увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 26.09.2016 05:00
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



I. Право на життя, захист від катувань

22.05.15

[1]

1. Застосування насилля з боку державних агентів

1.1. Порушення прав людини працівниками ОВС України

2014 р. відзначився масштабними та шокуючими порушеннями прав людини на життя та за захист від жорстокого поводження, яких Україна з боку державних агентів не зазнавала за усі роки незалежності.

18–20 лютого 2014 р. стали найбільш драматичними днями «Революції гідності», оскільки силовики застосували вогнепальну зброю щодо неозброєних протестувальників Євромайдану.[2] До цього часу правоохоронці застосовували світлошумові гранати, помпові рушниці травматичної дії, сльозогінний газ та водомети[3]. Проте 18 лютого спецпідрозділ «Беркут» вже був озброєний автоматами та посилений двома БТР,[4] а 20 лютого 2014 р. на дахах готелів «Козацький» та «Україна» розташувались снайпери, що відкрили вогонь на ураження по протестувальниках.[5] Був знищений шляхом підпалу Будинок профспілок, де у полум’ї загинуло 50 осіб.[6]

За повідомленням координатора медичної допомоги Майдану О. Богомолець, важкопораненими налічувалися сотні людей,[7] 15 осіб було вбито на вул. Інститутській, 22 особи — на вул. М. Грушевського. Ще 5 чоловік загинули при штурмі барикад Майдану. Міністерство внутрішніх справ, зі свого боку, повідомило про сімох загиблих своїх бійців і понад 270 поранених.[8] Такий масштаб надмірного, непропорційного застосування сили у складних умовах соціального конфлікту закономірно ставить питання щодо необхідності кваліфікувати дії представників влади як злочин проти людяності, що не має терміну давності.

Ще одне безпрецедентне порушення прав громадян відбулося в Одесі 2 травня 2014 р. під час зіткнення вболівальників футбольних клубів «Чорноморець» та «Металіст» з одного боку й проросійськими активістами — з іншого боку. Оскільки це була заздалегідь спланована провокація проросійських сепаратистів, озброєних палицями, травматичною і вогнепальною зброєю, її результатом стало насильство з обох сторін і підпал Будинку профспілок, в якому загинуло 38 осіб. При цьому міліціонери фактично виступали на боці нападників-екстремістів. Свідчення очевидців та відеоматеріали незаперечно вказують на факти такого кримінального співробітництва, коли збройні провокатори ховалися за міліцейськими щитами і стріляли у натовп з-за спин правоохоронців.  Таким чином, працівники ОВС замість охорони громадського порядку та захисту прав громадян прямо сприяли кривавій бійні, а керівництво одеської міліції несе повну відповідальність за кривавий результат подій — 46 загиблих, 214 поранених, з яких 88 госпіталізовано і троє померли в лікарні.[9]

Залишається актуальною проблема насильства працівників ОВС стосовно затриманих, підозрюваних та інших осіб, що знаходяться під їх контролем.

Так, В. Гораніна, активіста «Євромайдану», якого правоохоронці затримали 21 березня 2014 р. в Києві за підозрою в організації вбивства трьох співробітників ДАІ, було піддано катуванням в присутності слідчого. «...Намагались поставити на коліна. Але, оскільки ставати на коліна я відмовлявся, знову почали бити. Я знову втратив свідомість. Коли потім я попросив про медичну допомогу — протягом кількох годин в мене кров йшла з вуха — вони привели жінку, яка протерла кров і сказала, що це і є медична допомога», — згадує він. У залі судового засідання Владислав продемонстрував сліди на тілі від побиття. До суду його доставляли з лікарні, оскільки у нього була зафіксована закрита черепно-мозкова травма. Крім вибитих зубів, потрібно оперувати вухо.[10]

Посилює цю проблему недосконалість судової практики, коли факти жорстокого поводження не набувають об’єктивної оцінки. Наприклад, колегія суддів Харківського апеляційного суду амністувала харківських міліціонерів, засуджених до 6 років позбавлення волі за створення злочинного угрупування, вчинення шахрайств та катування. Більш того, їм дозволили повернутися на роботу в правоохоронні органи. Судді аргументували своє рішення тим, що їх злочини не були пов’язані з насильством, небезпечним для життя і здоров’я людей. При цьому ці ж судді визнали факт застосування катувань, які вочевидь, не вважають діями, небезпечними для здоров’я[11].

Таке рішення апеляційного суду іде в розріз з міжнародними стандартами та, зокрема, з практикою Європейського суду з прав людини, який у справі «Савін проти України» (2012 р.) зазначив, що коли представник держави обвинувачується в злочинах, пов’язаних із застосуванням тортур або жорстокого поводження, кримінальні справи та вироки не повинні мати терміну давності, а амністія або помилування не повинні допускатися[12].

Нагадаємо, що у 2014 р. Європейським судом констатовано порушення ст. 2 Європейської конвенції у двох справах проти України та ст. 3 — у 11 справах проти України.

Однією з таких справ є справа «Джулай проти України» (2014 р.), у якій заявник скаржився, що він зазнав жорстокого поводження з боку міліціонерів і стверджував, що він зізнався у скоєнні злочину під фізичним впливом. Заявник детально описав поводження з ним міліціонерів: жорстоке побиття його при затриманні у Києві, а потім у міліцейському відділенні в м. Пирятін, де його били книгою по голові, одягали протигаз і пускали всередину сигаретний дим, продовжуючи жорстоко бити. Після деякого часу, заявник, не витримавши такого звернення, був змушений зізнатися у вчиненні злочину. Європейський суд у цій справі визнав порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті, а також наявність жорстокого ставлення у світлі положень цієї статті та зазначив, що державні органи не повинні жорстоко поводитися з затриманими особами з метою отримання зізнання у скоєнні злочину[13].

1.2. Порушення прав людини в установах пенітенціарної служби України

До правозахисних організацій продовжують надходити повідомлення про порушення прав людини в системі закладів Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ). Зокрема, мають місце випадки побиття ув’язнених у пенітенціарних установах працівниками цих установ. Так, 25 листопада, під час чергового моніторингового візиту групи у складі помічника народного депутата Лукашука О. Г. — Клюса Ігоря Петровича, а також журналістів Інформаційного бюлетеню «Права людини» Харків­ської правозахисної групи В. Мельничука і А. Діденка до Замкової виправної колонії № 58 було зафіксовано масові скарги засуджених. Головною темою скарг, отриманих з боку засуджених, була вимога розслідувати дії керівництва закладу, які призводять до порушень основоположних прав людини і проявляються у побитті, психологічному знущанні, приниженні честі та гідності. Засуджені скаржилися на те, що їхні письмові скарги на дії (бездіяльність) персоналу не пересилаються адресатам, тому вони були змушені вдатися до таких крайніх заходів протесту, як голодування. Дехто із засуджених у знак протесту завдав собі скалічень, що також було зафіксовано.[14]

12 листопада 2014 р. в Бердичівській виправній колонії № 70 розв’язання подібної конфліктної ситуації — протесту з боку засуджених, незадоволених діями персоналу, закінчилося масовим побиттям засуджених за участі бійців спеціального підрозділу ДПтСУ, зведеними загонами персоналу з різних установ[15]. Вже 13 листопада Уповноваженим ВРУ з прав людини за цим фактом було відкрито провадження, а також звернення до Генерального прокурора України з проханням вжити усіх необхідних заходів з метою забезпечення проведення об’єктивного розслідування за фактами спричинення тілесних ушкоджень засудженим.

Одночасно Уповноважений звернула увагу Генерального прокурора на те, що Європейським судом вже було прийнято низку рішень щодо України у справах, фактичні обставини яких є аналогічними до ситуації, що відбулася у Бердичівській виправній колонії № 70 («Давидов та інші проти України», «Карабет та інші проти України»)[16]. Згідно зазначених рішень ЄСПЛ, якщо розслідування інциденту з побиттям засуджених не буде здійснене належним чином, не будуть встановлені та притягнуті до відповідальності винуватці, це стане приводом для нового засудження України як порушниці Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод.[17]

1.3. Порушення прав людини в зоні АТО

У зоні АТО мають місце випадки зникнення та загибелі мирних жителів, їх катування як з боку бойовиків, так і з боку українських силових структур. Під час дослідницької місії у вересні-жовтні 2014 р. експерти Amnesty International задокументували понад 20 смертей з боку цивільного населення внаслідок обстрілів та ракетних ударів у східних містах України: Донецьку, Авдіївці, Дебальцеве. Більшість смертей у житлових кварталах стали результатом довільних обстрілів з боку нападників, що використовували зброю, низька точність якої не дозволяла забезпечити розрізнення між цивільними та військовими цілями. Дослідження організації наводить переконливі докази того, що сепаратистські сили проводили обстріли з цих районів, а українські урядові сили в свою чергу стріляли по ним. Принаймні в одному випадку урядові війська розмістили артилерійську позицію в житловому районі. Обидві сторони цього конфлікту несуть відповідальність за усталену практику довільних атак на густонаселені пункти[18].

Amnesty International задокументувала також десятки випадків зловживань, скоєних, за їх припущенням, бійцями батальйону «Айдар» в Новоайдарському районі, Старобільску, Северодонецьку, Лисичанську та Щасті в кінці липня — кінці серпня. Як правило, особи у військовій формі викрадали місцевих чоловіків, часто бізнесменів чи фермерів, яких вони звинувачували у співпраці з сепаратистам та тримали в імпровізованих місцях утримання, щоб потім або відпустити їх, або передати Службі безпеки (СБУ). Практично в усіх випадках, задокументованих Amnesty International, жертв били в момент захоплення та/або протягом допитів. Вони мали або заплатити викуп за звільнення, або їх майно, в тому числі гроші, машини, телефони та інші цінні речі відбирали члени батальйону.

Так, 25 серпня близько 16:00 біля телевежі поблизу Старобільська представники «Айдара» викрали Євгена (ім’я змінено), 31-річного місцевого підприємця. Євген розповів Amnesty International, що троє чоловіків у масках, які приїхали на чорному ВАЗі, звернулись до нього, коли він зупинився біля покинутої автозаправки. Вони обшукали машину, забрали 30 тис. грн.., які були там, та звинуватили Євгена в сепаратизмі. Він розповів: «Вони натягнули маску мені на голову та везли в машині приблизно 20 хвилин. Вони привезли мене до місця, схожого на гараж, та почали допитувати мене, вимагаючи, щоб я зізнався в сепаратизмі. Вони допитували мене тричі. Щоразу вони били мене по нирках прикладами та іншими тупими предметами, можливо тупою частиною сокири. Вони погрожували відвезти мене в поле і стратити. Коли минула доба, вони прийшли знову та сказали, що я затриманий батальйоном «Айдар», але тепер знаходжусь в руках «Альфи» (спецпідрозділ СБУ), проте я бачив, що це ті самі люди. Євген сказав, що врешті-решт викрадачі запитали, скільки він готовий заплатити за звільнення. Коли Євген сказав, що вони забрали все, що він мав, вони звільнили його. Він поскаржився в міліцію, але не зміг повернути своє відібране майно — гроші, машину, два мобільних телефони та золоті прикраси.

Отримані Amnesty International свідчення вказують, що, формально діючи під командуванням об’єднаного штабу АТО в регіоні, члени батальйону «Айдар» діють, фактично, без нагляду та контролю, а місцева міліція або не бажає, або не здатна реагувати на їхні зловживання. Деякі зі зловживань, скоєні членами батальйону «Айдар», можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини, а винні особи мають понести відповідальність згідно національного та міжнародного законодавства.[19]

1.4. Порушення прав людини у АР Крим

За повідомленням Кримської польової місії, з березня 2014 р. в Криму регулярно фіксуються випадки зникнення людей. Щонайменше відносно 5 осіб є свідчення про насильницький характер зникнень.

Однією з найбільш резонансних справ є викрадення, а потім вбивство Решата Аметова, кримського татарина, якого було затримано 3 березня 2014 р. на центральній площі м. Сімферополя невстановленими людьми в камуфляжі. Через 10 днів його тіло зі слідами насильства було виявлено в с. Суничне Білогірського району. Причина смерті — проникаюче колото-ріжуче поранення ножем в око. На початку квітня Слідчий комітет Слідчого управління Російської Федерації по «Республіці Крим» порушив кримінальну справу за ч. 1 ст. 105 Кримінального Кодексу — «вбивство». Крім того, 22 жовтня 2014 р. «відомості про кримінальне правопорушення» відповідно до вимог ч. 1, ч. 4 ст. 214 КПК України були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань з попередньою правовою кваліфікацією за ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство). На сьогоднішній день обидва розслідування тривають.

Серйозним проблемним моментом у ряді цих епізодів є можлива участь так званої «Кримської самооборони», що отримала статус «народного ополчення/народної дружини». Оскільки повідомлення про їх причетність до викрадень досить поширені, а винні не знайдені і не притягнуті до відповідальності, то серед жителів Криму поширюється думка або про те, що влада безпосередньо причетна до даних злочинів, або покриває їх.

Ситуація ускладнюється тим, що кримська влада пропонує звільнити від кримінальної та адміністративної відповідальності «народних ополченців» Криму, визнавши їх дії «вчиненими в стані крайньої необхідності», при цьому поширити звільнення від відповідальності до 1 січня 2015 р., в тому числі на ще не вчинені дії. Відповідний законопроект внесено Держрадою Криму на розгляд у Державну Думу РФ[20].

2. Здійснення державою охорони осіб, які перебувають під її контролем

Держава відповідає за життя та здоров’я осіб, які перебувають під її контролем, наприклад, у місцях позбавлення волі чи тимчасового тримання, збройних силах, дер­жавних лікарнях, місцях примусового лікування, тощо.

Однією з найбільших проблем в установах пенітенціарної системи є тримання в’язнів у переповнених камерах в антисанітарних умовах. Дуже часто у камерах недостатньо природного та штучного освітлення, неякісна або відсутня вентиляція, камери холодні, надмірно вологі, стіни з грибком, мають місце проблеми з водопостачанням, особливо — гарячої води.

Будівлі установ пенітенціарної системи та внутрішнє оснащення камер давно вичерпали строк своєї експлуатації, знаходяться у дуже поганому стані та потребують комплексного ремонту.

При триманні осіб в колоніях та СІЗО порушуються нормативи корисної площі з розрахунку на особу. Крім того, національні нормативи корисної площі, встановлені в українському законодавстві, не відповідають мінімальним вимогам Європейського комітету запобігання катуванням та поганому поводженню (КЗК).

Втім слід зазначити, що внаслідок масштабної амністії у 2014 р. кількість ув’язнених значно зменшилась. За даними, отриманими «Донецьким Меморіалом» від ДПтСУ, кількість засуджених осіб, які підпадали під дію цього закону, склала 34 791 чол., з них засуджених до позбавлення волі — 22 315 чол. З числа осіб, засуджених до позбавлення волі, були звільнені за амністією 16 624 чол. В результаті амністії показник кількості засуджених на 100 тис. населення у вересні знизився до 217, хоча на початку 2014 становив 279. Оскільки амністія завершилася 19 липня 2014 р., її не вдалося застосувати щонайменше до 500 засуджених, які перебували на території Криму.[21]

Значною проблемою є порушення права на життя в місцях позбавлення волі чи тимчасового тримання особи (ІТТ, СІЗО, установи виконання покарань тощо). Жахливі умови перебування, часто практично відсутнє чи неефективне медичне лікування призводять до смерті людей.

Мають місце випадки тримання осіб, хворих на туберкульоз, разом зі здоровими особами в одній камері.

Іншою проблемою є неналежне забезпечення осіб харчуванням, зокрема, при конвоюванні підозрюваних (обвинувачених) до суду.

Працівники Секретаріату Уповноваженого з прав людини разом із представниками громадських організацій у листопаді 2014 р. перевірили умови перевезення засуджених та ув’язнених спеціальними вагонами Укрзалізниці та дійшли висновку, що з огляду на умови перевезення будь-яке конвоювання людей спеціальними вагонами може розцінюватись як жорстоке та таке, що принижує людську гідність, поводження.[22]

Стосовно медичної допомоги у місцях несвободи слід зазначити, що вона надається неякісно та недостатньо. У деяких випадках вона зовсім не надається. Це призводить до тяжких наслідків для осіб, які знаходяться у місцях несвободи. Обладнання медичних частин застаріле, не відповідає національним і міжнародним стандартам, а приміщення потребують ремонту. Установи пенітенціарної системи погано забезпечені медичними препаратами та фахівцями. Така ситуація склалася, зокрема, через неналежну організацію роботи відповідних підрозділів установ виконання покарань та браку їх фінансування, практичну відсутність можливості для ув’язнених осіб лікуватися в установах Міністерства охорони здоров’я України.

Ненадання або неналежне надання медичної допомоги в місцях несвободи впливає на рівень смертності в місцях несвободи.

За інформацією громадської правозахисної організації «Донецький меморіал», у місцях позбавлення волі на початок липня перебувало на диспансерному обліку 5813 ВІЛ-інфікованих осіб, з них в СІЗО — 832 чол. Лікувалося хворих на туберкульоз 3620 чол., з них у слідчих ізоляторах 362 чол. Протягом півроку в установах пенітенціарної служби померло 456 чол. (10,3 смерті на 1 тис. ув’язнених в перерахунку на 2014 р., в 2013 р. цей показник становив 7,2, у 2003 р. — 4,3), у тому числі в СІЗО померло 69 чол. За цей період сталося 30 випадків суїциду (0,68 випадків на 1 тис. ув’язнених в перерахунку на 2014 р., в 2013 р. було 0,66, у 2003 р. — 0,21), у тому числі 5 осіб — у СІЗО[23].

Згідно даних ДПтСУ, станом на 1 листопада 2014 р. в установах померла 681 особа, в тому числі 106 осіб — у СІЗО. 41 18 осіб перебуває на обліку з ВІЛ-інфекцією, 2001 особа отримувала АРТ; 2970 осіб — перебувало на обліку з діагнозом «туберкульоз», з них — 336 у СІЗО.[24] Складною залишається ситуація в Донецькій та Луганській областях, де з великими труднощами, але вдається забезпечувати продуктами установи, розташовані на території, не підконтрольній українським силам.

На жаль, ситуація в установах МВС є аналогічною: недотримання нормативів площі, антисанітарні умови, несвоєчасне і неякісне харчування, відсутність постійного доступу до проточної, питної та гарячої води, недостатність освітлення у камерах, неякісна вентиляція, зношене устаткування, ненадання адекватної медичної допомоги, тощо. Проблема неналежних умов утримання в установах пенітенціарної системи є структурною проблемою і потребує якнайшвидшого вирішення, оскільки призводить, серед іншого, до поширення різноманітних захворювань і як наслідок — смерті позбавлених волі осіб.

2.1. Щодо ситуації в зоні АТО

На території Донецької та Луганської областей знаходиться 28 установ, які підпорядковані ДПтСУ, у яких перебувають близько 15 тисяч осіб. Більшість цих установ, включаючи Донецький і Луганський СІЗО, знаходяться на територіях, підконтрольних терористам, проте ані Мінюст, ані ДПтСУ не піднімають питання про евакуацію засуджених. Інформація, що отримується від самих засуджених, свідчить про кризисну ситуацію — скінчились запаси хлібу, засуджені раз на день їдять рідку кашу. Бойовики не випускають їх із колоній і не пропускають на територію колоній представників державної влади. Колонії піддаються обстрілам. Так 06.09.2014 на територію 23-ої колонії в Донецькій області потрапило декілька снарядів. Наразі невідомо, чи є там постраждалі, але вже були випадки, коли через обстріли колоній гинули засуджені. І чим довше ув’язнені будуть знаходитися в зоні бойових дій, тим вірогідніше, що їх життя буде знаходитися під загрозою. Держава просто не має права бути осторонь цих подій.[25]

2.2. Практика Європейського Суду

Європейським Судом винесено низку рішень щодо України, заявники у яких скаржилися на погані умови тримання у місцях несвободи. Так, у справах «Андрій Яковенко проти України» (заява № 63727/11, рішення від 13 березня 2014 р.), «Данилов проти України» (заява № 2585/06, рішення від 13 березня 2014  р.) та «Зінченко проти України» (заява № 63763/11, рішення від 13 березня 2014 р.) Європейський Суд встановив порушення статті 3 Конвенції, зокрема, у зв’язку з поганими умовами утримання в СІЗО та зазначив у рішеннях, що держава повинна забезпечити належні умови утримання затриманих у слідчому ізоляторі[26].

У справі Яковенка Європейський Суд також зазначив, що на державі лежить обов’язок забезпечити належні умови транспортування засуджених осіб. Заявника у цій справі перевозили в якості засудженого з Сокирянської (Чернівецька область) в Торезьку виправну колонію (Донецька область) залізницею: тюремні відсіки у вагоні були призначені для 4–6 чоловік, а розміщувалося в них більше 11 осіб, не було достатнього доступу до свіжого повітря, влітку температура перевищувала 30 градусів, дихати було дуже важко; охоронці надавали можливість користуватися туалетом раз на 4 години. У загальній складності заявника транспортували два місяці. Європейський Суд дійшов висновку про необхідність визнання таких умов транспортування нелюдськими і принижуючими гідність людини.

У справі «Олександр Володимирович Смирнов проти України» (заява № 69350/11, рішення від 13 березня 2014 р.) Європейський Суд констатував порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з поганими умовами тримання у Слов’яносербській виправній колонії № 60 (Луганська область) і зазначив, що держава повинна забезпечити належні умови утримання ув’язнених в колонії[27].

Крім того, є проблеми у галузі надання адекватної медичної допомоги у державних лікарнях. 16 січня 2014 р. Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі «Фуклев проти України» (заява № 6318/03).

Справа стосується смерті жінки, яка поступила в гінекологічне відділення Херсонської обласної клінічної лікарні з діагнозом «метрофіброма». Їй була зроблена операція, але стан різко погіршився через післяопераційний перитоніт. Вона померла в лікарні. Розтин встановив, що смерть настала від післяопераційного перитоніту, ускладненого сепсисом. Комісія з обласного відділу охорони здоров’я вивчила обставини справи і прийшла до висновку, що в смерті дружини заявника відсутня вина медичного персоналу лікарні. Комісія лікарні також прийшла до висновку, що смерть подружжя заявника була неминуча. Комісія Міністерства охорони здоров’я з розслідування обставин лікування дружини заявника, яка була створена за його скаргою, встановила, що пацієнтка не була належним чином підготовлена до операції, була прооперована передчасно, а діагностика і лікування були неналежними. Цей висновок було взято до уваги Управлінням охорони здоров’я Херсонської області шляхом направлення лікарів на позачергові курси підвищення кваліфікації для оцінки їх кваліфікації, а главі відділення було оголошено догану, чого, на думку заявника, було недостатньо. 30 листопада 2001 р. Департамент охорони здоров’я повідомив заявнику, що в ході перевірки було встановлено, що лікування його дружини проводилося неналежним чином. За фактом смерті було порушено кримінальну справу. Кілька разів вона припинялася, проте постанови органу розслідування скасовувалися вищими інстанціями. Остаточне рішення у справі так і не було прийнято.

Європейський Суд зазначив у рішенні, що Україні потрібно створити таку правову систему, в якій будуть повноцінно розслідуватися випадки смерті пацієнтів в ході їх лікування як в державних, так і приватних медичних закладах. І, у разі наявності осіб, винних у смерті пацієнта, держава повинна їх встановити і покарати. Цей принцип стосується не тільки кримінального переслідування, а й сфери адміністративної та дисциплінарної відповідальності. Потерпіла особа або родичі померлого повинні відчувати свою захищеність у вигляді правових гарантій держави, наприклад, мати можливість подати цивільний позов про відшкодування завданої їм шкоди. Європейський Суд зазначив, що положення статті 2 Конвенції не будуть виконані, якщо захист, забезпечений національним законодавством, буде існувати тільки в теорії, адже він повинен ефективно діяти на практиці, чого не було в даній справі.

Європейський Суд також вказав, що вимога ефективного розслідування включає в себе, зокрема, принцип «ретельності», який означає, що влада повинна завжди робити серйозні спроби встановити те, що сталося, і не повинна робити висновки поспішно або необґрунтовано з метою якнайшвидшого припинення розслідування. Необхідно застосовувати всі розумні заходи для встановлення доказів у справі. У цій справі рішення про відмову в порушенні кримінальної справи були двічі скасовані вищими інстанціями, а розслідування смерті дружини заявника тривало 6 років 2 місяці. Таке тривале розслідування, на думку Суду, є необґрунтованим у світлі положень статті 13 Конвенції[28].

2.3. Обов’язок держави забезпечити ефективне розслідування

2.3.1. Загальна ситуація

Обов’язок держави проводити ефективне розслідування передбачає, що у разі, коли людина була позбавлена життя чи робить небезпідставну заяву про застосування до неї катувань чи інших видів жорстокого поводження, особливо з боку агентів держави, має здійснюватися офіційне розслідування. Проте в українській практиці, таке розслідування не завжди здійснюється належним чином, особливо в тих випадках, коли у вчиненні злочину підозрюються представники державних органів.

Слід зазначити, що відповідно до положень КПК для того, щоб розпочати розслідування і мати змогу збирати докази по справі, необхідно лише внести інформацію про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі — ЄРДР).

Таким чином, відсутні будь-які перешкоди для того, щоб розпочинати розслідування без зволікань. Більш того, КПК не містить підстав для відмови у внесенні інформації про злочин до ЄРДР, а бездіяльність органу розслідування щодо невнесення чи несвоєчасного внесення інформації про злочин до ЄРДР може бути оскаржена до слідчого судді, який розглядає таку скаргу протягом 72 годин.

Вказана процедура є ефективною та дозволяє розпочинати розслідування невідкладно, що, у свою чергу, запобігає втраті важливих доказів по справі. Однак, не дивлячись на це положення, існують непоодинокі випадки відмов у реєстрації інформації про злочини в ЄРДР.

Дійсно, існує багато випадків очевидно безпідставних заяв про злочини, вносити в ЄРДР які немає необхідності[29], однак в судовій практиці залишаються непоодинокі приклади, коли державні органи відмовляють у реєстрації заяв про злочини, коли такі заяви вимагають додаткової перевірки з боку органів розслідування. Особливе занепокоєння у цьому зв’язку викликає відмова у реєстрації заяв щодо зловживань представників правоохоронних органів[30].

Окремо слід зазначити, що КПК містить вимогу створення до 2017 р. нового органу розслідування — Державного бюро розслідувань, яке забере у прокуратури функцію розслідування, і буде спеціалізуватися на розслідуванні злочинів високопосадовців та працівників правоохоронних органів.

Створення такого органу має на меті подолати конфлікт інтересів прокуратури, яка на сьогоднішній день продовжує одночасно здійснювати нагляд за розслідуванням і представляє сторону обвинувачення при розслідуванні злочину, що значно впливає на якість слідчого процесу. Більш того, на сьогодні, прокуратура не має власного оперативного підрозділу і при розслідуванні злочинів їй доводиться користуватися послугами оперативних підрозділів інших правоохоронних органів, у тому числі МВС, що в багатьох випадках ставить під сумнів незалежність і безсторонність розслідування.

Залишається актуальною проблема інформування громадськості та зацікавлених осіб про хід розслідування. Нажаль, дуже часто таке інформування відбувається в узагальнених формулюваннях, зі значними затримками, а зацікавленим особам часто безпідставно не надають можливості отримати копії матеріалів розслідування.

Також розповсюдженою є практика, коли жертвам жорстокого поводження та родичам загиблих своєчасно не надають статусу потерпілого, що, у свою чергу, перешкоджає своєчасному їх доступу до матеріалів справи. Слід додати, що на сьогоднішній день національне законодавство не передбачає можливості для потерпілого отримати безоплатну правову допомогу, оскільки ЗУ «Про безоплатну правову допомогу» передбачає надання такої допомоги лише з 1 січня 2015 р., обмежуючись наразі обслуговуванням лише вразливих верств населення.

Окремою проблемою залишається якість розслідувань як смертей, так і випадків жорстокого поводження. Вказана проблема є комплексною і пов’язаною, перш за усе, з технічним оснащенням, компетентністю та мотивацією представників органів розслідування.

Якість проведення розслідувань страждає також від корупції у правоохоронній системі, а державна програма протидії корупції на 2011–2015 рр. не є достатньо ефективною для подолання цього явища.

Хоча з метою підвищення якості розслідування і проводяться певні заходи, проте наразі відсутня ефективна комплексна програма, яка б включала у собі створення загальнодержавних реєстрів (відбитків пальців, ДНК, тощо), підвищення якості проведення експертних досліджень, якості проведення слідчих дій, періодичне підвищення кваліфікації працівників правоохоронної системи, тощо. Позитивним кроком у цій сфері є затвердження урядом України концепції і стратегії реформування МВС, хоча ефективність реалізації реформаторських змін викликає серйозне занепокоєння через низку об’єктивних факторів. Окремо треба відмітити прийняття 14 жовтня 2014 р. закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», яким передбачено створення спеціалізованого органу розслідування у сфері боротьби з корупцією.

Із зазначених причин досить поширеними є випадки, коли орган розслідування відмовляється проводити ефективне розслідування, особливо коли це стосується випадків жорстокого поводження або позбавлення життя з боку працівників правоохоронних органів, жорстокого поводження та смертей у лікарнях, у місцях позбавлення волі, тощо.

Загалом станом на 1 грудня 2014 р. Європейським Судом було постановлено шість рішень щодо порушення статей 2 і 3 Європейської конвенції з прав людини, у яких констатовано неналежне розслідування випадків смерті та жорстокого поводження: «Данілов проти України» від 13 червня 2014 р.; «Валерій Фуклев проти України», від 16 січня 2014 р.; «Джулай проти України» від 3 липня 2013 р.; «Рудяк проти України» від 4 вересня 2014 р.; «Гордієнко проти України» від 16 жовтня 2014 р.; «Аднаралов проти України» від 27 листопада 2013 р.[31]

В цих рішеннях, серед іншого, Європейський Суд встановив, що:

—  рішення про відмову у проведенні розслідування базувалося у великій мірі на показах причетних до подій офіцерів. Органами розслідування не було здійснено необхідних зусиль для перевірки цих показів та версії потерпілого;

—  розслідування не відповідало критеріям незалежності, оскільки прокурор, приймаючи рішення по справі, базував свою позицію на висновках внутрішньої перевірки, яка проводилася тим органом міліції, посадових осіб якого звинувачував потерпілий;

—  багато необхідних дій або взагалі не проводилися, або були проведені зі значним запізненням і не були своєчасними;

—  у розслідуваннях була велика кількість недоліків, на які вказували національні органи, проте вони не були своєчасно виправлені;

—  при проведенні розслідування існували тривалі періоди, коли не проводилося жодних слідчих дій;

—  розслідування були надмірно тривалими і не приводили до якого-небудь остаточного рішення по справі.

Таким чином, з огляду на рішення Європейського Суду, можна дійти висновку, що тенденція неефективного розслідування смертей та випадків жорстокого поводження зберігається. При цьому органами влади не ведеться ефективної роботи з покращення ситуації.

2.3.2. Зона АТ

Окремою проблемою, яку необхідно виділити, є неефективність розслідування численних випадків загибелі мирних мешканців в ході військового конфлікту, фактів катувань полонених і затриманих, насильницького зникнення осіб, що й надалі фіксуються у зоні АТО. Слід зазначити, що Україна ще не підписала Міжнародну конвенцію ООН щодо захисту всіх осіб від насильницького зникнення, що набрала чинності 23 грудня 2010 р. та об’єднала вже 43 країни.[32]

На жаль, необхідно констатувати, що хоча у разі звернення за такими випадками до правоохоронних органів, кримінальні провадження відкриваються і проводяться якісь слідчі дії, проте в цілому відсутня будь-яка ефективна система організації та проведення таких розслідувань.

І хоча з початку АТО ситуація дещо покращилася, на сьогодні координація між різними підрозділами, які здійснюють розслідування (МВС, СБУ, ГПУ), залишається дуже низькою. Часто протягом довгого часу такі підрозділи не можуть визначитися, хто саме повинен проводити розслідування і таке розслідування або не проводиться взагалі, або розпочинається із значним запізненням.

Відсутність ефективної системи роботи з заявами про злочини у зоні АТО призводить до перевантаження окремих підрозділів з розслідування, які створювалися у мирний час з урахуванням того, що вони мають працювати зі значно меншим обсягом кримінальних справ. Свою негативну роль у цій ситуації відіграє і загальнодержавна проблема дублювання функцій між оперативними та слідчими підрозділами, коли для фіксації доказу часто необхідно залучати як оперативного працівника, так і слідчого.

Відсутня будь-яка ефективна система контролю якості розслідування, яка б передбачала необхідний мінімум слідчих і оперативних дій, які повинні здійснюватися по окремих категоріях справ та контроль за їх проведенням. З підрозділами, які здійснюють розслідування, не проводяться необхідні навчання щодо специфіки роботи в умовах збройного конфлікту, оскільки в таких умовах саме оперативність фіксації доказів є запорукою успіху подальшого розслідування.

Вказані недоліки призводять до того, що в багатьох випадках неможливо встановити, внаслідок дій якої із сторін відбулася загибель людей, які особи причетні до знущань над полоненими, хто винен у насильницькому зникненні осіб, тощо. І навіть якщо підозрюваних у таких злочинах встановлюють, дуже часто правоохоронці не здійснюють оперативних дій з їх розшуку та затримання.

Прикладами таких справ можуть слугувати справи Ірми Крат, Павла Юрова, Дениса Грищука, Ігоря Опрі та інших осіб, які були звільнені з полону у м. Слов’янськ — на сьогодні у зазначених справах не встановлений вичерпний перелік підозрюваних у знущаннях та більшість з них не оголошені в національний та міжнародний розшук.

Аналогічна ситуація зберігається й у справах військовополонених, яких звільняють з полону, проте в багатьох випадках правоохоронні органи в рамках кримінальних справ допитують їх лише формально та не намагаються встановлювати причини та винних у потраплянні таких осіб у полон, осіб відповідальних за знущання та незаконне утримання. Такі особи не оголошуються у розшук в рамках кримінальних справ, тощо.

Окремо необхідно відзначити відсутність ефективної системи розслідувань заяв про злочини, в яких звинувачують українських військових. Подібні заяви в деяких випадках розслідуються дуже формально, не спеціалізованими органами розслідування, а звичайними територіальними підрозділами міліції, які навіть не мають можливості провести належний допит причетних осіб.

Прикладом подібної справи може слугувати справа Олександра Мінченока, який 21 липня 2014 р. зник у м. Старобільськ Луганської області. За фактом зникнення міліцією м. Старобільськ було розпочате розслідування. В подальшому, в ході перевірки, проведеної Міністерством оборони, було встановлено, що п. Мінченока було затримано військовослужбовцями Національної гвардії МВС та однієї з військових частин Міноборони. В своїх поясненнях військовослужбовці вказали, що вони відпустили пана Мінченока поблизу Старобільська без грошей та документів. Відтоді його ніхто не бачив. Однак не дивлячись на наявність спеціалізованої військової прокуратури, розслідування по цій справі продовжує вести територіальний підрозділ МВС.

Позитивним кроком у цьому аспекті було прийняття 14 серпня 2014 р. закону «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» щодо утворення військових прокуратур», відповідно до якого в системі органів прокуратури утворюються спеціалізовані прокуратури з розслідування військових злочинів.

Важливою проблемою в справах в зоні АТО також є майже повна відсутність інформування громадськості та потерпілих осіб про хід розслідування та зусилля, які приймаються державою для розшуку винних та притягнення їх до відповідальності.

2.3.3. АР Крим

Окремо необхідно відмітити ситуацію з розслідуванням випадків смертей та жорстокого поводження в АРК.

Оскільки вказана територія повністю знаходиться під фактичною юрисдикцією РФ, заяви про вказані злочини розслідуються відповідними правоохоронними органами РФ. Таким чином, усі проблеми і недоліки системи розслідування в РФ притаманні розслідуванням, які проводяться в АРК.

Не зупиняюсь на вказаних недоліках, необхідно відмітити, що після встановлення фактичного контролю над територією АРК з боку РФ, частим явищем у Криму стали насильницькі зникнення та вбивства кримських татар невідомими особами.[33]

В більшості випадків вказані злочини розслідуються лише формально і майже ніколи правоохоронними органами РФ не встановлюються і не притягаються до відповідальності винні особи. Прикладами таких справ можуть слугувати справи Решата Аметова, майора українських ВМС Станіслава Карачевського, 16-річного Марка Іванюка.[34]

У цьому зв’язку треба констатувати, що з боку правоохоронних органів України також не проводиться, якої-небудь системної роботи з розслідування вказаних злочинів. І хоча заяви про такі злочини реєструються, розслідування за ними проводяться лише формально.

2.3.4. Євромайдан

Залишається проблемою розслідування справ з масового побиття та вбивств осіб, яке відбувалося в кінці 2013 р. — на початку 2014 р. на Євромайдані у Києві та регіональних Євромайданах, а також подальших подій у м. Одеса, м. Харків, м. Луганськ, м. Донецьк та інших.

Слід відзначити, що у вказаних справах на самому початку були допущені серйозні зволікання у проведенні слідчих дій, що значно послабило можливість встановили та притягти до відповідальності винних. Фактично, довгий час слідчі дії в багатьох справах взагалі не проводилися.

Оскільки в більшості випадків підозрюваними у справах були агенти держави, у тому числі правоохоронці різних рівнів, які, за однією з найпоширеніших версій, діяли за прямими вказівками найвищого керівництва в державі, органи розслідування не були зацікавлені у притягненні винних до відповідальності, особливо на початковій стадії розслідування. Більш того, враховуючи масовий характер і безпрецедентність подій, правоохоронні органи були не готові працювати з такою кількістю кримінальних справ одночасно, що в певній мірі призвело до паралічу системи розслідувань злочинів. У цьому зв’язку необхідно відмітити, що своєчасно не було проведено жодних організаційних змін з метою подолання такої ситуації.

Однак, навіть після зміни влади у державі і неодноразових декларацій з боку керівництва держави про те, що вказані справи будуть якісно і своєчасно розслідуванні, у цьому напрямку не було здійснено необхідних системних кроків. Як результат, переважна більшість справ все ще не передана до суду, слідство має серйозні проблеми з ідентифікацією підозрюваних, не опитана велика кількість свідків подій, фактично органи влади припинили будь-які активні дії з пошуку та опитування свідків та потерпілих, обмежившись лише заявами про необхідність для таких свідків та потерпілих з’явитися до слідчого і дати свідчення.

Багатьох постраждалих жодним чином не повідомляють про хід розслідування. Існують непоодинокі випадки, коли особи своєчасно зверталися з заявами про злочини на побиття з боку правоохоронців, такі заяви реєструвалися, однак слідчі дії починали проводитися лише після повторного звернення осіб з проханням повідомити про хід розслідування, тощо.

3. Рекомендації

1. Запровадити ефективні механізми розслідування смертей та випадків жорстокого поводження, особливо тих, що були викликані діями представників правоохоронних органів, а саме:

—  розробити детальні інструкції, в яких зафіксувати мінімальний перелік слідчих дій, які мають бути проведені в кожному випадку для того, щоб орган розслідування міг ставити питання про закриття кримінальної справи. У разі немотивованої відмови слідчих дотримуватися вказаних інструкцій відсторонювати їх від роботи та притягати до дисциплінарної відповідальності;

—  регулярно проводити підготовку (перепідготовку) працівників органів розслідування для підвищення якості проведення ними слідчих дій;

—  провести структурну реформу правоохоронних органів, в ході якої звести до мінімуму функції і завдання, які б дублювалися різними підрозділами і органами, зменшити навантаження на конкретних правоохоронців за рахунок зменшення кількості їх другорядних функцій і обов’язків (важливо щоб це відбулося саме на практиці), покінчити з практикою залучення до роботи правоохоронців у неробочий час без надання додаткових вихідних, запровадити ефективну систему оплати праці.

—  покращити матеріально-технічне оснащення правоохоронних підрозділів;

—  підвищити якість проведення експертних досліджень;

—  створити загальнодержавні реєстри інформації про осіб, які підозрюються або засуджені за злочини (реєстри відбитків пальців, ДНК, тощо).

2. Створити ефективну систему попередження злочинів. У цьому аспекті, серед іншого, необхідно підвищити ефективність взаємодії дільничних інспекторів міліції з населення.

3. Створити на практиці систему невідворотної відповідальності за всі випадки застосування невиправданого насильства з боку правоохоронців.

4. Створити ефективну систему контролю за користування та зберіганням зброї правоохоронцями. Приймати рішення про дозвіл на користування зброєю на підставі усестороннього аналізу особи правоохоронця. Створити ефективну систему відповідальності керівників правоохоронних підрозділів за дозвіл користуватися підлеглими зброєю без аналізу їх особи або у разі формального підходу до такого аналізу.

5. Створити ефективну систему контролю за психологічним станом правоохоронців та на підставі рішення психолога відсторонювати їх від несення служби.

6. Проводити систематичні навчання та інструктажі працівників правоохоронних органів, які задіяні у спецопераціях по затриманню осіб, підозрюваних у злочинах.

7. Створити нову систему СІЗО за межами міст. Покращити матеріально-технічні умови в місцях несвободи відповідно до рекомендацій Європейського Комітету проти катувань.

8. Створити ефективну систему надання медичної допомоги в місцях несвободи.

9. Провести реформи в сфері охорони здоров’я відповідно до рекомендацій спеціалістів з метою попередження зростання показників смертності населення, у тому числі дитячої.

10. Підписати та ратифікувати Міжнародну конвенцію щодо захисту всіх осіб від насильницького зникнення, прийняту 20 грудня 2006 р. (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/61/177).

11. Створити окремі підрозділи для розслідування масових та резонансних справ, а також спеціально підготовлені підрозділи для фіксації доказів та подальшого розслідування справ в умовах воєнних дій.

12. Спростити процедуру збору та фіксації доказів, які в подальшому будуть використовуватися в суді (зменшити кількість формальних документів, які має заповнювати особа, що проводить розслідування і які жодним чином не використаються в подальшому для встановлення вини підозрюваного).

 

[1] Розділ підготовлений М. Тарахкало, Я. Заікіною, УГСПЛ

[2] https://www.youtube.com/watch?v=T6IbEIBhb8o&list=TLaPoqGHaZCTGIqfKlXunblu6owEQZrkUz,

 https://www.youtube.com/watch?v=yBNwwKGlibA та https://www.youtube.com/watch?v=yCzIIFAsGk4

[3] http://www.radiosvoboda.org/content/article/25267612.html,

 http://www.pravda.com.ua/news/2014/02/18/7014190/?attempt=1,

 http://ua.interfax.com.ua/news/general/190555.html,

 http://zik.ua/ua/news/2014/02/18/proty_aktyvistiv_zastosuvaly_vodomety_461837

[4] http://espreso.tv/new/2014/02/18/bilya_banku_khreschatyk_dva_btr_y_kulemet_na_trynozi_berkut_ozbro yuyetsya_kalashnykovymy

[5] http://espreso.tv/new/2014/02/18/khronika_myrnoho_nastupu_maydanu_na_verkhovnu_radu

[6] http://fakty.ictv.ua/ua/index/read-news/id/1504619

[7] http://www.radiosvoboda.org/content/article/25268723.html

[8] Там само.

[9] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1399274764

[10] http://tyzhden.ua/Society/106111

[11] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1408623207

[12] http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-109130

[13] http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-142076

[14] http://www.khpg.org/index.php?id=1417179591

[15] Там само; http://khpg.org/index.php?id=1416571036

[16] http://www.ombudsman.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=4153:70&catid=14:2010-12-07-14-44-26&Itemid=75

[17] http://khpg.org/index.php?id=1416571036

[18] http://amnesty.org.ua/nws/obidvi-storoni-konfliktu-vidpovidalni-za-napadi-nevibirkovogo-harakteru-u-shidnij-ukrayini/

[19] http://amnesty.org.ua/materiali/human-rights-in-ukraine/zlovzhivannya-ta-voyenni-zlochini-z-boku-d/

[20] http://www.ombudsman.gov.ua/images/stories/11_kpm.pdf

[21] http://ukrprison.org.ua/news/1410599793

[22] http://www.ombudsman.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=4145:2014-11-13-10-52-39&catid=235:2013-03-12-12-33-02&Itemid=235

[23] http://ukrprison.org.ua/statistics/1409938063

[24] http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/753486

[25] http://khpg.org/index.php?id=1414747927

[26] http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-82987;

 http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-141625;

 http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-141633

[27] http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-141635

[28] http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-140009

[29] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37049845

[30] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37812578

[31] Детальніше про зазначені рішення ви можете дізнатися на офіційному сайті Європейського суду.

[32] https://treaties.un.org/pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=IV-16&chapter=4&lang=en

[33] http://ru.krymr.com/content/article/26622879.html,

http://www.newsru.com/russia/14oct2014/tatary.html

news.liga.net

www.bbc.co.uk

[34] Див. «Короткий огляд ситуації в Криму» Кримської польової місії за жовтень 2014 р.