пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201607
29.02.2016 | Наталка Ковальчук

Тест на уважність, або дещо про спроби сховати темне радянське минуле за світлими ілюзорними картинками

   

Спасибо, в свое время в СССР – наглотались.

(«Обыкновенный рашизм» Інна Захарова, http://khpg.org.ua)

Психологи стверджують, що хороша увага - запорука успіху у багатьох життєвих ситуаціях. Можливо, саме тому такою популярністю користуються тести на уважність у вигляді оптичних картинок, коли в одному зображенні треба знайти інше: людські обличчя чи фігурки тварин серед рослинності або каміння чи щось подібне.

Та одна справа цікава психологічна гра, а зовсім інша - реальне життя. Ціна нашої уважності у цьому набагато вища, ніж гарні бали за розгадану картинку з обманом зору.

Бо і про сучасну ситуацію в Україні можна сказати, що нам у суспільному, політичному, ідеолошічному вимірах теж трапляється стикатися з різними омонливими картинами, складати своєрідний тест на уважність, подій, фактів, словесного сміття, яке сиплеться як з потужних потоків московської антиукраїнської пропаганди, так і від певних "вітчизняних" сил, що протштовхують у суспільство погляди, далекі від українських національних інтересів. .

 

 

От, скажімо, харків’яни розповідають у соцмережах, що в окремих тамтешніх школах і досі триває процес зомбування учнів ідеологією СРСР та «руського міра». https://www.facebook.com  Наводяться навіть конкретні приклади. Зокрема, про один з виховних заходів - «урок пам’яті».

З подачі вчителя і запрошеного до розмови гостя спілкування з неповнолітніми перетворилося на пропагандистську годину у традиційній прокомуністичній риториці «інтернаціоналізму, дружби з іншими народами, допомоги їм». Фактично виправдовувалася агресія Радянського Союзу проти інших країн.

Вийшло таке собі прокомуністичне «виховання»у розрізі національної системи освіти.

Заради справедливості треба зауважити, що тезу про  радянський устрій,   як справедливу соціальну систему, при якій було «добре жити», можна почути не тільки в харківських школах. І, можливо, до певної міри тому, що навчальні заклади, які мали б знаходитися поза ідеологічними впливами, ще зовсім недавно перебували якраз під пильною увагою забороненої нині комуністичної партії. Принаймні, саме в українські освітні заклади ця, вже колишня політична сила, намагалися безкоштовно і якомога активніше постачати свої друковані видання.  

Колись самій довелося побачити у одній із шкіл стос комуністичних газет. А на зауваження, що такій пресі не місце в навчальному закладі, почула від одного з педагогів у відповідь, що… «там пишуть правду».

Однак правда про тоталітарну комуністично-радянську систему є лише одна – жорстока і кривава. На державному рівні в нашій країні нарешті дано оцінку  всьому тому, чого ми,  як влучно сказано в епіграфі до цього матеріалу, «наковталися» в СРСР.

Та заборона комуністичної ідеології зовсім не означає, що у суспільстві немає сил, котрі й зараз намагатимуться, використовуючи той чи інший привід, темне радянське минуле приховати за ілюзорними картинками.

Ось, наприклад, недавно довелося почути як в одному з публічних інтерв’ю сьогоднішню непросту економічну ситуацію в нашій країні порівняли з «виробничими успіхами СРСР».

Цей  екскурс у радянську минувшину відбувався цілком у стилі підручника історії СРСР сталінського періоду. Мовляв, радянська влада зуміла з нуля побудувати свою економіку, стала процвітаючою, демонструвала стійкий економічний розвиток. Не те що  нині в Україні…

Звичайно, що «не те». Бо у підручниках з історії радянського часу ніхто й ніколи не пояснював, як насправді кувалося економічне «диво» радянської економіки 20-х-40-х років.

Як і багато чого іншого приховувалося, яким таким побитом у розбитій громадянською війною країні, де «на кінець 1923 р. налічувалося близько мільйона безробітних», «фабрики і заводи не мали збуту своєї продукції», «кооперативна та державна торгівля не мала обігових коштів», а «радянський карбованець захитався»,   всього за два-три роки (1924-1926 р.р.) «…продукція всіх видів промисловості зросла на 60%, а число робітників на 27%), «продукція важкої індустрії зросла на 50%»,  а «…сільське господарство СРСР дійшло довоєнного рівня, давши 103% довоєнної продукції» (дані за підручником «Історія СРСР», 1953 р.)

До речі, і в деких сучасних українських навчальних посібниках теж не вистачає достовірної інформації про той час. Хіба що старий термін «радянська індустріалізація» змінено на новий «радянська модернізація». І практично не йдеться детально про те, що насправді не було ніякої радянської «індустріалізації», чи «модернізації».  

Насправді радянська економіка створювалася чужими руками – заводи і фабрики, які потім голосно називалися флагманами промисловості СРСР,  у 20-30-ті роки будувалися іноземними компаніями і закордонними спеціалістами.

Тільки з США на «відбудову» радянської економіки, за різними джерелами, зокрема http://secrets.in.ua, прибуло до 200 тисяч американських інженерів і техніків. Із закордонних фахівців створювалися цілі організації, зашифровані під радянськими назвами.

Скажімо, у переліку того, чим в радянському суспільстві так гордилися як кращими зразками тієї самої індустріалізації, – тракторний (танковий) завод у колишньому Сталінграді, (нині місто Волгоград в Російській Федерації). Але там і цвяха радянського, мабуть, не було. Підприємство повністю збудували в США, у розібраному вигляді перевезли на 100 кораблях до СРСР і тут змонтували.

Це вже сьогодні у відкритому інформаційноу доступі можна знайти дані про те, як насправді будувався український Дніпрогес, про технічні розрахунки конкретних американської та німецької компаній для цієї споруди, про матеріали і обладнання, котрі постачалися з США, Німеччини, Чехії.

Власне, за різними сучасними історичними розвідками, лише фірма  Albert Kahn Inc побудувала 500 радянських підприємств, а всього за 10 років  фахівці з США спорудили майже 1500 заводів та фабрик, створивши хімічну, електротехнічну, нафтову, гірничовидобувну, вугільну, металургійну та інші галузі промисловості СРСР, американські професори навчили 300 тисяч радянських інженерів. http://secrets.in.ua, http://politolog.net.

Однак ті, хто сьогодні наводить дані про «виробничі успіхи СРСР» як зразок економічного розвитку, про ці факти згадувати не будуть. Як і про те, що творилася радянська індустріалізація найбільшою мірою за кошти від експорту зерна. Того самого хліба, котрий вирощувало українське село і який вигрібався до останньої зернини, до Голодоморів.

Як і про те, що успіхи «радянської модернізації» кувалися ще й руками тисяч нещасних, яких комуністична система масово відправляла до ГУЛАГу.

Ця безкоштовна робоча сила, серед якої було чимало інтелігенції, зокрема й технічної, гибіла і гинула на «будовах комунізму». Люди, котрі знали по шість-сім іноземних мов, мали наукові і творчі досягнення прокладали у найнедоступніших місцях залізниці на котрих, коли «…не вистачало шпал, … клали й прибивали тіла мерзлих зеків» (http://gazeta.ua), сполучали водоплавними каналами ріки, мили золото для Країни Рад на Колимі чи деінде у північних широтах.

Більшість цих будов, починалася за власною вказівкою Сталіна. http://www.alexanderyakovlev.org

Руками іноземців, кров’ю власного народу будувала радянська система свої економічні успіхи, виконувала, як тоді говорили і писали «програму побудови соціалізму в СРСР».

Того соціалізму,   який може служити хіба що прикладом приниження і рабства, а не економічних успіхів. І який був великою ілюзорною брехнею.

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори