пошук  
версія для друку
30.01.2017 | Наталка Ковальчук

Роль вельмишановної десниці у політичній культурі України

   

Маю знайому, котра часто бере участь у різних мітингах, акціях, протестах. Правду кажучи, на тому ще й заробляє собі дещицю до сімейного бюджету. Така вже у нас в Україні політична культура.

Так ось, якось під час однієї з чергових акцій цій пані потиснув руку високопоставлений державний чиновник, очевидно, вирішивши ближче поспілкуватися з мітингувальниками.

І хоч стався той тактильний контакт жінки й посадовця цілком випадково, наслідки мав несподівані.  (Далі прохання не сміятися, бо йтиметься не про вигадки, а про сувору правду життя).

Повернувшись з Києва додому, ця мітингувальниця тероризувала усіх рідних і знайомих розповідями про те, яка у чиновника, котрий їй ще й дуже симпатичний,  тепла і лагідна рука. Та мало цього. Вона навіть кілька днів не мила своєї власної кінцівки, аби якомога довше зберегти на ній відчуття від доторку вельмишановної десниці.

Випадок цей, на жаль, не стільки курйозний, як сумний. Бо він також одна з ознак сьогоднішньої української політичної культури.

Явище, коли  у суспільстві присутнє поклоніння верховним політичним лідерам у тій чи іншій формі, виявляється, навіть має назву: підданська політична культура або культура підпорядкування.

Власне, це не сьогоднішнє наше надбання. Адже підданська політична культура найбільш характера для тоталітарних систем.

Тож і комуністичний режим, у якому політичного злочинця Ульянова вважали «добрим дідусем» Леніним, кровожерного вбивцю Сталіна «мудрим керівником великої і могутньої країни», а за життя у злиденній країні тотального дефіциту дякували «…лично Леониду Ильичу», десятиліттями тяжів над українцями. Він позбавляв людину власної гідності, примушував вірити  надуманим міфам й ідеалам, сформованим радянською ідеологією.

Саме комуністична система і залишила нам  специфічне ментальне мислення, котре інакше як рабським й не назвеш. Це теж важкий спадок, якого доведеться позбуватися. І, очевидно, відбуватиметься то непросто.

Адже ці рабські радянські кліше, нехай і у зміненому вигляді, виявилися доволі живучими. Що ж дивуватися їхній присутності у нашому сучасному житті?

Вони є скрізь: у засобах масової інформації – від центральних до місцевих, в електронних інформаційних ресурсах – від офіційних до громадських, у соціальних мережах.

Йдеться про ті піар-компанії, коли обранцям та чиновникам усіх рівнів звучать подяки за будь-які їхні дії. За те, наприклад,  що знайшли кошти на потреби якоїсь медичної, освітньої чи соціальної установи, чи окремої територіальної громади.

…«Муха по полю пошла, муха денежку нашла», - написав колись відомий дитячий письменник Корній Чуковський. У цій дитячій казці все зрозуміло: хтось загубив – інший знайшов. 

А на якому ж «полі» знаходять фінансування для своєї доброчинності  українські можновладці?

Виявляється, переважно на бюджетному. Нерідко це й не приховується. У тих же розповідях про «благі» справи посадовців можна прочитати чи почути, що кошти «знайшли» чи «викроїли», чи «вибили» (недавно зустрівся й такий вираз)  з бюджету як місцевого, так і державного.

А якщо й це приховується, то згодом однаково стає явним, що дитячий майданчик, нібито подарований благодійником, насправді побудований за кошти міського бюджету, що, скажімо, обладнання для сільського фельдшерського пункту й так передбачалося за однією з медичних програм і так далі.

Тобто, з одного боку, чийсь авторитет створюється фактично за рахунок народних грошей, а з іншого, - ніхто не дасть гарантії, що «вибиті» з державного бюджету кошти, скажімо, якимсь депутатом для однієї «близької»  йому територіальної громади, не передбачалися зовсім для іншої. Може, й для більш важливіших потреб, ніж ті, на які використалися.

До речі, щодо потреб. Диву даєшся, коли серед переліку чиновницьких чи депутатських рейтингових справ у територіальних громадах  з’являється, наприклад, щира вдячність… за організацію концерту столичних зірок на периферії.

Звичайно, масові розважальні засоби теж повинні бути у житті людей. Але чи та це справа, за якою маємо судити про вплив високопосадовця на розвиток суспільства?

Зрозуміло й те, що кожен обранець чи посадовець має таку собі свиту, яка, як то кажуть, «грає короля».  Тобто просуває його імідж у тих же соціальних мережах.

Це стає особливо помітним, коли на початку року в українських територіальних громадах починається кампанія по відзначенню «Людини року». Так, серед номінантів є й вчителі чи лікарі, підприємці, спортсмени...

Але ж скільки у тому переліку завжди представників влади! Однак вони й так повинні працювати на суспільство, не чекаючи від нього якихось особливих преференцій. І навряд рейтинг місцевого чиновника, висунутого на ту ж номінацію «Людина року»  можна міряти лише тим, що він «…доступний у соціальних мережах».

До цього можна хіба що додати, що ми у більшості своєї нарешті вже відучилися поклонятися матеріальній  спадщині тоталітаризму. Адже за повідомленнями Українського інститут національної пам’яті, у рамках закону про декомунізацію в державі перейменовано 987 міст і сіл, 51 тисячу вулиць, знесено 1320 пам’ятників  Леніну і 1096 інших монументів тоталітарної епохи http://www.radiosvoboda.org  І це вже нікого не дивує.

Та у плані політичної культури ми таки ще не стали тим громадянським суспільством, котре не надто зважає на потиск вельмишановних десниць.

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори