MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Що не подобається Президенту в змінах до Кримінально-виконавчого кодексу України?

25.11.2016   
Костянтин Автухов

Забезпечення відбування покарання якомога ближче до місця проживання є необхідною складовою процесу виправлення засуджених під час відбування покарання та сприяння соціальній реінтеграції засуджених після звільнення. Відповідна рекомендація міститься в найбільш важливих міжнародних стандартах щодо питань виконання покарань. Зокрема, Європейські в’язничні правила в пункті 17.1. закріплюють, що, по можливості, ув’язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. Наприклад, у Рекомендації Rec(2003)23 Комітету Міністрів Ради Європи зазначено, що «засуджені повинні бути розміщені з високим ступенем вірогідності у в’язницях, які розташовані поблизу до місць проживання їх сімей або на прилеглих територіях».

Для того, щоб привести у відповідність до практики Європейського суду з прав людини та стандартів Ради Європи, Парламентом ухвалено Закон України «Про внесення зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення гарантій права засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або за місцем постійного проживання близьких родичів»[1]. Пропонувалось на законодавчому рівні удосконалити процедуру направлення засуджених, та передбачити певні стабілізаційні гарантії як для засуджених, так і для адміністрації колонії.

Однак, даний закон був ветований Президентом. Нажаль, повернення без підпису законів, що регулюють виконання позбавлення волі стає негативною традицією. Ми вже звертали увагу наукової спільноти на такі випадки. Так, наприкінці 2015 р. Президент не підписав ухвалений Верховною Радою України Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням»[2].

Восени 2016 р. ситуація повторилась, і, не наводячи аргументованих доводів, Президент повернув Закон без підпису. Нижче ми спробуємо довести безпідставність позиції Гаранта, яким він аргументував своє вето.

У Пропозиціях до ухваленого 6 вересня 2016 року Верховною Радою Закону України «Про внесення зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення гарантій права засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або за місцем постійного проживання близьких родичів» визначаються наступні аргументи щодо направлення Закону на повторний розгляд.

1. «Пропонована Законом, що надійшов на підпис, зміна щодо визначення місця відбування засудженими покарання, у тому числі переведення їх з однієї установи виконання покарань до іншої, унеможливлює виконання адміністрацією установи виконання покарань зобов’язань вживати у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засуджених, у тому числі у зв’язку з надзвичайною ситуацією, невідкладних заходів щодо забезпечення їх особистої безпеки, переведення таких засуджених у безпечне місце, інших заходів до усунення небезпеки, вирішувати питання про місце подальшого відбування ними покарання, що не відповідає вимогам статті 10 Кримінально-виконавчого кодексу України».

Ми не можемо погодитись з цією тезою! Непереконливість цього зауваження пояснюється тим, що в ч. 2 запропонованої редакції ст. 93 КВК міститься норма, застосування якої дозволяє адміністрації вживати необхідні заходи з переведення, що передбачені ст. 10 КВК України:

«2. Тримання засуджених в інших, ніж визначено у частині першій цієї статті, установах дозволяється у разі зміни виду колонії, ліквідації чи перепрофілювання колонії, та у виняткових випадках з метою:

…забезпечення безпеки засуджених чи інших осіб за обґрунтованим рішенням адміністрації установи виконання покарань».

Отже, ч. 2 ст. 93 має пряму норму, що дозволяє здійснювати переведення засудженого для забезпечення його безпеки.

Слід зауважити, що відсутність в чинній редакції ст. 93 КВК України окремого положення про можливість переведення з вимог безпеки на практиці як раз і стає підставою для порушення прав засуджених.

Крім того, запропонована редакція ст. 93 КВК України деталізує порядок такого переведення, та встановлює можливість зворотного повернення засудженого до колонії після усунення факторів ризику. Це вказано на противагу чинній редакції статті 93 КВК України, в якій ці питання взагалі не врегульовано, що в свою чергу унеможливлює подібне зворотне повернення за згоди засудженого. Відсутність чіткої норми призводить до порушень.

Ця норма має такий вигляд «При усуненні обставин, які стали підставою для такого направлення засудженого, він повертається, за його письмовою заявою, до установи виконання покарань, в якій він відбував покарання до переведення» (п. 7 ч. 2 ст. 93).

2. «Така зміна унеможливлює вжиття невідкладних заходів до запобігання погіршенню стану правопорядку в установах виконання покарань, своєчасного усунення перешкод для стабілізації оперативної обстановки, а також рівномірного та раціонального розміщення засуджених у таких установах із дотриманням установленої законодавством норми площі».

Цей аргумент також спростовується самим лише текстом запропонованого Закону.

Така підстава, як «уникнення перенаповненості установи виконання покарань» прямо передбачена у ч. 2 запропонованої редакції ст. 93 серед підстав для тримання засуджених в інших, ніж визначено у частині першій статті 93 установах.

Окремо зауважимо, що в нормі передбачено окремі обмеження щодо застосування такої підстави. А саме мова йде про те, що тримання в іншій колонії задля уникнення перенаповненості можливо лише на строк до 6 місяців. Такий граничний термін дає достатні можливості для вирішення питання перенаповненості, і приведення ситуації в місці відбування покарання у відповідність до норм.

3. «У разі внесення пропонованої Законом, що надійшов на підпис, зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України адміністрація установи виконання покарань не зможе своєчасно запобігти настанню конфліктних ситуацій серед засуджених, які є співучасниками злочину, свідками, потерпілими тощо, що може призвести до фізичних розправ та вчинення нових злочинів, оскільки у разі переведення засудженого до установи виконання покарань, яка є найближчою до місця його проживання до засудження або місця постійного проживання його близьких родичів, він може зустрітися з учасниками кримінального провадження, у тому числі з потерпілими та заявниками».

Щодо зауваження, що «адміністрація установи виконання покарань не зможе своєчасно запобігти настанню конфліктних ситуацій серед засуджених», то, нажаль, у надісланому Президентом документі не конкретизовано, яке саме положення запропонованої редакції ст. 93 обмежує можливості адміністрації по запобіганню конфліктних ситуацій, порівняно зі станом, що існує.

Саме ж зауваження є найбільш суперечливим, адже ним Президент фактично вказує на необхідність якраз тримання засуджених подалі від місця постійного проживання через ризики «зустрітися з учасниками кримінального провадження, у тому числі з потерпілими та заявниками».

Варто наголосити, що рівнозначні ризики містить і нинішня редакція статті. Варіант, який частково знизить вказані ризики – скасувати ст. 93 та передбачити тримання засудженого за кращими радянськими традиціями – якнайдалі від місця проживання. Безпосереднє тлумачення вказаного зауваження наводить саме на таку думку.

Ще раз наголосимо: це зауваження закликає до скасування вимоги щодо відбування покарання засудженим якнайближче до дому, при тому, що ця вимога є світовою практико, і такі міжнародні стандарти, як Європейські тюремні правила, Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими та іншими міжнародними актами наголошують, що, по можливості, ув’язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації.

4. «У Законі, що надійшов на підпис, не враховано й те, що місцем проживання багатьох засуджених до засудження та місцем постійного проживання їх близьких родичів є тимчасово окуповані території України, а також населені пункти, на території яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження».

Щодо цього зауваження варто зазначити, що воно є безпідставним і таким, що не має сенсу. Передбачена редакція жодним чином не погіршує стан справ, що існує. Не зрозуміло, яким чином встановлення, що місце проживання засудженого або його родичів розташоване на тимчасово окуповані території України має впливати на факт найближчого відбування до цієї території. На наш погляд, у такому випадку має застосовуватись загальне правило, щоб родичі з цих територій все одно могли відвідувати засуджених.

Наголошуємо, що ДИСКРИМІНАЦІЄЮ буде не застосування принципу «найближчої установи виконання покарання» до засуджених, місце проживання яких розташоване на окупованих чи непідконтрольних територіях.

Про автора: К. А. Автухов – канд. юрид. наук, старш. науков. співроб., доцент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого.

 

[1] Пропозиції Президента до Закону «Про внесення зміни до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення гарантій права засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або за місцем постійного проживання близьких родичів» [Електронний ресурс] / Верховна Рада України, офіційний портал.

[2] Автухов К. А. Європейський вибір для засуджених до довічного позбавлення волі: чи бути йому? / К. А. Автухов // Юридична Україна. – 2015. – № 10–12. – 162–167 с.

 

 

 Поділитися