пошук  
версія для друку
06.04.2016 | Всеволод Речицький

Проект змін ІІ Розділу Конституції України

   

 

Стаття 1.

1.    Гідність людини є невід’ємною властивістю кожного. Право людини на повагу до її гідності є непорушним і невідчужуваним. Держава, її органи, посадові та службові особи, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані поважати та захищати гідність людини.

2.    Гідність людини – основоположне джерело розуміння, реалізації та захисту прав і свобод людини, закріплених в Конституції і законах України. 

3.    Кожен має право на визнання своєї унікальності, цінності і значимості як для нього самого, так і для суспільства. Кожен має право захищати свою гідність та гідність інших людей.

 

Стаття 2.

1.    Право вільно чинити власною долею належить кожному.

2.    Це право передбачає вільний та всебічний розвиток особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

 

Стаття 3.

1.    Кожна людина має право на життя.

2.    Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, засуджений до смертної кари або страчений.

3.    Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати  життя і здоров’я від протиправних посягань.

4.    У випадку смертельної небезпеки право на збройний захист життя належить кожному.

 

Стаття 4.

1.    Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Перебування в місцях позбавлення волі не може вважатися підставою для приниження людської гідності.

2.    Кожен має право на повагу до своєї фізичної та духовної цілісності. Ніхто без його добровільної згоди не може бути підданий медичним, науковим або будь-яким іншим дослідам або експериментам.

 

Стаття 5.

1.    Ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані.

2.    Торгівля людьми заборонена.

3.    Примусова праця в будь-якій формі заборонена, за винятками, встановленими Конституцією:

1)    військова або альтернативна служба (робота);

2)    робота чи служба, яка виконується відповідно до законів про воєнний або про надзвичайний стан чи у випадку стихійного лиха.

 

Стаття 6.

1.    Кожен має право на свободу і особисту недоторканність.

2.    Жодна людина не може бути позбавлена свободи інакше, як за встановленою законом процедурою, за наявності підстав для її законного арешту або затримання у таких випадках:

1)   допровадження особи до компетентного суду за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення;

2)   наявності обґрунтованого переконання  в необхідності запобігти вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинення;

3)   невиконання особою законного рішення суду або для забезпечення виконання обов’язку, встановленого законом;

4)   запобігання вчиненню терористичних актів;

5)   запобігання поширенню інфекційних захворювань;

6)   запобігання недозволеного в’їзду іноземців або апатридів в країну;

7)   проведення законної депортації чи екстрадиції особи;

8)   застосування на підставі законного судового рішення заходів виховного характеру щодо неповнолітнього або допровадження його до компетентного органу;

9)   законне затримання на підставі судового рішення психічнохворих, алкоголіків, наркоманів і волоцюг;

10)   законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом.

3.    У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити, уповноважені на це законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сорока восьми годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сорока восьми годин з моменту затримання їй не було вручене вмотивоване рішення суду про тримання під вартою.

4.    Кожен, кого заарештовано чи затримано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою:

1)    про підстави позбавлення свободи та про повідомлення проти нього підозри чи висунуті обвинувачення;

2)    про його права і можливість захищати себе особисто або з правовою допомогою захисника;

3)    про належне йому право ініціювати провадження, за яким суд без зволікань має додатково перевірити і встановити законність його арешту або затримання і прийняти рішення про звільнення, якщо не буде встановлено законних підстав для позбавлення свободи.

5. За наявності обґрунтованих і законних підстав для арешту або затримання особа має негайно постати перед судом, і їй має бути забезпечено розгляд справи впродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитись на судове засідання.

6.     Про арешт або затримання особи має бути негайно повідомлено її родичів або інших, вказаних заарештованим чи затриманим, осіб. Особа має право повідомити про це особисто.

7.     Кожному заарештованому або затриманому всупереч положенням цієї статті, держава зобов’язана відшкодувати спричинену моральну та матеріальну шкоду.

8.     Ніхто не може бути позбавлений свободи лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання. 

 

Стаття 7.

1.    Кожен має право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції, на захист персональних даних,  анонімність в якості користувача Інтернету або інших відкритих інформаційних мереж.

2.    Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як на законних підставах за вмотивованим рішенням суду.

3.    Кожен має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях всіх форм власності з відомостями про себе, спростовувати недостовірну інформацію про себе,  вимагати її вилучення, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

4.    Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, або для захисту прав і свобод інших осіб.

 

Стаття 8.

1.    Право на шлюб і створення сім’ї  належить кожному.

2.    Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

3.    Батьки зобов’язані утримувати та виховувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

4.    Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою та законом.

 

Стаття 9.

1.    Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

2.    Діти мають пріоритетне право на захист і догляд, необхідний для їх благополуччя, на вільне вираження своїх поглядів, на особисте спілкування з кожним із батьків,  якщо це не суперечить інтересам дитини.

3.    Насильство над дитиною, експлуатація дитини та її праці забороняються.

4.    Держава зобов’язана утримувати та виховувати дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, заохочувати та підтримувати благодійницьку діяльність щодо дітей.

5.    Думка дитини має братися до уваги в залежності від віку та ступеня зрілості дитини.

 

Стаття 10.

1.    Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу  сповідувати будь яку релігію або не сповідувати ніякої,  змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час навчання, богослужіння, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2.    Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я або для захисту прав і свобод інших осіб.

3.    Жодна релігія,  переконання чи світогляд не можуть бути визнані державою як обов’язкові чи мати перевагу однієї над іншою. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а державна школа – від церкви. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у релігійних обрядах чи богослужінні.

4.    Ніхто не може бути увільнений від виконання обов’язків за мотивами релігійних чи інших особистих переконань. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним чи іншим особистим переконанням людини, виконання цього обов’язку може бути замінене  альтернативною (невійськовою) службою чи роботою.

 

Стаття  11.

1.    Свобода вираження поглядів є ключовою передумовою повновладдя народу. Вона ніким не може бути заборонена або скасована.

2.    Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів публічної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі впроваджувати ліцензування діяльності радіомовних та телевізійних підприємств.

3.    Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки з метою запобігання заворушенням чи злочинам або розголошенню інформації з обмеженим доступом.

4.    Свобода вираження поглядів в літературі, мистецтві та науці є вільною від обмежень.

 

Стаття 12.

1.    Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати політичні партії, інші громадські об’єднання, професійні спілки та вступати до них для задоволення своїх або належних іншим особам прав, свобод та інтересів.

2.    Держава визнає право кожного організовувати мирні зібрання та брати в них участь і відповідає за безпеку їх проведення. Про проведення зібрань їх організатори повідомляють в розумний строк.

3.    Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу чи обов’язкової реєстрації на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права.

4.    Утворення політичних партій, інших громадських об’єднань в Україні є вільним, за винятком тих, які у своїх програмах або діяльності сповідують нацистську,  фашистську, комуністичну чи будь-яку іншу тоталітарну ідеологію, що заперечує ліберальну демократію, або які у своїй діяльності не дотримуються демократичних засад. Політичні партії чи громадські об’єднання не можуть мати збройних або воєнізованих формувань. Членами загальнонаціональних політичних партій можуть бути лише громадяни України. Фінансування політичних партій та громадських об’єднань є відкритим.

5.    Ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яку політичну партію чи громадське об’єднання, а також обмежений у правах за належність чи неналежність до них. Держава не контролює активність політичних партій і громадських об’єднань, за винятком дотримання в їх діяльності вимог Конституції та закону. Заборона діяльності політичних партій і громадських об’єднань здійснюється лише в судовому порядку на підставі закону.

6.    Положення цієї статті не перешкоджають введенню законних обмежень, необхідних в демократичному суспільстві для осіб, що входять до складу законних збройних або воєнізованих формувань, поліції, судових чи адміністративних органів держави.

7.    Здійснення прав за цією статтею не підлягає обмеженням, за винятком тих, що встановлені судом на підставі закону і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я або для захисту прав і свобод інших осіб.

8.    Усі об’єднання громадян є рівними перед законом.

 

Стаття 13.

1.    Громадяни мають право брати участь в управлінні державними та громадськими справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

2.    Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

 

Стаття 14.

1.    Кожен має право на компетентний, безсторонній та вчасний розгляд своєї справи в розумний строк органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами,  іншими суб’єктами владних повноважень. Здійснення цього права щонайменше передбачає:

1) право кожного бути особисто прийнятим відповідним органом чи уповноваженою посадовою або службовою особою;

2) право кожного надавати пояснення  і документи ще до ухвалення рішень, які стосуються його справи;

3) право кожного на доступ до документів, матеріалів та кореспонденції, які стосуються його справи за умови дотримання законних вимог захисту інформації з обмеженим доступом;

4) обов’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень роз’яснювати причини та мотиви ухвалених ними рішень.

2.    Кожен має право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, інших суб’єктів владних повноважень, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у розумний строк.

3.    Кожен має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої йому незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

 

Стаття 15.

1.    Кожен має право на доступ до публічної інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень. Здійснення цього права передбачає можливість подання інформаційного запиту або одержання інформації в інший спосіб – на вибір запитувача.

2.    Органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані надавати інформацію за запитами, регулярно оприлюднювати відомості про свою діяльність.

3.    Здійснення цього права може підлягати лише тим обмеженням, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, захисту прав і свобод інших осіб, запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом за умови, що шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

 

Стаття 16.

1.     Кожен має право на освіту, а також на доступ до професійної підготовки та підвищення кваліфікації.

2.     Загальна середня освіта є обов’язковою. Повна загальна середня освіта в навчальних закладах державної та комунальної форм власності є безкоштовною.

3.     Держава забезпечує доступність дошкільної, позашкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та післядипломної освіти в навчальних закладах державної та комунальної форм власності; надає на основі закону державні стипендії учням і студентам.

4.     Громадяни, інші прирівняні до них особи мають право безоплатно здобути вищу освіту в навчальних закладах державної та комунальної форми власності на відкритій конкурсній основі.

5.     Випускникам закладів освіти приватної форми власності гарантуються, щонайменше, такі самі права, як і випускникам закладів освіти державної та комунальної форми власності.

6.     Громадянам, які належать до корінних народів і національних меншин держава забезпечує право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у визначених законом навчальних закладах державної та комунальної форм власності або через  національні культурні товариства шляхом формування фондів, цільових програм.

7.     Академічна свобода, матеріально-фінансова, організаційна автономія університетів, незалежно від їх форми власності, гарантується Конституцією та законом.

8.     Держава зобов’язується в межах своїх бюджетних та інших матеріальних ресурсів і можливостей вжити всіх можливих заходів щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права.

 

Стаття 17.

1.     Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Право приватної власності є непорушним.  Охорона інтелектуальної власності гарантується Конституцією та законом.

2.     Право на успадкування гарантується кожному.

3.     Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності.

4.     Ніхто не може бути позбавлений  своєї власності інакше як у виключному випадку,  в інтересах суспільства на підставі і в порядку, передбаченому законом та за умови попереднього і повного відшкодування її ринкової вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх ринкової вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

5.     Конфіскація власності, набутої незаконним шляхом, а також експропріація, націоналізація або інші форми примусового позбавлення власності, як і можливості нею володіти, користуватися чи розпоряджатися, можуть бути застосовані виключно судом у випадках, обсязі і порядку, встановленому законом або міжнародними зобов’язаннями України.

6.     Закони, які регулюють підстави і порядок примусового позбавлення власності приймаються не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

7.     Використання власності не повинно завдавати шкоди правам та свободам людини, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

 

Стаття 18.

1.    Право кожного на житло охороняється Конституцією та законом. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

2.    Держава створює необхідні умови, за яких кожен має право побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

3.    Особам, які потребують соціального захисту з незалежних від них причин, житло може надаватися державою або органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них (пільгову) плату.

4.    Держава зобов’язується в межах своїх бюджетних та інших матеріальних ресурсів і можливостей вжити всіх можливих заходів щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права.

 

Стаття 19.

1.    В Україні визнається єдине громадянство. Підстави і порядок надання українського громадянства регулюються законом.

2.    Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

3.    Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

4.    Громадяни України, які перебувають за її межами, можуть в будь-який час повернутися в Україну.

5.    Держава гарантує піклування та захист громадянам України, які перебувають за її межами.

 

Стаття 20.

1.    Іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок у відповідності з міжнародними зобов’язаннями України в порядку, встановленому законом.

2.    Колективне вислання іноземців забороняється.

3.    Ніхто не може бути висланий чи екстрадований у державу, в якій не скасована смертна кара або існує реальна небезпека того, що він може бути підданий катуванням чи іншим видам нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання.

 

Стаття 21.

1.    Всі мають рівні конституційні права та є рівними перед законом.

2.    Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

 

Стаття 22.

1.    Користування правами та свободами , визнаними в цій Конституції та законами України, має бути забезпечене без дискримінації за ознаками – статі, раси, кольору шкіри, етнічного або соціального походження, генетичних характеристик, релігії або переконань, політичних та інших поглядів, належності до корінних народів та національних меншин,  сімейного та майнового стану,  гендерної ідентичності, походження, обмеженої працездатності, віку,  місця проживання, сексуальної орієнтації, а також за будь-якими іншими ознаками.

 

Стаття 23.

1.    Забезпечується рівність прав жінок і чоловіків в усіх сферах життя суспільства, в тому числі працевлаштування, праці та винагороди за неї.

2.    Держава зобов’язана підтримувати рівність прав і можливостей жінок та чоловіків заходами, які передбачають розумно необхідні переваги для недостатньо представленої статі.

 

Стаття 24.

1.    Громадяни, інші прирівняні законом до них особи мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших визначених законом випадках.

2.    Це право гарантується загальнообов’язковим соціальним страхуванням; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

3.    Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

4.    Держава надає представникам з найбільш вразливих груп населення гарантії забезпечення їх самостійності, соціальної та професійної інтеграції, участі в суспільному житті.

5.    Держава зобов’язується в межах своїх бюджетних та інших матеріальних ресурсів і можливостей вжити всіх можливих заходів щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права.

 

Стаття 25.

1.    Кожен має право на працю і на професійну діяльність, яку вільно обирає або на яку вільно погоджується.

2.    Кожний, хто працює має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на справедливу оплату праці, на щоденні, щотижневі періоди відпочинку і на щорічно оплачену відпустку, на переговори з питань праці і укладання колективних угод.

3.    Держава забезпечує законодавче регулювання трудових відносин, заходи з подолання безробіття, сприяє створенню нових робочих місць та рівних можливостей у виборі професії і трудовій зайнятості.

4.    Роботодавці мають забезпечувати збалансовані трудові відносини з усіма працівниками,  сприяти проведенню переговорів і укладенню угод, забезпечувати дотримання умов професійної безпеки і здоров’я, запобігати порушенню їх трудових прав.

5.    Держава зобов’язується в межах своїх бюджетних та інших матеріальних ресурсів і можливостей вжити всіх можливих заходів щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права.

 

Стаття 26.

1.    Кожен має право на участь у колективних діях, включаючи право на страйк для захисту передбачених Конституцією і законами України прав, свобод та інтересів.

2.    Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом.

3.    Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку.

4.    Обмеження у здійсненні права на страйк можливе лише на підставі закону, відповідно до рішення суду, якщо це є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров’я або захисту прав і свобод інших осіб.

 

Стаття 27.

1.    Кожен має право на підприємницьку діяльність без необхідності одержання дозволу від органів державної влади і місцевого самоврядування,  їх посадових та службових осіб,  якщо інше не передбачено  законом.

2.    Держава дбає про розвиток підприємницької діяльності, спрямованої на зростання добробуту всіх регіонів України.

3.    Право на підприємницьку діяльність окремих осіб, визначених законом, може бути обмежене з метою забезпечення принципу несумісності.

4.    Держава підтримує і захищає чесну конкуренцію і свободу договору, гарантує вільне переміщення осіб, товарів, послуг і капіталу.

5.    Забороняється зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Умови здійснення підприємницької діяльності суб’єктів, що займають монопольне становище на ринку, визначаються законом.

6.    Інвестиційна діяльність кожного заохочується Українською державою і захищається законом. Іноземному інвестору гарантується вивіз прибутку та вкладеного капіталу.

 

Стаття 28.

1.    Держава захищає права споживачів,  встановлює вимоги та здійснює контроль якості і безпечності усіх видів продуктів, товарів, послуг і робіт.

2.    Забороняється оманлива або прихована реклама, будь-яка нечесна підприємницька практика відносно споживачів.

3.    Кожен має право на доступ до інформації про якість та властивості будь-яких представлених на ринку продуктів, товарів, послуг і робіт.

 

Стаття 29.

1.    Кожен має право на доступ до отримання медичної допомоги та медичних послуг, що потрібні йому за станом здоров’я.

2.    Держава гарантує кожному надання мінімального обсягу безоплатних медичних послуг та безоплатної медичної допомоги в екстрених випадках на основі закону.

3.    Кожен, хто потребує обстеження чи лікування, але неспроможний оплатити їх вартість, має право на кредитну пільгову допомогу держави або органів місцевого самоврядування. Держава запроваджує власну та сприяє недержавним системам медичного страхування. Кожен має право на вільний вибір медичного страховика.

6.    Держава впроваджує програми профілактичних заходів, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя.

7.    Держава зобов’язується в межах своїх бюджетних та інших матеріальних ресурсів і можливостей вжити всіх можливих заходів щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права.

 

Стаття 30.

1.    Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

2.    Держава дбає про недопущення розповсюдження на її території небезпечних токсинів і збудників.

3.    Кожен має право на доступ до інформації про стан довкілля, якість води, харчових продуктів, лікарських засобів, продукції біотехнологічного походження,   предметів побуту, а також право на її вільне поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

 

Стаття 31.

1.    Кожен, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах її території, а також вільно залишати її.

2.    Кожен має право користуватися всіма належними йому правами і свободами незалежно від того, де саме в Україні він живе чи перебуває.

 

Стаття 32.

1.    Права людини і основоположні свободи є невідчужуваними та непорушними. Права людини і основоположні свободи, закріплені Конституцією, не є вичерпними.

2.    Конституційні права і основоположні свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

3.    Юридичні особи володіють правами і свободами, закріпленими в цій Конституції, якщо це не суперечить природі відповідного права.

4.    При прийнятті нових законів або при внесенні змін до чинних законів не допускається порушення конституційних прав і основоположних свобод.

5.    Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

 

Стаття 33.

1.     Кожен має право на ефективний захист судом своїх порушених прав, свобод та інтересів.

2.     Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним, безстороннім і компетентним судом, створеним відповідно до закону, який на підставі Конституції і закону має вирішити спір щодо його прав, свобод та обов’язків або встановити обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього обвинувачення.

3.     Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право на провадження судом присяжних.

4.     Судове рішення проголошується публічно, але засоби масової інформації і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом судового розгляду або його частини в інтересах громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

5.     Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

1) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави обвинувачення, висунутого проти нього;

2) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

3) захищати себе особисто або користуватися юридичною допомогою захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника, – одержувати юридичну допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

4) допитувати свідків обвинувачення або вимагати щоб їх допитали, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

5) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

6.     Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

7.     Кожен має право звертатися з конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, передбачених Конституцією та у порядку, визначеному законом.

8.     Кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищою судовою інстанцією згідно з законом.

9.     У разі скасування вироку суду як несправедливого або неправосудного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним чи несправедливим засудженням.

10.   Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх порушених прав і свобод до міжнародних судових установ, юрисдикцію яких визнає Україна.

 

Стаття 34.

1.    Кожен вважається невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути підданим кримінальному покаранню, доки його вину не буде доведено в законному порядку і встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили.

2.    Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального чи адміністративного правопорушення.

3.    Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних з порушенням закону, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитися на її користь. Докази, отримані з порушенням закону, не можуть бути покладені в основу судового рішення.

 

Стаття 35.

1.    Ніхто не зобов’язаний виконувати злочинні розпорядження чи накази.

2.    За віддання і виконання злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

 

Стаття 36.

1.    Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону.

2.    Відновлення провадження у справі згідно із законом та кримінальною процедурою можливо лише за наявності нових або нововиявлених фактів чи в разі виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

 

Стаття 37.

1.    Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

2.    Засуджений користується всіма правами і свободами, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

 

Стаття 38.

1.    Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.

2.    Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки людини, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

3.    Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права, свободи і обов’язки людини, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

 

Стаття 39.

1.    Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

2.    Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

3.    Ця стаття не перешкоджає судовому розгляду і покаранню будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила злочин чи кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних міжнародною спільнотою.

 

Стаття 40.

1.    Кожен має право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі свого представника чи захисника своїх прав. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно.

2.    Органам досудового розслідування, державному обвинувачеві, суду забороняється довільно втручатися у вибір особою представника чи захисника своїх прав, перешкоджати їх участі у справі. У випадках, передбачених законом,  правова допомога надається безплатно.

3.    Кожна людина, справа якої не розглядається судом, може звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

4.    Зміст спілкування особи з її представником чи захисником її прав становить таємницю.

 

Стаття 41.

1.    Обмеження на здійснення конституційних прав і свобод є можливими лише у випадках, передбачених Конституцією України.

2.    В умовах воєнного або надзвичайного стану законом можуть встановлюватися окремі обмеження на здійснення прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не підлягає обмеженню здійснення прав і свобод, передбачених статтями 1, 3, 4, 6, 8, 9, частиною першою і другою статті 14, статтями 16, 18, 19, 21, 22, 23, 28, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, частиною першою статті 42, статтями 43, 45 Конституції України.

 

Стаття 42.

1.    Право захищати Український народ і Українську державу належить кожному. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України.

2.    Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

 

Стаття 43.

1.    Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку, розмірах і за процедурою, встановленою законом.

2.    Розмір податків і зборів не повинен становити загрозу правам і свободам людини.

 

Стаття 44.

1.    Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України; незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

 

Стаття 45.

1.    Жодне із закріплених в Конституції прав і свобод не повинно тлумачитись всупереч його суті або як таке, що надає право займатися діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування конституційних прав і свобод або на обмеження їх здійснення в більшому обсязі, ніж це дозволяє Конституція України.

2.    Забороняється притягнення особи до юридичної відповідальності одного виду за наявності підстав для притягнення її до юридичної відповідальності іншого виду.

3.    Забороняється накладати обмеження на здійснення передбачених Конституцією прав і свобод людини для досягнення будь-яких інших цілей, ніж ті, для яких вони були встановлені.

4.    Жодне із передбачених Конституцією прав і свобод не повинно тлумачитися як таке, що обмежує або шкодить іншим правам і свободам, визнаним міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори