пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201525
15.09.2015

Журналісти шукають інструменти запобігання «мові ворожнечі»

   

Національна спілка журналістів України організувала та провела конференцію «Проблема «мови ворожнечі «в українських медіа», під час якої журналісти та експерти обмінялися думками щодо наявності мови ворожнечі в Українських ЗМІ та засобів, якими можна викоренити ці явища. Публікуємо витяги з найбільш цікавих виступів:

Діана Дуцик, виконавчий директор ГО «Телекритика»:

Якщо ми візьмемо період Революції гідності – мова ворожнечі дуже сильно зросла. І це було пов’язано з інформаційною війною, яку почала Росія. Коли ми аналізували російські і українські медіа на предмет дотримання журналістських стандартів, ми не могли не звертати увагу на ту лексику, якою користуються журналісти. Ми бачили, що російські ЗМІ з початку періоду Майдану почали вживати лексику ненависті, яку ми спостерігаємо до цього часу. Це «фашисти», «хунта», «бандерівці».

Якщо ми говоримо про лексику, дійсно ми можемо дискутувати, як називати сторони конфлікту на Сході, яку термінологію вживати. Але не може бути дискусії щодо того, чи використовувати ось такого плану лексику.

На загальноукраїнських каналах зараз такої лексики ми вже не фіксували. Але під час Майдану деякі телеканали також застосовували радикальну лексику. І це посилювало або радикалізувало настрої.

Якщо подивитися на мову ненависті зараз, найрадикальнішими є так звані «сепаратистські ЗМІ». Я б сказала, що вони є більш радикалізовані сьогодні, ніж російські ЗМІ, де рівень лексики ненависті теж великий. В офіційних українських ЗМІ рівень лексики ненависті сьогодні є доволі низьким, а рівень поширення стереотипів – середній. Але він є доволі високим в соціальних мережах. Українські медіа, які поважають себе, намагаються лексики ненависті уникати.

Щодо українських ЗМІ, нам треба звернути увагу не лише на лексику, а на такий аспект, як аналіз стереотипів, які формує медіа. Тому що насправді інколи відносно, наприклад, тих же переселенців українські ЗМІ часто створюють негативні стереотипи. Ми бачимо, що це не завжди може бути така агресивна лексика, але коли подивимося текст загалом, як ці люди представлені, – можемо робити певні висновки. Треба також звертати увагу на аналіз візуальної мови ненависті – фото, відео, демотиватори, яких є багато в соцмережах.

Олексій Харченко, партнер «Центру контент-аналізу»:

У серпні, спеціально до цієї конференції, ми провели дослідження. І ось які отримали результати.

Всього було проаналізовано 941 тисячу інформаційних повідомлень в провідних українських ЗМІ. У 30% з них порушувалися гострі нині теми РФ, Донбасу і Криму. Але лише в 1,7% випадків були помічені вирази, які можна розцінювати як мову ворожнечі або ненависті. Можна сказати, що відкритої ворожнечі в українських ЗМІ ми не помітили. Всього 4 746 повідомлень можна розцінювати як такі, що створюють негативне враження про кого-небудь або ображають гідність. Загалом, картина не така складна, як уявлялося спочатку.

З термінів, які можна розцінювати як «мову ненависті» в українських ЗМІ, у 22% випадків зафіксовано використання слова «ватник» у 18% – «москаль». Далі з 16% йдуть «рашизм, рашісти». І з 13% «Мордор», як іноді в наших ЗМІ стали називати Росію. 9% випадків – слово «лугандон», 7% – «колорад» і 5% – «кацап.

При цьому, , до 53% випадків йшлося про дослівне цитування ньюсмейкерів, і лише в 47% – про використання мови ворожнечі авторами повідомлень.

Найбільш часто у використанні мови ненависті були помічені інтернет-ресурси Корреспондент.net (30% випадків), а також сайти телевізійних каналів «24» (24tv.ua – 23,16%) і «1 + 1» (TSN.ua – 21,15%). У лідерах антирейтингу також опинилися «Цензор», «ЛігаБізнесІнформ» і «Газета.ua». Несподіваним результатом виявилася присутність на 5 і 6 місці рейтингу використання «мови ненависті» державних ЗМІ – «Голос України» та «Укрінформ».

Ліна Кущ, керівник регіональної мережі газети «Голос України»:

Коли почалися гострі події в Донецьку, ми – донецькі журналісти – теж не знали, як називати тих людей, які почали масово з’являтися на вулицях і захоплювати адмінбудівлі. Чи це «проросійські активісти», чи «сепаратисти», чи «політичні туристи», чи «титушки», чи «бойовики», чи «захопники», чи «повстанці»? Найбільше у донецьких журналістів зустрічалися перші два терміни. Частіше – з інстинкту самозбереження. І як показали подальші події – не даремно. На прикладі редактора «Горловка.ua» Олександра Білінського, якого сепаратисти заарештували і привели до місквідділу, вимагаючи відповіді за те, що на його сайті цих людей називають «терористами» і «бойовиками».

Взагалі було 4 хвилі переселенців з Донецької області. Перші сприймалися в суспільстві як люди, які висловили протест проти того, що відбувається на Донбасі. Але вже влітку минулого року в ЗМІ стали з’являтися перші публікації та сюжети про «неправильних» біженців. Я б це назвала «синдром розп’ятого хлопчика». Коли автори здебільшого посилалися не на власні спостереження, а переповідали чиїсь враження і події, свідками яких наче б то був співрозмовник. Журналісти, чомусь, не ставилися критично до відомостей, які повідомляють місцеві мешканці, які ніби то щось бачили. Не робили спроби перевірити ці відомості.

Є також певна несбалансованість. Немає позиції іншої сторони, не представлена думка переселенців взагалі. А негативні риси окремих громадян або негативні випадки з окремими громадянами журналісти відносять на всіх представників певного регіону.

Ось, наприклад, деякі заголовки. «Вихідці зі Сходу три місяці обкрадали квартири тернополян», «Вінницькі переселенці відмовилися збирати полуницю», «Переселенцям – гроші, а львів’янам – мобілізація», «Україна рятує тих, хто її ненавидить», «Біженці – сепаратисти». І найбільш яскраво: «Павлоград заполонили переселенцы и преступники». Це так міський голова Павлограда підводить всіх під єдину риску. Навіть у заголовках вже міститься апріорі негативна оцінка цієї категорії громадян. В одній з волинських газет взагалі була публікація, що переселенці є віл-інфікованими.

Друга категорія, яка є об’єктом словесної еквілібристики, це мешканці окупованих територій. Маються на увазі всі мешканці, незалежно від поглядів. Культивується думка, що там залишилися лише проросійські налаштовані люди. Якщо казати про медіа, то вони не використовують тут мови ворожнечі, якщо це не стосується цитування публічних осіб чи політиків. На жаль, політики наші не обмежуються у висловах.

Немає публічного осуду цих висловів. Жоден політик не поплатився за них. Фактично, ці політики йдуть за настроями певної частини аудиторії. А дискримінація призводить до ізоляції, наслідком чого стає агресія і продовження конфлікту. У вирішенні конфлікту, який зараз існує, не може бути мови ворожнечі.

Тетяна Котюжинська, головний юрист НСЖУ:

Проблема термінології багато в чому полягає в тому, що ми не можемо зайняти якусь абсолютно чітку позицію. Держава з одного боку визначає, що війни немає, що в нас є тероризм, а це означає внутрішні проблеми. З іншого боку – що є зовнішня агресія. І в цій розтяжці працюють українські журналісти і ЗМІ.

Слід все ж таки розрізняти, чи є емоційно окрашені слова самі по собі мовою ненависті. Це може бути ознакою стереотипності, це може бути ознакою виплеску емоцій. А те, що зараз в усіх напружений емоційний стан – це очевидно. І цей емоційний стан буде шукати вихід. Навряд чи ми можемо сказати, що в цьому випадку ЗМІ зможуть бути нейтральними.

Що стосується саме юридичної сторони. Ми маємо орієнтуватися на справи ЄСПЧ, адже все ґрунтується на Конвенції, яку трактує ЄСПЧ. Ми є частиною цієї Конвенції, ми є частиною Ради Європи і виконуємо рішення цього суду.

«В демократичних суспільства може бути визнано необхідним заборону або санкції стосовно всіх форм висловлювань, які пропагують, розпалюють, сприяють або виправдовують ненависть, викликану нетерпимістю за умови, що будуть дотримані всіх формальностей умов обмежень або санкцій». Тобто мета має бути у держави не покарати, не вирішити таким чином свої політичні проблеми всередині держави, а припинити розпалення, припинити пропаганду, припинити виправдання ненависті. Оце – мета.

Комітет Міністрів Ради Європи тлумачить термін «мова ненависті» досить широко. Набагато ширше, ніж ЄСПЧ. Він каже, що це «всі види висловлювань, котрі поширюють, розпалюють, підтримують або виправдовують расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм та інші форми ненависті, викликані нетерпимістю, в тому числі нетерпимістю, що виявляється у формі агресивного націоналізму та етноцентризму, дискримінації меншин і ворожого ставлення до них, а також іммігрантів та осіб, що за своїм походженням належать до іммігрантів». Коли мова іде про якусь етнічну меншину або дискримінацію людини за її расову, релігійну приналежність, тоді йдеться про мову ненависті. Інакше – це може йтися про політичну дискусію. І коли це політична дискусія – тут набагато більше прав і можливостей, і набагато менше можливостей обмеження свободи вираження.

Валерій Іванов, президент Академії Української Преси, професор Київського національного університету, автор університетських підручників з журналістської етики:

Українські ЗМІ, які з початком війни на сході України почали змагатися в стандартах не з європейськими, а з російськими ЗМІ, почали втрачати довіру читачів. Якщо в 2013 році довіра до центральних українських ЗМІ знизилася до 37%, а недовіра зросла до 28%, то вже на кінець 2014 року рівень недовіри зріс до 45%, значно перевищивши 25% показник довіри.

Я не хочу коментувати дані, що російським медіа довіряють ще менше. І слава Богу, бо там дуже багато пропаганди та маніпуляцій. Але мене бентежать власні українські медіа. Вперше за часи незалежності України недовіра до українських медіа перевищила довіру! Це не провина влади чи впливу російських медіа. Це показник поганої роботи журналістів. 45% недовіри – це майже половина населення країни.

Також значно змінилася картина довіри до ЗМІ в регіональному розрізі. Якщо в 2013 році довіра до ЗМІ була приблизно однаковою в усіх регіонах, то зараз рівень недовіри на Сході України впав майже до нуля. Якщо Захід – більш-менш, Центр – вже менше, Південь – ще менше, то на Донбасі довіряють тільки 5,7%. Російським медіа ще менше, але – й українським не довіряють. Як можуть інформувати, якщо до них немає довіри?! Це відбувається через контраст між «медійною» інформацією і реаліями. Якщо люди на сході бачать, що картинка на центральних телеканалах відрізняється від реалій – вони перестають довіряти. Людину можна обманути раз, але потім вона ні за що не повірить.

На мою думку, корінь проблеми складається з двох факторів – невірного розуміння патріотизму редакторами і непрофесійним підходом до роботи. Неправильне розуміння патріотизму полягає в тому, що ми будемо говорити тільки те, що вигідно нашій державі. А держава розуміється, як влада в державі. Друга причина, теж дуже велика, просто звичайна лінь. Лінь перевірити інформацію.

Мова ворожнечі в ЗМІ стала пануючою після початку війни. Російська сторона почала першою її активно використовувати. Але вони працюють на свою аудиторію. А ось те, що українські медіа стали активно використовувати мову ворожнечі – це відсуває нас від тих європейських орієнтирів, на які ми нібито налаштовані. Як і російські медіа, українські стали працювати як своєрідний вид зброї. Це абсолютно ненормально. Для тоталітарної країни «до штика прирівнювати перо» – нормально. Для демократичної країни, а ми намагаємося вважатися такою, це – ненормально!

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори