пошук  
версія для друку
07.11.2016 | Євген Захаров

Цінності та принципи діяльності УГГ й сучасного правозахисту: спроба порівняння

   

Текст виступу на конференції, присвяченій 40-річчю Української Гельсінкської Групи.

9 листопада 1976 року була створена Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод – Українська Гельсінкська Група (УГГ). Гельсінкський етап дисидентства на Україні означав прийняття національним рухом правозахисних методів і форм. Ідея прав людини виявилася близькою українській нонконформістській інтелігенції. Для тих, хто прийшов до дисидентського руху через літературу і мистецтво і не міг змиритися з режимом, морально опираючись йому, ця ідея була органічною. Ті ж дисиденти, хто із самого початку ставив перед собою політичні цілі та завдання, використовували мову і форму правозахисної ідеології, зрозумілі Заходу, щоб залучити більшу увагу і співчуття до українських національних проблем.

Радянська влада жорстоко переслідувала УГГ. На початку 80-х її діяльність була цілком паралізована: майже всі її члени були позбавлені волі. За підрахунками Василя Овсієнка, із 41 члена УГГ 39 відбули у в’язницях, таборах, засланнях і психлікарнях у цілому 550 років, четверо – Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус – загинули в неволі, Михайло Мельник покінчив із собою напередодні неминучого арешту. Багато членів УГГ конституювалися в цій якості саме в період перебування в таборі або на засланні за тим або іншим політичним обвинуваченням. УГГ продовжувала діяти в таборах аж до звільнення політв’язнів у 1987–1988 рр.

Сьогодні період існування УГГ видається глибокою історією. Тим більше 40-річчя УГГ заохочує порівняння цінностей та принципів правозахисників 60–80-х років і сучасного правозахисту.

Левова більшість «старих» правозахисників були релігійними людьми, переважно християнами, і для них десять заповідей Христових були найбільшими цінностями. Деякі «нові» правозахисники зберегли ставлення до них як до першооснови. У 60–80-ті роки права людини вважалися інструментом громадського контролю за державою, мовою, якою можна розмовляти про суспільні відносини, не більше. Але сучасний правозахист значно численніший, більш розмаїтий та строкатий, у ньому багато представників інших релігій, агностиків та атеїстів. Деякі теоретики вважають, що права людини фактично створюють ледь не нову релігію, нову філософію. Наприклад, професор Володимир Буткевич, колишній суддя Європейського суду з прав людини від України, навіть говорив: «Загальна декларація прав людини – це моя Біблія».

Діяльність українських дисидентів спиралася на традиції, закладені українськими земляцтвами ще в повоєнних сталінських таборах. «Саме вони витримали основний тягар боротьби проти сваволі сталінсько-берієвського періоду і тепер є взірцем, який надихає і з’єднує тих, хто не захотів зректися своїх переконань людей честі і обов’язку…» – писав Валерій Марченко. Переважна більшість учасників Норильського та Кенгирського повстання в сталінському ГУЛАГу були українцями. «Вірус непокори», жага свободи штовхнули політв’язнів на захист своєї честі й гідності, не зважаючи, здавалося, на вірну смерть. Цей «вірус» надихав дисидентів 60–80-х у прагненні «називати речі своїми іменами» (Сверстюк), саме він, зрештою, вивів людей на Майдани 21 листопада 2004 та 2014 років, був рушійною силою перемоги двох українських революцій і є сьогодні основою захисту країни від російської агресії. Отже, головною цінністю правозахисту була і залишається свобода, вона є синонімом усього комплексу прав людини. Мати свободу – означає вільно чинити власною долею. Немає нічого більш жахливого, ніж залежати від волі іншої людини чи волі державної інституції.

Гідність була і залишається другою ключовою цінністю правозахисту. Йдеться про загальну людську гідність, яка належить всім, від немовляти до злочинця, а не про особисту гідність (те ж саме, що честь чи репутація), яка зростає як результат добрих вчинків і втрачається внаслідок злих. Гідність є найкращим індикатором порушення свободи. Відчуття приниженості гідності завжди свідчить про несправедливість, свавільне насильство чи навіть злочинність дій того, хто її образив.

Правозахисники 60–80-х років відмовилися від принципів підпільної та збройної діяльності, характерної для періоду визвольних змагань, їхня діяльність була мирною, відкритою і апелювала до права. Тодішнім гаслом було – «Виконуйте власні закони!». Хоча спроби створювати підпільні антирадянські організації залишалися (УНФ-1, УНФ-2 та інші). Тодішні спори на цю тему сьогодні є анахронізмом, усі сучасні правозахисні організації є відкритими, ненасильницькими і спираються на право, зокрема, міжнародне. Особливий розвиток отримало використання механізмів європейського права, зокрема, Європейського суду з прав людини. У 60–80-ті роки про це годі було й мріяти, тоді навіть Загальна декларація прав людини вважалася антирадянським документом і вилучалася під час обшуків.

Важливою цінністю для правозахисників була і є незалежність – від політичної позиції, від суспільної думки, від держави. У ставленні до держави «старі» правозахисники керувалися трохи переробленим шаламовським кодексом сталінського зека («Не вір, не бійся, не проси»): не вір агентам держави, не бійся їх і не проси нічого.

Сьогодні незалежність важить ще більше, оскільки значно більше під загрозою, ніж в 60–80-ті роки, – багато спокус. Вона означає принципову безпартійність, відмову від підтримки будь-якої політичної сили, від апріорної згоди з усталеними суспільними стереотипами, від сприяння з боку держави в будь-якій формі. Проте незалежність не повинна переходити в конфронтацію. Бентежить прокурорський тон багатьох громадських активістів стосовно держави, їхнє прагнення в усьому звинуватити владу. Джерело порушень прав людини – сама людина й ті структури, що вона створює. Ми маємо таку державу, на яку заслуговуємо, оскільки не змогли створити собі іншої. Краще сповідувати філософію вини, а не образи – значно конструктивніше шукати коріння своїх бід в собі, ніж в інших. Але значна частина «нових» правозахисників цього не усвідомлює.

Принципи «Не бійся!» та «Не проси!» залишаються актуальними для сучасного правозахисту, а ось «Не вір!» є сьогодні неприйнятним. Оскільки права людини мають на меті обов’язки держави щодо їх дотримання і забезпечення, а Українська держава декларує це своїм головним обов’язком, то правозахисники повинні вести з нею діалог, поки держава на нього здатна. Тема його – реальне дотримання державою прав людини. Тому стара формула правозахисту в 60–80-ті роки – «захист прав людини від організованого насильства, здійснюваного державою» – сьогодні повинна бути доповнена: «та сприяння державі в забезпеченні й захисті прав людини». Принцип взаємодії правозахисних організацій з державою сформулював у 1988 р. Сергій Ковальов: «Чесна співпраця неоднодумців». В усьому тому, в чому я згоден із владою, я готовий із нею чесно співпрацювати, а коли вона допускає помилки, я буду протистояти їй, використовуючи наявні законні методи. Взаємодія з державою вимагає певного рівня взаємної довіри і поваги.

Справедливість є також темою діалогу правозахисників з державою. Треба розрізняти два різновиди цієї цінності – «процесуальну» справедливість, яка стосується результату застосування коректно побудованого правового механізму, та моральну справедливість, коли апелюють до цінностей, які не втілені в праві або недостатньо охоплюються правом. У цьому сенсі кажуть про соціальну справедливість, політичну справедливість, економічну справедливість і т. і. Уявлення про невідворотність покарання за злочин, що зло має бути покаране – це насамперед прояв відчуття справедливості.

Цінності неупередженості та терпимості сьогодні значно більше під загрозою, ніж у 60–80-ті роки. Для правозахисника принципово, щоб у суспільному дискурсі були репрезентовані усі позиції. У громадському житті мають відображатися і ліві, і праві, і центристи, всі напрямки політичної думки і соціальної активності. Правозахисник має бути терпимим до інших думок, зокрема, протилежних його поглядам. Він має поважати відмінності у мисленні, різноманіття громадських об’єднань та їхніх цілей. Заборони певних позицій тільки збіднюють інформаційний вплив на прийняття політичних рішень. Якщо уявити собі трьохрівневу систему інформація–політика–право у вигляді дерева – корені–стовбур–крона, – то обмеження свободи інформації означає заборону кроною кореням живити стовбур. Таке дерево зачахне. Проте йдеться про терпимість до думок та ідей чи, ширше, до будь-яких проявів символічної реальності, а в реальності фізичній терпимість до насильницьких дій, до свавілля виключається. В умовах воєнної агресії Росії та засилля брехливої російської пропаганди ці цінності разом із свободою поглядів, слова та інформації вступають в колізію з цінностями національної безпеки та територіальної цілісності, а також національно-патріотичними почуттями. Нічого подібного в 60–80-ті роки не було. Цей конфлікт цінностей має розглядатися окремо в кожному конкретному випадку, оскільки єдиного рішення для всіх випадків не може бути.

З цінностями гуманізму та милосердя схожі проблеми, яких не було в 60–80-ті роки. «Старі» правозахисники апріорі були гуманістами, яких радянська держава жорстоко кривдила, і говорити з нею про милосердя не мало сенсу. Сьогодні такі розмови також малоперспективні внаслідок воєнного конфлікту з Росією, більше того, в умовах зростаючого насильства та ненависті ці цінності не підтримуються значною частиною громадянського суспільства, яку захопила жага помсти. На жаль, цього не уникнули й деякі організації, які ідентифікують себе як правозахисні, тоді як для правозахисника, взагалі кажучи, милосердя має бути вище за справедливість. Почуття жалю до жертв насильства може важити більше, ніж вмотивованість дій держави досягти справедливості. Байдужим правозахисник не може бути.

У 60–80-ті роки правозахист був добровільною безоплатною діяльністю, за яку нагороджували великими термінами позбавлення волі. Тоді невід’ємними рисами правозахисників були відвага, самовідданість та жертовність.

Сьогодні правозахист – переважно оплачувана робота, якою займаються сотні громадських об’єднань, декілька тисяч людей. Ця діяльність вітається суспільством і є, взагалі кажучи, безпечною. Природно, що високі моральні чесноти правозахисників минулого століття недосяжні для всіх працюючих в цій сфері людей. Частина з них більше думають про себе в правозахисті, а не про правозахист в собі, для них більш пріоритетним є піар, ніж інтереси жертв порушень прав людини. Є навіть організації, які можна назвати грантожерами, тобто такі, кого оплата праці цікавить більше, ніж її результати. Для працівників таких організацій є характерним висловлювання: «За такі кошти я працювати взагалі не буду!»

Сподіваюсь, що сучасний правозахист подолає свої хвороби росту і буде гідно відстоювати свободу людини в складних сьогоднішніх умовах.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори