пошук  
версія для друку
22.08.2016 | Віталій Погосян, адвокат

Амністія–2016 в Україні – акт звільнення від відповідальності чи політичні ігри?

   

Слово "амністія" присутнє практично в усіх європейських мовах і всюди має одне й те саме значення – це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності, передбачене національним законодавством, і припинення кримінального переслідування. Амністія застосовується в багатьох країнах світу і найчастіше вводиться актом парламенту. У США та Великобританії амністія формально можлива, але не застосовувалася вже багато десятиліть. Кримінальна амністія не практикується в країнах з англо-саксонської системи права з кінця ХIХ століття, її не передбачають закони сучасної Польщі та деяких федеральних земель Німеччини.

Якщо повернутися до історії, то спочатку амністія проводилася як акт припинення політичної боротьби. Наприклад, після наполеонівських воєн уряд Бурбонів амністував бонапартистів, а після громадянської війни в США амністія була передбачена для визнання поразки конфедератів. Такі рішення пом’якшували наслідки воєнних дій. Пізніше амністію стали використовувати для полегшення кримінального покарання.

Основними видами амністії є: політична, кримінальна, податкова, капіталів, мігрантів.

Якщо з оголошення незалежності України амністії зазвичай застосовувалися як чисто кримінальні, то, на мій погляд, амністія 2014 року мала вже більш політичний характер.

Пам’ятаєте, як після подій на Майдані посипалися новели в законодавстві – такі як Закони України:

– від 21.02.2014 № 743-VII «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України»;

– від 27.02.2014 № 792-VII «Про внесення змін до Закону України „Про застосування амністії в Україні“» щодо повної реабілітації політичних в’язнів з зазначенням 42 осіб, до яких застосовується індивідуальна амністія (?).

Вказані Закони є, по суті, політичними амністіями, які застосував Уряд для завершення громадянського протистояння в країні.

08.04.2014 року Верховною Радою ухвалено Закон № 1185-VII «Про амністію в 2014 році», і цей Закон був вже стандартною амністією, що застосовувалася раніш в Україні.

14.04.2014 року в Україні почалася антитерористична операція.

Всі ми пам’ятаємо, хто першим вийшов на захист нашої держави. Добровольчі батальйони створювалися по всіх містах України. Молоді хлопці, які навіть не проходили військову службу, практично з голими руками стали на захист нашої держави. Зброю доводилося добувати на полі бою. Забезпечення – волонтери. Бійці покладалися тільки на себе.

І вони вистояли – голодні, холодні, без зброї, але з єдиною метою - зберегти Україну.

Потім, 12.02.2015 року, глави «нормандської четвірки» досягли Мінських угод, на яких чомусь є підписи Захарченка і Плотницького (?). Якщо переглянути уважно весь текст вказаних домовленостей, то можна дійти висновку, що комплексне їх виконання практично неможливе.

Однак, саме після підписання вказаних угод і припиненням активної фази військових дій на Сході України, почалося практично одночасне притягнення до відповідальності як бійців добровольчих батальйонів на нашій стороні, так і «козачків» та інших самостійних бойовиків в ОРДО.

Стосовно правової складової по наших добровольцях, яка обґрунтовувалася наявністю зброї, а також тим, що бійці організовані та згуртовані, – все зрозуміло, не треба сушити собі мозок: наявні всі складові банди, а це вже беззаперечна обставина для тримання під вартою. Щодо ОРДО – там законів взагалі не існує.

Викрадення людини, розбій чи грабіж плюс незаконне зберігання зброї – таких кримінальних проваджень в Україні відкрито дуже багато. СІЗО переповнені добровольцями та військовослужбовцями, які, по суті, є політв’язнями, тому що вони є заручниками політичної ситуації, яка склалася в країні.

Заяви про кримінальні правопорушення можуть подавати всі громадяни України, не зважаючи на політичні погляди. Таким чином особи, що ненавидять Україну і чиї погляди – сепаратистські, отримали реальну можливість помститися добровольцям і військовослужбовцям, які гідно виконували свій громадянський обов’язок. У свою чергу, сторона обвинувачення не вивчає належним чином як обставини, що склалися в тій чи іншій місцевості під час вказаних «правопорушень», так і не перевіряє осіб, які подають заяви та вважають себе потерпілими.

Все це призвело до того, що практичне кожне судове засідання по добровольцях перетворюється на військову операцію з залученням великої кількості спецпризначенців та військової техніки. Оточені будівлі судів, закриті судові засідання тощо – це, на сьогодні, звичайне явище.

І ось нарешті група депутатів ВР винесла на розгляд в Верховну Раду проект Закону «Про амністію 2016». 07.07.2016 року за цей Закон проголосували 242 депутати (при потрібних 226 – непоганий показник). Проте, Президент України Петро Порошенко наклав на цей Закон вето, а 17.08.2016 року подав свої Пропозиції до цього Закону.

Дійсно, деякі норми цього Закону треба привести у відповідність до чинного законодавства, а це стосується лише термінів «особа, засуджена за злочин», «засуджений».

Невідповідність норм Закону про амністію, Закону про застосування амністії та КПК є очевидними, і вказані протиріччя не викликають сумнівів (ч. 1 та ч. 2 Пропозицій). Проте, чомусь не вказана ч. 3 ст. 4 Закону «Про застосування амністії», згідно з якою «амністія також не застосовується до осіб, засуджених:

– за умисне вбивство;
– катування;
– насильницьке донорство;
– незаконне позбавлення волі або викрадення людини, якщо при цьому сталося заподіяння смерті, або нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що потягнули за собою смерть».

Саме за цими статтями переважно притягують до кримінальної відповідальності добровольців. А враховуючи закриті судові засідання та беззаперечне виконання деякими судами вказівок сторони обвинувачення, сумнівів у тому, що по кожній з цих статей буде винесено саме обвинувальний вирок без застосування амністії, не виникає.

Також, дуже цікавими є три останні абзаци статті 2 Пропозицій Президента, де йдеться про те, що за «підвищену суспільну небезпеку передбачено більш сувору кримінальну відповідальність, якщо вони вчинені в умовах особливого періоду або в бойовій обстановці», які, по суті, зводять нанівець всі намагання виправити ситуацію стосовно осіб, які брали участь в АТО. Замість пом’якшуючих обставин вони визначили участь в АТО як обтяжуючі, а це вже занадто.

На мій погляд, навіть первинна редакція Закону «Про амністію 2016» – це, перш за все, політичне рішення для припинення кримінального переслідування добровольців та військовослужбовців, які виконували свій обов’язок в умовах воєнного (особливого) стану, де не можуть діяти закони мирного часу, бо неможливо ефективно протистояти терористам та сепаратистам, які в цих районах у вигляді звичайних громадян стріляють тобі в спину.

За два роки АТО так і не внесено адекватних змін до чинного законодавства, щоб розділити мирне життя в столиці та життя в містах Донецької та Луганської областей, в яких у 2014–2015 роках навіть не було можливості провести необхідні слідчі дії, тому що вони були на непідконтрольній території або там відбувалися бойові дії.

Якщо й треба змінювати Закон України «Про амністію 2016» (зважаючи на кількість депутатів Верховної Ради, що віддали за нього свої голоси), то лише в термінології, а не по суті, адже основна мета його – звільнення від кримінальної відповідальності саме бійців, а не криміналітету чи сепаратистів.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори