MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Всі відтінки сірого. Частина 4. Баба КатяВсі відтінки сірого. Частина 3. ЩастяВсі відтінки сірого. Частина 2. Трьохізбенка та околиціВсі відтінки сірого. Частина 1. Селище НижнєВсі відтінки сірого. Частина шоста. АвдіївкаВсі відтінки сірого. Частина сьома. Красногорівка.Всі відтінки сірого. Частина восьма. ВікнаПризначення пенсії у зв’язку із втратою годувальника‘Я бегу от войны, а она меня догоняет’, — жительница Краматорска ‘Тікаю від війни, а вона мене наздоганяє’, — жителька КраматорськаЗвіт за результатами моніторингового візиту до Дніпропетровської багатопрофільної лікарні №4 Євген Захаров віддасть Премію Гавела на зубні протези катованимЗ-поміж українських біженців у Німеччині є ‘вкрай багато свідків’ злочинів РФ Полонений правозахисник Максим Буткевич став лавреатом Національної правозахисної премії‘Злочин вчинив не я, а російські військові’ — в Росії ветерана АТО засудили за ‘тероризм’Окупанти запускають ракети поблизу атомної станції?Убиті, поранені, катовані — Кабмін створить Реєстр постраждалих від російської агресії осібЛікарня ‘Морг’ — звіт за результатами моніторингового візиту до Софіївської багатопрофільної лікарні №45Путін-диктатор, обстріл Харкова, ревізія ВЛК — підсумки тижняБрехня Росії про біолабораторії може бути прикриттям її власних злочинів, — дослідження

Всі відтінки сірого. Частина п’ята. Кряківка

31.08.2016   
Яра Скрипник
На сороковини з’їхалася вся родина, лише старший син одного з загиблих не зміг приїхати, дуже переживав, що не по-людськи – з батьком не попрощатися, та обставини виявилися сильніші за нього. Як потім виявилося – доля. Вночі після поминок снаряди влучили прямо у двір, слідом за батьком у кращий світ відправились його дружина, її матір та молодша донечка, 13 років. Ховали всім селом, під обстрілами, ніхто не може стримати сліз, навіть чоловіки, коли згадують, яка красива була молодша Юлечка, що лежала у домовині у білому платті. Христова наречена.

До цього села - рукою подати з Трьохізбенки. Села та містечка на Донбасі часто так розташовані, один за одним. Бувало так, що незчуєшся – і проїдеш крізь потрібне село, бо схожі як близнята, доводиться повертатися. Але Кряківку впізнаємо одразу – поранені будинки зовні, та люди – усередині.

На подвір’я до баби Оксани заходимо обережно, не хочеться тривожити і без того заклопотану людину. Ніяк не звикнемо, що люди тут – уособлення привітності та гостинності. Кожен запрошує до себе. «Пригощайтесь, дітки, все своє, з городу, домашнє, у своєму місті такого не скуштуєте». Городів й дійсно багато – що поробиш, єдині «годувальники» нарівні з худобою. Деякі земельні ділянки сягають горизонту, намагаюсь уявити, скільки ж потрібно сил та часу, щоб доглянути врожай – виходить погано. Дорікаю собі, що жаліюся, як втомлююся у відрядженнях, бо ці люди не скаржаться ніколи – не привчені. 

А ось і причина нашого візиту – болванка зі снаряду, що розірвався прямо у надвірному туалеті, тільки дощечки залишись. Добре, що вночі було, та й хазяйка у погребі сиділа, на двір не потикалася – гупало дуже. «Туалет солдатики поставили новий, спасибі їм, командир ходив по дворах і питав, що кому потрібно, я й попросила туалет свій відновити. За кілька днів вже стояв. А болванку снарядну я не викинула, навіщо, ой їх тут стільки, що кожну не навикидаєшся. Шукайте, дітки, дивіться попід ноги. Та ні, то не та, то банка консервна, не відрізняєте – щасливі. Ось вона, фотографуйте її, кляту, та покажіть, де треба».

Кряківка до війни не знала горя – невеличке заможне село, протягнуте поряд із дорогою, сховане у схилах. До озера – рукою подати, рибалки з нього тільки ввечері поверталися з повними кошиками риби. Але після початку бойових дій частина Кряківки опинилася між двох вогнів – на схилах обабіч села розташувалися військові розрахунки української армії та сепаратистів. От і гатять з двох сторін.

У кожному дворі є що розповісти, але люди не хочуть. Втомлені, залякані, спустошені цією війною, якої не видно ані у Києві, ані навіть у прифронтовому Харкові. Але того, що пережили, не бажають нікому. «У нас родичі у Харкові, ми до них втекли, коли сильно стріляти почали», - ніби вибачається за свою слабкість пані Людмила. - «Я, коли до Харкова приїхала, ніби у іншу реальність потрапила. Все світиться, ілюмінація по всьому місту, концерти проводяться, люди у кафе обідають. Зовсім інше життя. І слава Богу, що не знають, як це, коли світла немає, і днем, і вночі стріляють, та їсти нічого, бо м’ясо довелося поховати. Як поховати? А ось так, зарізали кабана, а ні світла, ні води – все перебило, м’ясо протухло, довелося закопати його, як небіжчика. Уявляєте, скільки м’яса у землі залишилось? Чоловік тут весь час був, худоба тут, як її залишиш, і собака, і кіт. Та не крутись ти, не заважай людям», - звертається до того самого кота, який невміло просить ласки, штовхається головою, заглядає в очі гостям, може, щось смачненьке принесли. Завжди важко приходити ось так до людей, питати про ті речі, що вони кожного дня намагаються забути, розбурхувати та підіймати на поверхню їх спогади, примушувати згадувати близьких, яких вже немає. І плакати за ними вже майже немає сліз, а все одно плачуть. Бо жили у Кряківці всі разом, як родичі.

Історії ці настільки фантасмагоричні, що прочитали б у книжці – не повірили б. Влітку 2014 року три куми поїхали до лісу – дрова заготовити, на всі три родини, та й допомогти тим, хто не в змозі. Снаряд влучив прямісінько у колоду, яку два куми внизу подавали третьому. Обидва загинули, третій якимось чудом вижив – колода врятувала, розлетілася на маленькі частини і тим самим взяла на себе більшу частину ударної сили. Коли прийшов до тями, контужений, весь в уламках снаряду під шкірою – з останніх сил доповз до села, щоб покликати на допомогу. Швидка не приїхала, відповідь стандартна: «У вас стріляють, ми не можемо». Так обох кумів поруч і поховали.

На сороковини з’їхалася вся родина, лише старший син одного з загиблих не зміг приїхати, дуже переживав, що не по-людськи – з батьком не попрощатися, та обставини виявилися сильніші за нього. Як потім виявилося – доля. Вночі після поминок снаряди влучили прямо у двір, слідом за батьком у кращий світ відправились його дружина, її матір та молодша донечка, 13 років. Ховали всім селом, під обстрілами, ніхто не може стримати сліз, навіть чоловіки, коли згадують, яка красива була молодша Юлечка, що лежала у домовині у білому платті. Христова наречена.

А через рік загинули ще одні сусіди – поїхали продати нехитру городину та не повернулися, загинули на дорозі під Муратовим. Залишився у Кряківці лише собака, якого з милосердя застрелили після похорону.

У Кряківці все є – працьовиті люди, поля з городиною до обрію, ставочок з рибою, ліс з дикими кабанами, що за два роки так знахабніли, що приходять аж під будинки ласувати солодким перцем та кукурудзою. Чекає село лише одного – миру.

 Поділитися