пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201613
13.05.2016 | Інна Сухорукова

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава Мариновича)

   

Мирослав Маринович. Всесвіт за колючим дротом (Спогади і роздуми дисидента). Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2016, 536 с. + 28 с. іл.

Книга Мирослава Мариновича – віце-ректора Українського католицького університету, колишнього дисидента і політв’язня, називається «Всесвіт за колючим дротом» – спогади і роздуми дисидента. І це справді книга про Всесвіт в повному сенсі цього слова.

Спогади Мариновича – це філософські і метафізичні роздуми і висновки з прожитого і переосмисленого ним життя. Тому дискурс цього твору виразно окреслює філософію не тільки самого автора, а й історії України.

Маринович пише: «За свій вік я прожив кілька життів, що відділені одне від одного болісними драмами чи радикальними трансформаціями, тому древо мого життя, як і належить кожному дереву, має у своєму стовбурі виразні «річні кільця». Два кільця серед них – дисидентське й каторжанське – особливі, воістину Богом дані. Це велике щастя – бути причетним до подолання «імперії зігнутих спин, вірнопідданих облич і одностайно піднятих рук» (Євген Сверстюк). Те, що автор сприймає своє мучеництво, як дар Божий – вже нетривіально. А коли читаєш ці спогади сторінку за сторінкою, начинаєш розуміти, що це справді Дар, і не тільки самому авторові, але і духовному виміру Української нації.

Мирослав Маринович народився на Заході України, на Добромильщині, під самим кордоном з Польщею в селі Камаровичі. Його дід був священиком, що за радянських часів робило його родину підозрілою. А брат його матері був заарештований в 1944 році як «ворог народу»і загинув у таборах. Отже, родинні зв’язки з «антирадянськими елементами» з дитинства могли виховувати у Мирослава Мариновича нерадянський світогляд. А ще, якщо взяти до уваги, що Совіти приєднали Західну Україну до себе лише у 1939 році, розділивши Польщу з Гітлером, і що на рік народження п. Мирослава у 1949 р. на цих територіях ще боролися з радянськими загарбниками герої УПА, яким допомагали місцеві мешканці, стає зрозумілим, що п. Мирослав повинен був мати сумніви в тому, що радянська влада на користь його країні. Ясно, що ці сумніви були закладені у його свідомість з дитинства. Але виховання в радянській школі і в радянському виші могло звести ці сумніви нанівець. Але, слава Богу, так не сталося.

Коли Мирослав був ще малою дитиною, його родина переїхала спочатку до Самбору, а потім до Дрогобича, де він вже пішов до школи, де були в нього улюблені вчителі, друзі. Мати Мариновича була глибоко віруючою людиною, причому, як він пише, без фанатизму. Вона прищепила початки віри в Христа Мирославу і його старшій сестрі Надії з тією любов’ю, з якою вона взагалі виховувала своїх дітей. Мама ж навчила Мирослава і Надію, як він пише, «любити своє, не ненавидячи чужого». В цій родині однаково по-християнські ставилися до поляків, росіян, євреїв. Їх дім «був відчинений для всіх». Дід Мирослава був вимушений перейти в Московський Патріархат, бо греко-католицькі церкви радянська влада безжально нищила. І багато греко-католицьких священиків галичан переходили до МПЦ, щоб уберегти і церкву, і паству.

Греко-католицька церква відновила діяльність в Україні вже на початку 90-х. В той же час Мирослав, «відновлюючи справедливість», перейшов із православ’я, в якому був хрещений, до греко-католиків. До 90-х років УГКЦ була катакомбною церквою. Це означає, що не всі священики перейшли в МПЦ, але ці священики не засуджували тих своїх братів по вірі, які намагалися перейти в МПЦ, щоб мати можливість нести людям свій пастирській обов’язок.

Не дивно, що на тлі таких подій душа молодого українця прагнула правди і гідності. Саме це – правда і гідність, вихована в родині і оточенні Мирослава, і привели його до несприйняття Імперії облуди, якою був Радянський Союз і якою є сучасна Росія.

Про своє шкільне життя Маринович пише: «У своєму шкільному житті я можу простежити, як зароджувалися ті риси чи схильності моєї натури, які визначали моє доросле життя згодом. Любов до книги й відчуття смаку написаного слова, любов до релігійних свят і активне слухання «ворожих голосів», готовність обстояти свою гідність і водночас нецурання компромісів (мабуть, не завжди почесних і доречних) – усе це прийшло до мене в ранній шкільній юності».

Слухаючи «ворожі голоси» – радіо «Свобода», «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», «Німецьку хвилю» – Мирослав дізнавався про те, що насправді відбувалося в СРСР. 60-ті роки і рух шестидесятництва припав на часи ранньої юності автора. Кампанія з розвінчання культу особи Сталіна, винос його мумії з мавзолею навернули до правди про СРСР покоління тих, хто пройшов війну і їх дітей. Владу почали критикувати, і ця критика вже не обмежувалась сімейним колом. Юнаки, які самі не пережили страшних звірств НКВС, вже не боялися Радянської влади так, як боялися їхні батьки. І все ж таки більшість тих, хто усвідомив облуду комунізму, залишились пасивними невіруючими. І тільки невелика частка громадян відчули себе вільними і спроможними протистояти облуду і мороку.

Серед них був і Мирослав Маринович. Недарма його ще в інституті почали викликати у КДБ. Спочатку кадебісти бажали зламати його і привернути на те, щоб він працював на них, потім вони зрозуміли, що не на того напали, і Мирослава було покарано: його виключали з військової кафедри. Це значило, що після вишу йому прийдеться служити в армії. І він пройшов це перше випробування гідно і мужньо.

Саме в студентські роки Маринович познайомився в Києві з Миколою Матусевичем та його друзями-українцями. Це було на 5 курсі. Маринович потрапив у гурт національно свідомої молоді. Всі розмовляли українською мовою, співали українські пісні, читали українські вірші. Це оточення піднесло Мариновича як на крилах. В той самий час Радянська імперія дуже пильно стежила за національними рухами, вбачаючи в цих рухах (і небезпідставно) загрозу для існування імперії.

Особливо жорстоким КДБ було в Україні. Бо вони боялися поновлення спротиву. Хоча УПА і взагалі більшість підпільних організацій на той час були розгромлені, а борці за незалежність України були кинуті в табори чи загинули під час боїв або в катівнях КДБ, радянські керманичі пам’ятали про цей дивовижно згуртований опір і боялись будь-яких проявів української національної свідомості. До того ж «відлига» закінчилася. Рух шістдесятників поступово сходив нанівець. Генсеком став Л.Брежнєв, який не зміг повністю реабілітувати Сталіна, але потроху почав скасовувати все, що торкалося розвінчання культу. Початок 70-х, особливо 1972 рік, відзнаменувався арештами української інтелігенції, яка на хвилі «відлиги» бажала відновити все, що мало бути українським: мову, культуру, традиції.

Микола Матусевич за своє ставлення до репресованих був під пильним наглядом КДБ, пережив допити, виключення з інституту. Отже, новий друг Мариновича вже вступив на той шлях відвертого протистояння радянській владі, на який підсвідомо бажав вступити Мирослав. Саме Матусевич познайомив Мирослава з Валентиною Чорновіл, сестрою нещодавно заарештованого В’ячеслава Чорновола і з донькою його дружини Атени Пашко – Іриною.

Коло замкнулося. Чи знав Мирослав, що це шлях до мучеництва та поневірянь? Так, він не міг цього не усвідомлювати, не відчувати ризика. Але на той час він вже був Громадянином України, свідомим і гідним. І він, з його філософською свідомістю і витонченим підходом до буття, не міг бути осторонь руху за незалежність України від Совка. Тут не йде ще мова про рух за відокремлення від СРСР. Мова йде саме про відокремлення від Совка. Бути вільною людиною у великому концтаборі СРСР. Бути українським громадянином ще не існуючої країні, якою і є Україна. Інакше Мирослав не міг себе почувати.

Поневіряння дисидентів, зокрема Чорновола, якого засудили до 6 років ув’язнення і 3 років заслання ні за що – за відверто проукраїнську позицію. Мирослав знаходився тоді у Львові у дружини Чорновола Атени Пашко. І от що він пише: « З того дня страждання тих людей стали для мене святими, самі вони – непідсудними, а дорога, якою вони йшли – моєю… (то був той момент, коли д’Артаньян вирішив вступити в дуель із гвардійцями на боці мушкетерів). Це став його всесвіт і люди в ньому, як окремі зорі, до яких тягнулась його душа.

Відбувши тяжкий рік на службі у збройних силах СРСР, Мирослав перебирається до Києва, до свого оточення, без якого він вже не бачив свого життя. Допомога сім’ям ув’язнених, підтримка тих, кого намагалось «зламати» КДБ, участь в українському житті Києва – все це і було тим, що КДБ розцінювало як антирадянщину. Бо саме духовне життя свідомого українця і було насправді антирадянщиною – антисовком.

Василь Стус, Микола Матусевич, Олекса Тихий, Михайлина Коцюбинська, Олесь Бердник, Євген Пронюк, Алла Горська, Оксана Мешко, Світлана Кириченко, Юрій Бадзьо, Микола і Раїса Руденки, Євген Сверстюк, Віра і Василь Лісові, Валерій Марченко – це далеко не повний перелік тих, кому Україна завдячила своєю незалежністю. І серед них ім’я Мирослава Мариновича чи не найпочеснішому місті. Бо Маринович усвідомлював дискурс української історії, що його страждання і страждання його побратимів – це духовне відродження нації, яке йде від Бога.

Треба зазначити, що СРСР була насамперед імперією (як сказав Рейган, «імперія зла»). Тому перш за все її, тобто її очільників і їх поплічників дуже лякали національні рухи. В Москві в 70-ті роки була така приказка: «За то, что в Москве стригут ногти, в Києве отрубают головы». Отже, в Україні КДБ лютувало як ніде. Але і опір КДБ і комуняцтву в Україні був чи не найсильніший в СРСР. Комуняцтво лютувало, бо не могло не відчувати серйозну загрозу від українського відкритого опору.

КДБ не зупинялось навіть перед вбивствами. Так саме співробітниками КДБ було вбито Аллу Горську – митця, яка була центром культурного українського середовища. Пізніше у 1979 році КДБ було вбито Володимира Івасюка – співака українського гурту, який був дуже популярним в Україні. У січні 1972-го КДБ заарештував Івана Дзюбу за здавалося б чисто культурологічну книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація». КДБ почало такий тиск на Дзюбу, що він відрікся від свого творіння і написав якесь спростування. Але книга була вже поширена самвидавом.

За самвидав, його розповсюдження і виготовлення арештовували і кидали за грати. Так само переслідували людей, які бажали виїхати з країни на еміграцію до Ізраїлю чи США. Але замкнути рота незгодним комуністи вже не могли. В Україні визрів і згуртувався справжній рух опору – і не підпільний, відкритий.

Офіційно він почався з заснування Української Гельсінської спілки (УГГ), хоча насправді існував і до того. Але 1 серпня 1975 року – радянським керівництвом був підписаний Заключний акт Гельсінської наради, в якому європейським країнам гарантувалися незмінність кордонів, територіальна цілісність, мирне врегулювання конфліктів, невтручання у внутрішні справи, відмова від застосування насильства, рівність і рівноправність суверенітетів. Крім того, в документі було зафіксовано зобов’язання поважати права людини, в тому числі свободу слова, свободу совісті і свободу переконань.

Диявольщина комуняцької влади і була в тому, що підписуючи Гельсінські угоди, вони не збиралися їх виконувати.

Але саме з підписання Гельсінських угод і починається нова хвиля «легального» опору.

Спочатку в Москві 10 травня 1976 року була створена Московська Гельсінська Група (МХГ). Її започаткували Л.Алексєєва, Ю.Орлов, П.Григоренко та інші. Група оголосила як основну, засадничу мету – стеження громадськості за дотриманням владою виконання Гельсінських угод. Тобто її члени мусили відстежувати всі порушення прав людини на території СРСР і робити про це публічні звіти. Про всі порушення повідомляли громадськість і передавали відомості закордонним країнам, які були підписантами цих угод.

У 1976 році за ініціативою Миколи Руденка була створена Українська Гельсінська група, в яку відразу увійшли і Мирослав Маринович, і Микола Матусевич, крім того Петро Григоренко, Олесь Бердник, Ніна Строката, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Оксана Мешко. Пізніше членами УГГ стали Ольга Гейко, Раїса Руденко, Петро Вінс, Йосип Зісельс, Микола Горбаль, Василь Овсієнко та інші.

Микола Руденко був обраний головою групи. Члени УГГ ще не ставили перед собою задачі відокремлення від СРСР, але вони відстежували всі порушення національних прав українців: обмеження навчання української мови, переслідування національно свідомих українців (заборона нести квіти до пам’ятника Шевченку, заборону на видання українських творів тощо). Зосередженість на національних питаннях – те, що відрізняло українських членів Гельсінського руху від МХГ.

Можна сказати, що зі створення цих груп почався саме правозахисний рух в СРСР. Вже потім були створені такі групи в Грузії, Вірменії, країнах Балтії.

Відтоді і до сьогодні правозахисний рух є ведучою силою громадського суспільства, що переконливо доводить Мирослав Маринович у своїх спогадах.

Але КДБ не могло дозволити існування в СРСР правозахисного руху, який наявно показував, що для радянської влади підписані нею документи ніщо. В перші ж роки існування УГГ і МХГ почалися репресії. Причому судили членів Груп зазвичай за ст. 62 «наклеп на радянську владу з метою підриву радянського ладу». За першою частиною цієї статтею найбільшою мірою покарання було 7 років ув’язнення і 5 років заслання. В Пермській області відкрили політичні табори, куди кидали за грати саме за цією статтею, та ще за 64 (зрада Батьківщини). В цих таборах і утримували сміливих правозахисників усього Радянського Союзу.

Мирослава Мариновича заарештували 23.04.77 року. Він в подробицях описує слідство і суд. Слідство, яке мало на меті зламати його волю і дати покази на інших членів УГГ, він переносив гідно і твердо. Жодних показань слідчий від нього не отримав.

Мирослав завжди стояв на своєму: це моя громадянська позиція, від якої я не відступлюся.

Дивовижно описує він момент просвітлення, чи дотик до Бога, коли він, виснажений безперервними допитами повернувся до камери і йому здалося, що він втрачає свідомість, а потім побачив світло, яке було наче і навколо нього, і в ньому. Божа ласка, Божа підтримка зробила його ще міцнішим. Разом з Мариновичем заарештували і Матусевича, який теж ні на які компроміси зі слідством не пішов. Отже, КДБ тільки і залишалось передати їх справи до суду.

Суд – це було справжнє посміховисько. Ані друзів, ані рідних, навіть мати і сестру Мирослава до зали не пустили. Від адвоката він свідомо відмовився і перестав відповідати на запитання судді через те, що процес був закритим. Матусевич взагалі не брав участі в засіданні суду. Отже, вирок був передбачуваним – 7 років ув’язнення у таборі суворого режиму і 5 років заслання.

Термін ув’язнення він відбував у 36 зоні суворого режиму у Пермській області. І от що дивно. Попри жорстокі, нелюдські умови утримання, незважаючи на голод, холод і важку працю, Маринович постійно пише про просвітлення і зростання Духу, про велику дружбу між ув’язненими, про їх надзвичайну солідарність. Треба сказати, що в таборі були політичні в’язні з усього СРСР. Прибалти, вірмени, грузини, але більшість складали українці. Їх бувало до 40% від цих ув’язнених, 30% прибалтів, менше 30% з Росії. Білорусів не було. А в таборі серед українців ще відбували покарання вояки УПА, яких засудили до 25 років ув’язнення.

І Мирослав пише те, про що і я думала весь час. Чи не тому ми пережили два Майдана, що український народ природно схильний до свободи. Так, саме тому. Саме тому відбулася Помаранчева революція, і саме тому в нас була Революція гідності. І якщо влада в Україні ніяк не може позбавитись від совка, то її громадяни далеко пішли від нього.

Оцей дух солідарності і просвітлення в політичних таборах підтримували і родичі ув’язнених. Вони передавали на волю звістки про жорстокість табірних катів, про голодовки протесту, про страйки, про поміщення в’язнів в ПКТ і ШІЗО. А ще вони сповіщали про поневіряння ув’язнених весь світ. А ще вони підтримували їх листами, побаченнями, надсилали посилки і бандеролі. А ще вони у великому концтаборі СРСР були вільними людьми, бо переступили разом зі своїми ув’язненими рідними страх перед владою.

Багатонаціональний спротив проти імперії не міг не розхитати її зсередини. Маринович і його побратими зробили те, що увійде в історію людства як перемога Духа над злом.

Філософ Ганна Арендт писала, що два тоталітарних чудовиська XX сторіччя – нацистська Німеччина і Радянський Союз – виросли із ідей панславізма і пангерманізма. Тобто із суто імперської ідеї володіння світом. Сьогодні «імперією зла» залишається спадкоємець СРСР – Росія. Про це Маринович і пише в окремій главі.

Але всі імперії розпадаються, не обмине ця доля і Росію.

Недарма Путін так ненавидить Україну. Бо імперії ненавидять свободу. А Україна, яку Росія вважала і вважає своїм додатком, довела, що вона вільна самостійна країна. І цей дух свободи передали нам дисиденти-правозахисники 70-80-х років.

Дух свободи, яким жив і живе Мирослав Маринович.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори