пошук  
версія для друку
17.08.2016 | Наталка Ковальчук

«Ні приборкати… Ні підкорити… Ні уярмити…»

   

Можна у своєму домі зачинити двері і вікна від світу і жити за принципом: «Моя хата скраю – нічого не знаю». Можна, не здолавши «паралічу страху», заховатися у найдальший, найпотаємніший куток, аби тільки не наразитися на небезпеку, зберегти власне життя і здоров'я.  

І можна, вийшовши до невеликої військової дружини, на котру чекає важкий бій з переважаючими силами противника, промовити:

«Нашу славу ми унаслідили від наших предків. Ніколи не забуваймо, яку непоборну силу ми мали дотепер, і боронім нашого життя. Ніколи не було нашим звичаєм втікати з бою, але жити для перемоги і вмирати зо славою, показавши себе хоробрими людьми».

Ці слова київського князя Святослава до малого числа його дружинників перед битвою з переважаючою силою греків, записав грецький письменник.

А згадано про них у книзі українського греко-католицького священика, доктора філософії, історика Ісидора Нагаєвського «Стародавня Історія України в світлі історичних пам’ятників» (Канада. Йорктон.  1961.  http://diasporiana.org.ua )

Для сьогоднішнього непростого нашого часу важать і вони, і, власне, думка самого автора книги, котрий зазначає, що то «…говорить древня мужність наших славних предків, що вміли хоробро жити й славно вмирати. І для нас, їх нащадків, хай вони стануть світлим прикладом любови до своєї батьківщини та жертви для неї в хвилинах її найважчого поневолення».

Мабуть, нам частіше потрібно віднаходити якраз такі твердження, щоб хоча б самим собі давати відповідь на виклики сьогоднішнього часу.

Достатньо непростого часу, який спонукає до сумнівів, тривожних роздумів, іноді відвертого страху.

Практично кожного дня ми поринаємо у агресивне інформаційне поле, в якому чуємо повідомлення про війну, про втрати. А ще ж на нашу свідомість намагаються впливати тезами про те, що «…Україна зникне», що на нас чекає «страшне майбутнє», що конфлікт на сході країни ось-ось перейде у повномасштабну російську агресію.  

Цим психологічним сміттям намагаються забити нам голову не тільки вороги. А й власна українська політична, політологічна і бозна ще яка «п’ята колона».

І чого гріха таїти, є звичайні прості люди, які цим впливам піддаються, яким, власне, байдуже, що було вчора, що може трапитися завтра.

Втім, нічого нового у цьому немає. Зате завжди, навіть у найгірші часи в ході української історії,  з’являлися жертовні особистості, які «хоробро жили і славно вмирали за свою батьківщину».

Інакше вона не вистояла б, не збереглася і не відродилася як цілісна суспільна, соціальна, національна, політична одиниця після московського імперського поневолення, яке тривало не одне століття. Тим більше після періоду комуністичного пресингу зі сталінськими репресіями, голодоморами, тотальним зросійщенням.

Саме про цей важкий період українського життя сьогодні ми можемо більше дізнатися завдяки тому, що відкриваються раніше засекречені документи, особливо спецслужб. Дізнатися, і зрозуміти, що в тому чи іншому вимірі в Україні завжди йшла війна за саму Україну.

Відкритість архівів має особливе значення для демократичного суспільства на відміну від тоталітарних режимів. Про це красномовно свідчить факт щодо блокування на території Росії сайту Електронного архіву з понад 20 тисячами копій документів з архівів КДБ, структур визвольного руху ОУН-УПА, української діаспори тощо. http://www.cdvr.org.ua

Справді, долучившись до значного масиву закритих раніше документів, зовсім по-новому сприймаєш навіть ті дані, про які доводилося чути чи читати колись раніше.

Нам відомі імена багатьох українських митців, які за українське слово, громадянську, національну позицію гинули по тюрмах, по ГУЛАГах, пішли з життя самі, бо не витримали тиску системи.

Але як мало доводилося задумуватися над тим, в яких умовах вони жили, що відчували: під прослуховуванням, під постійним наглядом, під пильним оком радянських «сексотів» у найближчому оточенні.  

Ось витяг зі спеціального проекту http://tsn.ua «Розстріляне відродження» (далі мовою оригіналу):

З агентурного донесення с/с "Журналист". 3/ІІ- 34 р.

 "…Среди писателей Киевского коллектива существует группа людей, объединяемых общностью политических взглядов и враждебным отношением к советской действительности. Все это большей частью ярые националисты, сходящиеся по-разному в одной точке зрения: "Москва угнетает Украину, только Европа сможет возродить Украину, этот богатейший край, стоящий в культурном отношении на неизмеримо высшем уровне, чем Россия. Сталин продолжает царскую политику, угнетение украинцев и т.д. […] По линии проявления антисоветских настроений, а также по линии каких-либо активных действий, направленных в сторону осуществления заветных идей о "визволенні неньки України", членов группы недовольных можно разделить на 2 категории. 1 категория – писатели, почти не скрывающие своей ненависти к нашей советской действительности, люди с большим политическим кругозором, пользующиеся известным авторитетом и поддержкой за кордоном. Они фактически руководят группой недовольных, направляют ее активность в ту или иную сторону, осторожно вербуют новых членов. К этой первой категории относятся следующие лица: Б.Антоненко-Давидович, Е.Плужник, М.Рыльский, Г.Косынка…" (.http://tsn.ua  «Розстріляне відродження»)

Той, хто писав це «агентурне донесення», вочевидь був у доволі близьких стосунках із названими письменниками. Цілком можливо вітався за руку з люб’язною посмішкою, бував вдома у найближчому оточенні.

Та дивує не це. А те, що в умовах розгулу сталінської реакції люди не боялися висловлювати свої «крамольні» думки.

Ось такі, наприклад, як згадані в іншому агентурному донесенні того секретного співробітника «Журналіст» від 12/ІІ-34 р. щодо висловлювань українського поета Євгена Плужника. Йдеться про реагування членів Київського колективу письменників на доповідь Щупака (українського літературного критика і журналіста періоду сталінізму), присвячену розбору промов Сталіна на 17 з'їзді партії (далі мовою оригіналу):

"Я не понимаю, откуда пошла эта мода – служить хвалебные акафисты Сталину. Зачем эти гнусные подхалимские эпитеты: любимейший ученик ЛЕНИНА, "горный орел", "кратер вулкана", "солнце Советского союза" и т.д. Кому нужны все эти льстивые и сладославные слова. Ведь никогда в самых отсталых странах закоренелого империализма так не пресмыкались ни перед одним из царей. … Ведь он отлично понял бы, что это делается не искренне, что над этим смеялись бы за границей. А у нас – что дается. Ведь "горным орлом" величают Сталина не народные массы, а редактора газеты по приказу Кремля, по приказу взбесившейся кучки сталинских чиновников-подхалимов".

Вони не могли мовчати, хоч знали  про «чорні «воронки», про «наклепництво», про тортури в тюрмах. Цього не могли не знати особистості такого рівня. Адже це було відомо всій «великій і неозорій Країні Рад».

Якось ще в радянські часи, десь у 80-ті роки, довелося спілкуватися з кількома колегами-журналістами старшого віку. Хтось щось не дуже гарне сказав про «радянську дійсність».

Один зі співрозмовників зауважив, що у сталінські часи за такі розмови вже через кілька годин не одного з нашого гуртка «схопили б», бо обов’язково знайшовся б серед присутніх  той, хто «доніс».

Так, були ті, хто писав відповідні повідомлення до певних органів, були репресії. Але були й люди, які, незважаючи на все, ставали опозицією до комуністичного режиму.

Недавно, шукаючи матеріали щодо розвитку вітчизняного правозахисного руху, раптом завважила, що нелегкою боротьбою за громадянські, національні, релігійні  права і свободи у радянському суспільстві, була охоплена практично вся  Україна – від заходу до сходу, від Львова до Харкова.

Десь ця діяльність була більш активною, десь менше. Але як важливий суспільний інститут вона існувала, жила наперекір всій комуністичній системі з її потужним каральним апаратом.

Українські правозахисники проходили і через тюрми, і через «гласний і негласний нагляд», через прослуховування і через наклепи та доноси. Але з обраного шляху не звертали.

Це були розумні, талановиті, здібні люди, котрі могли б спокійно працювати, творити в стилі радянського «соцреалізму», як робило чимало іншої інтелігенції.

Але їм, вочевидь,  настільки «муляв» той «соцреалізм», та антилюдська комуністична сутність, що вони ставали на дорогу війни з тоталітарним режимом. Відстоюючи право людини на фундаментальні свободи у радянському суспільстві, вони одночасно закладали й підвалини відповідного соціального, національного мислення для майбутніх поколінь.

Ні приборкати, ні підкорити, ні уярмити більшовицька система їх так і не змогла.  Вони виграли свою війну заради власної країни і власного народу, який, можливо, не завжди розумів, не завжди підтримував, а іноді й відверто «доносив» до КДБ, чи, взагалі, брав участь у «розправах».

Так, в Україні був дисидентський, правозахисний, національний, повстанський рух. Завжди був дух вільнолюбства.

Тож чи варто, зважаючи на такі особливі моменти нашої історії, на ту стійкість, яку продемонстровано віками проти поневолювачів, говорити, що «Україна зникне», «що України не буде», чи якусь іншу схожу маячню?

Вочевидь краще прислухатися до слів, наведених у книзі того ж таки Ісидора Нагаєвського, який пройшов комуністичні репресії і радянські тюрми, і гітлерівське гестапо, щодо наших незламних предків:

«… звикши до свободи в жаден спосіб не дозволяють себе ані підкорити ані уярмити, головно в своїй власній землі вони хоробрі і витривалі»…

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори