пошук  
версія для друку
21.10.2016 | Джонатан Сакс
джерело: www.rabbisacks.org

Вірус, що мутує: розуміння антисемітизму

   

Нижче наводиться розшифровка виступу рабина й філософа Джонатана Сакса «Майбутнє єврейських громад в Європі» в Європейському парламенті (27 вересня 2016 року, Брюссель).

Ненависть, яка починається з євреїв, ніколи не закінчується євреями. Я хочу, щоби ми сьогодні це зрозуміли. Не лише євреї страждали при Гітлері. Не лише євреї страждали при Сталіні. Не лише євреї страждають від ІДІЛ, Аль-Каїди чи Ісламського джихаду. Ми робимо велику помилку, якщо думаємо, що антисемітизм є загрозою лише для євреїв. Це загроза, в першу чергу, для Європи і свобод, для досягнення яких знадобилися століття.

Антисемітизм – це не про євреїв. Він про антисемітів. Про тих, хто не може взяти на себе відповідальність за свої власні невдачі та звинувачує в них когось іншого. У минулому, якщо ви були християнином під час хрестових походів або німцем після Першої світової війни, і бачили, що світ не став таким, як би вам хотілося, ви звинувачували євреїв. Це те, що відбувається сьогодні. Нема слів, наскільки це небезпечно. Не тільки для євреїв, але й для всіх, хто цінує свободу, співчуття й людяність.

Поява антисемітизму в культурі є першим симптомом захворювання, ранньою попереджальною ознакою суспільного зламу. Якщо Європа дозволятиме цвісти антисемітизмові, це буде початком кінця Європи. У цих коротких зауваженнях я просто хочу проаналізувати феномен, повний невизначеності й двозначності, тому що нам потрібні точність і розуміння, щоби знати, чим антисемітизм є, чому це відбувається, чому антисеміти переконані в тому, що вони не антисеміти.

По-перше, дозвольте мені визначити антисемітизм. Нелюбов до євреїв – це не антисемітизм. У всіх нас є люди, які нам не подобаються. Все гаразд. Це по-людськи. Це не становить загрози. По-друге, критика Ізраїлю – не антисемітизм. Нещодавно я розмовляв зі школярами й вони запитали мене: критика Ізраїлю – це антисемітизм? Я сказав, що ні, і пояснив різницю. Я запитав їх: «Чи вірите ви, що маєте право критикувати британський уряд?» Вони всі підняли руки. Тоді я запитав: «Хто з вас вважає, що Британія не має права на існування?» Жоден не підніс руки. Тепер ви знаєте різницю, сказав я, і всі вони погодилися.

Антисемітизм означає заперечення права євреїв на спільне існування як євреїв з тими ж правами, як у всіх інших. Він набуває різних форм у різні епохи. За часів Середньовіччя євреїв ненавиділи через їх релігію. У дев’ятнадцятому й на початку двадцятого століть їх ненавиділи через їх расу. Сьогодні їх ненавидять через їх національну державу – державу Ізраїль. Це набуває різних форм, але незмінним залишається наступне: думка, що євреї не мають права на існування як вільні й рівні люди.

Одна річ, якої я й мої сучасники не очікували, було те, що антисемітизм знову з’явитися в Європі, коли пам’ять про Голокост ще жива. Причиною, чому ми цього не очікували, полягає в тім, що Європа доклала найбільших протягом всієї історії колективних зусиль заради гарантії, що вірус антисемітизму ніколи знову не інфікує її політичне тіло. Це були чудові зусилля антирасистської законотворчої діяльності, освітньої діяльності щодо Голокосту та міжконфесійного діалогу. Проте, антисемітизм повернувся незважаючи ні на що.

27 січня 2000 року представники 46 урядів з усього світу зібралися в Стокгольмі, щоб ухвалити колективну декларацію пам’яті про Голокост і про боротьбу проти антисемітизму, расизму та упереджень, яка триває. Потім – події 11 вересня, і протягом кількох найближчих днів Інтернет заповнили теорії змови, які стверджували, що це була робота Ізраїлю та його секретної служби – Моссад. У квітні 2002 року, на Пейсах[1], я був у Флоренції з єврейської парою з Парижа, коли їм подзвонив їх син і сказав: «Мамо, тато, настав час покинути Францію. Тут для нас вже небезпечно».

У травні 2007 року на закритому засіданні тут, у Брюсселі, я сказав трійці європейських лідерів того часу – Ангелі Меркель, президенту Європейської ради, Жозе Мануелю Баррозу, президенту Європейської комісії, та Ганс-Ґерту Петтерінґу, президенту Європейського парламенту, – що європейські євреї почали питати, чи є майбутнє у них в Європі.

Це було більше , ніж дев’ять років тому. З тих пір справи погіршали. Вже 2013 року, ще до найгірших інцидентів, Агентство Європейського Союзу з основних прав виявило, що майже третина євреїв Європи були готові емігрувати через антисемітизм. У Франції цей показник складав 46 відсотків, в Угорщині – 48 відсотків.

Дозвольте мені запитати вас ось про що. Будь ви єврей чи християнин, мусульманин: ви б залишитися в країні, де вам потрібна охорона поліції під час молитви? Де вашим дітям у школі потрібна збройна охорона для захисту? Де, якщо ви носите знак вашої віри прилюдно, ви ризикуєте зазнати образи або нападу? Де, коли ваші діти йдуть до університету, їх ображають і залякують через події в якійсь іншій частині світу? Де, коли вони мають власний погляд на ситуацію, їм затикають рота і примушують мовчати?

Це відбувається з євреями по всій Європі. В усіх країнах Європи, без винятку, євреї бояться за своє майбутнє або майбутнє своїх дітей. Якщо це триватиме, євреї продовжуватимуть залишати Європу, аж поки, за винятком слабких і літніх людей, Європа, нарешті, не стане Judenrein.

Як це сталося? Це сталося на такий спосіб, на який віруси завжди уражають імунну системи людини, а саме, мутуючи. Новий антисемітизм відрізняється від старого антисемітизму за трьома показниками. Я вже казав про це. Колись-то євреїв ненавиділи через їх релігію. Потім їх ненавиділи через їх расу. Тепер їх ненавидять через їх національну державу. Друга відмінність полягає в тім, що епіцентром старого антисемітизму була Європа. Сьогодні це Близький Схід, і це передається скрізь за допомогою нових електронних засобів масової інформації.

Третій показник викликає особливе занепокоєння. Дозвольте пояснити. Легко ненавидіти, але важко відкрито виправдати ненависть. Протягом всієї історії, коли люди шукали виправдання антисемітизмові, вони зверталися до найавторитетнішого джерела, наявного в культурі. У середні віки це була релігія. Отже, ми мали релігійний антиюдаїзм. В постпросвітницькій Європі це була наука. Таким чином, ми мали подвійне підґрунтя нацистської ідеології: соціальний дарвінізм і так звана наукова расова теорія. Сьогодні найвищим культурним джерелом у світі є права людини. Саме тому Ізраїль – єдину повнофункціональну демократію на Близькому Сході з вільною пресою та незалежним судом – регулярно звинувачують у п’яти смертних гріхах проти прав людини: расизмі, апартеїді, злочинах проти людяності, етнічних чистках і спробах геноциду.

Новий антисемітизм зазнав таких мутацій, що будь-хто з тих, хто його проявляє, може заперечувати, що він або вона є антисемітом. «Я не расист, – зрештою скаже він чи вона. – Я не маю проблем із євреями або юдаїзмом. Я маю проблеми тільки з державою Ізраїль». Але в світі існує 56 мусульманських держав і 103 християнські, і лише одна єврейська – Ізраїль, – територія якого охоплює чверть відсотка від усієї землі Близького Сходу. Ізраїль є єдиним з 193 держав-членів Організації Об’єднаних Націй, чиє право на існування весь час ставиться під сумнів, – однією державою, Іраном, і багатьма й багатьма іншими групуваннями, що поставили собі за мету його знищення.

Антисемітизм означає заперечення права євреїв на існування як євреїв з тими самими правами, як у всіх інших. Це набуває сьогодні форми антисіонізму. Звісно, існує різниця між сіонізмом та юдаїзмом, а також між євреями та ізраїльтянами, але цієї різниці для нових антисемітів немає. Саме євреїв – не ізраїльтян – вбито в результаті терактів у Тулузі, Парижі, Брюсселі та Копенгагені. Антисіонізм – це антисемітизм нашого часу.

У середні віки євреїв звинувачували в отруєнні криниць, поширенні чуми, а також у вбивстві християнських дітей для використання їхньої крові. У нацистській Німеччині їх звинувачували в керуванні як капіталістичною Америкою, так і комуністичною Росією. Сьогодні їх звинувачують у керуванні ІДІЛ, так само як і Америкою. Всі старі міфи знову пущено в обіг – від кривавого наклепу до Протоколів сіонських мудреців. Мультфільми, що затопили Близький Схід, суть клони публікацій у Der Stürmer – найпершому знарядді нацистської пропаганди періоду поміж 1923 і 1945 роками.

Абсолютна зброя нового антисемітизму сліпуча в своїй простоті. Вона застосовується так: «Голокост ніколи не повинен повторитися. Але ізраїльтяни – це нові нацисти, палестинці – нові євреї, всі євреї – сіоністи. А отже, справжніми антисемітами нашого часу є ніхто інші, як самі євреї». І це не маргінальні погляди. Вони поширені скрізь в ісламському світі, включно із громадами в Європі, і вони повільно заражають ультралівих, ультраправих, академічні кола, різні спільноти, і навіть деякі церкви. Зцілившись від вірусу антисемітизму, Європа знову заразилася від тих частин світу, які ніколи не пройшли через визнання провини, як це зробила Європа, коли факти про Голокост стали відомі.

Як можна вірити в такі нісенітниці? Це широка й складна тема, і я написав про це книгу, але найпростіше пояснення таке. Коли погані речі трапляються з певною групою людей, її члени можуть поставити одне з двох питань: «Що ми зробили не так?» або «Хто це з нами зробив?» Доля групи залежатиме від того, яке питання вона вибирає.

Якщо вона питає: «Що ми зробили не так?» – це початок самокритики, яка є необхідною умовою існування вільного суспільства. Якщо вона питає: «Хто це з нами зробив?» – це визначення себе як жертви. Потім вона шукатиме офірного цапа для звинувачення в усіх своїх проблемах. Зазвичай це були євреї.

Антисемітизм є формою відсутності розуміння, і це трапляється, коли певні групи людей відчувають, що їх світ виходить з-під контролю. Це почалося в середні віки, коли християни бачили, що іслам завдав їм поразки в тих місцях, які вони вважали своїми власними, особливо в Єрусалимі. Це було, коли в 1096 році по дорозі в Святу Землю, хрестоносці спершу зупинялися в Північній Європі, щоби вирізати єврейські громади. Це народилося на Близькому Сході в 1920-ті роки з падінням Османської імперії. Антисемітизм знову з’явився в Європі в 1870-ті роки в період економічного спаду та відродження націоналізму. І він знову з’являється в Європі в наш час з тих самих причин: спад, націоналізм і негативна реакція на іммігрантів та інші меншини. Антисемітизм з’являється, коли політика надії поступається політиці страху, яка швидко стає політикою ненависті.

Потім це перетворює складні проблеми на найпростіші. Це ділить світ на чорне й біле, коли всі винуватці перебувають на одному боці, а усі жертва – на іншому. Виокремлюється певна група з сотні кривдників, щоби потім її звинуватити. Аргумент завжди той самий: «Ми невинні, вони винні». З цього виходить, що якщо ми хочемо бути вільними, вони – євреї чи держава Ізраїль – мають бути знищені. Так починаються великі злочини.

Євреїв ненавиділи, бо вони були іншими. Вони були найбільш помітною нехристиянською меншиною в християнській Європі. Сьогодні вони є найбільш помітною немусульманською спільнотою на ісламському Близькому Сході. Антисемітизм завжди був пов’язаний із нездатністю певної групи створити простір для тих, хто відрізняється. Жодна група, яка його розділяє, ніколи не створить, не зможе створити, вільного суспільства.

Отже, я закінчую там, де почав. Ненависть, яка починається з євреїв, ніколи не закінчується євреями. Антисемітизм тільки у другу чергу про євреїв. В першу чергу йдеться про нездатність певних груп брати відповідальність за свої невдачі на себе й будувати своє майбутнє власними силами. Жодне суспільство, що заохочувало антисемітизм, ніколи не підтримувало свободу або права людини, або свободу віросповідання. Кожне суспільство, що керується ненавистю, починає зі знищення своїх ворогів, а кінчає самознищенням.

Європа сьогодні, загалом кажучи, не є антисемітською. Але вона дозволила антисемітизмові увійти через нові електронні ЗМІ. Вона виявилася не спроможною усвідомити, що новий антисемітизм відрізняється від старого. Ми не повернулися сьогодні в 1930-ті роки. Але ми наближаємось до 1879 року, коли Вільгельм Марр заснував антисемітську лігу в Німеччині. До 1886 року , коли Едуард Дрюмон опублікував «Єврейську Францію». А також до 1897 року , коли Карл Люґер став бурмистром Відня. Це були ключові моменти в поширенні антисемітизму, і ми маємо пам’ятати: те, що казали про євреїв тоді, сьогодні кажуть про єврейську державу.

Історія євреїв Європи не завжди була щасливою. Поводження з євреями в Європі додало певні слова до людського лексикону: диспут, примусове навернення, інквізиція, вигнання, аутодафе, гетто, погром і Голокост – слова, написані єврейськими сльозами та єврейською кров’ю. Попри все те, євреї любили Європу, деякі з їх найвидатніших науковців, письменників, викладачів, музикантів зробили внесок у європейську культуру й формування сучасної думки.

Якщо Європа дозволить затягти себе на цей шлях знову, у майбутньому буде розказана така історія: «Спочатку вони прийшли за євреями. Потім за християнами. Потім за геями. Потім за атеїстами. Аж доки нічого не залишилося від душі Європи – окрім слабкої пам’яті, яка поволі згасає…»

Сьогодні я спробував говорити іменем тих, хто не може говорити. Я говорив іменем убитих ромів, сінті, геїв, дисидентів, людей із розумовими та фізичними вадами, а також іменем півтора мільйонів єврейських дітей, вбитих через віру їхніх дідусів і бабусь. Їх іменем я кажу вам: «Ви знаєте, де дорога закінчується. Не йдіть туди знов».

Ви – лідери Європи. Її майбутнє – у ваших руках. Якщо ви нічого не зробите, євреї підуть, європейська свобода помре, а ім’я Європи буде морально заплямоване, так що цілої вічності не вистачить, щоби його відмити.

Зупиніть це зараз, поки ще є час.

 

[1] Єврейська Пасха.

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори