пошук  
версія для друку
16.03.2017 | Євген Захаров

Права людини в Україні в 2016 р.: основні тенденції

   

      Загальний огляд

2016 рік був для України не менш складним, ніж рік попередній. Окупація частини території України та збройний конфлікт на південному сході країни стали однім з головних джерел системного та масового порушення прав людини та основоположних свобод і, загалом, стримуючим фактором для поступу України в дусі ідей Революції Гідності. Іншими ключовими факторами, гальмуючими наш поступ, були опір державної системи реформам, збереження міцного зв’язку бізнесу та влади, зневага до верховенства права та прав людини, популізм, який породжує політичну корупцію та безвідповідальність влади, впевнення великих груп політиків та громадських активістів, що складні проблеми можна вирішити простими шляхами, зокрема, за рахунок застосування силиі примусу. Це дуже серйозні помилки, які можуть мати вкрай погані наслідки.

У 2016 році, як і в 2015, в Україні було чотири різних реальності з правами людини: в окупованому Криму; частині Донецької та Луганської областей, контрольованій самопроголошеними ДНР та ЛНР; частині Донецької та Луганської областей вздовж лінії розмежування, контрольованій державою (далі – «сіра» зона); і в решті регіонів країни. Ситуація з правами людини була мозаїчною: в якихось сферах спостерігалося покращення, в якихось – порушення прав людини ставали більш масовими та серйозними, але в країні в цілому ми констатуємо погіршення стану з правами людини та основоположними свободами.

На контрольованій території це насамперед проявилося в масовому порушенні економічних та соціальних прав, що поставило велику частину населення країни за межу виживання. Значне зростання тарифів на комунальні послуги, цін на продукти та ліки не було компенсоване державою навіть для соціально слабких верств населення. Субсидії покривають лише частину комунальнихплатежів. Водночас реальні доходи зменшилися.Бідність працюючих людей стала повсюдним явищем, і не тільки для «бюджетників» – дрібний бізнес, який працює в «гривневій зоні», також дуже збіднів, багато підприємців були змушені обмежити або навіть закрити свій бізнес. Відповідно, виросло безробіття.

У «сірій» зоні, де кожної ночі можуть бути обстріли, люди живуть сьогоднішнім днем. Тут не всюди є опалення, газопостачання, вода, часто користуються «буржуйками» та п’ють колодязну воду, і є населені пункти (загалом їх в «сірій» зоні 336), де немає жодного цілого будинку, як, наприклад, в Красногорівці. Всі чекають закінчення війни, а вона все продовжується, і майже щодня – нові загиблі і поранені. І перспективи закінчення цього нестерпного життя не проглядаються.

В Криму продовжувалася політика, спрямована на позбавлення кримськотатарського народу етнічній та релігійній ідентичності. Репресії проти кримських татар посилювалися, все більш очевидне бажання російської влади «прив’язати» їх до терористичних угрупувань. Меджліс кримськотатарського народу визнаний російським судом терористичною організацією – без будь-яких підстав. Кількість українських громадян, «в’язнів Кремля» в Криму, все зростає. Про прояв в Криму української ідентичності годі й говорити, це одразу викликає репресії.

Розвиток окупації Криму, порушення прав людини внаслідок неї, стан з правами людини на територіях самопроголошених республік та в «сірій» зонібільш детально розглядаються в окремих розділах Доповіді.Деякі проблеми прав людини, які видаються найбільш серйозними, розглядаються нижче.

Зростання насильства та ненависті

У 2016 році в Україні продовжували вчинятиекстраординарні порушення прав людини, викликані воєнним конфліктом: вбивства і катування полонених, захоплення заручників, катування, насильницькі зникнення, насильство з ідеологічних мотивів. Наприклад, люди, які проявляли проукраїнську позицію, могли бути репресовані, викрадені, їх могли просто вбити, як сталося з багатьма з них. Це тисячі людей.

Раніше такі порушення прав людини були з боку бойовиків і російських військовослужбовців. У відповідь деякі наші військовослужбовці, зокрема з добровольчих загонів, побачивши таке ставлення, почали діяти симетрично. Теж вбивали полонених. Мали місце катування полонених, і деяких забили до смерті. Стало широко вживаним таке слово, як «відтискання». Чомусь стало вважатися нормальним «відтиснути» майно у сепаратиста, якщо це сепаратист. Машину, будинок забрати. Це вже не злочин, якщо це ворог...Обставини війни породжують небезпечну ілюзію морального виправдання насильства, якщо воно спрямоване на тих, хто видається ворогом, хоча фактично, може, ним і не є. Поширюється лояльність до насильства як начебто засобу встановлення справедливості в обхід закону.

Досить значна частина суспільства, відчуваючи ненависть до агресора і бойовиків, усвідомлено чи ні, підтримує це насильство проти сепаратистів. Взагалі радіють тому, що їх вбивають. Постять фото трупів, у Фейсбуці з цього приводу велика радість. Хоча чому тут радіти насправді? Цих бойовиків понадили грошима, вони пішли і загинули. І для їхніх сімей нічого хорошого в цьому немає, як немає нічого хорошого в цьому конфлікті. Вони так само жертви російської агресії, як і українські військові та добровольці, які захищали Україну. А ця ненависть є дуже загрозливою для нашого майбутнього. Дуже тривожить наростання мовчазного, внутрішньо агресивного звикання до щоденних смертей – на війні, у ДТП, внаслідок дій злочинців. Смерть перестає вражати.

Невиправдане надмірне насильство тільки шкодить українському суспільству і призводить до браку гуманності та милосердя в діях агентів держави.За такого ставлення до своїх громадян держава назавжди буде залишатися для них чужою.

Звуження свободи вираження поглядів

Хоча Україна і покращила у 2016 році свій стан на декілька балів в міжнародних рейтингах свободи слова, а профільні організації відзначають зменшенняприблизно на 15% кількості порушень свободи слова порівняльно з 2015 роком, на мій погляд, обсяг свободи вираження поглядів в 2016 році зменшився. Про це свідчать два такі красномовні факти. По-перше, Савік Шустер так і не зміг знайти можливості поновити свою програму політичного ток-шоу: жоден національний канал, жоден медіа-магнат так і не спромігся запросити Шустера з його командою на свою територію. По-друге, перший мітинг в Києві нової політичної сили, очолюваної Міхеїлом Саакашвілі, проігнорували усі національні канали. Єдиним каналом, який транслював мітинг, був «Еспресо-ТВ», і вся політично стурбована країна в той вечір дивилася тільки цю передачу.

Українські медіа так і не стали бізнесом, і незалежність журналістів цілком залежить від ступеню цивілізованості власника, який дозволяє чи не дозволяє собі вимагати висвітлення певної позиції, оприлюднювати замовні матеріали, використовуючи своє медіа проти політичних та економічних конкурентів.

Покращення позиції України в міжнародних рейтингах відкритості держав (Глобальний рейтинг права на інформацію, рейтинг ООН з розвитку електронного урядування, рейтинг відкритості державних даних), збільшення кількості інформаційних запитів до органів влади та позовів до суду щодо захисту права на доступ до публічної інформаціїнемовби свідчать про прогрес в царині свободи інформації. Проте невідповідність інформування державою про події в зоні конфлікту на сході країни реаліям, впевненість, що державні службовці можуть вирішувати, про що повідомляти українцям, а що втаємничити, навіть використання відвертої маніпуляції фактами свідчить, що дійсність насправді не є такою рожевою, як це може здатися. Так, наприклад, ми змушені постійно спостерігати обвинувачення бойовиків ОРДЛО в знищенні житлових будинків у випадках, коли насправді вони були знищені українською артилерією, неточності в поданні інформації щодо загиблих та поранених і т.д.

Зростання бідності та соціальної нерівності

В Україні ще більшим став розрив між доходами багатих та бідних. Це дуже загрозлива тенденція – не тільки для майбутнього країни, але навіть для існування держави. Якщо у 2006 році ця різниця складала 1:10, то у 2016 – 1:30. Натомість, в країнах ЄС це 1:5.7. Отже, моральний принцип Джона Роулза, сформульований в книзі «Теорія справедливості», – нерівність, вигідна всім: якщо хтось розбагатів, то всім іншим від цього повинно бути хоч трохи краще – в Україні не працює. Також виросла різниця між мінімальною і максимальною заробітною платнею в бюджетних установах. Для порівняння: в Західній Європі ця «вилка» 1:4, у США – 1:5, ці дані є відкритими і визначені законом. В 2006 році в Україні ця «вилка» була 1:40, в 2017 році обіцяє бути більше, ніж 1:100. Справді, мінімальний розмір посадового окладу з 1 січня 2017 року становитиме 2000 гривень відповідно до закону «Про держслужбу», мінімальна заробітна платня – 3200 грн., а зарплатню судді Конституційного суду депутати Верховної Ради встановили в розмірі 380 000 грн. (законопроект ухвалено в першому читанні). Ця сума включає доплату за науковий ступінь доктора наук в розмірі 46 000 грн., і це при тому, що звичайний професор та доктор наук отримує 6000 грн. на місяць (В.Пинзеник)! І як же нардепам не соромно? Це ж ні що інше, як «купівля» суддів, прояв політичної корупції!

З початку 2017 року місячна зарплатня членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів встановлена в розмірі 225 тис. грн., вищі посадові особи деяких органів виконавчої влади також отримують дуже великі зарплатні з огляду на те, як платять простолюду. Така різниця виглядає особливо огидною на тлі щорічного прийняття цим же парламентом бюджету, в якому призупиняється дія законів про пільги для більшості категорій пільговиків. Я зовсім не проти високої оплати за високоякісну фахову працю, але наскільки допустима оплата в такому розмірі в найбіднішій країні Європи із середнім рівнем доходів 3000 грн. на місяць? За стандартами ООН більше 80% мешканців України є бідними, а рівень відносної бідності за українською статистикою – більше 23%.

Деякі факти є вбивчими та кричущими. Так, середній розмір бюджетного фінансування засудженого складає 9 грн. 50 коп., а вартість одного ліжко-дня по харчуванню для психічно-хворих в 2016 році склала 12 грн. 21 коп., в тому числі для дорослих психічно хворих – 7 грн 99 коп., для дітей – 21 грн. 91 коп. Вартість одного ліжко-дня по медикаментам склала 11 грн. 61 коп. у тому числі: психіатричні для дорослих – 8 грн. 50 коп.; психіатричні для дітей – 7 грн. 62 коп. Ці цифри свідчать, що стаття 3 Конституції, за якою життя та здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю, а утвердження та захист прав людини є головним обов’язком держави, є суцільним лицемірством. Про які права людини після цього можна взагалі говорити?..

Загальна зневага держави до бідних поєднується із стигматизацією деяких їх категорій. Так, Мін’юстом створено Єдиний реєстр боржників по оплаті комунальних послуг з якого можна дізнатися про наявність такої заборгованості у будь-якої особи, задавши її прізвище, ім’я, по-батькові, дату народження та індивідуальний податковий номер. Враховуючи доступність цих даних в Україні, можна без особливих потреб отримати доступ до вразливих персональних даних особи. Загалом наша держава примітивізує свої соціальні відносини з мешканцями країни і зводить їх переважно до нагляду, та ще й хизується своїми успіхами на цій ниві. Так, віце-прем’єр з соціальних питань Павло Розенкогордовито заявляє про створення в кожному районі бригад, які будуть в 2017 році перевіряти, чи всі працюючі отримують не менше мінімальної зарплатні 3200 грн. і не працюють за кеш. СБУ вираховує пенсіонерів, що виїжджають за ОРДЛО для отримання пенсії, Мінсоцполітики полює за переселенцями за місцем їх проживання… Так Україна поступово перетвориться у стародавню Єгипетську третю династію Ура, яка загинула внаслідок того, що перевіряючих було більше, ніж працюючих!

Порушення прав українців – мешканців ОРДЛО та «сірої» зони

На території самопроголошених республік, як і в 2014-2015 роках, зовсім не можна здійснювати громадянські та політичні права і свободи. Можливості для висловлення альтернативних поглядів просто не існує. «Влада» самопроголошених республік переслідує людей навіть за публікації у власних блогах – їх обвинувачують в екстремізмі, державній зраді, шпигунстві та інших вигаданих злочинах і примушують – можна тільки гадати, в який спосіб, – публічно каятися. Процвітають свавільні дії «народної поліції», поскаржитися на які неможливо. Постійно зникають без вісті люди. Масово порушуються також соціальні та економічні права. Ціни на всі основні продукти харчування значно вище, ніж на контрольованих територіях (окрім хлібопродуктів, на які в ДНР та ЛНР встановлена дотація), а пенсія та зарплатня значно менше, ніж на контрольованих територіях. Безробіття в деяких місцях сягає 70%. Таким чином, жити в самопроголошених республіках ще важче, ніж на контрольованій території. Особливо гостро це відчувають вразливі групи населення – пенсіонери, інваліди, багатодітні родини, одинокі матері, які виживають лише завдяки благодійній допомозі.

До усіх цих щоденних проблем з виживанням додалися дискримінаційні дії держави відносно внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які повернулися на непідконтрольну територію чи оформили довідку переселенця для отримання пенсії. В лютому 2016 року СБУ розіслала мерам міст списки ВПО, які не мешкають за адресою, що вказана в довідці переселенця, і яким треба припинити соціальні виплати і виплати пенсій до підтвердження місця проживання за адресою, вказаною в заяві переселенця. В результаті велика кількість людей була змушена вистояти гігантські черги, щоб підтвердити своє місце проживання і повернути свої пенсії та інші соціальні виплати. Зауважимо, що держава мусить виплачувати зароблену пенсію незалежно від місця проживання, і тому такі дії є просто ганебними. Детальніше про ці події розповідається в розділі «СБУ та права людини».

А чого варті довжелезні черги на контрольних пунктах в’їзду-виїзду (КПВВ) на лінії розмежування! Черги ці створили немовби навмисно. Існуючий порядок проходження і проїзду через нечисленні КПВВ, визначений урядом, а також обладнання та кваліфікація персоналу на пунктах призводять до виникнення отаких багатогодинних черг при практичній відсутності побутових умов. Це неминуче породжує претензії на адресу влади України, незалежно від політичних поглядів, а також сприяє прояву корупції серед українських прикордонників і митників.

Після відвідин працівниками Харківської правозахисної групи КПВВ на лінії розмежування в Станиці Луганська, Золотому, Мар’їнці, Зайцевому, Гнутовому вони відзначають, що умови і здійснення переходу через ці пункти істотно розрізняються і вимагають майже повсюдного поліпшення. Логістика пропускних пунктів вимагає очевидного удосконалення з тим, щоб звести до мінімуму час очікування перетину лінії розмежування, збільшити кількість інспекторів, реагувати на збільшення черги збільшенням пропускної спроможності, створювати нормальні умови для людей, які перебувають в черзі. Необхідно усунути причини для скарг з боку жителів Донецької і Луганської областей, які проживають як на підконтрольній, так і на непідконтрольній українському уряду територіях та перетинають лінію розмежування в КПВВ.

Тільки в КПВВ Гнутове процес перетину лінії розмежування на автомобілях і пішки був налагоджений і займав незначний час (до однієї години для тих, хто їде на автомобілі і 20-30 хвилин для пішоходів). КПВВ «Гнутове» може служити позитивним прикладом правильно побудованої логістики.

Крім того, необхідно скасувати необґрунтовано жорсткі обмеження перевезення (перенесення) продуктів харчування та інших предметів споживання через лінію розмежування, які неминуче породжують корупцію.

СБУ – головна порушниця прав людини серед органів державної влади

Останніми роками баланс між захистом національної безпеки та територіальної цілісності та дотриманням прав людини був порушений Службою безпеки України на користь національної безпеки. Це можна пояснити необхідністю захисту від російської агресії, але дії СБУ не можна виправдати, коли вона грубо порушує міжнародні зобов’язання держави в царині прав людини та національне законодавство. СБУ завжди пишалася тим, що діє виключно за законом. Але останнім часом законні дії СБУ є скоріше виключенням, а процвітають незаконні дії.

СБУ широко застосовує затримання без дозволу слідчого судді у випадках, коли він за законом є необхідним, тим самим порушуючи Конституцію та КПК. При цьому часто затриманому відмовляють в праві на дзвінок, і його рідні та друзі навіть не знають про затримання і де перебуває затриманий. Якщо ж про затримання стає відомо, і запрошують адвоката для надання правової допомоги, то адвоката не допускають до затриманого. СБУ здійснює повторні екстрадиційні арешти осіб, звільнених судами з-під варти, що порушує Європейську конвенцію з прав людини і національне законодавство.

Є незрозумілим, де утримуються під вартою затримані, оскільки СБУ не має ізоляторів тимчасового тримання, слідчих ізоляторів, передбачених законом, а сектори забезпечення слідства в Києві та Харкові не можуть прийняти таку велику кількість затриманих та підслідних.

У 2014-2016 роках з’явилося багато повідомлень про катування затриманих та підслідних в СБУ з метою зізнання у скоєнні злочину та забезпечення співпраці зі слідством. Раніше в СБУ, наскільки нам відомо, майже не катували (до публічної сфери потрапив тільки випадок Юрія Мозоли, закатованого до смерті в 1996 році в Львівському ізоляторі СБУ).

Для формування так званого «обмінного фонду» для звільнення військовополонених та цивільних заручників СБУ затримує тих, хто причетний до сепаратизму чи тероризму, домагається від них згоди на обмін і тримає їх до проведення обміну в невідомому місці без будь-якої комунікації із зовнішнім світом. За міжнародним правом такі дії кваліфікуються як злочин – насильницьке зникнення, заборонене Конвенцією ООН про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. Україна приєдналася до цієї Конвенції в червні 2015 року. Ясно, що ці дії вимушені, бо іншим чином звільнити полонених неможливо, але це не виправдовує брутальні порушення Службою безпеки міжнародних угод в галузі прав людини. Обмін полонених перетворився в огидний політичний торг в умовах повної секретності, а з погляду права використання долі полонених в політичних цілях є заручництвом, воєнним злочином з погляду міжнародного гуманітарного права, і всі, хто в цьому бере участь, можуть стати об’єктом розгляду Міжнародного кримінального суду.

Борючись з сепаратизмом, СБУ вдається до кримінального переслідування за розповсюдження газет, листівок, статей в Інтернеті та соціальних мережах навіть в тих випадках, коли в них немає закликів до застосування насильства. Аналіз більше 100 вироків за статтею 110 КК, які містяться в реєстрі судових рішень, показує що майже завжди за наполяганням слідства у якості запобіжного заходу застосовується тримання під вартою, хоча дії обвинувачених не мали впливу, а самі вони не загрожували суспільству. Є всі підстави говорити про порушення права на свободу так особисту недоторканність, яка захищається статтею 5 Європейської конвенції. У низці справ це перебування під вартою було непропорційно довгим, як, наприклад, у справі журналіста Руслана Коцаби (17 місяців в СІЗО) чи депутата Красноградської райради в Харківській області Юрія Абакумова (1 рік в СІЗО). Обидва були виправдані судами (у справі Коцаби обвинуваченням подана касаційна скарга, яка чекає на розгляд у Вищому спецсуді). Загалом судову практику за статтею 110 КК можна оцінити як гуманну, оскільки було лише три вироки з реальним позбавленням волі, якщо тільки звільнені судом підсудні не були знову затримані для обміну. Тим не менше розгляд низки справ дає підстави стверджувати про непропорційне втручання у свободу вираження поглядів (стаття 10 Європейської конвенції). Зрозуміло, що такий погляд в умовах війни з Росією є непопулярним, особливо серед патріотично налаштованої громадськості, але це рівно до того моменту, коли цих затятих борців з сепаратизмом не почнуть переслідувати вже за їх погляди.

Детальніше вказані проблеми описані в розділі «СБУ та права людини».

Брутальні порушення права на притулок

Однією з найбільших проблем у сфері прав людини в Україні є ставлення держави до шукачів притулку. При тому, що в Україні діє ліберальний і добре прописаний Закон «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», адміністративна практика зберігає всі ксенофобні традиції радянської і пострадянської доби, а також незаконні дії правоохоронних органів щодо шукачів притулку.

Державна міграційна служба постійно відмовляє у прийомі документів на статус біженця, а якщо приймає документи, то відмовляє у переважній більшості випадків. Так, у 2014-2016 роках за отриманням статусу біженця та додаткового захисту звернулося 270 шукачів притулку, статус біженця отримали лише 15 заявників, а додатковий захист – 14.

Генеральна прокуратура і Міністерство юстиції продовжують екстрадувати громадян РФ до РФ, порушуючи фундаментальний принцип неповернення, за запитом ФСБ у явно сфабрикованих політичних справах. Коли йдеться про екстрадицію мусульман, ці справи нічим не відрізняються від політичних справ проти мусульман в окупованому Криму. Тільки щодо кримських справ українські державні органи заявляють про політичні переслідування, а в екстрадиційних справах проти російських мусульман вони застосовують екстрадиційний арешт, не аналізуючи небезпеку для життя і здоров’я запитуваних осіб, а також мотив переслідувань, навіть у випадках запиту щодо мешканців Чечні, Інгушетії чи Дагестану, у справах по т.зв. антиекстремістському законодавству РФ, коли шукачу притулку явно загрожує небезпека катувань чи насильницького зникнення. Продовжується практика екстрадиції, примусового видворення та примусового повернення у країни Середньої Азії, стосовно яких відомо про застосування катувань щодо виданих та повернених осіб.

На дії всіх компетентних державних органів вирішальним чином впливає позиція СБУ, яка грає роль такого собі сірого кардинала, без згоди якого нічого не відбувається. СБУ проводить спеціальну перевірку за кожною заявою про отримання статусу біженця або додаткового захисту і надає майже завжди негативний висновок. Саме СБУ вчиняє такі незаконні дії щодо мігрантів, як викрадення, катування, незаконне повернення або видача. Високий рівень корупції у всіх задіяних державних органах лише сприяє збереженню таких практик: усі вони пов’язані між собою корупційними схемами і, відповідно, круговою порукою.

 Особливу тривогу викликає ставлення СБУ та інших державних органів до вихідців з Росії та інших країн СНД, що брали участь у Євромайдані, збройному конфлікті проти РФ на боці України та волонтерському русі. Громадянство та статус біженця отримали одиниці, натомість у країнах походження цим особам загрожують політичні переслідування.

Державна прикордонна служба не впускає шукачів притулку на територію України, часто без підстав. На її дії також часто впливає СБУ. Але навіть за наявності підстав заборони в’їзду в Україну Прикордонна служба не вчиняє тих дій, які вона має виконувати. Можна навести такий приклад. Громадянин Сьєрра-Леоне Г. був затриманий прикордонниками в аеропорту «Харків», оскільки в нього був прострочений термін перебування в Україні. Він вилетів з України до Туреччини, а потім мав квиток до Франції, але, оскільки у нього не було візи, його повернули в Україну. Він подзвонив в офіс ХПГ з проханням про правову допомогу, бо вже давно перебував в аеропорту без будь-якого руху. Адвоката ХПГ до нього не допустили. Тільки після втручання керівництва МВС адвокат був допущений, і пана Г. впустили в Україну. Він перебував в аеропорту два тижні, при цьому його не годували, він міг тільки пити звичайну воду з водопроводу. Коли я повідомив про цей випадок на спеціальному засіданні парламентського Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, представник Прикордонної служби сказав, що пан Г. порушив законодавство, його не можна було впускати в Україну, проте його ніхто не позбавляв свободи, а годувати його мав авіаперевізник.Така ситуація, коли людина позбавлена свободи, і її тривалий час не годують, є порушенням статті 3 Європейської конвенції.

Підсумки

Підсумовуючи, я хочу спертися на текст звернення Ініціативної Групи «Перше грудня» «Не даймо сліпій ненависті запанувати над нами».

Попри здійснені останнім часом реформи, державі так і не вдалося утвердити в ній систему справедливих стосунків. Судова і правоохоронна системи пробуксовують, а тому й далі людина залишається наодинці. Це стає особливо загрозливим для країни у стані війни. Коли закон безпомічний, з’являється спокуса спецслужб відновити справедливість в обхід закону. У результаті щораз більше людей виправдовують насильство як інструмент власноруч здійсненого правосуддя. Поступово суспільство стає глухим до людського болю як такого.

Ця тривожна тенденція непомітно стала загрозою безпеці кожної людини. Цю загрозу мають осмислити як державні органи включно з СБУ, так і громадянське суспільство, оскільки саме вони можуть реально стати на заваді загрозі. Маємо зупинити деградацію людини та соціальних інституцій.

Від радянського карального правосуддя нас відділяє не так уже й багато часу. У практиці органів влади, що є офіційно відповідальними за боротьбу зі злочинністю, все ще виживають звички та прийоми, які призводять до застосування насильства і вибіркового правосуддя, тобто до зловживання владою. Екстраординарні умови війни з Російською Федерацією і тими, кого вона усіляко підтримує, не є індульґенцією на розправу чи помсту. Відтак, керівництво країни має забезпечити реальний суспільний контроль над діяльністю українських правоохоронних органів та спецслужб. У жодному випадку політична чи будь-яка інша доцільність не повинні руйнувати право.

Не менші завдання стоять і перед громадянським суспільством. Великою помилкою є вважати, що у воєнний час слід відкинути демократичні принципи та зректися цінностей, які лежать в основі цивілізації. Інакше за законом зворотного зв’язку кожен насильницький акт лише примножить насильство; кожна кривда, не стриножена сумлінням, породить кілька нових кривд.

Український народ у тяжких випробуваннях захищає своє право на свободу. Наша війна справедлива, але саме тому ми не маємо права уподібнюватися до агресора, з яким воюємо.

У час війни рани в людських душах неминучі. Але хай не наші руки завдають цих ран. Не даймо ненависті запанувати над нами.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори