увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 25.09.2016 01:42
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Всі відтінки сірого. Частина 3. Щастя

10.08.16 | Яра Скрипник


Це містечко з ідеалістичною назвою "Щастя" до війни було фактично передмістям Луганську. Дачні кооперативи побудовані один у одного «на голові». Хвойні ліси, повітря, що можна різати ножем та вживати тричі на день як ліки, - та заміновані узбіччя. Звична справа нині.

Щастя швидко залікувало свої рани від артилерії – майже у кожному будинку сліди «руського миру» старанно замазані шпаклівкою або зафарбовані. 90% робіт з відновлення приватних домівок або багатоквартирних будинків – за рахунок місцевого бюджету, лікарня, школи, дитсадки відремонтували за рахунок бюджету обласного. Тільки у великому місцевому супермаркеті нічого не робили власники, бо не схотіли. Вибито половину вікон та пошкоджено дах, таке не зафарбуєш, тому й закрилися.

"Прилетіло туди у 2014 році», - кажуть городяни – «Хто його знає, чиє, може, й українське не долетіло до Луганська. Що поробиш. Війна. Час був такий".

Розшифровку цього загадкового «час був такий» отримуємо буквально за пару годин – із бесіди з одним із місцевих чиновників. Він одразу зголошується поговорити, запрошує до себе у кабінет, однак розмова з формальних тем швидко «перескакує» на те, що у офіційних звітах не фігурує – нікому та правда непотрібна.

"До серпня 2014 року тут було Дике поле. Чому Дике? Бо не було закону, права чи тих хитких конструкцій, які впали як тільки прийшло щось прадавнє. Сила. Право сили – ось що керувало Щастям у той час. У кого автомат – той сильніший, а у кого два – той ще сильніший. Така ось нехитра арифметика. Було таке, що ми ходили до міської міліції з проханням захистити нас від насильства, а у відповідь чули, що ті й самі бояться. Сміх і гріх. Ми завжди сміялися, щоб не плакати. Найстрашніший спогад? Коли твою машину на виїзді з міста зупиняють військові у камуфляжі, жодного шеврону, помітки, прапорця, хоч чогось. Питаємо, чиї ви, хлопці, ваші чи наші, а вони перепитують: а які ж – ваші. Так і грали у словесний пінг-понг. Деякі догралися до полону, могли людину забрати, і родичі не знали, де він, що з ним. Звичайно, десь пошепки, тихцем передавали, що пошукайте у тому підвалі, або у будівлі школі, але не кажіть, що я підказав."

Щоб відчути атмосферу міста, треба ним пройтись, що ми із задоволенням і робимо. Зелене, всіяне квітами невеличке Щастя має дві з половиною вулиці, як жартують містяни, і дві пам’ятки архітектури – труба славнозвісної ТЕЦ-5, яка, за чутками, частину електроенергії постачає на ту сторону, та місцевий гендель, що працює аж до десятої. До війни було непогане кафе «Дорожнє», але снаряд, що втрапив у самісіньку будівлю, вбив хазяйку та її мати. Залишилась одна донька, кафе відновленню не підлягає. Готелю, до речі, немає - непопулярна місцевість для уікендів та відряджень. Саме Щастям закінчується контрольована Україною «сіра зона», далі – тільки схили з селами, де панують сепаратисти.

Що там відбувається – лише можна здогадуватися. Місцеві здригаються, коли згадують про Кондрашівку – село влітку 2014 року опинилося «між двома вогнями», людські втрати досі ніхто не може порахувати, переказують, що рештки людських тіл лежали просто неба. У самому ж Щасті за офіційною статистикою 13 вбитих цивільних мешканців, поранених – ще більше, їх облік не ведеться, та було й таке, що за медичною допомогою люди не зверталися.

Атмосфера у містечку Щастя неоднозначна. Це й не дивує, проукраїнські городяни у знову-таки неформальній бесіді заявляють, що знають не менше сотні щастинських сімей, дід, батько або чоловік у яких воює на тій стороні, у «ополченні». Воював – виправляються – майже всі полягли у боях чотирнадцятого-п’ятнадцятого, або пропали безвісти десь на полях Луганщини. Російські кадрові військові не дурні – із самого початку бойових дій виставляли «живим щитом» місцевих ополченців, що воювали за ідею. Яку ж ідею – питаю.

"Та Бог його знає, щось на кшталт того, що «Донбас не стане на коліна». А від росіян у нас багато тут «подарунків», бачили у Харкові своєму болванку від «Смерчу»? То наш щастинський привіт з Росії, прилетів з того боку. Хоча спитаєте у деяких містян - скажуть, що з українських позицій. Починаєш сперечатись, показувати напрям, якщо воно стирчить хвостом в ту сторону, то звідти й прилетіло. Але не діє, стоять на своєму: «укри» закрутили, як м’яч у футболі, то їх снаряд. Живуть такі впевнені у власній правоті родини у Щасті, ні від кого не ховаючись, чекають, хто ж переможе. Час такий, розумієте. Хоча ні, не зрозумієте, у вас там АТО, а у нас вже два роки війна. Чого нам того введення військового стану боятись, все найстрашніше ми вже бачили".

Неабиякий вплив у загальну атмосферу повної невизначеності у Щасті та околицях вносять і наші українські військові. Тільки нещодавно позбулися звички всюди носити форму – і у магазин, і навіть у відпустці. Місцеві констатують: морально стало трохи легше, бо коли бачиш військову форму – мимохіть напружуєшся. Хвалили нашу харківську 92 бригаду, при них стало набагато спокійніше, патрулюють місцевість, не спричиняють конфліктів.

Блок-пост на виїзді з Щастя дивує креативним дорожнім знаком, a la guerre comme a la guerre, на війні трагічне та смішне завжди ходять поруч. Така собі банальна істина без будь-яких відтінків.

коментарі

новий коментар