увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 28.09.2016 04:45
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб

21.05.15

[1]

У 2014 році Україна зіткнулася з найбільшим внутрішнім переміщенням у Європі з часів Другої світової війни. Станом на кінець грудня 2014 року лише за даними УВКБ ООН в Україні налічувалося понад 610 тисяч зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Але через те, що зареєструвалися далеко не всі, за оцінками експертів, реальна кількість переселенців перевищила мільйон осіб.

Держава виявилася не готовою для нових випробувань, і більша частина проблем ВПО лягла на плечі волонтерів.

Карта біженців із Сходу та Криму

Відповідно до керівних принципів УВКБ ООН з питання про переміщення осіб усередині країни, особи, переміщені всередині країни, визначаються як люди або групи людей, які були змушені рятуватися втечею, або покинути свої будинки чи місця проживання через наслідки збройного конфлікту, ситуації загального насильства, порушень прав людини чи стихійних лих та техногенних катастроф, або для того, щоб їх уникнути, і які не перетнули міжнародно-визнаний державний кордон країни.

Внутрішнє переміщення в Україні почалося з лютого 2014 року внаслідок окупації АР Крим і м. Севастополь Російською Федерацією. Внутрішнє переміщення пов’язано з наступними факторами:

1. Політичні переслідування.

2. Брутальні порушення прав людини та основоположних свобод.

3. Бажання людей залишитися жити в державі Україна і невизнання анексії.

4. Економічні наслідки анексії.

У Криму в процесі окупації і подальшої анексії почалися переслідування активістів, які підтримували Євромайдан, публічно виступали проти анексії і не погоджувалися з діями нового кримського керівництва і російських окупантів. Деякі були заарештовані і звинувачені у вигаданих кримінальних злочинах. Наприклад, відомий режисер Олег Сенцов був заарештований 11 травня за підозрою в тероризмі і вивезений до Москви. Більшість проукраїнських активістів змушені були рятуватися від політичних переслідувань на материковій Україні.

У Криму зафіксовані насильницькі зникнення, політичні вбивства і катування кримськотатарських та українських активістів. Найбільшим переслідуванням піддаються представники кримськотатарського народу. Слідуючи сталінським традиціям, окупаційні власті вирішили вижити кримських татар з їх історичної батьківщини. Лідерів кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва та Рефата Чубарова, а також відомого громадського діяча Ісмета Юкселя не впустили до Криму. Будівлю Меджлісу кримськотатарського народу було відібрано. Проти активістів порушуються сфальсифіковані кримінальні та адміністративні справи, на юридичних осіб накладають гігантські безпідставні штрафи. Організації у сфері культури заявляють про заборону публічних культурних заходів кримських татар. Повсюдна дискримінація та порушення прав кримських татар, неможливі умови для життя і роботи в Криму — все це організована окупаційною владою «латентна» депортація кримськотатарського народу.

Свобода вираження поглядів в Криму знаходиться ще в гіршому стані, ніж у Росії. Нечисленні проукраїнські медіа або ті ЗМІ, які намагалися вільно висловлюватися, переважно припинили своє існування, зокрема, закритий популярний телеканал «Чорноморка». На території півострова були відключені всі українські, і транслюються тільки російські телеканали. Залишилася єдина телекомпанія, яка дозволяє собі вільні дискусії — кримськотатарська АТР. Але і вона знаходиться під постійним тиском. Свобода релігії в Криму також під пресингом. Були неодноразові виступи проти мусульман, православної церкви Київського патріархату та Греко-католицької церкви, різко зросла кількість актів вандалізму. Декілька храмів були відібрані у парафіян Київського патріархату. Тут варто відзначити акт солідарності кримських татар, які пустили православних проводити службу в мечеті. Права католиків і протестантів також обмежуються. Священнослужителям цих церков відмовляють у візах, не продовжують свідоцтво на проживання.

Інші громадянські свободи і політичні права також брутально порушуються новими властями. Жорстко обмежується свобода зборів і асоціацій, свобода пересування, брутально порушується право власності.

Таким чином, вже на кінець березня 2014 року кількість зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб досягла 3600 осіб, а реальне число переселенців з Криму було понад 5000 осіб.

З квітня 2014 року внаслідок масових заворушень, інспірованих Росією, з’явилися перші внутрішньо переміщені особи з Донецької та Луганської областей. У процесі розгортання збройного конфлікту потік ВПО з так званої зони Антитерористичної операції (АТО) постійно збільшувався. Внутрішнє переміщення з зони АТО має наступні причини:

1. Загроза життю та здоров’ю через невибіркове ведення вогню (у тому числі з важкої артилерії).

2. Зруйнування помешкань внаслідок артилерійських обстрілів.

3. Масові порушення прав людини та основоположних свобод.

4. Жорстокі переслідування бойовиками незгодних.

5. Катастрофічна соціально-економічна ситуація на непідконтрольних Україні територіях, особливо після припинення фінансування цих територій державою і припинення всіх соціальних виплат.

На територіях, підконтрольних бойовикам, немає іншого права, крім права сили. Всі фундаментальні права і свободи порушуються на кожному кроці.

Порушення права на життя — бойовики розстрілюють людей без суду і слідства. Іноді влаштовують так званий «народний суд» без права на захист, на якому замучену жертву представляють злочинцем, а люди голосують за смертну кару підняттям рук. Мирне населення гине під артилерійськими обстрілами. Терористи, прикриваючись мирними мешканцями, ведуть обстріл українських позицій з артилерійських установок, розташованих біля житлових будинків, шкіл, лікарень. Крім того, встановлені факти артобстрілу житлових кварталів терористами під виглядом українських військових. Але однозначно сказати, що люди гинуть тільки від обстрілів терористів не можна. Можна тільки констатувати факт, що українські збройні сили, на відміну від бойовиків, не стріляють по мирному населенню навмисно.

Точної цифри загиблих немає. За даними ООН за час конфлікту на Сході України загинуло близько 6000 чоловік. Пропало без вісті понад 1700 чоловік. Близько 15 тисяч поранено. Насправді число загиблих значно більше.

За даними СБУ, в катівнях терористів знаходиться близько 500 осіб українських військових і цивільних осіб. Ця цифра також, очевидно, нижче реальної. За даними правозахисних організацій, кількість заручників — близько 900 осіб. Держава не може дозволити собі масово включати в список цивільних осіб, тому що це спровокує терористів брати в заручники якомога більше людей для обміну та викупу. До заручників застосовують страшні катування, в результаті яких багато людей втратили життя, а багато стали інвалідами. Жінок-заручниць не тільки катують, але й ґвалтують — це буденна практика бойовиків.

Зафіксовано факти тортур, викрадень та вимагання також з боку українських силовиків, проте держава реагує на ці злочини, прокуратура порушила низку кримінальних справ за даними фактами.

Про громадянські та політичні права в окупованих терористами краях не варто навіть згадувати. За українську символіку, за будь-яке необережне слово можна бути вбитим або потрапити до катівні.

Ситуація у сфері соціально-економічних прав наближається до гуманітарної катастрофи. Багато суперечок викликав Указ Президента України, який фактично встановлює економічну блокаду підконтрольних терористам територій. Указ викликаний неможливістю здійснювати економічну діяльність в цих районах.

Усе це спричинило масове внутрішнє переміщення, а також потік біженців до РФ та інших країн.

Ще у березні 2014 року Генеральний Секретар ООН Пан Гі Мун, зазначив, що Україні негайно треба ухвалити закон про статус внутрішньо переміщених осіб, щоб світове співтовариство могло надавати Україні гуманітарну допомогу. Держава не квапилася з розробкою законодавства про ВПО, проте представники громадянського суспільства розуміли, що ця проблема дуже актуальна, вимушені переселенці потребують негайної допомоги, а їхня кількість буде тільки зростати і переміщення може виникнути не тільки з Криму, а й з інших регіонів України, де на той час вже тривала гібридна війна Росії проти України. Тоді ще не було сотень тисяч переселенців з Донбасу, але було зрозуміло, що чекає на Україну. Тому закон про внутрішньо переміщених осіб треба було ухвалювати негайно. Про це заявило декілька організацій, серед яких ІЦ «Майдан Моніторинг» і Харківська правозахисна група.

Харківська правозахисна група (ХПГ) розробила законопроект «Про вимушених переселенців», який був оприлюднений на сайті ХПГ вже 15 квітня 2014 року[2]. Після цього два місяці законопроект проходив обговорення з УВКБ ООН, офісом Уповноваженого з прав людини, представниками громадських організацій, волонтерами і, звичайно, самими вимушеними переселенцями, а також з політиками, народними депутатами. В процесі обговорення проект був удосконалений. Він отримав позитивні відгуки міжнародних та національних експертів і навколо нього було згуртоване громадянське суспільство, яке вимагало якнайшвидшого ухвалення закону про вимушених переселенців у такому вигляді. В результаті, на основі цього законопроекту, народний депутат Сергій Соболєв написав свій проект закону. Він був внесений до Верховної Ради України під № 4998 разом з Володимиром Ар’євим. Значна частина норм, передбачених законопроектом ХПГ, була перенесена до проекту Соболєва, і, хоч допомога переселенцям була значно зменшена, законопроект Соболєва, на думку фахівців, відповідав міжнародним стандартам і був цілком прийнятним для взяття за основу.

Але коли 18 червня представники громадськості і міжнародних організацій прийшли на засідання Комітету Верховної Ради з прав людини національних меншин та міжнаціональних відносин, їм був розданий для обговорення абсолютно інший законопроект, який всі, включаючи навіть представників Адміністрації Президента, бачили вперше. Законопроект був швидко обговорений без урахування думки громадськості та міжнародних організацій. На наступний день цей законопроект «Про правовий статус осіб, які вимушені залишити місця проживання внаслідок тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя та обставин, пов’язаних з проведенням антитерористичної операції на території України» був внесений до парламенту під № 4998-1. В той же день він був прийнятий в цілому із значними порушенням регламенту. Такий поспіх можна пояснити його надзвичайною актуальністю, але, на превеликий жаль, він в цілому не вирішував проблем вимушених переселенців. Громадське обговорення цього законопроекту не проводилося, рекомендації УВКБ ООН щодо принципових положень такого закону були проігноровані. Закон містив низку серйозних недоліків.

Закон поширювався тільки на вимушених мігрантів з АР Крим, м. Севастополя та зони АТО. Тобто, у разі виникнення вимушеної міграції, скажімо, внаслідок теракту поза зоною АТО, даний закон не поширювався на переселенців з цієї території. У цьому сенсі закон був недалекоглядний.

У пояснювальній записці вказано, що прийняття законопроекту не потребує додаткових видатків із Державного бюджету України. Це говорить про те, що законодавець взагалі не хоче дбати про вимушених переселенців, а хоче, мабуть, щоб ними опікувалися тільки міжнародні організації, благодійні фонди та українська громадськість.

Ст. 3, ч. 13 Закону фактично покладала тягар доведення обставин переселення на ВПО, а також порушувала принцип презумпції невинуватості, адже особа також мала довести, що вона не є злочинцем. Принцип, закладений в цій статті, значно ускладнив би процедуру отримання посвідки вимушеного мігранта, створив би «ризики вчинення корупційних правопорушень» і ґрунт для масових відмов в отриманні посвідки тому що за такою логікою Державна міграційна служба (ДМС) має робити запити в МВС та СБУ для перевірки особи, що претендує на отримання статусу вимушеного мігранта, що створює небезпеку для життя, здоров’я і майна переселенців, тому що такі запити потрапляють до відповідних органів на території, з якої вибули переселенці, а, значить, можуть потрапити до рук терористів.

За даним законом, вимушеними мігрантами мала опікуватись ДМС. Це віддзеркалює філософію цього закону: державі більш важливо вести облік і слідкувати за міграцією переселенців, ніж надавати їм допомогу. Якщо головна мета закону — надати допомогу людям, які внаслідок вимушеної міграції опинилися у скрутному соціальному становищі, то цим має опікуватися Міністерство соціальної політики.

Недоліки закону і загрози правам людини та основоположним свободам внаслідок його прийняття цими наведеними тезами далеко не вичерпуються. Загалом ухвалений закон не досягав мети ефективної допомоги внутрішньо переміщеним особам.

Правозахисні організації, організації ВПО та волонтери звернулися до Президента з проханням скористатися правом вето щодо цього закону. Президент, дослухавшись до думки громадськості, ветував закон 2 липня 2014 року. Принагідно зазначимо, що це було перше вето Петра Порошенка на посаді президента.

В результаті було створено робочу групу при Адміністрації Президента України для розробки нового законопроекту, до якої увійшли представники громадських організацій, а також консультанти від УВКБ ООН та ОБСЄ. Громадськість у співпраці з владою та міжнародними організаціями протягом липня підготувала новий законопроект, який став певним компромісом між чаяннями громадянського суспільства і готовністю держави.

Після цього затримка з внесенням до парламенту була за Адміністрацією Президента, де проект занадто довго розглядався різними інстанціями. За цей час свій законопроект вніс Юрій Мірошниченко, колишній член Партії Регіонів, представник В. Януковича в парламенті. Його законопроект мав схожі недоліки з законом, ухваленим ВР 19 червня, хоча й містив низку позитивних положень, але також мав термінологію, що не відповідає міжнародним стандартам. За регламентом для внесення альтернативного законопроекту є 14 днів. Оскільки АПУ не встигла підготувати законопроект для внесення Президентом до парламенту, даний законопроект, за домовленістю з авторським колективом, був внесений великою групою народних депутатів під № 4490а-1. Він був підтриманий Комітетом ВРУ з прав людини і поставлений в порядок денний на 16 вересня 2014 року. Головним доповідачем був Валерій Пацкан.

Через пристрасті з законом «Про очищення влади» 16 вересня розгляд законопроекту про ВПО так і не відбувся. На цей час громадськими організаціями була організована потужна адвокаційна кампанія на підтримку даного законопроекту. Ситуація ускладнювалася тим, що були оголошені вибори до Верховної Ради, почалася передвиборча кампанія і парламент вирішив працювати всього 2 дні протягом кампанії 16 вересня і 14 жовтня.

Громадські організації подавали петиції на ім’я Голови Верховної Ради Турчинова, щоб він поставив законопроект у порядок денний на позачергову сесію 7 жовтня та на чергову 14 жовтня. Міжнародні організації також закликали Верховну Раду негайно ухвалити цей законопроект.

Маркус Ягер, заступник Спеціального представника Генерального Секретаря Ради Європи заявив про необхідність якнайшвидше прийняти законопроект № 4490а-1. З подібними заявами виступили й інші представники міжнародних організацій. При цьому наголошувалося, що закон допоможе акумулювати міжнародну допомогу Україні для вирішення проблем ВПО.

Президент Європейської Комісії Жозе Мануел Баррозу звернувся з листом до Президента України Петра Порошенка щодо необхідності ухвалення Закону про дотримання прав і свобод ВПО.

Позиція Уряду та народних депутатів із затягуванням законодавчого врегулювання прав ВПО відверто дивувала представників міжнародних та громадських організацій. Зазвичай, держави, в яких виникає внутрішнє переміщення, намагаються якомога голосніше заявити про проблему, навіть перебільшити кількість ВПО, швидко ухвалити закон та інші нормативно-правові акти, аби швидко отримати якомога більшу допомогу від міжнародних організацій. В Україні ж навпаки — проблемі влада не приділяла належної уваги, закони і підзаконні акти не ухвалювалися, кількість ВПО применшувалася.

Нарешті, завдяки зусиллям багатьох організацій, громадських активістів та окремих народних депутатів, на позачерговій сесії, в останній день роботи парламенту, 20 жовтня 2014 року, Верховна Рада ухвалила Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Прийнятий Верховною Радою закон був підписаний Президентом тільки через місяць 19 листопада 2014 року і набрав чинності після опублікування 22 листопада. Президент не вклався у відведений Конституцією термін в 15 днів, незважаючи на те, що сам відзначав законопроект, як пріоритетний. Затримка з підписанням закону пов’язана з небажанням Міністерства фінансів та Міністерства соціальної політики виконувати закон в такому вигляді.

За цим законом взяття на облік має відбуватися за заявою до підрозділу місцевої державної адміністрації з питань соціального захисту. В той же день переселенцю зобов’язані видати довідку внутрішньо переміщеної особи. На відміну від інших законопроектів, переселенцям не треба нічого доводити (ані конкретні причини вимушеного переїзду, ані те, що він не є терористом і злочинцем). Довідка видається автоматично при пред’явленні документу, що посвідчує особу. Разом із заявою заповнюється декларація (за прикладом безпекових декларацій при в’їзді в деякі інші країни чи при отриманні візи), в якій переселенець декларує, що він не скоював злочинів, а також в довільній формі описує свої особливі потреби. Довідка діє 6 місяців, її термін продовжується за заявою переселенця.

Після цього прямо в довідку у Державній міграційній службі ставлять реєстрацію нового місця проживання. При цьому у паспорті залишається стара реєстрація місця проживання. Таким чином, переселенці з Криму та Сходу України застраховані від переслідувань через нову реєстрацію у випадку відвідування окупованих та контрольованих терористами територій. Особливо це важливо для переселенців з Криму, які відвідують свою малу батьківщину.

Після оформлення такої довідки переселенець матиме всі можливості, які мають інші громадяни. Для забезпечення прав переселенців на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, соціальні послуги, освіту, а також ведення бізнесу в законі передбачені спрощені процедури отримання виплат і пенсій, соціальної допомоги, реєстрації безробітних, працевлаштування, продовження освіти, а також реєстрації чи перереєстрації підприємств, юридичних і фізичних осіб. Закон також передбачає запровадження Кабінетом Міністрів України цільових програм допомоги переселенцям.

В законі прописані інші права та захист інтересів переселенців. У тому числі, забезпечення безоплатного тимчасового проживання (за умови оплати особою вартості комунальних послуг) протягом шести місяців з моменту взяття на облік внутрішньо переміщеної особи; для багатодітних сімей, інвалідів, осіб похилого віку цей термін може бути продовжено; сприяння у переміщенні її рухомого майна; сприяння у поверненні на попереднє постійне місце проживання; безкоштовний проїзд для повернення до свого покинутого постійного місця проживання у всіх видах громадського транспорту у разі зникнення обставин, що спричинили таке переміщення; право на отримання кредитів на придбання земельних ділянок, придбання та будівництво житла; право на отримання гуманітарної та благодійної допомоги, і багато іншого.

На відміну від попередніх законопроектів, прийнятий закон не носить декларативний характер. Він передбачає виділення коштів на потреби переселенців зі спеціального фонду, а також відкрив шлях для отримання міжнародної і внутрішньої благодійної та гуманітарної допомоги.

В той же час Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» все ж таки має низку недоліків. Він є компромісом між чаяннями громадянського суспільства і бажанням влади. В Законі невраховані права іноземних громадян та осіб без громадянства, реєстрація і надання соціальних послуг прив’язані до реєстрації місця проживання, що створює низку серйозних незручностей для ВПО, а через недосконалу адміністративну практику, навіть обмежує їхні права. Деякі норми закону, написаного влітку, не можуть бути виконані через динамічні зміни ситуації в зоні АТО. Так, наприклад, норма щодо припинення трудових відносин шляхом надання «нотаріально посвідченої письмової заяви про припинення працівником трудових відносин з підтвердженням того, що ця заява таким громадянином надіслана роботодавцю рекомендованим листом» не діє через те, що Укрпошта припинила роботу на територіях підконтрольних сепаратистам.

Ще перед прийняттям Закону, 1 жовтня 2014 року було прийнято дві постанови КМУ щодо ВПО: Постанова КМУ № 505 «Про надання щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» та Постанова КМУ № 509 «Про облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції».

Відповідно до Постанови № 505 Уряд виділив Міністерству соціальної політики 510 000 000 гривень для надання щомісячної адресної допомоги ВПО. Грошова допомога призначається на сім’ю та виплачується одному з її членів за умови надання письмової згоди довільної форми про виплату грошової допомоги цій особі від інших членів сім’ї у таких розмірах: для непрацездатних осіб (пенсіонери, діти, інваліди) — 884 гривні на одну особу (члена сім’ї); для працездатних осіб — 442 гривні на одну особу (члена сім’ї). Але загальна сума допомоги на сім’ю не може перевищувати 2400 гривень. Ця норма призвела до дискримінації багатодітних сімей.

Надання адресної допомоги ВПО у зазначеному розмірі безумовно полегшує життя ВПО, проте не вирішує більшості проблем, у тому числі, й проблему з житлом. Оренда житла в містах, де можна знайти роботу, коштує набагато дорожче.

Процедура взяття на облік відповідно до Постанови № 509 прописана недосконало. Саме поняття «внутрішньо переміщеної особи» залишилось невизначеним. На практиці ВПО стикнулися з багатьма проблемами при реєстрації, на що вказують правозахисні організації, які надають правову допомогу ВПО:

1. Масові відмови ВПО через неправильне визначення території, з якої відбувається внутрішнє переміщення. Переселенцям з деяких районів проведення Антитерористичної операції (АТО), «підконтрольних українській владі населених пунктів» (наприклад, Дебальцево, Попасна, Авдіївка, Курахово тощо) відмовляють у реєстрації. Це при тому, що в цих та інших населених пунктах тривалі артилерійські обстріли, було зруйновано житло, інфраструктуру тощо.

2. Відмова у взятті на облік вимушених переселенців осіб, які не мають у паспорті громадянина України позначку, що на даний час їхнім зареєстрованим місцем проживання є населений пункт у районах проведення АТО.

3. Вимоги надання додаткових, не передбачених Постановами КМУ № 505 та № 509, документів, наприклад довідки із ЖЕУ, що підтверджують факт проживання, договір оренди житла тощо.

4. Додаткові перепони у отримання адресної допомоги. До Управлінь соціального захисту населення вишикувалися довжелезні черги на попередній запис за талонами, в яких вказувалась дата реєстрації. У грудні 2014 року в Харківській та Донецькій областях такі талони видавалися вже на березень 2015 року.

5. У деяких управліннях соціального захисту особам, які знаходяться у шлюбі, але переселився тільки один член сім’ї , відмовляють у постанові на облік доки другий із подружжя не переїде, мотивуючи, що допомога нібито виділяється тільки на сім’ю.

6. Проблема із визначенням відповідного управління праці та соціального захисту населення, які уповноважені вести облік переміщених осіб та оформлювати адресну допомогу переселенцям.

7. Графіки роботи Управлінь соціального захисту населення не уніфіковані, заздалегідь дізнатися, як працюють ці установи соціального захисту населення, майже неможливо, бо ця інформація переважно не розташована на сайтах місцевих адміністрацій. Це викликає масу незручностей для переселенців, особливо, в сільській місцевості, коли задля інформації про порядок отримання адресної допомоги доводиться їхати десятки кілометрів до райцентру.

Після прийняття Закону Уряд мав розробити підзаконні акти протягом трьох місяців і привести свої постанови щодо ВПО у відповідність до Закону, проте до кінця року жодного документу не видав.

7 листопада Уряд прийняв Постанову № 595 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей». За цією постановою здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, прийняття заяв про переведення пенсійних справ, призначення пенсій, виплату допомоги на поховання, недоотриманої пенсії від осіб, місце поживання яких зареєстровано на територіях проведення антитерористичної операції, проводиться за місцем перебування таких осіб на обліку відповідно до Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 509, що підтверджується довідкою, копія якої залишається в органах Пенсійного фонду України. Ця постанова значно ускладнила життя ВПО, які не можуть місяцями отримати пенсії та інші виплати через затримку взяття на облік ВПО.

Слід також звернути увагу на дискримінацію ВПО з АР Крим та м. Севастополя через постанову Нацбанку № 699, за якою кримчани визнаються нерезидентами і по­збавлені можливості на рівних з іншими громадянами України користуватися банківськими послугами. Ця постанова є наслідком застосування Закону «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» від 12 серпня 2014 року.

Якщо б не солідарність українського суспільства і робота волонтерів, українська держава не впоралася б з проблемою такого масштабного внутрішнього переселення, і в країні сталася б гуманітарна катастрофа. Волонтерська діяльність, солідарність і взаємодопомога стали масовими. За даними фонду «Демократичні ініціативи» та КМІС, допомогу армії і переселенцям надали 77% населення України.

Після формування парламентської коаліції та призначення нового складу КМУ спостерігається посилення синергії у співпраці Центральних органів влади (ЦОВ), зокрема Міністерства соціальної політики, і громадських організацій в сфері захисту прав ВПО. На базі Міністерства соціальної політики відбуваються регулярні зустрічі представників ГО та ЦОВ.

Найбільші проблеми, з якими стикаються ВПО:

1. Евакуація з зони конфлікту. Не вистачає транспорту, у тому числі спеціалізованого. Автобуси потрапляють під обстріли терористів, деякі автобуси не випускають з територій підконтрольних сепаратистам.

2. Брак місць для транзитного тимчасового поселення. Наприклад, Станція «Харків» приймає 300 осіб на добу. В готелях для транзитних переселенців місця надаються тільки жінкам з дітьми до 14 років, ще 40–50 осіб розселяють на кошти волонтерів у хостелах, решту людей селять до залу очікування підвищеного комфорту на вокзалі.

3. Психологічні травми. ВПО часто прибувають у стані стресу через обстріли, зруйнування житла, загрози життю та здоров’ю, загибель близьких.

4. Житло. ВПО розселилися здебільшого в приватному секторі. Більшість з них прийняли родичі, друзі та волонтери. Велика кількість також розселилася в місцях компактного поселення, зокрема в літніх санаторіях, не придатних для проживання взимку.

5. Працевлаштування. Через відсутність документів багато осіб не можуть офіційно влаштуватись на роботу.

6. Відновлення пенсій та соціальних виплат, а також оформлення грошової допомоги від держави. Черги, щоб стати на облік, в східних регіонах України інколи розтягуються на кілька місяців. Люди залишаються без коштів і можуть розраховувати тільки на благодійну та гуманітарну допомогу.

7. Медична допомога. Доступ ВПО до безоплатних медичних послуг часто пов’язаний із взяттям на облік і реєстрацією місця проживання. Існує також проблема неврахування ВПО при розподіленні державою життєво необхідних медичних препаратів для хворих, які їх потребують (наприклад, гемодіалізу).

8. Дискримінація і мова ворожнечі. ВПО піддаються дискримінації за ознакою місця проживання. Це відбувається через недоліки наведених вище підзаконних актів та практики правозастосування. Дуже часто щодо ВПО застосовується принцип колективної вини, їх звинувачують у співпраці з сепаратистами як місцеві мешканці, так і деякі політики.

Загалом можна зробити висновок, що держава не виконує належним чином своїх зобов’язань щодо забезпечення прав ВПО, як на законодавчому рівні, так і на практиці.

Рекомендації

1. Верховній Раді України. Внести зміни до Закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Зокрема уточнити поняття внутрішньо переміщеної особи та розширити перелік осіб, які мають право на такий правовий статус шляхом включення осіб без громадянства та іноземних громадян, що мають законне право проживати на території України на рівні з громадянами України; розширення дії закону на громадян України, що проживали, але не були зареєстровані на території, з якої виникло внутрішнє переміщення; спростити процедуру обліку внутрішньо переміщених осіб шляхом розширення переліку документів, що можуть подаватися для реєстрації; уточнити повноваження державних органів щодо реєстрації місця проживання внутрішньо переміщеної особи. Внести зміни до законодавчих актів, передбачені у перехідних положеннях.

2. Кабінету міністрів України. Внести зміни до Постанов КМУ 505, 509, 595 відповідно до пропозицій правозахисних організацій. Прибрати дискримінаційні положення, прибрати прив’язку виплат до взяття на облік ВПО. Привести постанови у відповідність до Закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

3. Національному Банку України. Скасувати постанову № 699.

4. Міністерству соціального захисту населення. Розробити чіткі інструкції для місцевих управлінь відповідно до Закону, уніфікувати адміністративну практику й усунути зазначені у звіті порушення прав ВПО.

5. Державній міграційній службі розробити спрощені процедури реєстрації місця проживання/перебування та уніфікувати роботу своїх структурних підрозділів.

6. Іншим органам влади та місцевого самоврядування розробити нормативні акти та процедури щодо забезпечення прав ВПО відповідно до своїх повноважень і положень Закону.

 

[1] Розділ підготовлений Б. Захаровим, УГСПЛ.

[2] www.khpg.org