пошук  
версія для друку
19.07.2016 | Наталка Ковальчук

Розвінчування міфів, або про те, чого ніколи не здолати російській пропаганді

   

На відомому сайті Bellingcat з’явилася публікація, у котрій стверджується, що в умовах відкритості інформації, в першу чергу цифрової, Росії немає смислу брехати про війну з Україною. Бо нікчемно виглядає, коли неправда розвінчується. http://news.online.ua

Справді, ті вигадки, які впродовж тривалого часу продукуються  російською пропагандою, як правило, розвінчуються. Та це мало впливає на реальний стан речей, і прокремлівська міфологічна творчість продовжується.

Тож поки військові найманці на сході винищують українців фізично, ціла армія російських тролів і ботів постійно працює над тим, як впливати морально, психологічно, на рівні підсвідомості як на, власне, російську аудиторію, так і на український загал, серед котрого також є люди, схильні сприймати потоки неправди, які виливаються в інформаційний простір щодо війни з Україною, щодо самої України.

Скажімо, віднедавна почали з’являтися повідомлення про те,  що українці більше не бажають захищати свою землю у російсько-українському конфлікті. У одних подаються  висловлювання, як зазначається, наших земляків, які кажуть, що мовляв, «немає за кого воювати». У інших наводяться статистичні дані, без зазначення джерела соцопитування, про те, скільки наших співгромадян не хочуть воювати самі й відпускати на війну рідних.

Причому, вдаються до цього не тільки радикальні російські інформресурси, традиційно вороже налаштовані до України, а й ті, хто ніби вважався поміркованим.

Можливо, саме таким чином кремлівська пропаганда намагається «вбити» відразу двох зайців, як то кажуть. З одного боку, заспокоїти своїх найманців, яких відправляє на схід України. Бо якщо проаналізувати повідомлення у інформаційних ресурсах та у соціальних мережах, то помітно побільшало повідомлень про небажання самих росіян воювати на українському сході.

Але не менш вірогідно й те, що такими пропагандистськими трюками намагаються сформувати й певні настрої і в українському суспільстві. Мовляв, «вам немає за кого воювати у цій війні», «це не ваша війна», «ця війна простим українцям непотрібна» і так далі.

Що ж, давно відомо:  брехня нерідко послуговується правдою, щоб виглядати переконливіше.

І ті «результати» соцопитування, за якими чи то 80, чи 90 відсотків українців не  виявляють «бажання брати участь у військовому конфлікті на сході України», цілком вписується у цей підхід.

 Насправді,  українці жили мирно і ніякої війни не хотіли. І сьогодні найбільшим, мабуть, є бажання, аби конфлікт було врегульовано.

Тому скажу,  що не 80, не 90, а всі сто відсотків українців, не хочуть, щоб їх рідні: чоловіки, діти, брати, сестри гинули у нав’язаному нам чужою волею військовому протистоянні.

Так, українці не хочуть, щоб їх сини, доньки, брати, сестри, просто добрі знайомі і навіть не знайомі йшли на війну. Але ті беруть у руки зброю і цей вибір доводиться прийняти рідним і близьким.

Ось у інтерв’ю журналісту немолодий чоловік каже, що пішов воювати, щоб захистити своїх дітей і онуків. І їх дуже багато таких посивілих чоловіків, які могли б залишитися вдома, але пішли на фронт.

Ніхто не досліджував, скільки в Україні родин, де чоловіки пішли на фронт, а дружини активно почали займатися волонтерською діяльністю.

Якось довелося розмовляти зі знайомою, у якої син кадровий офіцер. Зараз знаходиться у зоні АТО.

Насправді їй дуже важко чекати сина, кожен день з тривогою чекає новин зі сходу. І не спить по ночах, і молиться за свою дитину, і за всіх, хто там разом з ним. Але тим не менше говорить:

-       Що зробиш? Це його вибір. У нього така професія – захищати, нас усіх захищати…

Не тільки ця мати не спить вночі, чекаючи на сина з війська. Їх багато таких українських матерів. І батьків-чоловіків, які нервово палять по ночах цигарки на кухні міської квартири, чи на лавочці під сільською хатою, знаючи, що рідна людина в цей час десь на блок-посту, чи в окопі під ворожими кулями. 

Тому не буде перебільшенням сказати, що сьогодні всі свідомі українці моляться за тих, хто своїм життям зупиняє чорну навалу, яку намагається принести в нашу землю російська агресія.

Недавно довелося прочитати роздуми про те, що Росія цією війною, з одного боку, вбиває український генофонд, а з іншого, - позбавляється від власних декласованих елементів, від тих, хто заслуговує хіба що на назву «покидьків» суспільства.

Та запитаймо себе: «А коли у нашій історії було інакше?» Чи знайдемо бодай століття, коли український народ жив без московського тиску, московського визискування, московського винищення?

Ось і сьогодні гірка правда у тому, що захищати Україну йдуть кращі, освічені, розумні, люди навіть з іменами, відомими не тільки у себе на батьківщині, а й у всьому світі. І гинуть за свою землю.

Недавно Інтернет, як то кажуть, «зірвало» фото старенької жінки, яка ставши на коліна, проводжала в останній путь українського солдата, котрий загинув на сході.

Цей хлопчина, який мав би жити, ростити дітей, мирно працювати на користь своєї родини і країни, знав за що він пішов воювати.

І старенька, яка ніби вклякла на мулькому сірому камені, проводжаючи похоронну процесію, теж знає, за кого віддав життя цей український солдат. Врешті, як і багато інших наших співгромадян, які завжди ось так, на колінах проводжають всіх, хто поліг на сході України.

В українського письменника Василя Шкляра є такі слова:

«Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями - жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто…».

Справді, на нашій землі є дуже багато мирної роботи, яку мали б взяти на свої плечі ті, хто сьогодні стримує ворога на українському сході, для кого захист Вітчизни навіть не конституційний, а людський обов’язок. 

І це той впертий факт, який розвінчує будь які міфи ворожої пропаганди.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори