCX0

[47] https://www.youtube.com/watch?v=9hYvM_aIc4Y; https://www.youtube.com/watch?v=3rQARCBNaWs

https://www.youtube.com/watch?v=6jplruDVyqk

[48] http://www.moskal.in.ua/?categoty=news&news_id=1099

[49] http://espreso.tv/news/2014/05/15/moskal_nazvav_lyudey_yaki_shturmuvaly_budynok_profspilok_pid_chas_zachystky_maydanu

[50] https://www.youtube.com/watch?v=z_fiBUBxI2s

[51] https://www.youtube.com/watch?v=OMDAhx-m7Bw

[52] Video footage «114V200214» (see Roadmap Evidence #51)

[53] http://texty.org.ua/mod/datavis/apps/em_time/

[54] https://www.youtube.com/watch?v=CvtP7mgHsMY; https://www.youtube.com/watch?v=gqlSuBI1tzI

https://www.youtube.com/watch?v=IsE7lYVa5kk/

[55] https://www.youtube.com/watch?v=17ZN5BLLawc

[56] https://www.youtube.com/watch?v=T6IbEIBhb8o

[57] http://www.newsru.ua/data/video/4138.html

[58] http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2014/01/140125_cherkasy_conveyer_courts

[59] https://www.youtube.com/watch?v=4-3TzRrwmQs

[60] http://www.pravda.com.ua/news/2014/01/4/7009032/

[61] https://www.youtube.com/watch?v=teQ0Pi-gwv4

[62] https://www.youtube.com/watch?v=mqeuYRsF2eI

[63] http://life.pravda.com.ua/society/2013/12/17/146059/

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори