Якщо ми тут – наш вибір очевидний
«Внучка, ну що там сьогодні, стріляли?» – зранку до моєї кімнати заходить бабуся.
Серце розривається, дивлячись на стареньку. Що їй сказати? Вона знає, що я днями і ночами стежу за ситуацією в рідній Авдіївці, невеликому місті, що в кількох кілометрах на півночі від Донецька і є однією з найбільш «гарячих» точок Донбасу.
«Дмитрівна, прошу тебе, не хвилюйся. Ти ж пам’ятаєш, що нам потрібно всім разом повернутися додому? Тож, хвилювання лише погано відіб’ється на твоєму здоров’ї. Ти ж сама вчила нас триматися, бо всі хвороби через нерви».
Чи не кожен день вже більше року одні й ті ж запитання. А відповідати що? Щовечора в Авдіївці починаються «феєрверки». Місто, що славиться на всю Європу найбільшим коксохімзаводом, здригається від вибухів і заходиться у плачі. Чи залишився там бодай один будинок без «прильотів»? Сумніваюся…
8 серпня 2015 року виповнився рік поневірянь нашої родини: бабусі, батька, матусі і, власне, мене з хлопцем і чотирилапою «подружкою» – той-тер’єром. Обставини складися так, що довелося тікати зі своїх домівок.
Хто б що не казав, а на Донбасі справжня війна, а не АТО. Уявіть собі (хоча той, хто не відчув на собі, навряд зрозуміє), більше місяця життя у вологому і холодному підвалі. Картина, що дотепер перед очима – та, коли авіація наносила удари по Донецькому аеропорту. А так: відсутність світла, води, тепла, зв’язку, мінометні обстріли, ракети з «Градів», що проносяться над головами. Жахливі вибухи, після яких тремтиш і не можеш контролювати себе...
Їжу просто не переносиш на вигляд, їсти не можеш і не хочеш, через постійний страх. Перехресний вогонь, частина снаряду, що влучила в домівку дідуся і бабусі, величезна діра в хаті і відсутність скла у вікнах. Потім похорон мого дідуся під обстрілом, на кладовищі присутні тільки його сини – мої тато і дядя – з копачами, бо постійно «працює» важка військова техніка. Якщо б щось завадило, довелося б ховати в городі...
Багато можна розповісти, але то не зараз. Рідних війна розкидала по всій Україні і не тільки. Зрозумійте одне, якщо навіть мої бабусі, одній з яких 84 (!) роки, втекли, попри те, що казали – нікуди не поїдемо, будемо помирати на батьківщині, у зведених власними руками хатах, – то наскільки там неможливо було залишатися. Бідні мої бабусі, дитинство пройшло у війну: страшне, голодне і холодне. А зараз все повторюється для них знов, навіть, страшніше, бо військова техніка в рази серйозніша. Для мене і моєї родини життя зупинилося. Душа наша там, вдома, а ми тут, в Харківській області. Перспективи – лише б вижити...
Дуже погано, що це здебільшого розуміють тільки ті, хто все те пережив. Для інших АТО на Сході – це приблизно те ж саме, що й конфлікт в Іраку – «далеко і не в нас»...
Спочатку жили у родичів в селі Артемівка, але потім почали шукати житло, знайшли і тепер мешкаємо в смт. Печеніги Харківської області. Не можу не сказати, що за цей час зустріли і познайомилися з багатьма людьми, більшість з них – добрі і співчутливі. На добрі тільки і тримається цей світ!
Але були й інші моменти. Наприклад: стоїмо в черзі на отримання виплат в банківській установі, якась жінка – чоловіку, що підійшов, незадоволено каже: «Та то сепаратистам гроші дають»...
Хочу звернутися до всіх читачів – будьте людяними! Якщо ми тут – то наш вибір очевидний! Ми любимо Україну і хочемо єдності не на словах, а на ділі. Тут життя продовжується, а там – у гарячих точках – ламаються долі людей, рушаться будинки, інфраструктура, нищаться міста. Там – вдома, ми були кимось, а тут доводиться починати все з нуля.
Вдячні Олені Чудік з родиною за житло і тепло, Ользі та Ірині за допомогу, родичам за первісний притулок. А також благодійним організаціям, які вийшли на нашу родину завдяки інформації, що була надана управлінням праці і соціального захисту населення і селищною радою. Висловлюємо подяку Товариству Червоного Хреста у смт. Печеніги, Міжнародній організації з міграції в Україні, «Центру підтримки і консультацій для вимушених переселенців «Станція Чугуїв»» Чугуївської правозахисної групи за речі, ковдри, постільну білизну, продуктові набори, правову допомогу тощо.
Були б вдома, не було б багатьох потреб, а так вдячні за все!
Молимо про одне: щоб було, куди нам повернутися. Щоб завершилася війна. Миру всім!
Ганна Єнушевська, журналістка