пошук  
версія для друку
11.09.2016 | Ольга Багалій

Як досягти балансу дотримання прав людини з урахуванням умов реального військового стану

   

Пройшли 2,5 роки після Майдану. Ейфорія від оманливої перемоги справедливості вже щезла, надія на те, що бойові дії українських військових та добровольців проти сепаратистів, терористів, російських «добровольців» та спецпризначенців закінчяться через два тижні теж вичерпалася. Кожного дня ми чуємо звістки про загиблих, поранених, зниклих без вести та тих, хто потрапив у полон. У більшості своїй громадяни України розуміють, що йде війна, і хоча деякі завуальовано називають її АТО, ніхто вже цього не сприймає, бо гинуть люди – військові і цивільні, зростає кількість поранених, інвалідів, розтрощені заводи, в деяких районах майже знищена інфраструктура.

Політологи називають цю війну гібридною, тому що в цій війні поєднуються принципово різні типи і способи ведення війни, які скоординовано застосовуються задля досягнення загальних цілей. Типовими компонентами гібридної війни є використання:

·      класичних прийомів ведення війни (із військовослужбовцями в уніформах, військовою технікою та ін.);

·      нерегулярних збройних формувань (повстанців, терористів, партизан та ін.);

·      та таких типів війни і прийомів як інформаційна і кібервійна.

При цьому агресор чітко відомий, але залишається публічно непричетним до розв’язаного конфлікту. Експерти називають гібридну війну типом конфлікту, який все частіше буде застосовуватися у 21-у столітті.

Усі ці обставини, до яких ще й додаються економічні негаразди, різко погіршили психологічний стан суспільства і не можуть сприяти реформам, які дійсно необхідно проводити в країні. Але переважна більшість населення вважає, що ніяких реформ існуюча влада не здійснює, й це сприяє не тільки зростанню недовіри до влади, а й розгубленості та панічним настроям в суспільстві. До цього ще й наростає агресія людей – це і події в Кривому Озері, бійка в Одесі біля мерії, сутички поліції і населення з мажорами. Суспільство переповнено ненавистю – росіян до українців, українців до Росії. Агресія і ненависть сприяють не тільки окремим конфліктам між громадянами, або між громадянами і владними структурами, а й міжнаціональним конфліктам. Поки що це проявилося погромами проти ромів в Одеській області, але це може трапитися будь-де і будь-коли.

Українське суспільство, як на мій погляд, виявилося абсолютно неготовим до війни – ані до звичайної, ані, тим більш, до гібридної. В Радянському Союзі суспільство жило весь час з відчуттям існування ворога, перш за все, тому що Радянський Союз, починаючи з березня 1946 року, постійно брав участь у військових конфліктах. Радянські солдати гинули під час громадянської війни в Китаї, Кореї, під час вторгнення до Угорщини та Чехословаччини, Афганістану. Крім того, наявність могутнього військово-промислового комплексу теж створювала у суспільстві настрої постійної готовності боротьби з «ворогом». Ворог був абстрактним, але настрої суспільства реальними. Саме такі настрої переважають зараз в російському суспільстві. Ворогів багато – це і американці, або в термінології росіян піндоси, це і українці, які тепер всі стали бандерівцями. При тому, за опитуваннями саме американці і українці ділять між собою перше і друге місце серед ворогів росіян.

Українське населення більш ніж 20 років звикло жити, хоча і не особливо заможно, але в мирних умовах, без військових конфліктів і, так би мовити, втратило войовничі навички. Це стосується, на жаль, і влади, тобто тих, хто повинен був очікувати можливий негативний розвиток подій незалежно від того, хто саме буде агресором. Влада, особливо за часів Януковича, робила все щоб зруйнувати армію та військово-промисловий комплекс і досягла в цьому великих успіхів. Як повідомив днями Генеральний прокурор Юрій Луценко за 10 років було продано військового майна на 1,837 млрд. гривень. З них Збройними силами було продано 832 танка, 232 гвинтокрила, 202 літака, 714 БМП і БТР, 4930 автомобілів, 28 555 одиниць ракетно-артилерійського озброєння, 1 824 одиниць стрілецької зброї, боєприпасів на 560 млн. Розпродаж майна відбувалася при кожному міністрі оборони, найбільше відзначилися Михайло Єжель та Юрій Єхануров

Практично була знищена військова медицина, у великих містах навіть були знищені бомбосховища, багато військового обладнання перетворили на металобрухт.

Звісно, окремі фахівці вивчали риси сучасного варіанту ІПВ, але в цілому суспільство було дуже далеким від розуміння цього.

І, все ж таки, незважаючи на це, деяка частина українського суспільства зберегла бойовий дух, який мабуть притаманний українцям від діда-прадіда, і саме ця частина суспільства дала країні добровольців та волонтерів, які прийняли на себе першими напад агресора.

Але загальна частина населення і зараз намагається сховати голову у пісок, не помічати того факту, що йде війна. Для цього є об’єктивні причини і, перш за все, це інформаційна складова війни, яку веде проти України Росія. І хоча політологи стверджують, що гібридна війна – це, так би мовити, новий тип війни, насправді в зовнішніх ознаках гібридної війни немає нічого нового. Інформаційна обробка населення відома вже дуже давно, і перетворення інформації на матеріальний воєнний ресурс є основою Інформаційно-психологічної війни. Така інформаційно-психологічна війна (ІПВ) стала самостійною частиною агресії Росії проти України. Проти держави і народу України здійснюються не тільки класичні військові дії регулярної армії та незаконних збройних бандформувань, а й інформаційна обробка населення.

Одним з найдавніших історичних джерел, де йдеться про застосування прийомів ІПВ, вважається «Трактат про військове мистецтво» китайського пол­ководця Сунь Цзи (VI ст. до н.е.), в якому сформульовано, що найважливішим прийомом ведення війни є дезінформація противника («війна – шлях обману»), психологічна обробка насе­лення й війська з метою єдності, а також здійснення інформаційних диверсій для розкладання військ супротивника.

Викладені в цьому тексті рекомендації не втратили актуальності й сьогодні, наприклад: 1) критикуйте та піддавайте сумніву все добре, що є в країні вашого супротивника; 2) залучайте в злочинні заходи видних діячів супротивника; 3) підривайте престиж керівництва супротивника й виставляйте його в потрібний момент на ганьбу громадськості; 4) використовуйте в цих цілях співробітництво з самими підступними і мерзенними людьми; 5) розпалюйте сварки й зіткнення серед громадян ворожої вам країни; 6) підбурюйте молодь проти старих; 7) заважайте всіма засобами роботі уряду супротивника; 8) запобігайте всіма способами нормальному забезпеченню ворожих військ і підтриманню в них порядку; 9) сковуйте волю воїнів супротивника піснями та музикою; 10) робіть все можливе, щоб знецінити традиції ваших ворогів і підірвати їхню віру у своїх богів; 11) посилайте до військ супротивника жінок легкої поведінки з тим, щоб доповнити справу занепаду; 12) будьте щедрі на пропозиції та подарунки для купівлі інформації і спільників. Взагалі не економте ні на грошах, ні на обіцянках, тому що вони приносять прекрасні результати[1].

Основою ІПВ є маніпулятивний вплив на масову свідомість, мета якого полягає у:

а) внесенні в суспільну та індивідуальну свідомість ворожих, шкідливих ідей та поглядів;

б) дезорієнтації та дезінформації мас;

в) послабленні певних переконань, устоїв;

г) залякуванні свого народу образом ворога;

ґ) залякуванні супротивника своєю могутністю;

д) нарешті, забезпечення ринку збуту для своєї економіки (у цьому випадку ІПВ стає складовою частиною конкурентної боротьби).

Деструктивний вплив ІПВ може здійснюватися різними методами. Основними з них є: дезінформування та пропаганда; диверсифікація громадської думки і поширення чуток.

При цьому використовуються практично всі канали сучасної комунікації.

Якщо правозахисна спільнота у більшості своїй погоджується з тим, що в Україні йде війна, то нагальною задачею є розробка практичних рекомендацій стосовно того, як в умовах війни дотримуватися основних прав і свобод людини, визначених Європейською конвенцією. І це при тому, що ворог ніяких міжнародних конвенцій не дотримується і не збирається дотримуватися.

Можливо, правозахисникам потрібно провести професійні дискусії стосовно того, як досягти балансу дотримання прав людини з урахуванням умов реального військового стану.

Як ставитись до основоположного права – права на свободу слова?

Найбільш масовими тиражами в Україні на ринку періодичної преси видаються російські видання, в назвах яких просто добавлене слово «Україна» або «в Україні». Існують ці видання практично від початку створення незалежної України. Це «Известия-Украина», «Комсомольская правда в Украине, «Аргументы и факты в Украине», «Труд-Украина». Наклади цих видань дуже значні: «АиФ в Украине» – 170 тис. примірників, «КП в Украине» – 195 тис. примірників, «Известия-Украина» – 528 тис.примірників[2]. Усі ці видання зареєстровані як українські підприємства і не мають ніяких обмежень на характер публікацій в цих виданнях. Інформація, що подається в цих друкованих ЗМІ, часто буває відверто антиукраїнською, іноді інформацію про Україну висвітлюють так, як це вигідно Кремлю, вміло маніпулюють українською аудиторією ЗМІ і дезорієнтують суспільство. Журналісти цих видань часто ігнорують принципи та етичні засади журналістики, оскільки застосовують прийоми дезінформації. А на думку Папи Римського Франциска: «Найбільші гріхи медіа — це ті, що йдуть дорогою брехні, і їх є три: дезінформація, очорнення та знеславлення. А найважчий із них — це дезінформація».

Також свою роль грає і засилля низькопробної російської літератури – детективів та жіночих романів невисокої якості, але теж ідеологізованих. Часто, якщо серед персонажів таких романів з’являються недоумкуваті продавщиці, будівельники або хатні робітниці, то, як правило, вони розмовляють смішною малокультурною мовою, жадібні, нечисті на руку – ну, одним словом «хохли». Багато потрапляє в Україну російських книжок, щ романтизують кримінальну тематику, оспівують хибні цінності – жагу до збагачення будь-якими методами, грубість, насильство, право «сильного». При тому 10 мільйонів книжок потрапляє в Україну легально, а 40 мільйонів – нелегально. На превеликий жаль, і в самій Україні видаються такі ж книжки – це приблизно ще 20 мільйонів.

Держкомтелерадіо України намагається якось вплинути на такий стан речей і «…для запобігання застосуванню РФ проти громадян України методів інформаційної війни і дезінформації, поширення ідеології людиноненависництва, фашизму, ксенофобії і сепаратизму» ввело заборону на ввіз та розповсюдження деякої найбільш одіозної й агресивної книгопродукції[3]. В 2015 році були заборонені 38 книжок російських авторів, серед яких  твори заступника міністра оборони «ДНР» Ф. Березіна «Украинский фронт. Красные звезды над Майданом» і «Война 2010. Украинский фронт» ідеолога «Русского мира» О.Дугіна «Украина. Моя война. Геополитический дневник», «Евразийский реванш России», Г.Савицкого «Поле боя – Украина. Сломанный трезубец», Г.Боброва «Украина в огне, Е.Лімонова «Киев капут» та деякі інші.

Чи можна це вважати цензурою чи це, все ж таки, захист інформаційного простору країни, яка знаходиться під ударами агресора?

Ще гірше складаються справи з телебаченням. Тут ситуація зовсім не на користь України. По-перше, дуже багато районів Харківської, Сумської, Чернігівської, Одеської та Херсонської областей без будь-яких технічних засобів, просто на звичайну антену дивляться російське телебачення. І зовсім не тому, що ці глядачі є сепаратистами, а тому, що на російському телебаченні набагато більше демонструють мелодраматичних серіалів, які так полюбляють наші глядачі. А між серіалами проскакують і новини від російського телебачення, і різноманітні ток-шоу. Росіяни висвітлюють події в Україні на користь собі, щоб завоювати якомога більшу частину прихильників «Руського мира». Росіяни вміло маніпулюють українською аудиторією ЗМІ і дезорієнтують суспільство.

Як свідчать російські фахівці, телевізійні ЗМІ РФ працюють за допомогою прийомів так званої «чорної спецпропаганди» воєнного часу. Така «чорна» пропаганда допускає будь-яке спотворення реальних фактів задля досягнення цілей пропаганди, використовує дезінформацію та брехню для залякування населення, розпалювання нетерпимості та ненависті. Кваліфіковано скомпонована телевізійна брехня, яка складається із звукової та зорової інформації, і особливо, якщо там є кадри знущань над дітьми або жінками, викликає глибоке емоційне враження, яке вже майже неможливо змінити доводами логіки. Всі ми добре пам’ятаємо історію з «распятым мальчиком»…

Як не дивно, багатьох телеглядачів російській пропаганді вдається переконати «абсолютно очевидними» твердженнями на кшталт: «Все знают, что добробаты – это бандиты-бандеровцы». І часто-густо люди вірять і не вимагають ніяких доказів.

В Україні в 2014 році нормативним актом Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення були тимчасово заборонені 14 російських телевізійних каналів, серед яких найвідоміші і найбільш одіозні: «Первый канал. Всемирная сеть», «РТР-планета», «Россия-24», «НТВ-мир», «Life News», «Russia Today» тощо.

Але, крім безумовно російських каналів, є багато претензій і до роботи формально українських каналів. Це, перш за все, канали «Інтер», «Україна», «News One» та деякі регіональні канали. Канали вже неодноразово протягом 2015-2016 років отримували попередження від Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення, але їх власники та працівники ігнорують ці попередження. Днями розвернувся черговий скандал з каналом «Інтер», який на першому етапі завершився протестними акціями, заявами народних депутатів і, врешті-решт, пожежею в приміщення каналу. 6 вересня 2016 року народні депутати фракції «Народний фронт» Антон Геращенко, Микола Княжицький, Андрій Левус, Сергій Висоцький та Андрій Помазанов звернулися до голови Служби безпеки України Василя Грицака, до МВС та Генеральної прокуратури України з вимогою перевірити діяльність керівництва телеканалу ІНТЕР та окремих працівників на предмет співпраці з російськими спецслужбами та терористичними організаціями ДНР/ЛНР.

«Наша країна повністю беззахисна перед Російською Федерацією в інформаційній сфері. На нашій території працюють видання, які керуються та фінансуються росіянами, країною-агресором, які захопили частину нашої території та призвели до загибелі 10 тисяч громадян. Тому ми вимагаємо від СБУ надати належну правову оцінку щодо осіб, які працюють на телеканалі ІНТЕР і керують фактично його інформаційною політикою», – заявив народний депутат фракції «Народний фронт» Антон Геращенко.

З аналогічними звинуваченнями виступив Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який звинуватив телеканал «Інтер» в інформаційній кампанії, яка грає на руку Москві.

4 вересня в Києві біля будівлі Інтера почалася акція протесту ветеранів АТО, незадоволених політикою каналу, потім мітинг переріс в бійку, а в приміщенні Інтера невідомі влаштували пожежу. Ця подія по різному трактується журналістами, громадськими активістами та депутатами. Але ніхто не заперечує, що інформаційна політика Інтера дійсно антиукраїнська, і ніхто не сумнівається, що ця акція була провокацією. Безумовно, що підпал студії Інтера зашкодив іміджу України, яка в світі сприймалася як країна, в якій існує свобода слова. Спостерігачі не виключають, що аналогічні акції зараз можуть бути проведені й проти інших каналів.

Будемо сподіватися, що правоохоронні органи з’ясують обставини та знайдуть організаторів і виконавців цього підпалу.

Ефективним засобом психологічного впливу на свідомість громадян є радіо. По-перше – це найдоступніший засіб інформації у багатьох населених пунктах, а по-друге, більшості програм притаманний «ефект співучасті» завдяки імітації прямого спілкування з людьми.

Останніми роками в декілька разів збільшилася активність використання відповідними службами РФ засобів інформаційної війни в мережі Інтернет. Це і робота тролів, в повсякденні завдання яких входить написання коментарів відповідного змісту та ідеологічної направленості в соціальних мережах та Інтернет форумах. Грошова винагорода залежить від кількості публікацій матеріалів, визначених спеціальними темниками. Американські спеціалісти досліджували масштаби інформаційної війни проти України за останні два роки. Вони визначили, що 75% «життєвих історій» і «посилань на джерела», які наводилися в коментарях в соціальних мережах, були майже повністю вигадані. Але вони досить успішно нав’язували негативні думки та емоції, тобто успішно виконували роль інформаційної зброї проти України, української влади та її населення.

Вразливість українського медіапростору до інформаційної війни з боку РФ породжена такими причинами:

1. Недостатня законодавча база для захисту українського медіа простору;

2. Слабкість державної влади взагалі і та Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення зокрема;

3. В Україні не контролюється виникнення нових електронних ресурсів. Відтак, чи не щодня з’являються нові Інтернет-медіа, спрямування яких досить часто має антиукраїнський, пропагандистський характер;

4. Україна не повною мірою може протистояти вірусам та шкідливому програмному забезпеченню, що розповсюджує російську пропаганду.

5. В РФ існує багато спеціальних інституцій, які займаються розробкою методів пропаганди та маніпулювання свідомістю. Такі розробки успішно використовуються і в самій РФ, і в інших країнах світу. В Україні ж практично немає таких інституцій або вони дуже слабкі.

6. Неналежною є підготовка фахівців до ведення інформаційної війни в ЗМІ. Українські виші не готують фахівців з кіберзахисту, а якщо у них навіть і є поодинокі спецкурси з таких дисциплін, то вони викладаються дуже поверхнево.

7. Немає відповідної джерельної бази, яка б надавала доступ до інформації про стратегію і тактику ведення інформаційної війни. Адже якщо проаналізувати наявність відповідної літератури, яка вийшла після часів Незалежності України, то її обмаль, а кількість фахівців з цього питання – мізерна.

Навряд чи Україна зараз зможе зупинити інформаційну війну. Проте контролювати її можна, і це конче необхідно для збереження держави і підтримування в суспільстві належного ідеологічного та емоційного стану.

І, як на мою думку, в умовах війни правозахисні громадські організації повинні виробити стратегію і тактику як захисту свободи слова, так і захисту інформаційного простору України. Це непроста задача, але вона на часі.

Не менш важливою задачею є ставлення до дотримування державою права на мирні зібрання. Військовий стан в Україні не оголошений, тому ніякого обмеження прав людини з боку органів влади бути не може. Мирне зібрання може бути заборонене судом у випадку реальної, а не уявної, небезпеки заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. Як в умовах фактичної війни визначити, реальна небезпека чи уявна? На жаль, ми маємо трагічний досвід мирних зібрань у постмайданий період. Перш за все, це марш Гідності біля Палацу спорту у Харкові 22 лютого 2015 року, під час якого стався теракт, внаслідок чого загинули чотири людини – міліціонер, активіст Євромайдану і двоє хлопців 15 і 18 років.

Потім події 31 серпня 2015 року, коли під стінами українського парламенту в Києві виникли сутички після голосування про внесення змін до Конституції щодо децентралізації. Частина протестувальників почали наступ на будівлю Верховної Ради, яку охороняв кордон правоохоронців, у бік правоохоронців кинули бойову гранату. У результаті сутичок загинули 4 бійці Нацгвардії, за медичною допомогою звернулося 179 чоловік, було затримано та обрано запобіжний захід 18 людям, ще 13 людей після затримання відпустили.

Ця подія була розглянута українськими правозахисниками, і 29 жовтня 2015 року був оприлюднений звіт правозахисних організацій «Події під парламентом 31 серпня 2015 року через призму прав людини».

«Звіт зроблений правозахисними організаціями спільно з Секретаріатом Уповноваженого ВРУ з прав людини. У ньому аналізуються дії органів державної влади під час подій під парламентом 31 серпня 2015 року і наступних за ними. Поштовхом для написання звіту стало відчуття дежавю у його авторів і спостерігачів цих подій – ми згадали 1 грудня 2013 року. Саме 1 грудня 2013 року і 31 серпня 2015-го ми побачили і неспроможність держави виконати свій обов'язок по захисту мирних зібрань, і неадекватну модель реагування на провокаційні дії групи осіб під час проведення мирних зібрань, і цілу низку порушень процесуальних прав затриманих», – зазначила голова правління ГО «Центр Громадянських Свобод»; Олександра Матвійчук, додавши, що йдеться і про ненадання медичної допомоги, і недотримання цілого ряду гарантій права на справедливий суд.

Тезу про дежавю цілком підтримав представник Уповноваженого ВРУ з прав людини Юрій Бєлоусов.

«Жодних відмінностей в порушеннях прав людини з боку представників правоохоронних органів в той період і зараз немає. Як під час Майдану затримані особи утримувались тривалий час без надання медичної допомоги, як їх право на захист було грубо порушене, як до цих осіб застосовувалось насильство – все це абсолютна калька 31 серпня цього року", – зазначив він, наголосивши, зокрема, що саме судова гілка влади за своїм обов'язком має бути головним запобіжником проти катувань і жорстокого поводження з людьми, які звинувачуються в скоєнні злочину.

Солідарну думку висловив голова Центру досліджень правоохоронної діяльності Олег Мартиненко. Він вважає, що всі дії особового складу органів внутрішніх справ є прямою калькою того, що ми бачили під час Майдану. Зокрема, була відсутня комунікація між ними, як і будь-яка тактика щодо локалізації провокаторів.

«МВС не готує професійно особовий склад, не змінює тактику охорони громадського порядку і це є загрозою як учасникам мирних зібрань, так і життю самих співробітників. Можна припустити, що при більш радикальній ситуації або більш масовому протистоянні всі співробітники міліції не чинили б потрібного опору агресії і не змогли б зберегти громадський порядок. Тут стояли практично ненавчені люди, які виконували роль живого щита, тому провокатори, яких було не більше 40 осіб, могли діяти безкарно, хоч їх можна було локалізувати такою ж кількістю співробітників і на це знадобилося б не більше 15 хвилин», – переконаний Мартиненко.  

Він додав: «якщо припустити, що інцидент з гранатою був би не один, а кілька і одночасно, і якби була команда, і бійці Нацгвардії та міліція пішли б уперед, ми побачили б продовження Банкової 1 грудня 2013-го».

Звіт разом з рекомендаціями буде офіційно направлений відповідальним за порушення прав людини – а саме МВС, Генеральній прокуратурі, певним органам судової влади, зокрема Раді суддів, Вищій кваліфікаційній комісії, Державній судовій адміністрації.

На жаль, ці рекомендації правозахисників поки що не змінили суттєво умови проведення мирних зібрань, і час від часу знову трапляються сутички як між учасниками мірних зібрань, так і між учасниками і правоохоронцями.

Правозахисні громадські організації повинні не тільки постійно  моніторити, як Україна виконує свої зобов’язання щодо забезпечення політичних і громадянських прав людини в умовах війни, а й оперативно давати рекомендації стосовно того як підтримувати баланс між дотримуванням прав людини і захисту державних інтересів України.

При написанні статті використані матеріали лекції професора М.В.Маркової «Інформаційно-психологічна війна як нова загроза здоров’ю населення України: реальність небезпеки та напрями протидії»



[1] Вепринцев В.Б. Операции информационно-психологической войны: краткий энциклопедический словарь-справочник. Горячая линия – Телеком Москва, 2005, с.495

[2] Карпенко В. Інформаційний простір і національна безпека України. http//www.universum.lviv.ua

[3] http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=122564&cat_id=117238

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори