увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 26.09.2016 18:42
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Смертельні обійми, або дещо про нові реалії «московської дружби»

11.01.16 | Наталка Ковальчук

Відому тезу: якщо не можеш перемогти противника у відкритому бою, - задуши його в обіймах, - здається, знову взяла на озброєння Москва стосовно України.
Той, нехай і гібридний, але більш-менш «відкритий бій», який затіяла російська влада проти нашої країни, вочевидь, не увінчався повним здійсненням кремлівських планів.
Адже марними виявилися надії захопити значну (якщо не всю) територію України, зіштовхнути країну до економічного, політичного, соціального краху, власне, до втрати незалежності.
Почата кремлівською пропагандою фейкова інформаційна війна також не завжди досягала в Україні того успіху, на котрий, певно, розраховувала Москва.
Втім, різних чинників є багато, але вже помітно, що у сусідній північній країні замість відкритої агресії раптом перейшли до інших дій. Схоже на те, що у нових реаліях стосовно України йдеться про ті самі обійми, у результаті яких можна втратити життя.
Почалися вони з певної зміни риторики щодо України і нашого народу, з, так би мовити, «фейків навпаки», у яких вже йдеться не про розтерзаних снігурів, а про спільні братські, дружні інтереси.
Про дещо з цих спостережень далі.

ПРО ЗАКЛЯТУ РІДНЮ І КРЕВНИХ ВОРОГІВ
Десь наприкінці минулого року у соціальних мережах раптом з’явився такий собі ніби дружній до України і українців Інтернет-ресурс. На сторінці, прикрашеній профілем з двох ялинкових кульок у кольорах російського та українського прапорів, запрошували підтримати розмову про дружбу українців і росіян.
Власне, нічого нового чи особливого там немає. Старі пісні про те, що ми ж братні народи, нам немає чого ділити.
У всьому, що нині відбувається в Україні, винні тільки представники влади що з одного, що з іншого боку. А ми всі, звичайні люди, тож давайте будемо жити дружно.
«Так, та не так», - кажуть у таких випадках в Україні.
По-перше, нехай стосовно дій нашої влади у переважної більшості українців є свій рахунок до можновладців за те, що вони роблять (чи чого не роблять), однак це тільки наш власний рахунок.
Лише самі українці, певно, не знімаючи й з себе відповідальності за те, кого приводимо до керівних крісел, можуть давати оцінку результативності українських інститутів влади у тих чи інших сферах життя. Без московських підказок.
Та це лиш приказка. Казка (і доволі страшна) починається там, де з’являється заяложена тема «братських народів, братської дружби, братської любові».
Так, тривалий час ми жили з цією тезою і, дійсно, ставилися до російського загалу, як до найбільш братнього народу, бо так нас вчили, виховували з самого дитинства.
Однак сьогодні наводиться чимало історичних фактів, котрі цілком обґрунтовано перекреслюють тезу «братства» двох наших народів.
Та справа навіть не в історичних паралелях чи різній ментальності.
А в тому, що поміж українським і російським народами, незалежно від того вважає хтось їх братерськими чи ні, лежить невинна кров жертв війни на Сході України. І якщо вже вдаватися до визначень кремлівської пропаганди, то саме братньої крові.
Московська влада, справді, винна у розв’язанні цієї війни. І треба визнавати той факт, що значна частина багатомільйонного російського суспільства, за невеликим виключенням, цю війну підтримала. І це російські громадяни стали «зеленими чоловічками, «бойовики», тими найманцями, котрі захопили Крим, потрощили український Донбас, Луганщину, і далі приносять сльози і біль втрат в Україну, залишають українських дітей сиротами, а дружин вдовами.
Це через них в українських новинах звучать повідомлення про солдат полеглих на сході країни, про поранених військовиків і мирних жителів, про гіркі похорони героїв цієї неоголошеної війни в наших містах і селах.
Московським «тролям» легко писати у соціальних мережах про російсько-українську братерську дружбу і любов. І, скоріш за все, вони розводитимуться про це й далі: все більше й більше. Їм немає справи до цієї нашої біди, спричиненої вчорашньою «ріднею». Такою, правду кажучи, заклятою ріднею, яка перетворилася на кревного ворога.

А «ХУНТА» ДЕ?
Те, що останнім часом помітно змінилася офіційна російська риторика щодо України, відмічають чимало експертів, політологів.
Команда до певного «примусу дружби з Україною», вочевидь, дана у Кремлі і для російських медіа-ресурсів.
Видання, які ще вчора затято писали про «київську хунту» і «бандерівців», сьогодні новини з нашої країни подають геть по-іншому. Часто лише як констатація факту. Причому, навіть тоді, коли йдеться про певні дражливі моменти.
Такі, наприклад, як торговельні заходи, введені українською владою у відповідь на рішення Москви щодо призупинення дії зони вільної торгівлі з Україною і введення ембарго на товари з нашої держави.
Або ось такий пропагандистський трюк. Одне з російських видань, яке, до речі, не одне десятиліття працює на українського читача, ще позаминулого, здається, року повідомляло про тотальне виховання малих українців у дусі націоналізму. А нині вдалося, наприклад, до пасторальних картинок про те, як «украинский народ» і росіяни відмічають новорічні свята.
Дуже схоже, виявляється, відмічають. Одне й те ж на столах «олів’є», «оселедці під шубою», мандарини і т.д., і т.п.
А українська традиція «засівати» на Новий рік, колядувати, щедрувати вже виявляється не проявом «націоналізму», а цілком добрим давнім звичаєм
Практично вся публікація, як, певно, й багато інших схожих, що пройшли повз увагу, ненав’язливо підводить до думки, що ми ж такі однакові і за традиціями, і за кулінарними уподобаннями, і багато в чому іншому.
Ось тільки, коли читаєш цей, ніби добрий матеріал, думку відчутно муляє, навіть не камінчик, - важкий камінець минулих публікацій, серед яких були, скажімо, й інтерв’ю з представниками терористичних угруповань, що діють на сході України про те, як вони звільняють «братній народ» від «фашистів» і «хунти».
Писати можна багато і гарно. Але реалії такі, що спокій української новорічної ночі, як і всіх решти свят і буднів оберігали наші військові під кулями терористів, яких вигодувала і підгодовує Москва.
І за українськими столами – більш чи менш щедрими – обов’язково згадували тих, «хто на Донбасі», і бажали їм вижити, а всій своїй країні миру.
Тож шукати будь-яку схожість у зустрічі традиційного для обох країн свята, щонайменше, - лукавство.
Страви на столах, можливо, й були схожими.
Думки і сподівання – різними.

…І КОРОБОЧКА ЦУКЕРОК ДО ДОБРИХ ПОБАЖАНЬ
Російська агресія проти України, потужна інформаційна війна, розв’язана Москвою, вплинула не тільки на стосунки країн, народів у глобальному вимірі.
Вона проходить через душі людей, розриває родини і нівечить в них колишні добрі стосунки. Чи зможуть вони повністю відновитися? Чи повірять українці, що для них справді розкриті дружні, а не смертельні обійми?
Ось типова історія.
Як і багато хто з нас, родина, про яку йтиметься, має родичів у Росії. Коли почалася анексія Криму, а потім захоплення Сходу України, їхня московська рідня гаряче підтримала ці події.
На зауваження, що вони ж вихідці з України, що тут їх корені, рідна земля, заявили, що вони – «граждане Российской Федерации», у них російські паспорти.
Спілкування звелося до мінімуму. Бо й важко підтримувати стосунки з людьми, котрі, відправивши власну доньку на навчання до Франції, безапеляційно дорікають «почему вы так хотите в Европу, чего вы там хорошого увидали»?
А то ще й чого гіршого наговорять.
Одним словом, зв’язок між двома гілками родини практично перервався.
Та, от, раптом перед недавніми святами українському сімейству надійшла посилка з Москви.
Російські родичі привітали їх з новоріччям: прислали коробочку цукерок і листівку з побажаннями миру.
«Здалися нам їхні цукерки», - констатував цей факт глава української родини. І правильно констатував.
До цього можна лише додати, що сьогоднішнє деяке словесне пом’якшення російською владою і її приспішниками оцінки України, нашого народу і українських подій дуже схожі на оцю куцу московську посилку з коробочкою цукерок, надіслану, аби замилити очі за недавні образи.

коментарі

новий коментар