MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Як втрачена совість впливає на маніпулювання історією…

02.06.2015   
Наталка Ковальчук
На думку автора,ті хто, маніпулюючи історією, тиражують вигадки про світлі ідеї комунізму і роль комуністичних вождів в утворенні України, щонайменше, втратили совість.

«Сталина могут любить убийцы и их потомки. Люди, которых они убили, уже ничего не скажут. За них это могут сделать те, у кого осталась совесть».

Не знаю, кому належать ці слова, але навіть сьогодні, коли справжню оцінку сталінізму та радянському тоталітаризму дано у цивілізованому світі, вони звучать актуально. Ніби свого роду застереження: навіть про важке минуле треба говорити, щоб не допустити жорстоких проявів зла у майбутньому.

Такого наприклад, як трапилося у сусідній Росії, де на іконі намалювали кривавого диктатора Сталіна, винуватого у мільйонах жертв, а потім ще й провели, з цим, з дозволу сказати образом, молебень. Питання, якою має бути суспільна мораль в державі, де відбуваються такі речі, очевидно, риторичне.

І хоч йдеться про чужу країну, але мусимо звертати увагу на такі події. Бо вони у певному плані є застереженням для нас самих, аби убезпечити Україну від повернення до тоталітаризму, від реваншу комуністичної ідеології.

Зрозуміло, з прийняттям законів щодо очищення українського суспільства від комуністичної ідеології, до цього зроблено перший крок. Але тільки перший. І він дуже важливий, попри те, що прийняті закони викликали у суспільстві дискусії і суперечки. Можливо, з часом деякі особливо дражливі моменти у них буде змінено чи пом’якшено.

Та процес реального прощання з радянським минулим почато, і він необхідний. Однак дорога до утвердження нових суспільних ідеалів може виявитися не такою простою і легкою, як хотілося б.

З одного боку, в українському суспільстві зміни назріли. Це видно, наприклад, по тому, як українці «прощаються» з пам’ятниками минулої епохи. Можливо, «ленінопад» відбувається іноді занадто радикально. Та симптоматично, що мало хто і мало де виходить нині захищати ці монументи, як то траплялося раніше.

Але ж є й інші приклади. От недавно у громадському транспорті довелося почути розмову двох людей старшого віку. Обговорювали «декомунізаційні закони». Говорили: навіщо забороняти комуністичну партію? Нічого поганого комуністи «простим трудягам» не робили. І жити при них було набагато краще, ніж сьогодні.

Справді, якась частина людей не може в силу тих чи інших причин позбавитися радянського чи пострадянського способу мислення, ностальгії за минулим часом. Хтось з них, дійсно, був простим робітником, якого мало хвилювала, «політика партії». Жив собі, вважаючи: за роботу платять справно, і добре.

Є й ті, котрі завдяки соціалістичній системі отримали доступ до цивілізаційний благ, фінансових і матеріальних ресурсів, мали комфортне і забезпечене життя. Радянський час для них був періодом благоденства.

Суть не в причинах. Та одна справа, якщо це несприйняття вичерпується лише приватними розмовами. Інша – відкритий чи завуальований супротив. Наприклад, коли у деяких вітчизняних засобах масової інформації, ніби то у формі дискусії, так чи інакше маніпулюючи історичними фактами, починають просуватися на загал тези, схожі на ті, які висловлювали «прості трудяги» з маршрутки. Або ще й більш небезпечні.

Наприклад, про те, що Україна своїм утворенням, існуванням, і навіть нинішніми кордонами зобов’язана комуністичним вождям. Зокрема, не кому іншому, як Володимиру Леніну. Чи про те, що більшовики прийшли в українську землю завдяки широкій ініціативі мас. Чи поширюються вигадки, що  комуністичні символи мають для нашого суспільства велику об’єднавчу силу, і, взагалі, комунізм – це світла ідея, і так далі…

Почати б зі «світлих комуністичних ідей». Базувалися вони, як відомо, на тезах, схожих на ту ленінську цитату, у якій «допустимо і можливо, щоб загинули 90 відсотків населення, аби 10 відсотків живих дочекалися всесвітньої революції і соціалізму».

Тож це заради «утвердження комуністичних ідей і всесвітньої революції» Україна впродовж багатьох десятиліть жертвувала й жертвувала життями своїх синів і дочок.

Про радянську тоталітарну політику нам розказують не тільки підручники історії, а ще й сімейні альбоми. У них на пожовтілих і затертих від часу світлинах зображені наші далекі рідні, котрі стали жертвами голодоморів, війн, репресій, вигнанцями зі свого краю. Багато хто з них навічно так і залишився молодим…

Якась дещиця пам'яті про ці жертвенні покоління збережена. Але скільки втрачено через страх і поневіряння, які випали на долю цілого народу «в світлі настанов та постанов» радянських ідеологів.

Мільйони невинно гинули під тими комуністичними символами, котрі дехто і сьогодні намагається обілити.

Так, про символи комунізму зараз говориться чимало. Для когось їх заборона – питання однозначне і вирішене. Хтось стверджує, що треба було знайти «золоту середину», аби не знищити художні цінності радянського часу. У кожного, звичайно, може бути з цього приводу власна думка.

Особисто розділяю висловлену в публікації «Несколько тезисов о «законе про декоммунизацию» (Борис Захаров, http://khpg.org):

«Переименовывать населенные пункты и сносить памятники коммунистическим идолам необходимо, потому что:

а) Символы в борьбе с дьяволом имеют ключевое значение.

б) Символы формируют сознание. Я не хотел бы, чтобы мои дети жили на улицах, названных в честь Гитлера, Сталина, Ленина или какого-нибудь Постышева».

З цим важко не погодитися. Можна тільки висловити жаль, що за двадцять з лишком років незалежності, ми лише тепер прийшли до остаточного розуміння: комуністична ідеологія має бути засуджена, а символи тоталітаризму ліквідовані.

Можливо, якби сталося це раніше, як у деяких інших пострадянських країнах, нині ніхто не зазіхав би на наші кордони, не намагався їх перекроїти, не було б в Україні ні війни, ні окупації частини території.

І не висувалися б тези про те, що наша країна зобов’язана своїм існуванням і нинішніми кордонами якомусь там Леніну. Бо це якраз за розчерками пера комуністичних вождів за радянського режиму Україна втратила чимало своїх етнічних територій. До речі, значну частину їх передано було саме Російській Федерації.

Можна багато говорити про ці факти. Вони історично доведені. Хоча, певно, не для тих, хто намагається реанімувати символи і ідеї тоталітаризму, прив’язавши їх до сьогодення.

Тож, повернувшись до наведених на початку слів, можна сказати: ті хто, маніпулюючи історією, тиражують вигадки про світлі ідеї комунізму і роль комуністичних вождів в утворенні України, щонайменше, втратили совість.

 

 

 Поділитися