пошук  
версія для друку
15.09.2016 | Наталка Ковальчук

Хто замінить тьотю Машу? Або дещо про реформу системи охорони здоров’я

   

До згаданої вище «тьоті Маші» повернемося пізніше. А поки що про систему охорони здоров'я  та її реформування.

Недавно на  сайті Харківської правозахисної групи було розміщено матеріал «Чи відбудеться реформа охорони здоров'я?» (Інна Сухорукова. http://khpg.org)

Нагадаємо: йшлося про те, що псевдореформи, які застосовувалися до медичної галузі впродовж тривалого часу, лише погіршували становище. Але і ті зміни, які пропонуються знову, також не зовсім виважені. І наміри щодо цих новацій лякають.

Втім, і сама система охорони здоров'я давно вже лякає українців. І чим далі від столиці, обласних центрів, навіть невеликих міст, тим страшніше.

«Ці події вигадані і подібність з реальними особами випадкова», - так іноді пишуть у телесеріалах.

Так от, ті випадки, про які йтиметься далі, не вигадані, а цілком реальні, і за ними стоять конкретні люди. Про них розповідали рідні, знайомі, іноді доводилося самій ставати мимовільним свідком того, як «організована» система охорони здоров'я в Україні.

Ці факти траплялися у різних регіонах нашої країни, та ситуація скрізь настільки схожа, що до якоїсь особливої деталізації адрес вдаватися, мабуть, не варто.

Ось зовсім свіжий факт. Сталося це у селі, що кілометрів за двадцять віддалене від райцентру.

Під час роботи на городі чоловікові стало зле – втратив свідомість. Сільський фельдшер, як змогла, допомогла і почала викликати «швидку допомогу». «Швидка» у село їхати «відмовилася». Чоловік – помер.

Можливо, й лікарі б нічим не зарадили у тій ситуації. Але вони й не  зробили спроби врятувати людину.

Врешті, більшість сільських жителів і так знає, що викликати «швидку допомогу» не варто. Там можуть сказати, що немає бензину, чи машина поламана, чи дороги немає.

Сільських доріг в Україні й, справді, практично що немає. По них страшно їздити вдень. А вночі, коли найчастіше трапляються проблеми зі здоров’ям, скажімо, у тих же хронічних хворих, - і  поготів. У кращому випадку хворого погодиться відвезти хтось з односельців, хто має авто. У гіршому…

Та навіть якщо машина невідкладної допомоги добереться до села, це зовсім не гарантує, що людина отримає належну допомогу.

Знаю випадок, коли лікар «швидкої» відмовився забирати до районної лікарні людину похилого віку, заявивши, що «у такому стані він хворого не довезе, а труп в машині йому не потрібен». Через кілька днів діти вже хоронили свого батька.

Матері однієї із знайомих поталанило тільки тому, що донька вчасно навідалася у сільську глибинку провідати батьків. Побачивши, у якому стані старенька, ні «швидку» не викликала, ні сусідів не шукала, які б відвезли до лікарні, а викликала таксі. Ця машина доїхала, незважаючи на ями та вибоїни, і хвору жінку вчасно доставили до районної лікарні. Однак родині то, звичайно, стало у значну суму.

Основним Законом України передбачено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

У статті 49 розділу ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», зокрема, зазначено, що:

 Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. (Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30 Тлумачення від 15.03.2016. http://zakon2.rada.gov.ua)

Та переважна більшість українців вже давно звикла, що про «доступність і ефективність» треба дбати самим. А про безоплатну медицину взагалі практично не йдеться.

Безкоштовно хіба що сільській бабці можуть поміряти тиск у фельдшерському пункті. Та й то нерідко несе вона своїй «медичці» якийсь гостинець, бо знає, що, скажімо, завтра вночі доведеться посилати когось за сестричкою Олею чи Галею, щоб зняла серцевий напад, чи астматичний, чи гіпертонічний криз.

Нинішня ситуація в українській медицині схожа на ту народну мудрість, яка говорить: «Куди не кинь – всюди клин».

Скажімо, з подивом дізналася, що ще недавно українці зі своїми немовлятами їздили до сусідніх Росії і навіть Білорусі, аби зробити щеплення. Вакцинація в Україні, справді, як ті «американські гірки»: то вакцини є, то їх немає і невідомо коли будуть. То вони якісні, то родини дітей скаржаться на побічні ефекти.

Та, схоже, ці проблеми виникають не у всіх наших громадян. Ось такий випадок. Люди відправляли доньку-підлітка за кордон до родичів. Потрібно було зробити певні щеплення. У своєму обласному центрі потрібних вакцин не виявилося. Поїздка виявилася під загрозою зриву. Підключили до проблеми рідних, знайомих, знайомих знайомих…

Потрібну вакцину знайшли. Через дуже високопоставлених людей, в одному «закритому» медичному закладі, який обслуговує одну із «закритих установ».

Висновок напрошується сам собою: навряд навіть найкраща медична реформа спрацює, поки в Україні буде ось цей поділ на «закриті медичні установи» для вибраних і на всі решту – для народу, так би мовити.

Хочеться згадати про ще один «клин» української охорони здоров'я: між державною і приватною медициною. Так, сьогодні ми можемо вибирати, куди піти. За наявності коштів, звичайно.

Не секрет, що у приватних медичних закладах обслуговування більш уважне, що туди переходять працювати професійніші лікарі. Та знову ж, чим далі від центру, тим більше можливостей для перетворення приватної медицини у звичайне витягування грошей із пацієнтів.

Те, про піде мова далі, розповіла лікарка, яку запросили попрацювати у такому приватному центрі у районному місті. Вона хороший спеціаліст. Працює у державній системі охорони здоров'я. «Підзаробити» приватною практикою запропонували колеги, які виїздили на прийом до райцентру.

Спочатку все було ніби непогано. Приймала пацієнток, радила, чим і як лікуватися.

Та в якийсь момент у кабінет зайшла сама власниця приватного медцентру, сказала, що хоче бути присутньою на прийомі. Лікарка заперечила. Є лікарські правила, лікарська таємниця. Господиня центру, однак, не вийшла з кабінету.

А потім сказала лікарю, що вона діє неправильно. Треба всім пацієнткам говорити, що вони дуже хворі, а ліки призначати ті, які є у приватній аптеці, що працює в цьому ж центрі.

- Я ж лікар, а продавець послуг, - обурено говорила медпрацівник.

Однак так думають не всі. А тому маємо і витягування грошей через співпрацю з фармацевтичними компаніями. І нерідко байдуже ставлення до того, хто прийшов на прийом без «конверта», і «таксу», яка має бути у тому конверті, і медичний непрофесіоналізм.

До речі, щодо «тьоті Маші». Один знайомий, який за своє життя практично не стикався з медициною, якось захворів і потрапив до лікарні. Чоловікові мали робити операцію.

-      Я думав, -  розповідав він, - що мене до операційної повезуть на каталці, як показують у кіно. А насправді прийшла санітарка тьотя Маша, сказала, щоб йшов за нею. І повела мене на операцію.

На жаль, в українській системі охорони здоров'я занадто багато такого, що робиться на рівні «тьоті Маші зі шваброю», є  багато того негативного, чого не мало б бути у цивілізовано побудованій системі охорони здоров'я.

Зрозуміло, що змінювати її потрібно.

Але чи всі пропоновані сьогодні новації дадуть той позитивний ефект, на який чекає суспільство? І чи дійде та реформа по вибоїстих дорогах до української глибинки?

Питання поки що відкриті. 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори