пошук  
версія для друку
24.05.2015

XV. Порушення прав людей з інвалідністю

   

[1]

1. Зауваження загального характеру

В Україні, згідно офіційної статистики, на 1 січня 2013 року проживало 2 788 226 людей з інвалідністю[2]. При відсутності офіційної статистики щодо розподілу осіб по нозологіям чисельність повнолітніх та неповнолітніх осіб з інвалідністю в загальній чисельності населення України збільшилась майже вдвічі з 1,6 млн. осіб у 1991 році до 2,8 млн. осіб у 2014 році і досягла показника у 6,1%. Із 168 тис. дітей з інвалідністю (2,1% від загального числа дітей) 74 тис. осіб становлять дівчатка та 94 тис. осіб-хлопчики.

Недостатня якість і недоступність належної медичної допомоги, старіння населення, забруднення навколишнього середовища, збільшення кількості вроджених порушень та хронічних захворювань, професійні захворювання та нещасні випадки на виробництві, дорожньо-транспортні пригоди, військові конфлікти, харчування, зловживання палінням, алкоголем і наркотичними засобами, психотропними речовинами — це далеко не повний перелік факторів, які зумовлюють збільшення сьогодні кількості людей, які матимуть інвалідність і потребуватимуть захисту прав. В зв’язку з військовим конфліктом на Сході України станом на 6 листопада 2014 р. Міністер­ством охорони здоров’я надана попередня інформація щодо первинної інвалідності серед учасників антитерористичної операції. Так, із 578 оглянутих осіб 185 особам була встановлена інвалідність. Це група осіб з інвалідністю, які потребуватимуть додаткової правової допомоги та захисту прав.

Після ратифікації Україною Конвенції ООН про права інвалідів[3], держава взяла на себе відповідні зобов’язання щодо забезпечення, захисту та реалізації прав осіб з інвалідністю. Нажаль, державні доповіді «Про становище осіб з інвалідністю» (2013), «Безперешкодний доступ осіб з інвалідністю до об’єктів соціальної, транспортної інфраструктури та зв’язку» (2012), «Освіта осіб з інвалідністю в України» (2012) не відображають повною мірою реальної ситуації з дотриманням прав людей з інвалідністю після ратифікації даної міжнародної угоди. Тому громадські організації людей з інвалідністю продовжують моніторити ситуацію та впливати на процес прийняття рішень, що стосується забезпечення прав осіб з інвалідністю в різних сферах життєдіяльності: освіти, охорони здоров’я, реабілітації, працевлаштування, забезпечення виборчих прав тощо.

Залишається сталою практика на рівні держави щодо невключення осіб з інвалідністю до формування політики в тій чи іншій сфері. Так, в доповіді держави про виконання Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок в Україні[4], попри зауваження Комітету, не надається інформація про цю групу жінок. Зважаючи на дану ситуацію, Національна Асамблея інвалідів України, взяла на себе підготовку Альтернативного звіту на виконання державою зобов’язань щодо дівчат та жінок з інвалідністю. Також восени 2015 р. в Комітеті ООН з прав людей з інвалідністю буде заслуханий Альтернативний звіт по виконанню Конвенції ООН про права інвалідів, який був підготовлений та надісланий громадськими організаціями в 2012 році.

Підписавши Угоду про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом і таким чином взявши курс на євроінтеграцію, наша держава взяла на себе певні зобов’язання щодо «введення» відповідних стандартів з прав людей з інвалідністю в сферу охорони здоров’я, освіту, працевлаштування, послуги тощо.

Але, як стверджують громадські організації людей з інвалідністю, сьогодні залишаються основні бар’єри, що заважають реалізації прав осіб з інвалідністю: недосконалість законодавства та його декларативність, відсутність розуміння міжнародних підходів до питань інвалідності; негативне ставлення суспільства та існування стереотипів; недоступність до якісних послуг і проблеми з їх наданням; відсутність безперешкодного середовища та транспорту; неадекватність інформації та комунікації; відсутність консультування та включення у суспільне життя; відсутність статистики, тощо.

Одним з прикладів нерозуміння питань інвалідності та дискримінації може слугувати зареєстрований у ВР України законопроект від 11.12.2014 «Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення соціальної захищеності інвалідів в Україні» (реєстр. № 1400)в частині визначення інвалідності «як міри втрати людиною можливостей соціальної інтеграції», що говорить про незнання автором Конвенції ООН про права інвалідів та Міжнародної класифікації функціонування, інвалідності та здоров’я (ВООЗ). Також автором пропонується внесення змін до статті 18-1 Закону щодо створення у Державному центрі зайнятості спеціалізованого публічного обліку працездатних інвалідів.

Відповідно до ст. 27 Конвенції ООН про права інвалідів «Держави учасниці визнають право інвалідів на працю нарівні з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку інвалід вільно вибрав собі чи на яку він вільно погодився, в умовах коли ринок праці та виробниче середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для інвалідів». Те, що пропонується автором законопроекту до цієї статті, на думку громадських організацій є дискримінацією за ознакою інвалідності стосовно питань зайнятості. Працівник з інвалідністю — це перш за все фахівець з відповідною освітою, знаннями та досвідом, якому потрібно створити умови для трудової діяльності. Не можна допустити спеціальних, а тим більше — публічних списків працездатних інвалідів, відкритих для роботодавців. На сьогодні в Україні людина з інвалідністю має право на отримання статусу безробітного та відповідні соціальні гарантії нарівні з іншими громадяни України.

Таким чином, при деяких позитивних зрушеннях, в Україні продовжується системне порушення прав людей з інвалідністю — існуючі законодавчі норми щодо недискримінації на підставі інвалідності на практиці не працюють; законодавство носить декларативний характер; потребують вдосконалення існуючі стандарти з питань доступності (архітектурної, транспортної, інформаційної); при формуванні політики, державних програм на національному та обласних рівнях не завжди враховуються чинники інвалідності; відсутня достовірна статистика та інформація.

2. «Універсальний дизайн» та «доступність» в Україні

«Універсальний дизайн» та «доступність», будучи ключовими термінами ратифікованої Конвенції ООН про права інвалідів, означають, відповідно, «дизайн предметів, оточення, програм та послуг, покликаний зробити їх максимально придатними до користування усіма людьми без необхідності у адаптації або спеціального дизайну» та — рівний доступ до фізичного оточення, транспорту, інформації та зв’язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах.[5]

Тож бачимо, що у даному разі йдеться не тільки про осіб з інвалідністю, а й про 18 млн. 100 тис. громадян з т. зв. маломобільних груп — вагітних матерів (1,5% від населення), батьків з коляскою (1,5%), більшість з пенсіонерів за віком (всього 14 млн. осіб), більше 2 млн. дітей-дошкільнят, людей з тимчасовою інвалідністю (1,5%). Крім того, 35% людей у віці 60–70 років мають ту чи іншу інвалідність внаслідок вікових змін, а після 80 років — кожна друга людина[6].

В Україні застосування вказаних принципів ще не набуло широкої практики, що обумовлено великою кількістю виконавців[7] (понад 20) та низькими темпами втілення «Національного плану дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 р.[8] Проте серед вже реалізованих проектів є аеропорт «Бориспіль» (термінал Д), музей Т. Шевченка в м. Києві. «Platinum» банк та «Ощадбанк» намагаються робити свої відділення доступними для всіх, що є прикладом для інших комерційних установ[9]. 31 грудня 2014 р. завершується дворічна Програма «Сприяння інтеграційній політиці та послугам для людей з інвалідністю в Україні», запроваджена спільно з ПРООН, ЮНІСЕФ, ВООЗ та МОП (бюджет — 365 600 дол. США)[10]. Її мета — сприяння застосуванню стандартів доступності та універсального дизайну як таких, що забезпечать залучення і участь людей з інвалідністю, а саме сприяння подоланню існуючих бар’єрів, що заважають або обмежують рівний доступ до послуг і об’єктів, призначених для широкої громадськості. Цей міжнародний проект покликаний сприяти виконанню статей 4, 9, 23, 25, 26, 27 Конвенції про права інвалідів[11].

У сфері українського законодавства впродовж 2014 р. також повинні були відбутися зміни, зокрема планувалися удосконалення 8 нормативно-правових актів. Одним із найбільш важливих законів, що були модифіковані, був Закон України «Про стандартизацію». Серед відмінностей нової редакції, прийнятої 5 червня ц. р., стало те, що відтепер, згідно ст. 17, під час розроблення національних стандартів та кодексів усталеної практики з метою реалізації людьми з інвалідністю прав та свобод людини і громадянина будуть враховуватися потреби цих людей та/або застосовуватися принципи розумного пристосування та універсального дизайну[12].

Однак, через низькі темпи реалізації усього зазначеного, Україна має суттєві розбіжності у стандартах з іншими країнами. Наприклад, згідно концепції «універсального дизайну» вхід в будівлю має бути на нульовому рівні (т. зв. «безбар’єрний вхід»)[13]. Проте в Україні ж станом на 23 вересня 2014 р. діяла Державна будівельна норма В.2.2-15-2005 (далі — ДБН), згідно якої позначка підлоги приміщень при вході до будинку повинна бути вище позначки тротуару перед входом не менше ніж на 15 см. Водночас положення цього стандарту часто ігноруються та є неточними. Зокрема, згідно п. 2.13 при усіх зовнішніх входах до житлових будинків передбачаються тамбури глибиною не менше 1,4 м. Вхідні двері до будинків, відповідно до цього ж пункту, повинні обладнуватися кодовими замками, замково-переговорними пристроями тощо, проте без зазначення їх висоти. Пороги повинні бути максимум 2,5 см. Більшість із переліченого реалізується вкрай рідко.

Інша — ДБН В.2.2-9-99, що також дійсна, говорить про те, що позначка рівня підлоги приміщень біля входу до будинку повинна бути вище від позначки тротуару перед входом не менше ніж на 15 см.

У контексті зазначеного головною запорукою забезпечення доступності споруд для людей з інвалідністю є передбачені законом санкції, які застосовуються в разі відсутності такого доступу. Так, ст. 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає штраф за порушення законодавства під час планування і забудови території у розмірі від 900 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян[14].

Ст. 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» також передбачає покарання за нестворення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення у розмірі від 18 до 90 мінімальних заробітних плат[15].

Проте, не зважаючи навіть на такі заходи, в Україні лише 4% будівель можна вважати доступними, що говорить про невиконання власниками будинків або балансоутримувачами обов’язку облаштування споруд пандусами, додатковими підйомниками та іншими засобами доступності[16].

За інформацією Державної судової адміністрації України станом на 1 січня 2014 р. тільки 24,5% усіх будівель суду України мають пандуси, що відповідають вимогам ДБН В.2.2.-17:2006. Це на 11% більше, ніж на 01 січня 2013 р., однак це однаково свідчить як про порушення права доступу до інфраструктури, так й права на доступ до правосуддя[17].

Державною службою у справах пенсіонерів та ветеранів було проведено моніторинг доступності будівель та приміщень, у яких розташовані територіальні та місцеві органи Пенсійного фонду, Державного центру зайнятості, Державної інспекції з питань праці, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду соціального захисту інвалідів та установ соціального захисту населення, які перебувають у сфері управління Мінсоцполітики. Станом на 1 липня 2014 року встановлено, що із загальної кількості будівель (7264) повністю доступні лише 4335 будівель соціальної сфери (59,7% від загальної кількості). Частково доступні 2697 будівель (37,1%), недоступними залишаються 232 будівлі (3,2%)[18].

Одним із індикаторів дотримання принципу «доступності» слугує можливість подорожувати без перешкод для осіб з особливими потребами. У цьому контексті варто відзначити послуги «Укрзалізниці», яка впродовж січня-жовтня 2014 р. перевезла в спеціалізованих вагонах для людей з інвалідністю 1554 пасажири з обмеженими фізичними можливостями[19].

На регіональному рівні можна навести приклад з досвіду м. Києва. Так, місцеве відділення транспортного обслуговування людей з інвалідністю з порушенням опорно-рухового апарату за 10 місяців 2014 р. здійснило 77 802 перевезень людей з інвалідністю, які пересуваються на візках, за допомогою милиць або палиць та мають ІІІ, ІV або V групу рухової активності[20].

На маршрутах громадського наземного транспорту міста, які обслуговує КП «Київпастранс», станом на листопад 2014 р. працювало 979 одиниць рухомого складу з низьким рівнем підлоги, пристосованих для осіб з обмеженими фізичними можливостями та жінок з колясками. Крім того, експлуатувалися 609 рухомих одиниць, обладнаних пандусами. 19 тролейбусів та 7 трамваїв було обладнано системою зовнішнього оповіщення про прибуття рухомого складу на зупинку для пасажирів з вадами зору.[21]

Іншим критерієм реалізованості «доступності» може слугувати можливість людей з інвалідністю брати участь у суспільно-політичному житті держави. Особливо важливим використання саме такої інформації стало після прийняття 16.11.2011 р. Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи щодо участі осіб з обмеженими можливостями в політичному і громадському житті та Додатку до неї. Мета цього міжнародного документа — досягти повну рівність участі у виборах і представництві усіх членів суспільства в керівних органах для забезпечення того, щоб різноманіття позицій і потреб враховувалося в національному, регіональному і місцевому законодавстві і при розробці політики в державах-членах.[22]

Яскравим підтвердженням невиконання Рекомендації є вибори в Україні, що мали місце у 2014 р. Серед найважливіших причин слабкої активності людей з інвалідністю у виборчому процесі були неприлаштованість вулиць та місць громадського споживання до потреб людей, що мають проблеми із пересуванням[23], відсутність спеціальних трафаретів для незрячих, непристосованість виборчих дільниць для самостійного голосування інвалідів[24] та недоступність інформації про кандидатів для людей з проблемами зору та слуху. Так, наприклад, моніторинг виборчих дільниць на території Вінницької області показав, що лише близько 12 з них можна було назвати доступними або частково доступними для людей з інвалідністю. Як результат, менше 12% виборців, що мають проблеми з пересуванням, могли без перешкод потрапити на дільниці[25].

Загалом же, якщо проаналізувати закони, програми та положення дій, що приймаються у сфері захисту прав людей з інвалідністю, то виявиться, що вони дуже часто не відповідають вимогам міжнародного законодавства в галузі захисту прав людини, а ще частіше не місять жодних ефективних та реальних планів дій та інструкцій щодо їх впровадження.[26]

3. Право на працю

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» в державі діє квота на працевлаштування людей з інвалідністю. Вона становить 4% робочих місць[27]. Відтак, однією з найбільших проблем у цій галузі є те, що часто наявність працюючих людей з інвалідністю на підприємствах імітується, коли такі особи зареєстровані на 1/4 або 1/3 ставки, яка визначається з мінімальної заробітної плати[28]. Одна з причин такого становища — невигідність для працедавця облаштовувати робочі місця спеціально для таких людей. Через це роботодавці також навчилися ухилятися від сплати коштів до бюджету за нестворені робочі місця для людей з інвалідністю.

Існує також питання першого робочого місця — у багатьох компаніях людину з особливими потребами бажають бачити вже висококласним фахівцем з досвідом роботи, а от вперше влаштувати на роботу — не поспішають.

Варто розуміти, що джерело більшості маніпуляцій — брак чітких і узгоджених критеріїв для прийняття рішення про пільги та позики. Зарадити ситуації міг би регулярний моніторинг та оцінка динаміки робочих місць для людей з інвалідністю, фактичного розміру їх заробітної плати, перелік прямих витрат на створення робочих місць для людей з інвалідністю тощо.

Покращити ситуацію може й заміна штрафних санкцій на обов’язкові внески роботодавців до Фонду соціального захисту інвалідів. За такої ситуації держава б мала гарантований ресурс для створення робочих місць для людей з інвалідністю без судової тяганини із роботодавцями. За експертними оцінками, таке рішення може суттєво підвищити доходи Фонду на суму від 60 до 100 млн. грн. Одночасно виконання цих простих кроків повинно збільшити частку працевлаштування людей з інвалідністю на 140 тис. осіб, що є близьким до стандартів МОП[29].

Одним із способів виявити порушення прав людей з особливими потребами на працю є відповідна перевірка державними інспекторами з питань праці підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю та їх щорічна звітність щодо кількості працюючих людей з інвалідністю.

Так, за I півріччя 2014 р. фахівці територіальних державних інспекцій з питань праці перевірили 6 тис. таких об’єктів та встановили, що 2,1 тис. роботодавців порушували законодавство про зайнятість та працевлаштування людей з інвалідністю. Всього за результатами перевірок виявлено 2,9 тис. порушень вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Зокрема, виявлено 700 роботодавців (8 та більше працюючих осіб), які не зареєстровані у відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів, 1,1 тис. роботодавців, які не подали звіти про зайнятість та працевлаштування людей з інвалідністю, 1,1 тис. роботодавців — які не виконали норматив робочих місць для працевлаштування людей з інвалідністю[30].

На жаль, аналіз Закону про захист інвалідів дає підстави для висновку про те, що обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів все ж таки не супроводжується його обов’язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Насправді це покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 цього Закону.

Вивчаючи питання працевлаштування людей з інвалідністю, громадська організація «Незламність» провела моніторинг дотримання законодавства України у цій сфері державними структурами. Виявилося, що Державна інспекція України з питань праці в 2013 р. та в першому півріччі 2014 р. не проводила жодної планової перевірки дотримання вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» у центральних органах виконавчої влади. Пасивна позиція уповноважених органів виконавчої влади щодо нормативного врегулювання порушеного питання призвела до того, що майже всі центральні органи виконавчої влади не виконують норматив працевлаштування людей з інвалідністю. Як наслідок — люди з інвалідністю не можуть в повній мірі взяти участь у державному управлінні, що, по-перше, є порушенням їх конституційного права, а по-друге, вкотре свідчить про невиконання Рекомендації Ради Європи.

Тож, перевіркою було встановлено наступне (в дужках зазначено відсоткове відношення середньооблікового кількості працюючих людей з інвалідністю до середньооблікової кількості штатних працівників): Міністерство екології та природних ресурсів України — 5 осіб (1,46%); Міністерство економічного розвитку і торгівлі України — 34 особи (1,04%); Міністерство інфраструктури України — 9 осіб (0,39%); Міністерство культури України — 8 осіб (0%); Міністерство оборони України — 6 осіб (2,9%); Міністерство охорони здоров’я України — 3 особи (2,83%); Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України — 4 особи (2,85%); Міністерство соціальної політики України — 5 осіб (2,83%); Міні­стерство юстиції України — 12 осіб (2,16%).

Деякі державні установи взагалі не подавали звіти про зайнятість та працевлаштування інвалідів[31].

В Україні на державному рівні не впроваджуються активні заходи щодо розвитку для людей з інвалідністю надомної форми організації праці, відсутня інформація щодо суб’єктів господарювання, що використовують надомну працю, про чисельність зайнятих на надомних робочих місцях тощо. Безпосередньо праця надомних працівників в Україні регулюється Положенням про умови праці надомників, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС від 29 вересня 1981 р. № 275/11-99

В Україні найбільш уразливими серед усіх категорій громадян з інвалідністю є інваліди внаслідок психічних захворювань та розумової відсталості. За станом на початок 2012 р. на обліку в закладах охорони психічного здоров’я перебувало 1 млн. 164 тис. осіб, хворих на розлади психіки та поведінки, або 2561 особа на 100 тис. населення.

Слід констатувати той факт, що в Україні у широкого кола громадськості існують наявні соціальні упередження щодо можливості інтеграції цієї категорії інвалідів до життя суспільства, а тим більше до сфери праці.

Відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 08.12.2006 р. № 1686, інвалідам із психічними захворюваннями та розумовою відсталістю надаються послуги із професійної реабілітації, що передбачає проведення профорієнтації, профвідбору, профпідготовки (перепідготовки та підвищення кваліфікації), трудової реабілітації в частині пристосування та створення робочих місць з урахуванням особливих по­треб інвалідів, а також раціонального працевлаштування.

Аналізуючи стан дотримання прав людей з інвалідністю на працю в Україні, необхідно відзначити й те, що у звітному році українські правозахисники запровадили рейтинг найкращих компаній, які дотримуються антидискримінаційних стандартів — «Індекс корпоративної рівності — 2014». Його метою є стимулювання бізнесу прискорити впровадження політики рівності на робочому місці. Адже, виходячи з угоди про асоціацію з ЄС, бізнес-структури протягом 4 років повинні запровадити процедури попередження та протидії дискримінації на робочому місці. Дослідження проводилося у першому півріччі, однак результати ще не оприлюднені[32].

4. Право на освіту

Одним із основних конституційних прав громадян з інвалідністю, проголошених державою, є право на освіту. У ст. 53 Конституції говориться, що «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам».

Законами України «Про дошкільну освіту», «Про освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» за особами з інвалідністю також закріплюється право та встановлюються державні гарантії на здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям, бажанням та інтересам з урахуванням медичних показань та протипоказань до наступної трудової діяльності[33].

В Україні набуває поширення впровадження інклюзивного навчання, в основу якого покладено право на рівний доступ до якісної освіти за місцем проживання всіх дітей, в тому числі з інвалідністю. Концепція інклюзивної освіти відображає одну з головних демократичних ідей — усі діти є цінними й активними членами суспільства. В 2009 р. Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю, визнаючи цим, що інклюзивна освіта не лише забезпечує найкраще середовище для навчання дітей з інвалідністю, але й допомагає усунути бар’єри та зруйнувати стереотипи: «Інклюзивне навчання — це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування особистісно-орієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей»[34].

5 червня 2014 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання». Перше нововведення стосувалося ст. 12 Закону України «Про дошкільну освіту». Відтепер для задоволення освітніх, соціальних потреб, для організації корекційно-розвиткової роботи у складі дошкільних навчальних закладах можуть створюватися спеціальні та інклюзивні групи для виховання і навчання дітей з особливими освітніми потребами.

Завдяки другому нововведенню, у всіх типах дошкільних навчальних закладів при реалізації права дітей на дошкільну освіту будуть враховуватися особливі освітні потреби у навчанні і вихованні кожної дитини, у тому числі дітей з особливими освітніми потребами відповідно до принципів інклюзивної освіти.

Також вносяться зміни до Закону «Про загальну середню освіту», відповідно до яких діти з особливими освітніми потребами, які навчаються у спеціальних та інклюзивних класах загальноосвітніх навчальних закладів, забезпечуються безоплатним гарячим харчуванням впродовж усього періоду навчання у загальноосвітньому навчальному закладі. Закон набирає чинності з 1 січня 2015 року.[35] Беручи за основу зазначені зміни до законодавства, Міністерство освіти і науки в 2914 р. повинно було розпочати розробку нормативно-правових актів та навчально-методичного забезпечення інклюзивної освіти в дошкільних навчальних закладах[36].

Впровадження новітнього типу навчання у загальноосвітніх школах на законодавчому рівні було врегульовано раніше. Завдяки цьому понад 2,5 тис. дітей з особливими освітніми потребами вже сиділи за партами у 2013/2014 навчальному році в інклюзивних класах шкіл. Для допомоги дітям у штатні розписи загальноосвітніх навчальних закладів було уведено посади асистентів вчителя, завдяки чому понад 660 асистентів вже працювало в інклюзивних класах.

Однак, попри помітний прогрес у цій сфері, є й низка суттєвих проблем, які потрібно вирішувати. По-перше, зміст законодавчих та нормативних актів не завжди своєчасно й правильно доноситься до керівників та педагогів навчальних закладів. У тому, що більшість садочків та шкіл не готові прийняти дитину з особливими освітніми потребами, є особиста вина як управлінців, так й адміністрації цих закладів.

Іноді, в гонитві за результатами, деякі посадові особи та народні депутати, не розуміючи сутності концепції інклюзивного навчання, намагаються внести в законодавство дискримінаційні елементи. Наприклад, законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг» пропонують доповнити ст. 3, ввівши новий термін: «особа з особливими освітніми потребами, утому числі з інвалідністю, — особа, яка має суттєві відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку....», що по сутті суперечить основним міжнародним документам та рекомендаціям ЮНЕСКО.

Іншою проблемою є невирішеність питання залучення до інклюзивного навчання дітей з різними функціональними порушеннями. За даними Фонду «Відродження», більше половини дітей-інвалідів навчаються у спеціальних навчальних закладах інтернатного типу. За кордоном у таких школах перебуває 3–4% дітей із найважчими порушеннями. Інші ж вчаться у звичайних школах, живуть у сім’ях зі своїми батьками[37].4,5 тис. дітей з порушеннями опорно-рухового апарату взагалі перебувають вдома на індивідуальному навчанні через архітектурну недоступність навчальних закладів та відсутність асистентів вчителів та супроводжуючих осіб.

Досить великою залишається й кількість дітей із затримкою психічного розвитку (20%), які навчаються за індивідуальною формою, проте могли б навчатися у класах поруч із здоровими однолітками[38].

По-третє, місцеві органи виконавчої влади, у підпорядкуванні яких перебувають дошкільні, загальноосвітні та позашкільні навчальні заклади, не докладають особливих зусиль для створення в них належних умов для навчання дітей з особливими освітніми потребами. Це пов’язано з незадовільним фінансуванням, відсутністю зацікавленості місцевих органів виконавчої влади у забезпеченні належної матеріально-технічної та навчально-методичної бази в тих закладах, де функціонують інклюзивні класи чи групи.[39]

По-четверте, потребує термінового врегулювання питання надання надбавок педагогічним працівникам за роботу з дітьми з особливими освітніми потребами в інклюзивних класах, через що досвідчені педагоги не хочуть працювати в інклюзивних класах.

По-п’яте, майже не залучаються громадські організації[40].

Специфічні потреби дітей-інвалідів при проходженні зовнішнього незалежного оцінювання були враховані й у 2014 р. Особи, які мали захворювання, що могли бути перешкодою для складання тестів, під час реєстрації, окрім інших документів, надавали висновки закладів охорони здоров’я про необхідність створення особливих умов проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Регламентними комісіями регіональних центрів оцінювання якості освіти прийнято рішення про реєстрацію 254 осіб цієї категорії (на 24 менше, ніж в 2013 р.), серед яких 59 — з обмеженими можливо­стями пересування (на 22 менше, ніж у 2013 р.), 97 — з вадами слуху (на 8 менше, ніж у 2013 р.). У зв’язку з неможливістю створення особливих умов проходження зовнішнього незалежного оцінювання 8 особам відмовлено в реєстрації (на 20 менше, ніж в 2013 р.).[41]

1 липня 2014 р. була прийнята нова редакція Закону України «Про вищу освіту»[42]. В документі зазначено, що навчальні заклади зобов’язані створити та забезпечити рівні умови доступу до вищої освіти, у тому числі забезпечити осіб з особливими освітніми потребами спеціальним навчально-реабілітаційним супроводом та створити для них вільний доступ до інфраструктури ВНЗ з урахуванням обмежень життєдіяльності, зумовлених станом здоров’я.

Відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» інваліди мають право на першочергове зарахування до вищих навчальних закладів. У 2014 р. таке право отримали інваліди III групи, а також діти з малозабезпечених сімей, у яких батьки є інвалідами. Порушувати послідовність у списку ВНЗ не мають права: якщо абітурієнт-сирота та абітурієнт-«олімпіадник» наберуть рівну кількість балів, то вище місце в рейтинговому списку буде належати першому абітурієнту.[43]

5. Реабілітація людей з інвалідністю

Саме Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» відповідно до Конституції України визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання людьми з інвалідністю фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності.

Реабілітація людей з інвалідністю включає в себе медичні, психологічні, педагогічні, фізичні, професійні, трудові заходи, спрямовані на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму[44].

В Україні забезпечення осіб з інвалідністю протезно-ортопедичною продукцією здійснюється відповідно до норм ст. 38 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Зокрема, цією статтею передбачено, що інвалідам і дітям-інвалідам надаються безоплатно або на пільгових умовах послуги з соціально-побутового і медичного обслуговування, технічні та інші засоби реабілітації (засоби для пересування, протезні вироби, сурдотехнічні засоби, мобільні телефони для письмового спілкування тощо) на підставі індивідуальної програми реабілітації.

Нормами Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» визначено перелік технічних та інших засобів реабілітації інвалідів та категорії осіб, на які розповсюджується дія цього Закону.

Зокрема, у ст. 26 визначено, що держава гарантує розробку, виробництво технічних та інших засобів реабілітації та закупівлю спеціального автотранспорту, виробів медичного призначення та забезпечення ними інвалідів, дітей-інвалідів для соціальної адаптації, полегшення умов праці і побуту, спілкування інвалідів, дітей-інвалідів, поширює інформацію про таку продукцію.

Станом на 1 вересня 2014 р. чисельність осіб, які перебувають на обліку для забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, становить 526,7 тис. осіб, у тому числі 33,1 тис. дітей-інвалідів. З них, враховуючи у тому числі нормативи експлуатації технічних засобів реабілітації, чисельність осіб, які потребують забезпечення технічними засобами реабілітації у 2014 р., становить 257,2 тис. осіб., у тому числі 24,4 тис. осіб з числа дітей-інвалідів. Зазначені показники визначені без урахування потреб осіб , які постраждали внаслідок АТО.

Доступ до засобів реабілітації порушуються по відношенню до багатьох осіб з інвалідністю. Так, за законом людям з інвалідністю надаються безоплатно або на пільгових умовах послуги з соціально-побутового і медичного обслуговування, технічні та інші засоби реабілітації, вироби медичного призначення на підставі індивідуальної програми реабілітації, автомобілі — за наявності відповідного медичного висновку. Однак, як зазначено Комітетом у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, Державним бюджетом на 2014 р. на забезпечення видатків бюджетної програми стосовно забезпечення окремих категорій населення України технічними та іншими засобами реабілітації виділено 568,4 млн. грн., що становить 57,7% від потреби. У Запоріжжі, наприклад, протягом останніх років забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації людей з інвалідністю області складає 60% від потреби. Особи, засоби реабілітації яких поламалися, часто зустрічаються з такими проблемами, як довготривалість ремонту, необхідністю зібрати багато документів.

Про те, щоб отримати безоплатний автотранспорт, говорити важко — згідно прес-служби Урядового уповноваженого з прав інвалідів станом на 1 січня 2014 р. в черзі на безкоштовне або пільгове отримання автомобіля перебуває 78 492 людини з інвалідністю. У 2014 р. із спеціального фонду державного бюджету передбачені видатки 2,12 млн. грн. при потребі 5 млрд. грн. У 2014 р. посада «Урядовий уповноважений з прав інвалідів» була ліквідована.

Особливої уваги потребують питання реабілітації осіб, які отримали поранення в зоні АТО, оскільки ці питання одночасно належать до компетенції Міністерства оборони, МВС та Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державного управління справами та Міністерства охорони здоров’я. Питання медикаментозної реабілітації ускладнюється відсутністю в більшості закладів охорони здоров’я відділень фізичної реабілітації та необхідних фахівців, а також відсутністю ефективної психологічної реабілітації.

Особливої уваги потребують особи з інвалідністю, які залишились в зоні АТО або вимушено виїхали з неї. За інформацією Мінсоцполітики, станом на жовтень 2014 р. протезування потребували 1,5 тис. постраждалих в АТО, а Мінздрав станом на 6 листопада визнав лише 185 осіб з інвалідністю.

6. Права людей, інвалідність яких пов’язана з подіями на Майдані

Одним з наболілих питань у 2014 р. є забезпечення прав людей, що отримали інвалідність під час Революції Гідності. Чимало людей отримало важкі ушкодження внаслідок зіткнень на Майдані Незалежності, на вулиці Грушевського та Інститут­ській, в Маріїнському парку тощо. Ці люди як ніхто заслуговують на те, щоб їх права були дотримані належним чином, а у необхідності — захищені.

На жаль, багато з тих, хто отримав інвалідність під час цих подій, стикаються з такими ж проблемами, що й інші особи з інвалідністю: отримання групи інвалідності, протезування, реабілітація, тощо.

На щастя, в Україні багато проблем людей з інвалідністю після Майдану та АТО вдається вирішувати за сприяння волонтерського руху. Однак це явище не буде таким масовим і дієвим завжди, тому потрібно змінювати ситуацію в сфері державного забезпечення прав людей з інвалідністю вже сьогодні.

7. Допомога людям з інвалідністю, пов’язаним з зоною АТО

У 2014 р. усі державні та недержавні організації зіштовхнулися із новою специфікою роботи — виникла потреба допомагати людям з інвалідністю в зоні АТО.

Ще в 2012 р. Національна Асамблея інвалідів за підтримки громадських організацій підготувала та направила звіт до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, в якому наголошувала на необхідності прийняти заходи щодо забезпечення захисту та безпеки людей з інвалідністю в ситуаціях ризику, включаючи збройні конфлікти, гуманітарні ситуації.

У звіті відзначалось[45], що чинне законодавство в питаннях надання допомоги особам з інвалідністю в надзвичайних техногенних, природних, гуманітарних ситуаціях не відповідає всім положенням Конвенції та міжнародним угодам з прав людини. Нові програми, законодавчі ініціативи, розроблені вже після ратифікації Конвенції ООН про права інвалідів,[46] не враховують проблеми цієї групи громадян, а тому їх вирішенню не надається належна увага.

В грудні 2012 р. Указом Президента № 726/2012 МНС України було реорганізовано в Державну службу надзвичайних ситуацій, яка знаходиться в підпорядкуванні Міні­стерства оборони[47]. Проте в Національній доповіді про стантехногенної та природної безпеки України ще в 2011 р. відмічалося, що понад 80% одиниць техніки, якою оснащені підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту перебувають в експлуатації більше 20–30 років, морально і фізично застарілі. Відсутня спеціальна техніка для рятування людей на висотних об’єктах та об’єктах підвищеної поверховості[48].

Загальнодержавна цільова програма захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на 2013–2017 роки[49], яка передбачає здійснення першочергових заходів щодо захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, не враховує потреби осіб з інвалідністю.

В альтернативному звіті громадські організації висловили своє занепокоєння тим, що крім застарілої техніки, відсутності комплексного підходу до здійснення запобіжних заходів; недосконалості законодавчо-правового забезпечення ситуацією щодо вирішення питань безпеки для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення, ускладнюється існуванням тотальної архітектурної та транспортної бар’єрності, а також відсутністю системи підготовки кадрів для надання допомоги особам з інвалідністю під час надзвичайних ситуацій. А це означає, що люди з інвалідністю можуть залишитися поза межами надання допомоги під час евакуації та стихійних лих, або ця допомога буде надаватися «по можливості». На жаль, поточна ситуація в Луганській та Донецькій областях підтвердила висновки громад­ських організацій.

За статистикою, в Донецькій області нараховується 237 185 осіб з інвалідністю (з них 20 425 — інвалідів 1 групи, 1602 — дітей-інвалідів), в Луганській області — 102 668 осіб (із них 9920 — інвалідів 1 групи, 721 — дітей-інвалідів).

На сьогодні, існуючі нормативно-правові акти, які стосуються питань оповіщення населення про ситуації ризику та евакуації не містять положень, які б враховували специфіку потреб людей з інвалідністю. Так, наприклад, ніде не вказано:

— що осіб, які перебувають в інтернатних установах, лікувальних закладах, установах пенітенціарної системи евакуюють у першу чергу;

— хто та яким чином здійснює супровід одиноких чи самостійно проживаючих у зонах із ситуацією ризику осіб з інвалідністю з порушенням органів зору, слуху, опорно-рухового апарату, психічними розладами, осіб похилого віку;

— як інформують осіб з інвалідністю з порушенням слуху про особливий період, надзвичайний стан тощо;

— як особа з інвалідністю з порушенням органів зору та опорно-рухового апарату може виїхати на безпечну території чи під час гудка сирени терміново добратися до бомбосховища та ін.

Завдяки діяльності волонтерів та громадських організацій з зони АТО було вивезено 93 тис. осіб з інвалідністю.[50] Складнощі були пов’язані не лише з переїздом з місць, де проходять бойові дії, а й з іншими чисельними проблемами вже на безпечній території України. Зокрема, це організація та пошук архітектурно доступних місць проживання, доступного транспорту для перевезення, повноцінного харчування, лікування, побутового облаштування, а також забезпечення соціальної, юридичної, правової, психологічної та іншої допомоги.

Від руйнівних наслідків бойових дій на Сході України незахищена жодна група населення, проте реальна вразливість тієї чи іншої групи визначається її соціально-економічним становищем, можливістю доступу до ресурсів для отримання допомоги. Для людей з інвалідністю, які позбавлені доступу до служб евакуації і підтримки (немає оповіщення, інформації в доступних форматах, архітектурна недоступність бомбосховищ, притулків, пунктів розподілу харчування) обертаються непропорційно більш важкими стражданнями.

Під час вивезення та евакуації з зони АТО частіше забувають саме про людей з інвалідністю та людей похилого віку, саме вони залишаються кинуті напризволяще. Виною цьому є відсутність чіткої міжвідомчої співпраці, координації та плану евакуації, а також неможливість безперешкодного доступу людей з інвалідністю до організацій, які надають допомогу та об’єктів транспортної та соціальної інфраструктури.

Вивозячи людей з інвалідністю з зони АТО, волонтери зустрічались з тим, що інвалідів не хотіли приймати в лікарні на тій підставі, що вони потребували тривалого лікування. Супроводжуючи матір з незрячим сином, який мав приймати гемодіаліз, волонтери не могли протягом двох днів знайти лікарню, яка б їх взяла під опіку.[51]

Проблеми[52], які були пов’язані з наданням допомоги людям з інвалідністю в зоні АТО, можна умовно поділити на три групи:

Організація виїзду на безпечну територію:

— відсутність інформації щодо можливості виїзду. Були випадки надання недостовірної інформація (невідомо хто організує виїзд, куди везуть). Тому люди боялися телефонувати;

— обмеження чи відсутність коштів і транспорту для проїзду з місця проживання до вокзалу;

— неможливість самостійного прибуття на залізничний вокзал внаслідок тяжкого стану здоров’я, відсутності транспорту, безпеки пересування;

— відсутність квитків на потяг, відсутність спеціальних вагонів для перевезення осіб з тяжкими порушеннями опорно-рухового апарату.

Розміщення тимчасових переселенців з інвалідністю і створення відповідних умов:

— відсутність інформації щодо наявності місць, придатних для тимчасового розташування громадян з інвалідністю;

— відсутність державної фінансової, матеріально-технічної підтримки закладів, які здійснюють поселення переселенців, організація їх харчування;

— бар’єрність фізичного оточення, де проживають тимчасово переміщенні особи з інвалідністю (відсутність доступу до санітарних кімнат, місць для харчування і проживання осіб, які пересуваються на колясках);

— ненадання своєчасної медичної та психологічної допомоги, незадовільне забезпечення медикаментами, технічними та іншими засобами реабілітації, засобами гігієни.

Працевлаштування та зайнятість людей з інвалідністю, вчасна виплата пенсій і видів соціальної допомоги:

— відсутність міжвідомчої координації з питань працевлаштування осіб з інвалідністю, відсутність вакансій в місцях тимчасового перебування.

В силу своєї підвищеної уразливості люди з інвалідністю набагато частіше страждають від збоїв у функціонуванні інфраструктури та служб підтримки. В умовах дефіциту ресурсів особи з інвалідністю частіш піддаються дискримінації. В особливому тяжкому становищі знаходяться жінки з інвалідністю.

У Донецькій та Луганській областях працювало 1500 осіб з інвалідністю на 31 підприємстві громадських організацій інвалідів, зокрема Українського товариства сліпих та Українського товариства глухих, які мали державну допомогу у вигляді пільг з оподаткування. Вже влітку Луганське учбово-виробниче підприємство було повністю розграбоване з вивезенням технологічного обладнання. Практично зупинили свою діяльність 15 підприємств, які знаходяться на території, що контролюється терористичними організаціями. Як наслідок, сотні працівників з інвалідністю втратили роботу та кошти для існування.

На грудень 2014 р. ситуація з людьми з інвалідністю, які залишились в зоні АТО, є складною через нестачу медикаментів, засобів реабілітації, продуктів харчування, медичної допомоги тощо.

«Гемодиализа нет и в обозримом будущем не будет. В настоящее время аппаратура для этой процедуры сохранена, но в связи с отсутствием стабильных поставок, как сопутствующих медикаментов, так и диализных колонок нельзя вообще приглашать людей в больницу. В случае необходимости больница может провести реанимационные мероприятия, но далее дело не идёт, т. е. на гемодиализ нужно отправлять людей в другие регионы.» (лист-звернення до «Національної асамблеї інвалідів України»).

01 грудня 2014 р. Президент України підписав Указ про запровадження інституту Уповноваженого з прав людей з інвалідністю і Указом від 03 грудня 2014 року призначив на цю посаду В. М. Сушкевича, президента Національного комітету спорту інвалідів України голову Всеукраїнського громадського об’єднання «Національна Асамблея інвалідів України».

Є надія, що запровадження подібного інституту в перспектив і покращить дотримання прав інвалідів Україні. Однак не варто забувати, щодо тримання прав людини в Україні і, зокрема, прав інвалідів в першу чергу залежить від ставлення суспільства і кожного громадянина до цих питань.

8. Рекомендації

1. Забезпечити виконання (включаючи відповідне фінансове забезпечення) Національного плану дій з реалізації Конвенції про права інвалідів.

2. Розробити та прийняти зміни до законодавства в сфері охорони здоров’я, освіти, реабілітації, працевлаштування з метою приведення його у відповідність з вимогами Конвенції ООН про права інвалідів.

3. Здійснити аналіз існуючої/поточної міжнародної фінансової допомоги на відновлення Луганської та Донецької областей з метою недопущення використання коштів на створення архітектурних та інших бар’єрів в закладах та послугах.

4. З метою забезпечення ефективного доступу до медичних послуг людей з інвалідністю прискорити прийняття Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування».

5. Необхідними є зміни на рівні конституційного законодавства України, адже терміни «рівність» (існує в конституційному законодавстві) і «недискримінація» по відношенню до інвалідів не є ідентичними і суттєво відрізняються за змістом.

6. При розробці державних програм в сфері охорони здоров’я враховувати забезпечення якісних послуг для осіб з інвалідністю згідно рекомендацій ВООЗ.

7. В ліцензійні умови медичних закладів ввести умови щодо забезпечення доступності, розумного пристосування, універсального дизайну. Вжити заходів для перегляду діючих ліцензій та відкликання ліцензій у разі, якщо будівля відповідного закладу та його приміщення не пристосовані для безперешкодного доступу осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення.

8. Здійснити аналіз державних будівельних норм, стандартів щодо закладів сфери охорони здоров’я та привести їх у відповідність до європейських стандартів. Внести зміни і доповнення до ДБН В.2.2-10-2001 «Будинки і споруди. Заклади охорони здоров’я».

9. Сприяти забезпеченню використання принципів доступності, універсального дизайну, розумного пристосування у всіх сферах життєдіяльності.

10. Розвивати систему інклюзивної освіти, визначити джерела та обсяги необхідного фінансування з боку держави. Вжити належних заходів для залучення до роботи в сфері освіти осіб з інвалідністю.

11. Забезпечити спеціальну підготовку і перепідготовку педагогічних кадрів з питань інвалідності, інклюзивного навчання, супроводу дітей з інвалідністю, створення безбар’єрного середовища навчальних закладів.

12. Залучати громадські організації людей з інвалідністю до процесу прийняття рішень, що стосуються реалізації їх права на освіту, медицину, реабілітацію, незалежний спосіб життя.

13. Забезпечити врахування потреб людей з інвалідністю при проведенні медичної реформи.

14. Забезпечити виконання законодавства України щодо складання індивідуальних програм реабілітації для кожної особи, яка має інвалідність.

15. Розробити ефективний механізм забезпечення людей з інвалідністю технічними засобами реабілітації та виробами медичного призначення, а також порядок грошової компенсації на самостійне забезпечення такими засобами, що мають базуватися на засадах адресності, доцільності, раціональності та ефективності.

16. Забезпечити право на працевлаштування та зайнятість людей з інвалідністю. Впровадити систему підтриманого працевлаштування.

17. Забезпечувати деінституалізацію та автономне проживання у громаді із комплексною підтримкою громадян з інвалідністю, які потребують постійного стороннього догляду та нагляду, поступово зменшуючи кількість інтернатних установ і розвиваючи систему закладів у громаді для проживання з підтримкою 8–16 повнолітніх громадян з інвалідністю.

18. Здійснювати поступове реформування системи опіки та піклування над громадянами з інвалідністю, які не розуміють значення своїх дій та їх наслідків, зняти обмеження економічних, зокрема майнових, політичних та інших прав названих осіб з інвалідністю, у тому числі передбачених ст. 70 Конституції України та ст. 32 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

19. Розпочати впровадження системи підтриманого прийняття рішень із забезпеченням кваліфікованих асистентів для осіб з інвалідністю, які не розуміють значення своїх дій та їхніх наслідків.

20. Забезпечити виконання чинного законодавство згідно зобов’язань по ст. 29 КПІ з метою усунення дискримінації та створити такі умови, коли люди з інвалідні­стю зможуть повною мірою брати участь у політичному та суспільному житті.

21. Забезпечити контроль за виконанням чинного законодавства з метою недискримінації осіб з інвалідністю під час виборчого процесу.

22. Забезпечити підготовку посадових осіб, які відповідальні за проведення виборчого процесу, а також тих, хто несе відповідальність за моніторинг виборчих дільниць, з питань інвалідності, спілкування з людьми різних нозологій, з питань обладнання виборчих дільниць, доступу до інформації тощо.

23 Внести зміни у чинне законодавство України з питань гендерної рівності з метою врахування потреб осіб з інвалідністю.

24. Підготувати державну доповідь щодо реалізації та забезпечення прав жінок з інвалідністю в Україні та їх інтеграції у суспільство, залучивши до її підготовки громадські організації людей з інвалідністю.

25. Забезпечити надання якісних медичних послуг жінкам з інвалідністю, що відповідають індивідуальним потребам у сфері охорони здоров’я. Проводити для персоналу медичних закладів навчання з питань існуючих потреб жінок з інвалідністю та етики спілкування.

26. Запровадити заходи з метою активного залучення жінок з інвалідністю до працевлаштування у сфері освіти, соціальної політики, охорони здоров’я.

27. Внести зміни у чинне законодавство згідно стандартів КПІ щодо забезпечення права на доступ до інформації людей з інвалідністю та здійснювати дієвий контроль за його виконанням.

28. Зобов’язати центральні та місцеві органи влади використовувати при комунікації з людьми з інвалідністю способи та формати, що сприяють доступу до інформації, здійснюючи адаптацію інформаційних продуктів та інформування щодо отримання публічних послуг.

29. Вжити заходів адміністративного та заохочувального характеру через використання механізмів діалогу, соціальної відповідальності щодо поширення інформації приватним сектором у форматах та способах, доступних для людей з інвалідністю.

30. Забезпечити використання нових технологій з метою незалежності та самостійності людей з інвалідністю у реалізації їх права на інформацію

31. Забезпечити створення ефективної системи психологічної, медичної, фізичної реабілітації учасників АТО.

32. Забезпечити створення умов для професійного навчання та працевлаштування осіб, які отримали інвалідність внаслідок проведення АТО.

33. Забезпечити використання нових технологій для підвищення незалежності людей з інвалідністю.

34. Забезпечити захист та безпеку людям з інвалідністю у ситуаціях ризику та надзвичайних гуманітарних ситуацій згідно ст. 11 Конвенції ООН про права інвалідів.

35. Посилити відповідальність за невиконання ст. 9 «Доступність» Конвенції ООН про права інвалідів та нецільового використання коштів на забезпечення доступності.

[1] Розділ підготовлений М. Щербатюком, УГСПЛ.

[2] Ці дані не відображають реальної ситуації. Альтернативний звіт до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, НАІУ 2012 рік. — прим. Авт. Громадські організації вважають , що однією з причин недостовірної статистики щодо кількості людей з інвалідністю є система збору даних зі сторони державних структур, яка є недосконалою і не враховує міжнародні підходи.

[3] Ратифікована ВР України в 2009 р.

[4] Доповідь держави про виконання Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок в Україні, 2014 р.

[5] Конвенція про права інвалідів http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_g71

[6] Актуалізовано АТО. Українські міста для всіх чи тільки для обраних?

[7] Там само.

[8] Постанова Комітету міністрів Про затвердження Державної цільової програми «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року:

 http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/706-2012-%D0%BF/page

[9] Універсальний Дизайн: будівлі мають бути зручними для кінцевого споживача:

 http://www.ua.undp.org/content/ukraine/uk/home/presscenter/articles/2014/09/23/-.html

[10] Сприяння інтеграційній політиці та послугам для людей з інвалідністю в Україні:

 http://www.ua.undp.org/content/ukraine/uk/home/operations/projects/poverty_reduction/project_sample11211/

[11] Універсальний дизайн — допомогти мільйонам людей:

 http://netbaryerov.org.ua/kyiv/1579-universalnij-dizajn-dopomogti-miljonam-lyudej

[12] Закон України «Про стандартизацію» http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1315-18/page

[13] http://www.slideshare.net/undpukraine/ss-39520867

[14] Кодекс України про адміністративні правопорушення: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731-10

[15] Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»:

 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/208/94-%D0%B2%D1%80

[16] В Мінреігоні обговорили проблеми забезпечення доступності будівель:

 http://www.minregion.gov.ua/news/v-minreigoni-obgovorili-problemi-zabezpechennya-dostupnosti-budivel-869501/

[17] Інформація про діяльність Державної судової адміністрації України у 2012–2013 роках та в першому кварталі 2014 року:

 https://court.gov.ua/userfiles/file/DSA/SCA_Zvit.pdf, С. 36

[18] Доступність будівель — показник турботи про інвалідів:

 http://netbaryerov.org.ua/kyiv/1609-dostupnist-budivel-pokaznik-turboti-pro-invalidiv

[19] «Укрзалізниця» за 10 місяців перевезла в спецвагонах 1,5 тис. інвалідів:

 http://economics.unian.ua/transport/1011869-ukrzaliznitsya-za-10-misyatsiv-perevezla-v-spetsvagonah-15-tis-invalidiv.html

[20] http://svyat.kievcity.gov.ua/content/viddilennya-transportnogo-obslugovuvannya-invalidiv-z-porushennyam-opornoruhovogo-aparatu.html

[21] Інвалідам і мамам з колясками стане легше користуватися київським транспортом:

 http://kiev-ukr.segodnya.ua/ktransport/invalidam-i-mamam-s-kolyaskami-stanet-legche-polzovatsya-kievskim-transportom-567238.html

[22] Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи (2011) 14 державам-членам щодо участі осіб з обмеженими можливостями в політичному і громадському житті.

[23] «Твій голос — твоє майбуття»: моніторинг виборчих дільниць.

[24] На майбутніх виборах не враховані потреби інвалідів.

[25] «Твій голос — твоє майбуття»: моніторинг виборчих дільниць.

[26] Забезпечення рівності та недискримінації людей з інвалідністю в Україні.

[27] Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»:

 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/875-12

[28] Працевлаштування інвалідів «на папері».

[29] Там само.

[30] Зайнятість та працевлаштування інвалідів // http://dpu.gov.ua/Lists/news/DispForm.aspx?ID=480

[31] Громадською організацією «Незламність» проведено дослідження стану дотримання міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади вимог законодавства про основи соціальної захищеності інвалідів в частині виконання нормативу працевлаштування інвалідів:

 http://nezlamnist.org.ua/nevs%201%2016.07.2014.html

[32] Хто з українського бізнесу очолить рейтинг толерантності?

 http://getup.ligazakon.ua/hto-z-ukrayinskogo-biznesu-ocholit-rejting-tolerantnosti/

[33] Забезпечення права інвалідів на освіту http://www.personal-plus.net/307/4424.html

[34] Концепція розвитку інклюзивного навчання:

 http://www.mon.gov.ua/files/normative/newstmp/2010/ 05_10/912.zip

[35] Порошенко підписав закон щодо організації інклюзивного навчання. Детальніше читайте на УНІАН:

 http://health.unian.ua/country/933575-poroshenko-pidpisav-zakon-schodo-organizatsiji-inklyuzivnogo-navchannya.html

[36] Про парламентські слухання на тему: «Освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення дітей з порушеннями психофізичного розвитку: проблеми та шляхи їх вирішення» 4 червня 2014 року.

[37] Де вчаться діти-інваліди?

[38] Про парламентські слухання на тему: «Освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення дітей з порушеннями психофізичного розвитку: проблеми та шляхи їх вирішення» 4 червня 2014 року.

[39] Забезпечення права на освіту дітям з особливими освітніми потребами шляхом інклюзивного навчання http://mon.gov.ua/ua/pr-viddil/2866/1409065276/

[40] Там само.

[41] Офіційний звіт про проведення зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень осіб, які виявили бажання вступати до вищих навчальних закладів України в 2014 році.

[42] Закон України «Про вищу освіту» http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18

[43] У Міністерстві юстиції підписали Умови вступу до ВНЗ у 2014 році / http://zno.osvita.net/News.aspx? newsID=1125

[44] Основні засади створення умов для реабілітації інвалідів в Україні http://www.minjust.gov.ua/8522

[45] Загублені права. Альтернативний звіт громадських організацій щодо виконання Конвенції ООН про права інвалідів, НАІУ, К, 2012 р.

[46] Щодо назви документу. Convention on the Rights of Persons with Disabilities (назва документу англ. мовою при перекладі на укр. мову та ратифікації документу Верховною Радою України була офіційно використана назва Конвенція про права інвалідів. Слово «людина» було вилучено з контексту. — прим. Авт.

[47] http://www.president.gov.ua/documents/15236.html

[48] Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки України в 2011 році. Стор. 357, п. 14. //

 http://www.mns.gov.ua/content/nasdopovid2011.html

[49] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4909-17.

[50] Програма «Рятуймо разом» http://sos.naiu.org.ua/

[51] ВГО «Національна Асамблея інвалідів України».

[52] Висновки ВГО «Національна Асамблея інвалідів України» під час роботи в зоні АТО.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори