пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201604
09.02.2016 | Наталка Ковальчук

«Трос під ноги» як метод декомунізації?

   

Колись давно трапилася одна історія. Школі, у якій навчалася, хтось подарував барельєф Леніна, виготовлений з цукру. Треба сказати, що за радянського часу «вождя пролетаріату» «творили» не тільки у граніті та бронзі. Можна було побачити Ілліча, висіяного з просяного чи пшеничного насіння, викладеного з соломки чи дерев’яних скіпочок...
Ось хтось і додумався спресувати його з цукру.
Так от, поки була тепла й суха погода, той цукор тримався купи. Але прийшла осінь, стало холодно і вогко, сільська школа опалювалася не надто щедро, і голова «вождя пролетаріату» розсипалася.
Паніка серед вчителів, треба сказати, тоді виникла страшенна. Нас, дітлахів, яким було цікаво подивитися на «останки вождя», виганяли з шкільного коридору, де раніше красувався той барельєф. Та до нас все ж долітали перелякані запитання викладачів одне одному: «Хто винен?», «Що робити?», «Куди оце все подіти?» і «Як «списати» Леніна?».
Втім згодом все вгамувалося: і розсипаного засновника Країни Рад якось «списали», і невеличку купку цукру, що від нього залишилася, викинули, мабуть, кудись на смітник.
Побіжно хочеться зауважити, що в радянський час на смітниках, думаю, можна було зібрати цілу як тоді казали «ленініану». Знаю випадок, коли Леніна з’їли миші. Хлопці-студенти виклеїли його барельєф з різноманітного насіння до якоїсь чергової виставки. Той «ленін» часто рятував їх від коменданта гуртожитку, котра прощала безлад у кімнаті: студенти ж бо зайняті такою важливою справою.
Та виставка закінчилася. Панно запхнули кудись у комірчину, і миші з мишенятами теж «списали» вождя, залюбки потрубивши соняшникові та гарбузові зернята з ленінської голови.
Ці випадки лише підтверджують той факт, скільки різного ідеологічного мотлоху, у тому числі й псевдохудожнього, створювалося за радянського часу.
Якраз від нього доводиться позбавлятися сьогодні, коли в Україні на смітник історії списано вже саму комуністичну ідеологію.
Практично кожен новий день приносить повідомлення про демонтовані у містах і селах України пам’ятники різним «діячам» більшовицької епохи, про перейменування міст, вулиць і площ, названих їх іменами. А часто навіть й кличками. Чимало «полум’яних революціонерів» свої справжні прізвища ховали за партійними кличками. І це, можливо, теж є однією з відмітних рис комуністичної влади: злочини, певне, простіше вчиняти, прикрившись вигаданою личиною. Недарма ж клички завжди залишалися характерним явищем для кримінального середовища.
Та нині настав той момент істини, коли можна остаточно позбавитися від того, що приніс більшовизм на нашу землю. Розставити, так би мовити, всі крапки над «і».
І, як у згаданій вище історії з радянського минулого, списати Леніна не з якогось сумнівної мистецької якості стенду, а з суспільної свідомості.
Маємо для цього всі законодавчі підстави з прийняттям Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Звичайно, певний поступ в очищенні від наслідків тоталітарного режиму помітний. Є чимало територіальних громадах, де вже перший етап очищення від минулого відбувся досить активно. У деяких населених пунктах стовідсотково змінено старі радянські топонімічні назви на нові, демонтуються символи радянської епохи.
Однак є й інші приклади, коли виконання декомунізаційного закону гальмується. Найчастіше на рівні місцевої влади.
Іноді помітні намагання за будь-яку ціну залишити старі «з комуністичним душком» назви мікрорайонів, площ та вулиць, знайшовши під них надумані події і «героїв». Як, наприклад, у Харкові. http://www.mediaport.ua
Відчувається й владний спротив громадянському суспільству у демонтажі пам’ятників та меморіалів. Як у випадку зі знесенням активістами монументу Георгія Петровського – одного з ініціаторів Голодомору в Україні. http://news.liga.net. Не добившись демонтажу пам’ятника від влади, дніпропетровці знесли його самовільно.
Так, люди, можливо, діють не зовсім цивілізовано самовільно демонтуючи пам’ятники, які, до речі, найчастіше жодної історичної і культурної цінності не мають.
Але відкритим залишається питання, що заважало зробити це владі за той час, відколи прийняті відповідні закони? І це стосується не тільки Дніпропетровська, де й навколо назви самого міста ось вже не один місяць списи ламаються. І тут, й в інших громадах міські ради цілком могли прийняти потрібні рішення і вирішити питання зі демонтажем меморіалів у правовому полі.
Скажімо, як зробили це на Вінниччині, де вирішено зразки «соціалістичного реалізму» після демонтажу передати обласному краєзнавчому музею. http://society.lb.ua
Однак так не скрізь
Наприклад, на Сумщині й досі залишаються населені пункти, куди декомунізаційні процеси практично не дійшли ні щодо перейменування топонімічних назв, ні щодо демонтажу об’єктів, які містять символіку радянського режиму. В окремих випадках, коли навіть рішення про виконання цих робіт прийнято, вони не проводяться. http://sumy.depo.ua
Оскільки схожі приклади можна наводити й далі, то, очевидно, треба говорити про те, що деякі місцеві органи влади і самоврядування іспиту на декомунізацію не склали.
Це тим більш прикро, бо Україна має унікальну можливість провести процес очищення від наслідків тоталітарного минулого глибоко і виважено, і знову ж таки цивілізовано, враховуючи досвід європейських країн, які раніше позбавлялися від важких наслідків комуністичного минулого.
Європейські уроки певною мірою беруться до уваги і в Україні. Принаймні, їм була присвячена минулорічна панельна дискусія «Декомунізація у Східній Європі: Досягнуто? Забуто? Провалено?». http://www.istpravda.com.ua
Однак треба визнати, що частіше таке спілкування відбувається на рівні фахівців, небайдужих людей, зацікавлених у тому, щоб декомунізація в Україні відбулася. Однак навіть відголоски цих потрібних суспільству розмов до периферії, як правило, не докочуються.
А тому на місцях, де й досі чимало і чиновників «старого призову», і місцевих депутатів старого мислення, чинять, як знають та як хочуть. Можна сказати, що вдаються якщо й не до негласного опору декомунізації, то до байдужого зволікання точно.
І це теж один з тих моментів, які поглиблюють розрив між громадянським суспільством та владою.
Відтак можна прогнозувати, що й надалі траплятимуться випадки, коли пам’ятники колишнім радянським діячам не демонтуватимуться належним чином комунальними службами, а будуть падати, як сказано в одній з публікацій, випадково «спотикаючись» об троси, що потрапили їм під ноги.
Однак «троси під ноги», як і сподівання на сірих мишей, котрі колись, можливо, погризуть рештки нашого комуністичного минулого, не найкращий спосіб від нього очиститися. Чи не так?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори