пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201529
19.10.2015 | Наталка Ковальчук

Чи потрібна нам «радянська гордість»?

   

Як повідомили українські ЗМІ, сесія Тернопільської облради прийняла звернення до Верховної Ради України про повернення етнічним українцям і представникам національних меншин права мати запис про національність у реєстраційних державних документах.

Це звернення депутати обласного органу самоврядування підтримали більшістю голосів. http://www.obl-rada.te.ua

Пропозиція ця, однак, видається доволі неоднозначною. З одного боку, справді, кожен з нас асоціює себе частинкою того чи іншого конкретного етносу. З іншого, - хтось, можливо, й не надто асоціює. Україна - багатонаціональна країна. І  є достатньо  багато людей, у чиїх родинах через подружні зв’язки «намішалося» чимало різних національностей.

Але справа навіть не в цьому. А в нашому радянсько-комуністичному минулому, коли за національною ознакою відбувалися масові депортації, репресії, геноциди і винищення.

Так звана «п’ята графа» у паспорті залишила по собі недобру пам’ять. Не становить секрету, що у колишньому СРСР навіть у буденному житті національність таки мала значення: при вступі до певних вузів, при оформленні на певні посади, при бажанні поїхати за кордон і так далі.

Аби не ламати собі і дітям долі, люди змінювали прізвища, відмовлялися від власної національності. Хоча і це не завжди допомагало, коли запопадлива радянська система брала когось на карб і починала переслідувати неугодних.

Ідея повернути позначку з національністю у наші паспорти про все це нагадує. Хоча, мабуть, мотиви у депутатів, які висували цю ініціативу, були іншими. Та все ж, як то кажуть, добрими намірами вимощена дорога до пекла.

Втім, варто згадати: навіть у СРСР десь у 80-х роках почала активно просуватися теза, що сформувалася така єдина спільнота як радянський народ. Прогнозувалося, що у паспортах замість конкретної національності буде використовуватися слово: «радянський».  Таким кроком комуністична ідеологія мала намір ще більше об’єднати суспільство, зцементувати його так би мовити.

Треба визнати: комуністична пропаганда робила це вміло, тож її  радянський цемент налип так, що ніяк не можемо, як слід, відчиститися від нього.

Скажімо, останнім часом у соціальних мережах з’являється все більше постів щодо життя в СРСР, з ностальгією за радянським часом. Пасторальні картинки з усміхненими піонерами, зі світлинами святкових вулиць і площ, особливо новорічними, з мамами і дітьми, які тримають в руках вже призабуті іграшки радянського часу, звичайно, виглядають дуже мило.

Однак, якщо вдуматися, то це, власне, зовсім  не ностальгія за радянським часом. Ці спогади нічого спільного не мають з тією формацією, у якій ми жили, бо це звичайна людська  пам’ять про дитинство, коли  наші батьки були молодими і коли вони взагалі ще були з нами, про сповнену мрій молодість, про друзів, з якими вчилися й ходили у походи, багато про що… Це притаманне всім людям, незалежно від суспільного устрою.

Та наразі про інше. Якщо уважно проаналізувати той ніби ностальгічний матеріал, що нині пропонується в Інтернеті як зразок життя в СРСР, то за-за нього починають виглядати досить таки помітні пропагандистські вуха.

Тому, що не було існування у Радянському Союзі насправді таким пасторальним, аби за ним жалкувати.

Ключовою фразою фільму режисера Ельдара Рязанова «Небеса обетованные» вважається ось ця: «Широка страна моя родная, Много в ней лесов, полей и рек, Я другой такой страны не знаю… Не знаю другой… страны… нигде не была! Никогда!»

Переважна більшість радянських громадян саме так і жили. Ми не знали інших країн, іншого життя. А відтак залишалося вірити тим гаслам комуністичної ідеології, котрі стверджували, що живемо чи не найкраще у світі.

Чи й справді ми у це вірили?

Тоді, наприклад, коли ставали у довжелезну чергу, аби купити  самих звичайних харчів – масла, сметани, ковбаси тощо, чи товарів повсякденного вжитку? Часто з обмеженням кількості, яка давалася «на руки».

Дозволю собі додати трохи особистого: і досі боюся великих черг. Цей страх залишився з дитинства. Дуже тривалий час хліб у Радянському Союзі продавали з обмеженням. Спочатку на вагу. Трохи згодом – не більше як два буханці на людину. Не знаю, як у місті, але у селі, де той самий хліб вирощували, було саме так.

Навіть якщо не брати до уваги той факт, що селяни змушені були годувати хлібом свою живність, то на звичайну родину, де мешкали троє дорослих і двоє дітей двох буханців хліба на добу не вистачало.

Тож бабуся, взявши мене малу за руку, якось повела до ятки, в якій торгували хлібом. Не пам’ятаю чому, очевидно, його привезли мало, але натовп раптом розбурхався, почалася товкотнеча, крики, штовханина. Відтоді назавжди залишилося у пам’яті відчуття темної жахливої маси, у якій в літню спеку починаєш задихатися. Тому і зараз, коли бачу великий натовп людей,  намагаюся обійти його стороною.

А ще світлини з радянських хлібозаводів, з крамниць з полицями, заповненими випічкою, нагадують, що в тих чергах за хлібом пройшла таки значна половина мого дитинства. І не тільки мого. Тож ніякої ностальгії ці та інші картинки з радянського життя не викликають.

Як і, скажімо, такі заклики, які останнім часом з’явилися у соцмережах: «Підтримуй, якщо гордишся тим, що народився у СРСР».

Поету радянського часу Володимиру Маяковському належать слова: «У советских собственная гордость». Ця теза за комуністичних часів культивувалася, поширювалася, використовувалася для підтримки тієї самої радянської гордості.

Та є велике питання в тому, чи варто дуже гордитися народженням у СРСР? Покоління, яке прийшло у світ в кінці 50-х, на початку 60-х років, виростало практично без материнської уваги. Бо, народивши дитя, через 2-3 місяці молода мама мала виходити на роботу. Більшої відпустки по догляду за дитиною не передбачалося. Добре, якщо у родині були бабуся, дідусь, хтось, хто міг наглянути за малечею. У іншому разі – ясла, іноді й цілодобові.

У країні, де мало не на кожній стіні висіло гасло про рівність і братство, нерівність насправді починалася з самого малечку. Недавно зустріла жінку, котра свою трудову діяльність починала у дитячому садку при Кабінеті Міністрів Української РСР.  За радянського часу мало хто знав про існування таких вибраних закладів навіть для дітей. Це не афішувалося.

Однак чи ми про це не здогадувалися?

Влада і горезвісний блат – грали вирішальну роль у житті. Саме вони відкривали двері дітям до кращих вузів. Вони забезпечували доступ до «чорних входів» і підсобок магазинів, до спецрозподільників. Ними часто визначався рівень медичних послуг.

Знаю випадок з тих часів, розказаний знайомою: лікар спочатку покинув її напризволяще і не надто дбав, щоб надати належну медичну допомогу. Потім, дізнавшись, що вона дружина відомого у місті керівника вибачався: «Ну, ти прости. Я ж не знав, що ти блатна»…

Не хочу сказати, що у нас сьогодні немає проблем. Вони є, і чимало. Але все таки ми значною мірою позбавилися і позбавляємося тої потали над людською гідністю, яка була притаманна радянській системі. У ній добре приживалися ті, хто не задумувався, як живе і чому так живе.

Кожного, хто бодай трохи аналізував ситуацію, думав, а ще більше намагався її якось змінити, чекав тоталітарний пресинг, різноманітні «ярлики», клеймо ненадійного.  І цей шлях також вів до зламаного життя, понівеченої долі. За чесну позицію у Радянському Союзі однозначно доводилося відповідати більшою чи меншою мірою 

У недавньому інтерв’ю Нобелівського лауреата білоруської письменниці Світлани Алєксієвич ( http://vozduh.afisha.ru) вразив момент, коли жінка, котра написала донос на рідного брата, каже, що для неї 37-й рік був найкращим часом. А те, що рідний брат згинув через її наклеп у таборах, так: «Ну попробуй в то время найти честного человека».

Коли ми зараз говоримо про сучасні суспільні проблеми, то повинні давати собі звіт, що нинішні корупція, нечесність, чиновницьке свавілля, брехня і облуда родом з того радянського часу, з якого хтось надто нав’язливо нині хоче створити милу безневинну картинку.

А тому кожен раз, коли  захочеться підтримати якийсь ніби невинний пост про «радянську гордість», варто добре задуматися, кому це потрібно?

Як і над тим, чи варто повертатися до сумнівної практики національного розмежування через введення «п’ятої графи» у наших паспортах, про яку, власне, йшлося на початку розмови.

І чи не станеться так, що ця ініціатива працюватиме скоріше на роз’єднання країни, ніж на її об’єднання?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори