увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 28.09.2016 18:29
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Як позбавитися залишків комунізму?

04.05.16 | Інна Сухорукова

И все так же, не проще,

Век наш пробует нас -

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь,

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь

В тот назначенный час?!

Александр Галич

Так, вийти на Майдан посміли і змогли, причому тричі: у 1991 році під час путчу, у 2004 – під час Помаранчевої революції, у 2013 – Революції Гідності.

Але чи змогли ми змінити суспільство, чи зробили зміни незворотними? Боюся, що ні.

Комуністичне минуле – це ракова пухлина бюрократії, яку не подолаєш ані відвагою, ані жертовністю. В тому стані, в якому ми знаходимося, нам необхідні системні антибюрократичні заходи, які б могли розвалити старі комуністичні стереотипи, що досі панують в нашій бюрократичній системі.

Зараз багато розмов про декомунізацію. Прийнятий і почав діяти Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Хоча і з деякими труднощами але перейменовуються населенні пункти, станції метрополітену, райони, вулиці, площі і в великих містах, і в маленьких містечках. Прибираються пам’ятники вождям комуністичного режиму.

У Харкові, наприклад, весь цей процес, має свої особливості. Місцева влада, хоч і погодилася виконувати закон, але назви вибирає такі, щоб недалеко відійти від «русского міра» та московської церкви. Харківські чиновники намагаються, де тільки  можливо, зберегти назви, але змінити особу, на честь якої названі район, вулиця чи провулок. Це і Фрунзенський район, це і одна з центральних вулиць Харкова – Іванова. ЇЇ назвали на честь більшовик Андрія Іванова, який помер у 1927 році, – мало хто з харків’ян пам’ятають, що була така людина. Тепер вулицю "переназвали" на честь іншої людини – Віктора Іванова – фізика-експериментатора, професора Харківського університету. Це пряме порушення закону, відповідно до якого потрібно перейменувати, а не переназвати.  Такий підхід харківської влади і дратує, і смішить харків’ян. От перейменували вулицю Совнаркомівську в вулицю ЖОН-Мироносиць. І вимовляти незручно та ще й на мапі Гуглу з’явилася назва цієї вулиці - «дружин Мироносиць». Абсолютна нісенітниця, але владі байдуже як вона виглядає. Сумно, але так виглядає і наше місто, яке перетворюється на містечко з малограмотними керівниками.

Декомунізація, яка здійснюється таким чином, незрозуміла мешканцям, яким треба пристосовуватися і запам’ятати нові назви вулиць, районів, майданів. Якби процесу декомунізації передували інформаційні матеріали на ТБ або українському радіо, інших засобах масової інформації, і в цих матеріалах громадянам України роз’яснювали необхідність і раціональність декомунізації, що перейменування населених пунктів, вулиць та інших об’єктів – це частина оновлення суспільства, люди зовсім інакше ставилися б і до перейменувань, і до зносу пам’ятників комуністичної епохи.

Але на сьогодні в публічному просторі про злочини комунізму говорять надто мало і не системно. Мови й немає про такий необхідний захід як Нюрнберг-2, коли злочини комунізму були б офіційно засвідчені і засуджені. І тоді б не було такої ганьби у Харкові, як на тлі  виконання закону про декомунізацію радником голови обласної адміністрації був Сергій Стороженко, який за радянських часів був прокурором у дисидентських справах і за дорученням КДБ брав участь у процесах над дисидентами Анцуповим, Парицьким та деякими іншими. То про яку декомунізацію можна вести мову?

До речі, хоча судовим рішенням Окружного адміністративного суду від 6 грудня 2015 року діяльність Комуністичної партії заборонена, широкого розголосу в суспільстві це рішення не мало, все пройшло тишком-нишком. І це призводить до того, що ніхто зараз всерйоз не переймається історичними і сучасними паралелями комууністичного спадку. Ніхто не аналізує, що є рудиментами нашого минулого у сучасному суспільстві.

Мені можуть заперечити, що в Україні зараз йде неоголошена війна з Росією, і тому суспільство націлене на зовсім іншу інформацію. Але знов таки треба розуміти, що цього конфлікту і зовсім не було б, якщо б Україна не мала таких разючих розбіжностей щодо свого радянського минулого. Якщо Західна і Центральна Україна давно вичавили з себе ностальгію за СРСР, при тому, що в деяких західних областях і зовсім не було такої ностальгії, то Східна Україна, насамперед, Харків, Одеса ще деякі південні області і, перш за все, Крим були стійкими базовими областями Компартії України, законсервованим в тузі за совком електоратом..

Росія лізе туди, де її готові прийняти. Але більшість населення все ж таки сумує не за сучасною Росією, а за радянським минулим, за радянською імперією, з якої через багато чинників вони на підсвідомому рівні так і не вийшли. І хто винен у цьому, як не українська влада, яка за всі роки незалежності не змогла зробити нічого, щоб цей тоталітарний імперський комплекс зник однаково чи хоча б приблизно однаково у всіх регіонах України.

А ця влада і не могла нічого такого зробити, бо сама була і є нащадком тоталітарної бюрократичної системи. Не на такому рівні, як наш північний сусід – Росія, але дуже советізована. Ракова пухлина бюрократії, яка роз’їдає країну на всіх рівнях – це і є тоталітарне минуле. Ось чому від особистості президента так залежить і свобода слова, і ситуація в в сфері прав людини.

Прийшов демократ – всі почали писати і показувати по ТБ – хто що хоче.

Прийшов реакціонер Янукович, і залишилось декілька незалежних З/МІ, яких теж утискали, де могли. Наше вже більш-менш вільне і нерадянське суспільство зреагувало революційним вибухом.

Прийшла нова влада, яку хоч і важко назвати демократичною, але зараз ситуація із свободою слова і взагалі із свободами і правами людини різко поліпшилася. Але систему бюрократії так ніхто і не змінив.

Суди, як були при Януковичі – так і зараз виносять неправосудні вироки. Освіта не надає дітям знань ані про сучасне, ані про минуле – тих знань, які необхідні молоді, щоб історія не повторювалася. В повному занепаді система охорони здоров’я, тобто постійно під загрозою право на життя.

Тією ж радянською підсадною качкою є прокуратура. І тільки в системі МВС почалися серйозні системні реформи. Але вони будуть марними, якщо не будуть реформовані судова система і прокуратура.

То чого чекали від мешканців Криму і Донбасу, які за радянських часів дійсно жили краще ніж за часи незалежної України? Ясно, що на Донбасі не всі радянські зомбі. Не були там всі за радянську владу і у ХХ сторіччі. Нагадаю, що великий український поет-дисидент Василь Стус родом з Донбасу. З Донбасу і Олекса Тихий, і Опанас Заливаха, й Іван Дзюба, й Іван та Надія Світличні.

Але більшість жила тим, що мала у простому раціонально-меркантильному вигляді.

Щодо Криму, то Україні давно було б вирішити питання про створення Кримськотатарської автономії з правом виходу зі складу України. Тоді б Росія мала би справу в своїй агресії із Туреччиною – членом НАТО. А ми вже бачили, що конфлікт між Туреччиною і Росією розрішився не на користь Росії.

Отже, висновок може бути тільки один: Україні треба системно позбутися радянської бюрократичної системи. Інакше наступна революція неминуча.

А всі революції непередбачувані і невідомо до чого призведуть.

30.04.2016