пошук  
версія для друку
22.05.2015

VIII. Захист від дискримінації

   

[1]

У висновках до доповіді за 2013 р., вже йшлося про те, що «державі бракує системного підходу до протидії дискримінації». Тоді як громадянське суспільство почало будувати партнерські взаємозв’язки та вибудовувати системну роботу із вирішення проблеми дискримінації[2], державні органи все ще намагаються заперечувати існування проблеми дискримінації та не визнають свою роль в процесі запобігання їй, так само, як і власну відповідальність за незахищеність громадян. Єдина інституція, яка не лише декларує, але й проводить системну роботу у цьому напрямку та відкрита до співпраці із громадянським суспільством — це офіс Уповноваженого ВР з прав людини.

Також в минулорічній доповіді ми відзначали, що загалом створення антидискримінаційного закону та подальший розвиток практики в цьому напрямі відбувається, в першу чергу, через прагнення держави до виконання своїх зобов’язань перед Європейським Союзом, зокрема — через намагання наблизити отримання безвізового режиму. Проте цей потужний стимул одночасно породжує значну формальність у підходах до реалізації зобов’язання забезпечити законодавче та практичне виконання принципу рівності та недискримінації, наразі відсутнє визнання з боку держави проблеми дискримінації та масштабів її поширення.

В своїй третій періодичній доповіді щодо виконання Україною Плану дій щодо лібералізації візового режиму (ПДЛВ) наприкінці 2013 року, Європейська Комісія серед перешкод до переведення на другу фазу виконання плану зазначила[3], серед іншого, недоліки антидискримінаційного закону та необхідність його подальшого зміцнення. Зважаючи на блокування депутатами Верховної Ради законопроекту № 2342 щодо змін до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» протягом 2013 року та подальші події в Україні, законопроект врешті-решт був технічно знятий з розгляду як такий, що не пройшов першого читання. Публічно проголошеною причиною, через яку більшість депутатів відмовлялася від голосування за законопроект № 2342, стало включення сексуальної орієнтації до переліку захищених ознак, закріплених у Кодексі законів про працю України. Попри вимоги з боку Європейської Комісії, Ради Європи, національних експертів та суспільну нагальність питання, депутати не змогли пересилити власну гомофобію та проголосувати за цей законопроект. Навпаки, намагаючись виправдати бездіяльність, заперечуючи необхідність розвитку законодавства в сфері захисту від дискримінації для усіх вразливих груп, політики вдавались до відвертих маніпуляцій громадською думкою. Так, колишній прем’єр-міністр М. Азаров заявив:

«Опозиційні лідери розповідають нам казки про те, що ми підпишемо Угоду про асоціацію з ЄС та завтра будемо без віз їздити до Європи. Нічого подібного. Ми повинні виконати ще цілий ряд умов: узаконити одностатеві шлюби, прийняти закон про рівність сексуальних меншин...».

Вимоги ЄС до України в рамках ПДЛВ не передбачали жодного кроку щодо зміни Сімейного Кодексу, які би дозволили одностатеві шлюби. Колишній прем’єр-міністр, намагаючись виправдати власну бездіяльність, в чергове публічно заперечив універсальність принципу рівності прав, який не залежить від того, чи згадана та, чи інша захищена ознака в законі прямо, чи ні. Ще одним важливим моментом в цій ситуації, коли політики відкрито вдаються до виправдання обмежень прав тієї чи іншої групи, є факт легітимізації нерівності щодо цієї групи з боку пересічних громадян, що лише поглиблює проблему нетолерантності та ксенофобії в українському суспільстві.

Так, нова версія законопроекту[4] про необхідні зміни до ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», розроблена в березні 2014 року Міністерством юстиції, вже не містила згадування сексуальної орієнтації серед захищених ознак, що на думку експертів, було обумовлено, в першу чергу, намаганням задовольнити депутатів та сприяти його найшвидшому проходженню задля формального виконання вимог ЄС. Намагаючись у такий спосіб перейти до другої фази ПДЛВ, уряд знову проігнорував необхідність проведення консультацій із громадянським суспільством. Коаліція з протидії дискримінації (КПД) після реєстрації законопроекту № 4581, аналізуючи запропоновані зміни, наголосила на наступному:

«Передбачені законопроектом зміни до різних законів України потребують уточнень та покращень. КПД змушена зазначити, що попередні рекомендації Ради Європи, ЄС та українських експертів і експерток щодо розширення переліку захищених ознак не можуть бути виконані включенням лише такої ознаки, як «громадянство». КПД наполягає, що перелік захищених ознак повинен бути не тільки відкритим, але й базуватись на соціальних реаліях, а тому — бути максимально широким і включати в себе також експліцитну заборону дискримінації за такими ознаками, як «сексуальна орієнтація» та «ґендерна ідентичність», адже ЛГБТ є в Україні однією з найбільш маргіналізованих спільнот, яка потребує захисту та визнання прав на рівні з усіма.

Безумовним надбанням нового законопроекту є розширення форм дискримінації та додання «оголошеного наміру про дискримінацію» та «пособництва у дискримінації», однак формулювання цих положень та відсутність запропонованих змін до ККУ та КУпАП можуть призвести до труднощів у їх практичному застосуванні.

Запропоноване розширення обов’язків Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, з одного боку, свідчать про бажання надати цій інституції більше повноважень, а з іншого — без змін до бюджету та без розширення професійного складу секретаріату, говорити про ефективне впровадження запропонованої зміни неможливо. Розширення функцій Уповноваженого, згідно з яким він/вона «вносить пропозиції щодо вдосконалення законодавства про запобігання та протидію дискримінації, застосування та припинення позитивних дій»,потребує подальшого уточнення, адже є незрозумілим порядок внесення та врахування таких пропозицій, особливо враховуючи відсутність законодавчої ініціативи в Уповноваженого.

Зважаючи на позицію окремих депутатів та партій, наголошуємо, що виключення із законопроекту запропонованої зміни до статті 60 ЦПК призведе до зменшення рівня захищеності позивачів та ускладнить роботу судів. Запропонована норма жодним чином не перешкоджає дотриманню «презумпції невинуватості», як хибно вважають деякі депутати. Важливо розрізняти цивільний та кримінальний процеси. Крім того, принцип розподілу та перенесення тягарю доведення є одним із базових принципів, які застосовує у свої практиці у справах про дискримінацію Європейський Суд з прав людини, практика та рішення якого є обов’язковими до виконання Україною.

Наголошуємо, що зміни у контексті вдосконалення антидискримінаційного законодав­ства потрібно вносити не лише до профільного закону, але й до Кримінального, Цивільного та інших кодексів, що на жаль, вже не можна зробити в рамках існуючого законопроекту, але повинно залишитися завданням для Верховної Ради на майбутнє.»[5]

І хоча офіційного громадського обговорення законопроекту № 4581 не відбулося, координація зусиль та обговорення спільного підходу щодо найважливіших та принципових змін до закону, механізмів їх спільного просування відбулося на рівні співпраці офісу Уповноваженого ВР з прав людини, Коаліції з протидії дискримінації та Комітету ВР з прав людини. Так, деякі важливі поправки до формулювань законопроекту вдалося внести через офіс Уповноваженого між першим та другим читанням.

Прийнятий 13 травня 2014 р. законопроект № 4581 виправив деякі вади антидискримінаційного законодавства. Так, було удосконалено та розширено визначення форм дискримінації, визначено позитивні дії, механізм їх запровадження та контролю за реалізацією, розширено перелік повноважень офісу Уповноваженого ВР з прав людини та додано до Цивільного процесуального кодексу принцип перенесення тягаря доведення. Інші питання залишились неурегульованими, оскільки закон не передбачає необхідності запровадження державної політики чи стратегії в сфері запобігання дискримінації, не вирішує всіх проблемних процесуальних моментів свого застосування та не згадує усі захищені групи.

Після вступу змін до закону в силу, в четвертій періодичній доповіді про стан виконання ПДЛР, підтверджуючи перехід України до другої фази виконання Плану, Європейська Комісія, відзначаючи внесені зміни, також наголосила на необхідності подальшого вдосконалення Закону та ретельному моніторингу його виконання[6].

Ще одним, безумовно, важливим надбанням 2014 р., є опублікований 7 травня 2014 р. лист-роз’яснення ВССУ «Про належне забезпечення рівності трудових прав громадян при розгляді спорів, що виникають у сфері трудових відносин», який з одного боку був оцінений українськими експертами в сфері антидискримінаційного права як намагання уникнути прямого згадування сексуальної орієнтації в Законі, з іншого боку — є першим дороговказом для національних судів. Так у листі ВССУ, зокрема робиться наголос на тому, що:

«При розгляді спорів, що виникають у сфері трудових відносин, судам необхідно враховувати, що перелік ознак, за якими не може бути привілеїв або обмежень у реалізації трудових прав громадян, не є вичерпним. Зокрема, недопустимим є порушення рівності трудових прав громадян не лише на підставі ознак, зазначених у ч. 2 ст. 24 Конституції України, ст. 2-1 КЗпПУ, п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону, а й за ознаками віку, кольору шкіри, іншими фізичними ознаками (вага, зріст, вади мовлення, вади обличчя), сімейного стану, сексуальної орієнтації тощо.»

Звичайно, роз’яснення ВССУ не замінює необхідності законодавчого розширення переліку захищених ознак та не говорить про всі сфери життя, де має бути заборонена дискримінація за ознакою «сексуальна орієнтація». Однак, даний лист є роз’ясненням для суддів щодо того, як широко вони повинні трактувати відкритий перелік ознак, що є важливим кроком на шляху створення відповідної судової практики. Важливо також відзначити той факт, що у своєму аналізі ВССУ посилається не лише на міжнародні документи, які на сьогодні є обов’язковими для України, але й на ті, які ми начебто прагнемо визнати основоположними у своїх європейських мріях — на Хартію основних прав ЄС та на Директиву ЄС № 2000/78/ЄС щодо встановлення загальних рамок для рівного поводження у сфері трудових відносин та зайнятості, що передбачає заборону прямої або непрямої дискримінації на основі релігії або віросповідання, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації в сферах, охоплених цією Директивою.

Ще одна законодавча ініціатива, реалізована в 2014 р. — це внесення змін до статті 161 Кримінального кодексу України, а саме розширення переліку захищених ознак через додавання ознаки «інвалідність»[7]. Автори ініціативи зосередили свою увагу лише на тому, щоб формально розширити перелік ознак, не зважаючи на оцінки ефективності попереднього застосування ст. 161 КК України на практиці та питання «співмірності покарання». Головне питання, на якому неодноразово наголошували експерти, аналізуючи ст. 161 та практику міліції щодо роботи з заявами про окремі форми дискримінації, включаючи насильницькі злочини, якраз стосувалося неефективності ст. 161. Адже для того, щоб висувати обвинувачення у дискримінації, необхідним є доведення мотиву та умислу правопорушника. При цьому у світовій практиці питання саме «мотиву» дискримінації є не важливим, оскільки винна особа може не бажати когось дискримінувати чи взагалі не знати про такий феномен. Так, наприклад, проведений в 2013 р. громадський моніторинг показав масштабну проблему недоступності українських судів для осіб з інвалідністю. Вже у 2014 році клієнт Фонду стратегічних справ КПД, чоловік на візку, намагаючись подати до суду позов щодо недоступності закладу громадського харчування, не зміг потрапити до канцелярії суду через недоступність будівлі. Алгоритм, який пропонує ст. 161 КК України в даному випадку є абсолютно неефективним, адже якщо клієнт подасть заяву до міліції про «пряме обмеження свого права на справедливий суд через інвалідність», слідчому буде вкрай проблематично довести мотив суду на умисне не встановлювання пандусу.

Інші важливі питання захисту від дискримінації певних вразливих груп також залишилися поза увагою держави. Так, незважаючи на активну публічну дискусію в березні 2014 року щодо необхідності внесення змін до Закону України «Про національні меншини в Україні»[8] та рекомендації міжнародних органів, на розгляд Верховної Ради не було внесено жодної конкретної пропозиції. Єдиною реакцією держави стало створення посади[9] урядового Уповноваженого з питань етнонаціональної політики. Не маючи повноважень законодавчої ініціативи, Уповноважений, за задумкою держави, має стати таким собі місточком для забезпечення взаємодії між дер­жавними органами та проводити наглядову та консультативну діяльність.

Згідно по положення про урядового Уповноваженого з питань етнополітики, до компетенції Урядового уповноваженого належить:

1)  вивчення стану та тенденцій розвитку міжнаціональних відносин, державної етнонаціональної політики, в тому числі забезпечення захисту прав національних меншин і корінних народів;

2)  розроблення і подання Кабінетові Міністрів України:

—  пропозицій щодо вдосконалення державної етнонаціональної політики, зокрема з питань захисту прав національних меншин і корінних народів, а також щодо запобігання міжнаціональним конфліктам, проявам дискримінації за расовою, етнічною, мовною та релігійною ознаками;

—  пропозицій щодо удосконалення роботи органів виконавчої влади із запобігання на ранніх стадіях переростанню міжнаціональної напруженості у конфліктну стадію;

—  інформаційно-аналітичних матеріалів з питань державної етнонаціональної політики, стану міжнаціональних відносин, захисту прав національних меншин і корінних народів, а також пропозицій щодо усунення недоліків у відповідних сферах;

—  пропозицій щодо налагодження міжнародної співпраці з організаціями, які реалізують міжнародні програми в етнонаціональній сфері;

3)  забезпечення взаємодії Кабінету Міністрів України з органами виконавчої влади та інститутами громадянського суспільства, в тому числі на тимчасово окупованій території України, з метою забезпечення захисту етнонаціональних прав громадян України всіх національностей, гармонізації міжнаціональних відносин, збереження та розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності етнонаціональних спільнот, а також збереження міжнаціональної єдності та злагоди в українському суспільстві;

4)  інформаційно-аналітичне сприяння діяльності органів виконавчої влади щодо виконання міжнародних зобов’язань України у сфері етнонаціональної політики, захисту прав національних меншин і корінних народів;

5)  сприяння розвитку міжнародної співпраці з питань захисту прав національних меншин і корінних народів;

6)  інформування Мінкультури про виявлені факти, що свідчать про порушення прав національних меншин і корінних народів;

7)  вивчення фактів та обставин, що спричинили напруження у міжнаціональних відносинах, порушення прав національних меншин і корінних народів;

8)  участь у розробленні проектів законів, інших нормативно-правових актів, у тому числі державних програм в етнонаціональній сфері та заходів щодо захисту та реалізації прав національних меншин і корінних народів, збереження та розвитку їх національної самобутності;

9)  вжиття заходів до формування толерантності, збереження міжнаціональної єдності та злагоди в українському суспільстві, запобігання розпалюванню міжнаціональної, расової чи релігійної ворожнечі, ксенофобії, а також проявам дискримінації, нетерпимого ставлення до етнонаціональних спільнот та їх представників;

10) інформування громадськості в Україні та за її межами про свою діяльність.

6. Урядовий уповноважений має право:

1)  утворювати експертні та робочі групи, скликати наради, проводити засідання та інші заходи з питань, що належать до його компетенції;

2)  залучати спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

3)  брати участь у засіданнях колегій міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади під час розгляду питань, що належать до його компетенції;

4)  звертатися в установленому порядку із запитами до державних органів і органів місцевого самоврядування та отримувати від них матеріали та інформацію, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

5)  брати в установленому порядку участь у роботі двосторонніх урядових комісій та їх українських частин з питань захисту прав національних меншин, а також у підготовці періодичних державних доповідей України щодо виконання міжнародних договорів з питань етнонаціональної політики та захисту прав національних меншин.

7. Урядовий уповноважений має право брати участь з правом дорадчого голосу в засіданнях Кабінету Міністрів України під час розгляду питань, що належать до його компетенції.

8. Урядовий уповноважений координує свою діяльність з Мінкультури.

9. Забезпечення діяльності Урядового уповноваженого здійснюється відповідним структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів України.

10. Урядовий уповноважений має бланк із найменуванням своєї посади та із зазначенням адреси.

Призначений на цю посаду Г. Друзенко так характеризує свою роботу:

«Посаду створювали з простого резону. Після Революції Гідності представники національних меншин вимагали відновлення міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади, який би опікувався нацменшинами. Грошей, ресурсу та, очевидно, бажання створювати окреме відомство в уряду не було. Відповідно, моя посада — це компроміс між тиском національних спільнот та бажанням уряду зробити крок їм назустріч, але без створення відповідного органу...

У сфері, якою опікуюсь я, існує проблема такого собі двовладдя чи розпорошеності владних повноважень. З одного боку, згідно з положенням про Міністерство культури, воно є і залишається спеціальним органом виконавчої влади в сфері міжнаціональних відносин та захисту прав нацменшин.

Водночас урядовий уповноважений майже не має інструментів впливу на ухвалення політичних рішень. Це при тому, що створення моєї посади викликало багато очікувань у представників національних спільнот. Але згодом стало зрозуміло, що фінансово-ресурсні питання від мене не залежать, ухвалення правових актів чи вплив на них неможливий — я не маю права розробляти проекти нормативно-правових актів та вносити їх на розгляд Кабміну, ба більше розроблені міністерствами проекти навіть не надходять до мене навіть на погодження чи візування.»[10]

Прийнята в квітні 2013 р. Стратегія захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року та План дій до неї, затверджений наприкінці 2013 р. залишилися єдиним документом, який можна було би розцінювати як приклад позитивної дії, якби не декларативний характер обох документів, невідповідність мінімальному стандарту до розробки позитивної дії, відсутність чітких індикаторів вимірювання успіхів та загальний «радянський» підхід до формування. Ані Стратегія, ані План не підкріплені коштами з державного бюджету на своє втілення.

На цьому кроки держави, спрямовані на практичне виконання ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», припинилися. Ігноруючи зауваження громадянського суспільства та очікування Європейської Комісії, держава не розпочала роботу над створенням державної політики, програми чи стратегії з запобігання та протидії дискримінації. Так само відсутніми були будь-які роз’яснення або ініціативи центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) щодо виконання окремих положень Закону, реалізації органами влади свої повноважень на місцях. Так, оцінюючи попередню поінформованість представників органів державної влади та місцевого самоврядування щодо існування Закону, його окремих положень та розуміння власної відповідальності, тренери навчальної програми[11] в рамках проекту «Досягнення рівності: спільний підхід для покращення стану рівності та недискримінації»[12], відзначили, що:

—  державні службовці та представники органів місцевого самоврядування мають порівняно низький рівень розуміння феномену дискримінації;

—  у кожному регіоні діалог з представниками влади розпочинався із заперечення існування проблеми дискримінації саме в цій області/регіоні;

—  жоден ЦОВВ не давав роз’яснень своїм структурним підрозділам щодо порядку та специфіки реалізації положень ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»;

—  учасники навчальної програми в один голос зауважували на необхідності розробки централізованої програми/політики з питань запобігання та протидії дискримінації.

Наведений приклад свідчить про нерозуміння державними службовцями необхідності локальних ініціатив та їх невміння втілювати локальні чи регіональні програми в будь-якій сфері без відповідної «команди» профільного міністерства.

Єдиними системними документами в цій сфері залишаються затверджена «Стратегія діяльності у сфері запобігання та протидії дискримінації в Україні на 2014–2017 роки»[13] та План дій на 2014 рік, розроблені офісом Уповноваженого ВР з прав людини у тісній співпраці з інституціями громадянського суспільства у грудні 2013 р.

Аналіз поточної судової практики та окремих звернень громадян з питань нерівності та дискримінації дозволяє стверджувати про:

—  загальний низький рівень розуміння своїх прав українцями, їх невміння об’єктивно оцінювати порушення та вимагати поновлення своїх прав;

—  недовіру громадян до судової системи та небажання подавати скарги до суду в разі порушення своїх прав;

—  нерозуміння суддями суті, завдання та специфіки роботи антидискримінаційного законодавства;

—  незастосування ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України щодо перенесення на відповідача тягаря доведення у випадку наведення позивачем фактичних даних, які підтверджують, що дискримінація мала місце;

—  недоступність більшості судів для людей з інвалідністю[14];

—  переважну активність у використанні судового механізму захисту своїх прав лише однієї захищеної групи — людей з інвалідність.

Одночасно наведені висновки говорять про нагальну необхідність зосередити зусилля держави і громадянського суспільства на наступних завданнях:

—  розробка і затвердження національного документу, який би визначив стратегічні цілі та завдання держави в сфері запобігання та протидії дискримінації, а також окремих програмних документів на рівні ЦОВВ та органів місцевого самоврядування для створення чіткого орієнтиру щодо ефективного виконання ними своїх повноважень, закріплених в ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»;

—  проведення широкої інформаційної кампанії щодо розповсюдженості дискримінації в кожній сфері суспільного життя з чітким фокусом на конкретні приклади різних захищених груп;

—  більш активне залучення організацій громадянського суспільства та представників вразливих груп до розробки державних/регіональних програм з запобігання дискримінації та проведення оцінки виконання державою своїх зобов’язань у цій сфері;

—  аналіз та моделювання окремих справ для формування судової практики, в тому числі для виявлення проблемних моментів судового захисту та пошуку шляхів їх вирішення;

—  проведення навчання суддів у сфері застосування антидискримінаційного законодавства, включаючи роз’яснення стандарту розгляду таких справ, що вже сформульовано ЄСПЛ;

—  підготовка роз’яснень специфіки застосування антидискримінаційного законодавства для судів.

Окрім викладених вище моментів слід також звернути увагу на наступну проблемну тенденцію. У 2014 р. Україна програла другу скаргу[15] у Європейському Суді з прав людини, де заявник говорив про проблему дискримінації (Пічкур проти України)[16]. Заявник скаржився, що його було позбавлено пенсії за віком на підставі його місця проживання — він проживав в м. Бремен (Німеччина), але мав українське громадянство та пенсію, яку отримав, проживаючи в Україні. Зважаючи на те, що пан Пічкур не єдиний пенсіонер, який проживає закордоном та бажає отримувати пенсію, ця специфічна проблема також потребує свого правового врегулювання, оскільки за відсутності її вирішення це може обернутися низкою індивідуальних скарг до ЄСПЛ.

Висновки

Підсумовуючи вищенаведене, необхідно відзначити, що головним бар’єром на шляху ефективного практичного впровадження положень Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» є небажання уряду припинити приховувати проблему дискримінації та розпочати системну роботи з її попередження. Законодавство створило простір для багатьох заходів, як зі своєчасного виявлення індивідуальних випадків порушень, так і для системної роботи на запобігання дискримінації. Відсутність державної політики в цій сфері, невміння центральних органів влади співпрацювати для вирішення проблем як між собою, так і з громадянським суспільством, призводять лише до поглиблення проблеми. За минулий рік не було жодної ініціативи направленої на розробку та впровадження позитивних дій, наприклад, хоча далеко не всі заходи в сфері запобігання дискримінації чи скоріше вирівнювання можливостей для вразливих груп потребують додаткового фінансування, тощо.

Рекомендації

1. Комплексно реформувати відповідні галузі законодавства з метою унеможливлення усіх видів дискримінації, а саме, за обов’язковою участю експертів та представників громадянського суспільства:

—  включити до законодавства зазначення стану здоров’я, сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності як таких «захищених ознак», що потребують на правове закріплення;

—  встановити адміністративну відповідальність за порушення положень ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»;

—  переглянути відповідні галузі законодавства на предмет встановлення суперечностей між чинними законами та антидискримінаційним законодавством;

—  здійснити ревізію існуючої нормативної бази на предмет виявлення положень, які призводять до непрямої дискримінації;

—  переглянути положення ст. 161 КК України, передбачивши покарання за дискримінацію, не пов’язану із насильством, в рамках Цивільного кодексу та Кодексу України про адміністративні правопорушення;

—  розробити чіткі та покрокові інструкції для працівників ОВС України.

2. Розробити національну стратегію з запобігання дискримінації та покроковий план дій реалізації такої стратегії із залученням експертів громадянського суспільства. Орієнтиром може слугувати Стратегія, розроблена офісом Уповноваженого. Також стратегія та план дій повинні охоплювати усі сфери суспільного життя, чітко встановлюючи обов’язки органів державної влади та місцевого самоврядування, мати реалістичні та вимірювальні цілі, включно із механізмом оцінки ефективності впровадження.

3. Забезпечити системне навчання державних службовців, працівників органів місцевого самоврядування, персоналу правоохоронних органів та органів судової влади в галузі дотримання та реалізації положень ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації» у практичній діяльності.

4. Створити ефективну процедуру розгляду повідомлень щодо випадків дискримінації та порушення рівноправності працівниками міліції стосовно ромського населення, представників інших етнічних груп та ЛГБТ, забезпечивши механізми ефективного розслідування таких скарг та притягнення винних до відповідальності.

6. Вжити заходів щодо припинення та розпалювання ненависті (використання мови ворожнечі та проголошення завідомо неправдивої інформації), зокрема, у ви­словлюваннях посадових осіб та політиків в контексті розвитку законодавства, забезпечення прав людини та виконання євроінтеграційних зобов’язань України.

[1] Розділ підготований І. Федорович, головою координаційної ради Коаліції з протидії дискримінації та спів-координатором Проекту «Без Кордонів» ГО Центр «Соціальна Дія».

[2] Наприклад, створення Коаліції з протидії дискримінації в Україні, більше про КПД за посиланням:

 http://antidi.org.ua/ua/

[3] Дивись текст англійською мовою тут http://europa.eu/rapid/press-release_IP-13-1085_en.htm

[4] Мова йде про законопроект № 4581, розроблений Міністерством Юстиції та внесений Кабінетом Міністрів до ВР 27 березня 2014 року, текст законопроекту та супровідна документації за посиланням http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=50439

[5] Повний текст заяви КПД доступний за посиланням:

 http://antidi.org.ua/ua/activity/application/280-zvernennya-kpd-shchodo-zakonoproektu-4581

[6] Повний текст четвертого звіту англійському мовою доступний за посиланням

[7] Текст змін до статті 161 за посиланням: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1519-18

[8] ЗУ «Про національні меншини» від 1992 року є декларативним, не відповідає сьогоднішнім реаліям та потребує значних змін, повний текст закону доступний за посилання:

 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2494-12

[9] Постанова Кабінету Міністрів № 164 від 4 червня 2014 року, доступна за посиланням:

 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/164-2014-%D0%BF

[10] З інтерв’ю виданню «Главком» від 8 вересня 2014 року, повний текст доступний за посилання:

 http://glavcom.ua/articles/22274.html

[11] Тренерами навчальної програми для представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування були: Ієлігулашвілі М., Пономарьов С. та Федорович І. Тренінги пройшли в 5 містах України —  Вінниця, Херсон, Ужгород, Житомир та Дніпропетровськ, детальніше про навчальну програму за посиланням: http://noborders.org.ua/pro-nas/novyny/zaproshujemo-na-navchalni-zahody/

[12] Детальніше про проект за посиланням:

 http://antidi.org.ua/ua/activity/projects/300-dosiahnennia-rivnosti-uchasnytskyi-pidkhid-do-stanovlennia- rivnosti-ta-nedyskryminatsii-v-ukraini

[13] Текст Стратегії доступний за посиланням http://www.ombudsman.gov.ua/images/stories/strategic% 20plan.pdf

[14] За даними дослідження доступності судів, проведеного в 2013 році, детальніше за посиланням http://helsinki.org.ua/index.php?id=1385205425

[15] Першою справою де Заявники говорили про порушення державою статті 14 ЄКПЛ, була справа «Федорченко та Лозенко проти України» в 2012 році, рішення українською мовою доступне за посиланням:

 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_933

[16] Детальніше про справу за посиланням: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1398255443

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори