увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 26.09.2016 11:51
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Вкрадена сакральність, або як зернами української історії засівається московське згарище…

15.06.15 | Наталка Ковальчук

30 грудня 1690 року до Москви прибув посланець гетьмана Івана Мазепи. Це був Іван Зарудний – талановитий архітектор, який фактично започаткував кам’яне будівництво у Москві. За його проектами було зведено чимало монументальних споруд, храмів, до речі, часто в традиційному для України стилі. Наприклад, храм на честь Архангела Михайла на Чистих ставках – пам’ятку архітектури, яка більш відома як «Меншикова вежа».

1700 року до Москви прибув з префект Києво-Могилянського колегіуму Стефан Яворський. Він став митрополитом Рязанським та Муромським і протектором Слов’янсько-греко-латинської академії в Москві. Для того, щоб підняти і посилити цю Духовну академію, з Києва запрошували викладачів і студентів.

Українство підняло академію. «Зіп’ялася міцно на ноги», як то кажуть, й сама Москва. А відтак, утвердившись, вже не чекала на добровільні культурні чи інтелектуальні пожертви з України. Почала відбирати їх сама.

Історико-культурне визискування України Москвою тривало, починаючи з імперських часів. Та неабиякого розквіту набуло за радянського режиму.

Що ж тепер дивуватися, що чимало українських скарбів приховано і поховано у російських фондосховищах, музеях, приватних колекціях.

Потрапляли вони туди різним шляхом. Унікальні зразки письменства, стародруків, іконопису тощо назавжди залишалися у чужому краї після різноманітних всесоюзних виставок, не поверталися з реставрацій, просто нечесно вивозилися під тим чи іншим приводом.

За повідомленнями з різних джерел, найбільше українських національних скарбів зберігається в Третьяковській галереї, Ермітажі, Російському музеї, Збройній палаті Кремля та в інших музеях.

 «Вся эта махинация для меня совершенно ясна. Под предлогом переноса столицы из Харькова в Киев Москва под шумок вывезет из Харькова в Россию все основные ценности, музеи, библиотеки, а так же наиболее дорогие заводские установки. Чтобы замазать вам глаза, в Киев начнут переводить всякие канцелярии. А на самом деле все самое ценное уедет в Москву, ибо там знают, что Украину долго задержать за собой не придется», - ці слова належать українському письменнику Григорію Косинці.

Наводяться вони у агентурному звіті стеження за Григорієм Косинкою, поданому у матеріалах проекту під назвою «Розстріляне відродження. Невідома історія письменників із розсекречених архівів КДБ» (tsn.ua).

Так, багато експонатів з українських музеїв було відправлено до Росії. Особливо під час евакуації на її східні території перед початком війни 1941-1945 років. Не повернулися до українських музеїв й ті історичні пам’ятки, які свого часу були вивезені з радянської території внаслідок німецької окупації, а згодом передавалися СРСР.

Все цінне, що потрапляло в руки Москви, можна було вважати втраченим навічно. Спроби України повернути цінності після розпаду СРСР особливого результату не мали. Російська Федерація не визнала чинності Мінської угоди 1992 року, яку тоді підписали 11 держав СНД, щодо повернення цінностей державам їх походження. Адже російська Держдума денонсувала підпис свого президента, яким на той час був Борис Єльцин, не визнаючи наявності цієї проблеми між колишніми республіками.

Ті «махінації», про які так образно сказав свого часу Григорій Косинка, продовжуються й тепер. Тільки більше стосуються грабунку не матеріальних історичних цінностей, а духовних.

Російська політична верхівка останнім часом знайшла собі тему якоїсь особливої сакральності та духовних скрепів. Саме ними, так чи інакше підтасовуючи і фальшуючи факти древньої історії, «скріпляють» російську спільноту.

Та свого простору, очевидно, виявилося замало. Бо нині взялися духовно «прикріпляти» ще й Україну до Росії.

Принаймні, саме цій меті, судячи з деяких публікацій в російському інформаційному просторі, має служити встановлення пам’ятника київському князю Володимиру на Воробйових Горах у Москві.

Мовляв, робиться це для того, аби нагадати: ми ж з одного кореня, український і російський народи – братні, завжди разом протистояли ворогам, вони не повинні воювати одне з одним.

Виникає, однак, запитання: «А чи дійде це нагадування саме до того, через кого сьогодні проливається «братня» кров, хто й роздмухав пожежу війни між «братніми» народами»?

До речі, щодо пожежі. Навряд хто-небудь зможе заперечити, що Красна площа в Москві має для Росії особливе, оте саме сакральне значення. Ось тільки треба не забувати, що місце, на якому вона з'явилася, мало первісну назву Пожар, тобто українською – пожежа.

А на згарищі, як відомо, нічого доброго ніколи не виростає. Так, чагарник та бур’ян. Очевидно саме тому його так запопадливо намагаються засіяти зернами української історії.

Оце і вся вам сакральність.