увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 29.09.2016 18:22
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



XVII. Права іноземців та осіб без громадянства в Україні

[1]

1. Законотворчість та правозастосовна практика у 2014 році

Внаслідок подій Революції Гідності, окупації АР Крим Російською Федерацією та проведення антитерористичної операції (АТО) у Донецькій та Луганській областях процес законотворчості у міграційній сфері, який значно уповільнився минулого року[2], у 2014 р. майже зупинився.

Проте, незважаючи на те, що пріоритетом держави у міграційній сфері об’єктивно стало вирішення нагальних проблем сотень тисяч внутрішньо переміщених осіб, які виїхали з тимчасового окупованих територій та районів проведення АТО, 13 травня 2014 р. був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», № 1251-VII, який набрав чинності з 30 травня 2014 р.

Цим Законом було дещо розширено перелік підстав для надання іноземцям та особам без громадянства (ОБГ) на території України додаткового та тимчасового захисту, порівняно із попередньою редакцією ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та усунуто певні внутрішні суперечності, які були наявні в попередній редакції цієї статті.

Так, з 30 травня 2014 р., відповідно до п.п. 4 та 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» іноземцю або особі без громадянства, яка звернулася із клопотанням про надання їм захисту в Україні, має бути надано «додатковий захист», якщо така особа «не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань».

Окрім цього, Законом України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»» № 1251-VII було знято обмеження щодо надання тимчасового захисту шукачам притулку за територіальною ознакою (п.п. 14 та 21 ст. 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Ці зміни спрямовані на гармонізацію національного законодавства із положеннями ст. 2(f) та ст. 17 Директиви Європарламенту і Ради ЄС 2011/95/ЄС про мінімальні стандарти для надання тимчасового захисту у випадку масового притоку переміщених осіб і про заходи, які забезпечують баланс зусиль Держав-членів при прийомі таких осіб і несенні наслідків їх прийому.

Одночасно практика застосування національними органами виконавчої та судової влади у 2014 році п.п. 4 та 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» продемонструвала складнощі в тлумаченні терміну «нелюдське та таке, що принижує гідність поводження чи покарання» органами ДМС та національними судами, оскільки цей термін не визначено національним законодавством.

Слід відзначити, що на превеликий жаль, ДМС України перестало публікувати статистичні дані щодо кількості осіб, які звернулися із клопотанням про надання захисту в Україні та кількості осіб, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, що порушує вимоги законодавства про доступ до публічної інформації. Втім, практика правозахисних організацій у співпраці з УВКБ ООН свідчить про те, що відсоток вихідців з Сирії, які одержали ту чи іншу форму міжнародного захисту в Україні протягом 2014 р., суттєво зріс порівняно із показниками попередніх років. Збільшення кількості осіб, якім надається захист на території України у зв’язку із очевидними ризиками переслідувань чи жорстокого поводження в країнах їх походження, в тому числі завдяки відповідним змінам, що були запроваджені у 2014 р., безумовно є позитивної тенденцією, яка вказує на вдосконалення національної системи притулку.

Під тиском вимог Плану дій з лібералізації візового режиму ЄС для України законодавцем було зроблено у І півріччі 2014 р. ще ряд змін до національного законодавства.

Так, за ініціативи Уряду 17 квітня 2014 р. Верховною Радою був ухвалений Закон «Про внесення змін до законів України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та «Про зайнятість населення» № 1221-VII, яким було скасовано вимогу про справляння плати за видачу потенційним роботодавцям шукачів притулку спеціального дозволу на використання їх праці.

Також Кабінет Міністрів України своєю постановою № 121 від 19 березня 2014 р. затвердив новий Порядок надання медичної допомоги іноземцям та особам без громадянства, які постійно проживають або тимчасово перебувають на території України, чим зафіксував безкоштовний доступ іноземців до ургентної медичної допомоги.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» щодо підстав для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» № 1539-VII від 19 червня 2014 р. дещо розширив коло іноземців та ОБГ, які можуть отримати тимчасовий дозвіл на проживання в Україні, додавши до нього спортсменів-професіоналів та тих іноземців та ОБГ, яким непотрібний дозвіл на працевлаштування.

2. Головні проблеми з правами іноземців та ОБГ в Україні

Стаття 8 ЄКПЛ не лише встановлює обов’язок держав-учасниць Конвенції не висилати іноземців та осіб без громадянства, чия висилка становитиме непропорційне втручання в їх сімейне або навіть особисте життя[3], а й передбачає, що відмова в документуванні особи (наданні їй права на проживання на території країни-учасниці Конвенції), яка не може бути вислана з території країни-учасниці ЄКПЛ і в силу положень Конвенції (незалежно від вимог норм національного законодавства) має право залишатися на території цієї країни, саме по собі становить заборонене Конвенцією непропорційне втручання держави в право особи на повагу до особистого життя[4].

Іншими словами, ЄКПЛ встановлено принцип «не можеш депортувати іноземця — документуй його право на проживання на своїй території». Тобто ЄКПЛ робить неприпустимим існування так званих «завислих мігрантів» («stranded migrants»).

Чинне національне законодавство втім, не передбачає належних інструментів врегулювання статусу таких осіб. На сьогоднішній день в Україні проживає багато іноземців та ОБГ, переважна більшість з яких є вихідцями з Російської Федерації, які не можуть бути вислані з території України з тих чи інших об’єктивних причин, в тому числі через тісні сімейні і особисті зв’язки з Україною, проте, водночас, не можуть одержати дозвіл на легальне перебування/проживання на території України.

В силу недоліків національного законодавства ці люди, з одного боку позбавлені доступу до реалізації життєвих потреб (реєстрація шлюбу, народження дітей, купівля нерухомості, придбання квитка на поїзд) чи можливості врегулювати свій правовий статус на території України, а з іншого — зникають з радарів органів контролю за дотриманням правопорядку. Найбільш актуальною ця проблема є для осіб, що в наслідок правових колізій, пов’язаних із розпадом СРСР, опинилися в ситуації без громадянства.

Також, нерідкі випадки, коли особа de jure не є ОБГ, але, наприклад, у зв’язку з порушенням своїми батьками норм законодавства про громадянство країни походження, de facto є нею, оскільки не може користуватися захистом країни походження через те, що немає документів, що посвідчують її зв’язок із країною походження, та немає надії їх отримати у перспективі, оскільки без документів, що посвідчують особу, не може виїхати до країни походження. Зазначені особи часто також не мають коштів на виїзд до країни походження та перебування там протягом часу, необхідного для встановлення їх громадянства.

Іншим правовим інструментом, який призначений для документування права на перебування в Україні іноземців та ОБГ, які не можуть бути видворенні з території України, є право на отримання особами, чиє видворення до спливу граничного строку утримання у Пункті тимчасового перебування іноземців (ПТПІ) було неможливим, посвідки на тимчасове перебування на території України терміном дії до 1 року, передбачене ч. 17 ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Втім, цей інструмент не можна вважати адекватним підходом для врегулювання проблеми «завислих мігрантів» хоча б тому, що утримання іноземців в ПТПІ в якості інструменту забезпечення їх видворення суперечить вимогам Статті 5 ЄКПЛ.

На виконання вимог Статті 8 ЄКПЛ щодо документування іноземців та осіб без громадянства, які не можуть бути вислані, в тому числі через наявність в них тісних особистих та сімейних зв’язків із країною-учасницею Конвенції, законодавством європейських країн і передбачено так званий «гуманітарний статус» або «дискреційний дозвіл на перебування», як він зветься у Великобританії.

Втім, у вітчизняному законодавстві не існує такого спеціального статусу, що нівечить долі людей та їх родин, які часто не з власної волі опинилися у такому скрутному становищі; створює підґрунтя для порушення Україною своїх конвенційних зобов’язань, виводить таких людей з поля зору правоохоронних органів, а також вилучає їх статки з легального економічного обігу. Крім цього, Закон України «Про статус іноземців та осіб без громадянства», Закон України «Про громадянство України» та підзаконні акти, прийняті на їх виконання, фактично не передбачають процедури встановлення статусу ОБГ.

Оформлення посвідчення ОБГ для виїзду за кордон, що передбачена п. 7 Положення про посвідчення ОБГ для виїзду за кордон, затвердженого постановою КМ України № 610 від 07 серпня 1995 року, передбачено тільки для ОБГ, які на законних підставах перебувають в Україні, що на практиці означає, що така особа має якісь документи, що посвідчують її особу. Оскільки ОБГ не має громадянства чи підданства, у нього a priori відсутні актуальні документи, що підтверджують його особу. У кращому випадку у таких осіб зберігається метрична довідка про народження, з якої не вбачається наявність законних підстав для перебування на території України.

Таким чином, ОБГ, що волею долі опинилася на території України, знаходиться у замкненому колі — у неї відсутні документи, що посвідчують її особу, відповідно вона не може перебувати на території України на законних підставах, відповідно вона не може отримати визнання Україною в якості ОБГ.

Міжнародне законодавство з питань ОБГ, чинне для України, складається з Конвенції про статус апатридів 1954 року та Конвенції про скорочення випадків без громадянства 1961 року. Обидві Конвенції набули чинності для України у червні 2013 року. Згідно положень ст. 33 Конвенції про статус апатридів, Договірні Держави, наскільки це можливо, сприяють асиміляції та натуралізації апатридів. Зокрема, вони роблять все від них залежне для прискорення процедур стосовно натуралізації і можливого зменшення пов’язаних із ними зборів і витрат. Втім, в Україні положення ст. 33 Конвенції про статус апатридів залишаються нереалізовані.

3. Затримання та ув’язнення іноземців та ОБГ

Закон України «Про статус іноземців та осіб без громадянства» та підзаконні акти, прийняті на його виконання, не передбачають заходів забезпечення виконання рішення про примусове видворення, альтернативних до затримання і поміщення до пунктів тимчасового перебування іноземців та ОБГ. Таким чином, правозастосовна практика обмежена законодавчим примусом автоматично позбавляти іноземця свободи на строк до 12 місяців із метою його видворення з території України незалежно від особистої ситуації такої особи, наявності в нього сім’ї на території України тощо.

Така практика прямо суперечить статті 5 ЄКПЛ[5], а також статті 29 Конституції України, яка вказує на те, що свобода й особиста недоторканість особи є особливою цінністю, і що ніхто не може бути позбавлений свободи інакше як за вмотивованим рішенням суду. За відсутності законодавчо прописаного вибору процедура затримання осіб є автоматичною і позбавленою будь-яких гарантій.

Це також прямо суперечить настановам ст. 15 Директиви 2008/115/ЕС[6], яка вказує на те, що держави-члени можуть затримувати громадянина третьої держави з метою підготовки видворення останнього, коли в певному конкретному випадку неможливо ефективно застосувати інші, більш м’які заходи впливу. Так само, принцип 6.1, що міститься у Двадцяти керівних принципах стосовно примусового повернення від 04 травня 2005 року, передбачає, що особа може бути позбавлена волі з метою видворення, якщо таке видворення виконується у відповідності до процедури, передбаченої законом, та у разі якщо після докладного вивчення необхідності такого позбавлення волі в кожному конкретному випадку, влада приймаючої сторони дійшла висновку, що рішення про видворення не може бути ефективно забезпечено шляхом застосування заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, тобто таких як системи спостереження та контролю, застава та інше.

Більш того, невідповідним Конституції України є сам метод позбавлення осіб волі. Так, ст. 29 Конституції визначає, що особу може бути позбавлено волі виключно на підставі рішення суду. Проте затримання особи та поміщення її відбувається за адміністративним рішенням міграційного органу, оскільки згідно законодавства, суди позбавлені юрисдикції в цьому питанні[7].

Окремим проблемним питанням є відсутність законодавчої процедури перегляду законності та тривалості затримання особи. Так, особи затримуються на 12 місяців і не мають права на перегляд законності тримання їх під вартою, що є прямим порушенням частини 4 статті 5 ЄКПЛ[8].

В контексті затримання громадян третіх держав та осіб без громадянства існує проблема у вигляді правового вакууму стосовно затримання в пунктах пропуску через державний кордон осіб, яких не було допущено на територію України.

Українське законодавство не мало і не має на цей момент необхідних процесуальних гарантій забезпечення основних прав людини стосовно категорії осіб, яким було відмовлено у в’їзді на територію України і не регулює правовий статус тих, хто були затримані з метою запобігання несанкціонованого в’їзду.

Єдина стаття законодавства, яка згадує про таких осіб, є ч. 2 ст. 14 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», який встановлює наступне: «Іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку».

Проте вказана норма не регулює порядок утримання таких осіб, місце утримання, гарантії прав таких осіб, максимальний строк утримання тощо. Таким чином у законодавстві з цього приводу існує прогалина.

При цьому порядок їх затримання процесуально не закріплено, і за практикою, особа затримується без складання жодних документів чи ухвалення будь-якого рішення, в результаті чого таке затримання у пункті пропуску є свавільним та незаконним у контексті частини 1 статті 5 ЄКПЛ[9].

4. Права шукачів притулку

Існує певна колізія між нормами п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», згідно з якими довідка про звернення за захистом в Україні (Довідка) — це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Заява), і є дійсною для реалізації прав і виконання обов’язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України, та нормами ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», у якій наведений виключний перелік документів, які посвідчують особу, серед якого відсутня Довідка.

При цьому слід враховувати усталену практику органів ДМС України, які при прийнятті Заяви відбирають національний паспорт шукача притулку, лише одна ця процедура тягне низку ускладнень — після цього особі важко отримати його протягом часу його дії, наприклад, для реєстрації актів громадського стану; після закінчення строку дії національного паспорту шукач притулку не має можливості поновити строку його дії в посольстві країни походження; de facto особа у статусі шукача притулку позбавлена можливості у повному обсязі користуватися своїми правами.

Окрім того, Законом передбачений нелогічний та відверто бюрократичний порядок видачі Довідки та продовження строку її дії. Так, наприклад, у випадку відмови у прийнятті Заяви, шукачеві притулку Довідка видається, тільки якщо він оскаржує таку відмову. По-перше, не всі шукачі притулку (особливо, які не володіють ані українською, ані російською мовами) розуміють саму можливість оскарження такої відмови. По-друге, на оскарження відмови дається лише 5 днів; шукачеві притулку видається на руки лише повідомлення про відмову у зверненні за захистом, а не сам наказ територіального органу ДМС України про відмову; за ці 5 днів шукач притулку повинен знайти юриста, який допоможе йому скласти та подати адміністративний позов, фактично не знаючи причин відмови у прийнятті Заяви.

У подальшому, строк дії Довідки продовжується на час оскарження тільки за умови надання шукачем притулку доказів розгляду справи у суді (судові повістки, ухвали та постанови суду, апеляційні та касаційні скарги з доказами їх подання до суду), у той самий час, як працівники цього ж органу ДМС України беруть участь у судових засіданнях, та в них наявна інформація про стан розгляду справи. До того ж, строк дії Довідки продовжується лише на 1 місяць, що явно не вистачає для розгляду справи у суді і шукач притулку фактично кожний місця повинен з’являтися до територіального органу ДМС України для продовження дії Довідки.

При цьому, наприклад Управління у справах біженців Головного управління ДМС України у місті Києві (де приймаються заяви шукачів притулку, зберігаються їх особові справи, з ними проводяться співбесіди, видаються Довідки та продовжується строк їх дії) та саме Головне управління ДМС України (де знаходиться печатка, яка має ставитися на всі документи — повідомлення, копії наказів та, головне — на напис про продовження дії Довідки) знаходяться за різними адресами, а тому часто шукачі притулку вимушені чекати 1–2 дні на продовження строку дії своєї Довідки, живучи в цей час взагалі без жодного документу.

У випадку прийняття Заяви, шукачеві притулку видається довідка строком дії на 1 місяць протягом, якого приймається рішення про оформлення чи відмову в оформленні документів за його Заявою. Якщо у подальшому орган ДМС України ухвалить наказ про відмову у оформленні документів, шукач притулку також матиме право оскаржите його протягом 5 днів за такою самою процедурою, недоліки якої вже описані вище. Якщо ж прийнято рішення про оформлення документів, то шукачеві притулку Довідка продовжується щомісячно, у той час як на практиці процедура оформлення документів та прийняття рішення про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, або відмову у цьому, займає від 6 місяців до 1 року. Тобто, de facto, це означає, що шукач притулку вимушений кожні два місяці звертатися до органу ДМС з проханням поновити строк дії його Довідки.

Окремою проблемою є інтеграція шукачів притулку у життя приймаючої країни. Так, чинне національне законодавство, незважаючи на те, що шукачі притулку є особливо-вразливою категорією населення, яка потребує особливого соціального захисту, не тільки не передбачає надання будь-якої соціальної допомоги з боку держави, а й фактично позбавляє шукачів притулку можливості доступу до легального працевлаштування, що могло б дозволити їм забезпечити принаймні свої базові потреби самостійно і навіть зробити внесок у розвиток економіки України через сплату податків, обмежуючи їх доступ до ринку праці вимогою одержання їх роботодавцем дозволу на використання праці іноземців.

Крім того, для шукачів притулку фактично неможливим є одержання ідентифікаційного коду, необхідного для здійснення будь-якої економічної діяльності на території України, оскільки, як вже було наголошено вище, Довідка, якою документуються шукачі притулку в Україні, не визнається документом, що посвідчує особу, тож не може бути підставою для видачі ідентифікаційного коду, у той час як паспортні документи здаються на весь час процедури визначення їх статусу до відповідних територіальних органів ДМС України, а можливості і процедури їх видачі на руки шукачам притулку навіть в цілях оформлення ідентифікаційного коду, реєстраційних документів тощо, національним законодавством не передбачено. Як вже було наголошено вище, переважну більшість часу розгляду їх заяви, шукачі притулку в Україні мають документ, термін дії якого складає лише один місяць[10].

У той самий час, для того, щоб прийняти шукача притулку на роботу, легально оформивши відповідний дозвіл, роботодавець має щонайменше за 15 днів до звернення із заявою про оформлення дозволу на використання праці іноземців та осіб без громадянства подати територіальному органові Державної служби зайнятості інформацію про попит на робочу силу (вакансії), на підставі чого цим органом здійснюється сприяння у працевлаштуванні громадян України. Після подання роботодавцем заяви про оформлення відповідного дозволу спливає певний час для його оформлення, що у поєднанні з терміном дії довідки в 1 місяць робить легальне працевлаштування шукачів притулку майже неможливим.

Крім вищезазначених проблем існує третя велика проблема, пов’язана як із Довідкою, так і з посвідченням біженця та посвідченням особи, яка потребує додаткового захисту.

Положення ч. 1 ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зобов’язують як шукачів притулку, так і визнаних біженців протягом 10 днів після зміни місця проживання зареєструватися за новою адресою у встановленому цим законом порядку. Проблема полягає у тому, що згідно положень ч. 2 ст. 6 Закону, ці особи мають подати документи, що підтверджують їх право проживання у житлі. На практиці такі особи вимушені орендувати житло без оформлення договорів, не кажучи вже про надання згоди власником житла на реєстрацію чужинця у його приміщенні. Якщо ж у шукача притулку чи біженця є неповнолітні діти або перспектива їх появи, то власник житла у жодному разі не надасть своєї згоди на реєстрацію їх місця проживання, щоб не наражати себе на небезпеку застосування положень Закону України «Про охорону дитинства», які гарантують право дитини на житло.

Таким чином штучно створюється ситуація, коли переважна більшість шукачів притулку та навіть визнаних біженців не може зареєструвати місце свого проживання внаслідок надмірної бюрократизації загальної процедури та упередженого ставлення орендодавців, через що іноземці несуть адміністративну відповідальність за ст. 203 КУпАП України.

У цей самий час положення п. 2.4. «Свобода пересування в межах України» Блоку 4 «Зовнішні зносини та фундаментальні права» Плану дій з лібералізації візового режиму між Україною та ЄС вимагають перегляду законодавчих та регуляторних засад здійснення процедур реєстрації та зняття з реєстрації громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України, з метою уникнення необґрунтованих обмежень або зобов’язань щодо їхньої свободи пересування в межах України, зокрема стосовно умов законного проживання без реєстрації місця проживання чи заходів, які вживаються у випадку, коли особа не дотрималась вимог щодо реєстрації, а також щодо відповідальності осіб, які винаймають житло.

Ще однією проблемою є невідповідність практики органів ДМС України положенням ст. 14 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», згідно з якими статус біженця дає особі рівні права та обов’язки з громадянами України та право постійного проживання в Україні, ч. 11 ст. 10 цього закону, згідно з якими посвідчення біженця видається раз на 5 років та положенням п. 7 Положення про посвідчення біженця, затвердженого Постановою КМ України № 202 від 14 березня 2012 року, згідно з якими, посвідчення видається територіальним органом строком на п’ять років. На практиці ж органи ДМС України змушують визнаних біженців продовжувати дію посвідчення щорічно без жодних на те законних підстав.

З нашої точки зору, необґрунтованим і упередженим є як однорічний строк дії посвідчення біженця, який був передбачений попередніми нормативними актами, так і п’ятирічний, у той час, як паспорт громадянина України має лише логічно обумовлені особливості своєї безстрокової дії — вклеювання фотографій по досягненні 25-річного та 45-річного віку.

5. Висновки

Для приведення національного законодавства та правозастосовної практики до міжнародних стандартів, Україні терміново потрібно зробити наступні кроки для захисту прав іноземців та ОБГ:

1. Внести зміни до Закону України «Про статус іноземців та осіб без громадян­ства», доповнивши його положеннями про спеціальний «гуманітарний статус» тих іноземців та ОБГ, які хоча й перебувають на території України без законних підстав, але внаслідок наявності у них сталого зв’язку з Україною, або неможливості їх депортувати у країну походження, при відсутності підстав для визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового чи тимчасового захисту, з метою документування їх перебування на території України як для захисту їх прав, так і для ефективного контролю з боку держави.

2. Внести зміни до Закону України «Про громадянство України» щодо надання громадянства України ОБГ, які мешкають на території України більше 1 календарного року у спрощеному порядку, дозволивши ОБГ підтверджувати мешкання на території України будь-якими доступними для них засобами, зокрема, але не виключно: показаннями свідків, довідками підприємств, установ та організацій всіх форм власності, громадських організацій, розрахунковими документами та таке інше.

3. Нормативно врегулювати порядок визнання статусу ОБГ.

4. Нормативно врегулювати порядок, строки та умови затримання та ув’язнення іноземців та ОБГ з метою видворення, з урахуванням вимог спеціального законодавства щодо шукачів притулку в Україні.

5. Передбачити застосування до іноземців та ОБГ, які затримані з метою видворення, заходів забезпечення рішення про видворення, не пов’язаних з позбавленням волі.

6. Запровадити процедуру періодичного перегляду рішень про затримання та ув’язнення іноземців та ОБГ з метою видворення.

7. Нормативно врегулювати порядок, строк та умови затримання та ув’язнення іноземців та ОБГ, яких не було допущено на територію України.

8. Нормативно врегулювати порядок та строки передачі Державною прикордонною службою України тих іноземців та ОБГ, яких не було допущено на територію України, але які заявили про пошук міжнародного захисту в Україні та висловили намір звернутися із відповідною заявою до відповідного територіального органу ДМС України.

9. Включити довідку про звернення за захистом в Україні до переліку документів, які посвідчують особу, що міститься у ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус». Встановити строк дії довідки у 6 місяців, з можливістю її продовження на такий самий строк.

10. Скасувати вимогу про одержання роботодавцем дозволу на працевлаштування шукачів притулку в Україні.

11. Виключити з Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» такі стадії розгляду заяви, як відмова у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та відмова в оформленні документів за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Заява про визнання біженцем має бути автоматично прийнята та згідно неї автоматично мають бути оформленні всі необхідні документи для прийняття законного та обґрунтованого рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову у такому визнанні.

12. Скасувати адміністративну відповідальність за ст. 203 КУпАП за нереєстрацію або несвоєчасну реєстрацію місця проживання на території України. Внести зміни до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» про декларативність реєстрації місця проживання (зі слів власника документу, що посвідчує особу), виключивши обов’язковість подання документів, що посвідчують право користування житлом, одночасно виключивши з чинного національного законодавства усі зв’язки реєстрації місця проживання з майновими правами, принаймні для шукачів притулку та визнаних біженців.

13. Внести зміни до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та підзаконні нормативні акти, які було прийнято для реалізації його положень, щодо строку дії посвідчення біженця у 5 років, зробивши його безстроковим так само, як і паспорт громадянина України, за умови вклеювання фотографій по досягненні 25-річного та 45-річного віку.

14. Внести зміни до Закону України «Про безоплатну правову допомогу» та запровадити надання безоплатної правової допомоги шукачам притулку в Україні та ви­знаним біженцям вже з 01 січня 2015 року. Одночасно внести до кваліфікаційних вимог до працівників підрозділів ДМС України у справах біженців обов’язкову вимогу володіння іноземними мовами, насамперед англійською та французькою, як мовам міжнародного спілкування.

[1] Розділ підготовлений Всеукраїнською Благодійною Фундацією «Право на Захист».

[2] Звіт «Права людини в Україні за 2013 рік», знаходиться у загальному доступі на офіційному сайті УГСПЛ за веб-посиланням: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1398062575

[3] Див. серед інших рішення ЄСПЛ: від 02 серпня 2001 року у справі Boultif v. Switzerland, заява № 54273/00; від 23 червня 2008 року у справі Maslov v. Austria, заява № 1638/03, від 02 вересня 2012 року у справі Kaushal and Others v. Bulgaria, заява № 1537/08; від 15 лютого 2011 року у справі Geleri v. Romania, заява № 33118/05.

[4] Див. серед інших рішення ЄСПЛ: від 15 січня 2007 року у справі Sisojeva and Others v. Lithuania, заява № 60654/00; від 26 червня 2012 року у справі Kuric and Others v. Slovenia, заява № 26828/06.

[5] Див. рішення ЄСПЛ від 04 квітня 2000 року у справі Vitold Litva v. Poland, заява № 26629/95 та рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2011 року у справі Rahimi v. Greece, заява № 8867/08: «Затримання особи є такою серйозною мірою [позбавлення волі], яка виправдана тільки в ситуації, де інші, менш жорсткі заходи, були розглянуті і визнані недостатніми для захисту індивідуальних або суспільних інтересів, які могли б зажадати, щоб особа містилося під вартою. Необхідно, щоб позбавлення волі не виключно здійснювалося відповідно до національного законодавства, але і було необхідним в світлі гарантій статті 5 Конвенції».

[6] Див. Директиву 200/15/ЕС від 16 грудня 2008 року «Про загальні стандарти та процедури, які підлягають застосуванню в державах-членах до повернення громадян третіх держав».

[7] Див. інформаційний лист ВАСУ від 16 липня 2013 року за № 986/12/13-13 «...оскільки законодавством не встановлено право суб’єктів владних повноважень на звернення до суду з вимогами про затримання іноземця чи особи без громадянства і адміністративним судам не надано компетенції щодо вирішення таких справ, то у разі подання такого позову адміністративний суд повинен відповідно до пункту 1 частини першої статті 109 КАС України відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі або згідно з пунктом 1 частини першої статті 157 КАС України закрити провадження у справі».

[8] Див. рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 2010 року у справі Molodorych v. Ukraine: «Можливість ініціювати процедуру перегляду законності тримання під вартою має бути надана незабаром після того, як особа взято під варту і, якщо необхідно, через розумні проміжки часу після цього».

[9] Див. §95 рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2009 року у справі Nolanand K. v. Russia, заява № 2512/04, та §45 рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2003 року у справі Shamsa v. Poland, заяви №№ 45355/99 та 45357/99.

[10] Див. Наказ МВС України від № 649 від 07 вересня 2011 року «Про затвердження Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.