пошук  
версія для друку
26.10.2016 | Яна Смелянська

Лінія фронту - межа життя. Троїцьке.

   

У жовтні команда моніторів Харківської правозахисної групи працювала над збором інформації і документуванням порушень прав людини в селі Троїцьке Попаснянського району Луганської області та його околицях.
Близькість до лінії фронту, вздовж якої українські військові зараз зміцнюють свої позиції, радикально змінила уклад життя мешканців цього невеличкого села.
Січень 2015 року - найжорстокіший зимовий місяць, на який припав максимум обстрілів. Обстрілом «Градів» був пошкоджений Свято-Троїцький храм, збудований ще в 1840 році. Ця будівля пережила вже дві війни - громадянську 1917 року і другу світову.
Свято-Троїцький храм - один з найстаріших храмів Луганської області, має статус пам’ятки архітектури.

Після підписання Мінських домовленостей храму дісталося по максимуму. Один зі снарядів «ліг» в центрі вівтаря. Сьогодні місцеві сподіваються, що колись історична архітектурна пам’ятка буде відновлена ​​і, можливо, більше не буде піддаватися обстрілу.

 Свято-Троїцький храм


Сільська школа відразу ж звертає на себе увагу - зовсім недавно її відремонтували. Яскравий червоний дах видно здалеку. Але спортивний зал, нові вікна, стіни навчального закладу знову відчули на собі гостроту осколків вже в 2016 році. Зараз активно відновлюють класи на другому поверсі, ремонт на першому закінчено, а дітвора вчасно почала навчальний рік.
Основна допомога у відновленні практично знищеної школи припала від благодійних організацій.
Небайдужі благодійні організації із Західної України нещодавно повністю відремонтували дитячий сад, який розташувався в будівлі школи.
На сьогоднішній день в сільській школі здобувають освіту 30 дітей від першого до 11 класу. Дошкільнят - п’ятеро.
Співробітники сільської ради під час інтерв’ю не без радості відзначали, що з початком 2016 року в селі народилися троє малюків.

 відремонтована школа Троїцького


Але гордість троєчан щодо того, що в селищі, незважаючи на регулярні обстріли, народжуваність має місце, все ж затьмарюється статистикою того, що велика частина місцевого населення покинула населений пункт з початком активної фази бойових дій, щоб мати шанси вижити. За різними підрахунками на даний момент тут проживає всього від 600 до 800 чоловік. Основна частина - пенсіонери. Молодь здебільшого роз’їхалася через відсутність роботи і перспектив, постійної загрози життю і здоров’ю.
Відновлення зруйнованого або пошкодженого житла в Троїцькому, як і в більшості прифронтових населених пунктах, – сьогодні питання номер один. Тут є як повністю зруйновані будинки після прямих влучень снарядів, так і дома, які частково постраждали і потребують відновного ремонту. Від вибухових хвиль у багатьох будинках у стінах пішли тріщини. За даними сільської адміністрації в Троїцькому пошкоджений 101 житловий будинок. З них 6 - повністю зруйновані.
Вдень у селі тихо, але години з десятої вечора мешканці чують вибухи снарядів, тому розслабитися вночі тут просто не реально. По житловому масиву останнім часом влучень не фіксується. В основному дістається позиціям військових. До них від села близько 500 метрів. До сусіднього села Калинове, яке знаходиться під контролем бойовиків, по прямій близько п’яти кілометрів.
Питання з пересуванням - це окрема болюча для жителів села тема. По селу протікає невелика річка - Луганка, через яку встановлено тимчасовий міст. Для цивільного автомобіля подолати таку перешкоду - завдання не з легких. Але всі вже якось пристосувалися. Швидка допомога у свій час відмовлялася виїжджати за викликом саме через відсутність нормального транспортного сполучення.
Міст був підірваний ще на самому початку 2015 року, але по сьогоднішній день його відновленням обласна влада не стурбована. За запевненням військових, які охороняють його, складена кошторисна документація для відновлення. Є навіть фірми, готові провести відновлювальні роботи. Але на цьому всі «рухи» по ремонту моста закінчуються.
В Троїцьке з Попасної і назад ходить автобус три рази в тиждень: вівторок, четвер і субота. Туди і назад. До Попасної всього 18 кілометрів. Але тим не менше ціна квитка на автобус невиправдано висока - 25 гривень в один кінець. І це не якісні комфортабельні автобуси, а звичайні, на ладан дихаючі, маршрутки типу ГАЗель. І альтернативи немає. І знову той же понтонний міст - політ військової інженерної думки - перетин якого прирівнюється до проходження смуги перешкод середньої складності.

 підірваний міст через ріку Луганка

 

Окремою пригодою, кажуть місцеві, стає ситуація, коли хтось на мосту застрягне і доводиться чекати, поки не проведуть рятувальні роботи. Додаткові труднощі з пересуванням по мосту пов’язані з зимовим періодом, коли дорогу замітає. На міст легковому автомобілю, не кажучи про автобус, піднятися неможливо і зв’язок з цивілізацією переривається.
Медичне обслуговування в селі здійснюють медсестри. Лікарів у Троїцькому немає, аптеки теж. Тому хворим (передбачувано хворим, але ж трапляються й екстрені ситуації) треба або виїжджати в найближчу Попасную, або чекати, коли в саме село зможуть приїхати медики. Варто відзначити, що «Лікарі без кордонів» тут бувають досить часто. Вони ведуть прийом місцевого населення і в разі необхідності видають ліки.

 не працююча аптека


«Швидку» можна викликати з міста (Попасній або Бахмута). Але спочатку по телефону дуже ретельно диспетчер з’ясовує, наскільки хворий потребує допомоги. Але якщо є бажання отримати нормальне лікування, то їхати треба в Попасную, Лисичанськ або Бахмут.
Окремо і детально хотілося б сказати про те, що в селі все так само активні російські медіа, як і рік тому. Місцеві жителі волею чи неволею «сидять» на російському теле і радіомовленні.
У кого була фінансова можливість, купили і встановили собі «тарілки». Але таких можна на пальцях однієї руки перерахувати. Впевнено і без збоїв тут показують відверто сепаратистський «Луганск 24» та й інші російські і «новоросійські» телеканали. Українське ТБ місцями ловить, але погано, і з перешкодами. Українських радіостанцій ми не зловили жодного разу, хоча і пробули в селі цілий тиждень.
Основною метою роботи мобільних моніторингових груп ХПГ є збір, документування та обробка інформації, пов’язаної із свавільними стратами в зоні АТО, незаконним позбавленням волі, тортурами, насильницьким зникненням, смертю і пораненнями цивільних осіб в результаті військових дій. У селі Троїцьке з початком військового конфлікту на сході України, тільки нашою групою зафіксовано три випадки поранення мирних громадян в результаті військових дій (але відомо про 12 подібних випадків).

 місцевий мешканець показує нам осколок, який так і не вийшов з його тіла після поранення.


Якщо ж говорити про загальні враження від моніторингової поїздки, то вони вкрай негативні. З різних причин. Одна з яких –взаємини мирного населення і військових ЗСУ, які розташувалися в населеному пункті.
Розгубленість - це слово, яке найбільше підходить для опису настроїв людей. І смуток полягає в тому, що військові не поспішають міняти щось на краще.
Переміщаючись в межах Троїцького, наша група не раз відзначила наявність саморобних табличок, що з’явилися в селі зовсім недавно на розмежуванні вулиць. «Зурабівка», наприклад, або «Мамірівка». Спочатку нам було не зрозуміло, що це за нові покажчики, але далі, при спілкуванні з місцевими жителями все вишикувалося в логічний ланцюг. Виявилося, що «Зураб» і «Мамір» – це позивні командирів українських підрозділів, які стоять в населеному пункті з початку військового конфлікту. Командири підрозділів не йшли на ротацію жодного разу. За словами місцевих жителів таким негласним способом розділене все село. Як це потрібно розуміти? Чому командири не йдуть на ротацію? Що за таблички і яке призначення вони мають?
Хоч як би сумно мені не було про це говорити, але здається, прийшов час піднімати тему присутності військових в межах населених пунктів, а також їх взаємовідносин з мирним населенням. Крім того, хто і як контролює дії військових на блокпостах, а також КПВВ? Чому громадські активісти і штаб АТО, Міністерство оборони України мовчать про те свавілля і образи, які дозволяють собі влаштовувати деякі люди у військовій формі по відношенню до мирного населення? Чому, кожен раз, коли на блокпосту цивільних зупиняють військові, починаються  суцільні розмови про луганську прописку, про те, що всі донбасити – «сепари», а після пред’явлення зовсім не потрібною військовій людині довідки ВПО, тебе починають дорікати в тому, що таких потрібно тримати за колючим дротом окремо від «справжніх українців»? Донбас цілком реально знову інтегрувати в Україну. Але не таким ставленням до мирного населення.

 

В ході роботи моніторингової місії в селі Троїцьке, крім усього іншого, була виявлена ​​ситуація (і це не поодинокий випадок окремо взятого населеного пункту), коли військові, використовуючи негласну «владу автомата», виселяють мирних громадян з власних будинків.
Одна з вулиць в Троїцькому перекрита військовими рівно посередині. Всі громадяни, будинки яких опинилися за лінією блокпоста, з будинків були просто вигнані людьми зі зброєю.
За даними, які нам вдалося отримати, з власного житла незаконно виселені військовими близько 15 сімей. Людям не запропонували альтернативний варіант проживання. Їм не дали можливості вивезти необхідні для подальшого життя речі - їх просто вигнали на вулицю.
Звичайно, можна пояснити подібну ситуацію військовою необхідністю і близьким розташуванням позицій ворога. АЛЕ! У спілкуванні з нашою групою місцеві жителі, яких так само виселили з власних будинків, відзначали, що українські військові звинувачували їх в пособництві сепаратистам, зливі інформації на ту сторону і т.д. А далі почалося тотальне мародерство. Військові знищили, або вивезли для своїх особистих потреб все, що вважали за потрібне: меблі, цінні речі, побутову техніку. Свої дії військові звичайно не пояснювали! 
З особистого досвіду перебування в Троїцькому і ситуації, коли військові ведуть себе вкрай агресивно і неадекватно з цивільними людьми.
Наша моніторингова група на під’їзді до Троїцького була зупинена на одному з блокпостів. Причина - перевірка документів. З’ясувалося, що всі три людини, які сидять в автомобілі мають луганську реєстрацію. Тоді люди у військовій формі без розпізнавальних шевронів, не представившись, починають моральний пресинг на тему цієї самої реєстрації. У підсумку нас пропустили. Ми поїхали працювати. Але вже через 20 хвилин ми знову були зупинені людиною у військовій формі. Він попросив надати документи ще раз. А далі просто забрав наші паспорти, посвідчення, розвернувся і пішов, кинувши фразу, що чекає нас на блокпосту.
Їдемо на блокпост. Там мовчки вислуховуємо потік звинувачень і образ від військового, який так і не представився. Нас звинувачують у сепаратизмі, коригуванні ворожого вогню, наведенні цього вогню і таке далі. Вставити слово і пояснити, хто ми такі і, що робимо, не було можливості хвилин 30. Тому як двоє з автоматами тримають всю нашу групу на прицілі.
Далі звідкись вийшов снайпер, який, як пізніше нам сказали, «вів» нас по селу кілька кілометрів під прицілом СВД.
Тільки після того, як командир перестав кричати і звинувачувати нас у всіх тяжких, ми пояснили хто ми і навіщо ми тут. У підсумку нас все ж відпустили ...
Так само проходить спілкування військових з усіма місцевими ... Не скрізь, не завжди. Але, тим не менш, один подібний випадок який змусив сформувати тільки одне прохання: навіть у найгостріших дискусіях, шановні військові зберігайте свою гідність, утримуйтеся від образ і вживання нецензурних виразів, поважайте думку простих громадян...


І тоді миру  в Україні бути.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори