увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 27.09.2016 16:52
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Навіщо вам, Росіє, бандерівська земля?

27.01.16 | Наталка Ковальчук

Віднедавна Інтернетом подорожує відео, у якому високопоставлена російська чиновниця дає інтерв’ю кореспонденту Бі-Бі-Сі. https://www.youtube.com

У цій розмові, де йдеться й про Україну і яку найкраще можна охарактеризувати фразеологізмом «ліпити горбатого до стіни», є чимало традиційного для нинішньої російської ідеології словесного сміття про «хунту», «фашистів», НАТО.

Але є пасаж, до якого треба підходити цілком серйозно. Так, ця пані заявила щось на зразок того, що Росія у союзі з Україною є надсильною, а коли Україна стає ворогом, то ця «надсила» втрачається.

Теза «ми сильні разом» - не нова. Проштовхується вона і деякими українськими політиками проросійського спрямування. І нібито це найбільше потрібно Україні, котрій без Росії «ну зовсім нікуди податися».

Та що ж свідчить історія про це «об’єднання сил»? А свідчить вона про те, що сила України, справді, потрібна Росії.

Візьмемо для прикладу хоча б ту саму «нафтогазову голку», на котрій сусідня країна «сидить», з якої переважно й живе.

Насправді потужна нафтогазова сфера Росії великою, навіть дуже великою мірою, створювалася розумом і руками українців.

Сьогодні Інтернет-мережею гуляє така собі новина, що нібито українці Тюмені вимагають приєднання до України. Фейк, звичайно.

Але правда у тому, що цей далекий нафтовий край значною мірою заселений українцями. За різними джерелами, тут мешкає тисяч 150 вихідців з нашої землі. (Вважається, що у Росії українців приблизно 8 мільйонів).

Доводилося читати, що у таких північних російських містах як Нижньовартовськ, Нефтеюганськ, Сургут, розташованих на територіях інтенсивного видобутку вуглеводнів і розвитку нафтогазового комплексу, від 20 до 50 відсотків жителів – це вихідці з України.

Одні наші земляки поїхали на освоєння цих територій і залишилися там назавжди. Інші роками працювали вахтовим методом, відриваючись надовго від родин.

Хтось може сказати, що ці люди їхали заробляти великі гроші. Так, великі.

Але Росія – країна набагато більша за чисельністю населення від України. Чому ж не стало тільки російської сили, щоб освоїти ці багаті надра?

Втім, пам’ятаю й розповідь одного з таких нафтовиків. На звіяній віхолою віддаленій буровій йому довелося зустрічати Новий рік. Північна завірюха зупинила дорогу черговій вахті. Тож і сиділи понад строк у зимовій віхолі, де пересуватися можна було тільки тримаючись за линви, протягнуті між приміщеннями. А треба було ж іще виконувати й певні технічні роботи.

Дійсно, були такі, що їхали у далекий світ добровільно. Але багатьох з України відряджали туди й у «добровільно-примусовому» порядку: від робітників і технічного персоналу підприємств до студентських загонів.

Дозволю собі трохи особистого. У сімейному архіві зберігається братова Почесна Грамота, якою він нагороджується (далі мовою оригіналу) «За высокие производственные показатели в строительстве кондесатопровода Уренгой-Сургут» як «боец студенческого отряда «Вега».

Скільки таких грамот «бійці» колишнього студентського загону «Вега» Харківського авіаційного інституту, загонів інших радянських вузів зберігають у домашніх паперах?

Хтось може сказати, що й сьогоднішні студенти їдуть навіть до чужих країн, щоб там збирати овочі чи фрукти, працювати в кав’ярнях або інших закладах харчування.

Втім, це їхній особистий вибір. До того ж, за свою роботу і кошти певні отримують, і мову потрібну можуть краще вивчити.

Яку мову можна було вивчити на «строительстве» того конденсатопроводу, коментувати, певно, й не варто. Бонусом студентського перебування в далекій Тюмені можна назвати хіба що привезене інженерне ноу-хау: коли в москітну сітку набивалося багато кусючих північних комарів, її треба було просто вивернути, щоб комарині «носи» опинилися назовні, а не біля людського обличчя.

Далекі російські краї москітів, непролазних боліт, високоградусних морозів освоювали не тільки українці, які їхали добровільно. Туди засилали українське селянство, оголосивши його класом куркулів, репресовану українську інтелігенцію. Врешті, кого тільки туди не засилали…

Та по всьому виходить, що Україна, справді, завжди чимало своєї сили віддавала Росії.

А що ж отримувала навзамін. Так, теж силу: силу терору і голоду, принесену з Московщини у 20-х роках минулого століття; силу голоду і терору, яка винищувала Україну в 30-х роках; кривавий воєнний слід і голод в історії 40-х; злидні, непосильну працю на «стройках народного хозяйства», репресії у 50-60-х; тотальний дефіцит і чорну силу ядерного вибуху у 70-80-х…

Можливо, таким чином, використовуючи Україну, її народ, Росія демонструвала свою силу всьому світові? Так, як робить і сьогодні, коли намагається говорити з нами з позиції сили, захопивши частину української території.

При тому її чиновники і чиновниці – апологети «руського міра» - називають український народ «фашистами», «хунтою», «бандерівцями».

Так і хочеться, перефразувавши одну з популярних російських пісень, запитати: «Навіщо вам, Росіє, бандерівська земля?», на котрій все так погано.

У вас є достатньо власних багатих земель і гарних своїх людей, щоб без «фашистів» і «бандерівців» створити самим собі край «благоденствія». Без нашої сили.