пошук  
версія для друку
28.05.2017 | Євген Захаров

Переплутали сокиру і скальпель ...

   

Так в двох словах, на мій погляд, можна охарактеризувати Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року "Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)"», яким вводяться на один рік (або три, п’ять, безстроково – кожному своє) різні обмеження щодо 468 юридичних і 1228 фізичних осіб.

Спробуємо це аргументувати з позиції утвердження і забезпечення прав людини, що, згідно зі статтею 3 Конституції України, є ... головним обов’язком нашої держави.

Відповідно до частини другої статті 22 Конституції, «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». У той же час очевидно, що введені Указом (тобто, актом навіть не законодавчої, а виконавчої влади) санкції обмежують ключові права і свободи, гарантовані Конституцією: право власності (стаття 41) і / або свободу інформації (стаття 34) і / або свободу творчості (стаття 54), а в відношенні тільки фізичних осіб – ще й / або право на недоторканність приватного і сімейного життя (стаття 32) і / або свободу пересування (стаття 33).

Для того, щоб визначити, чи є обмеження права (свободи) виправданим і припустимим, потрібно звернутися до його оцінки на основі низки принципів Європейської конвенції прав людини 1950 г. А саме, обмеження здійснення права має ґрунтуватися на законі, переслідувати чітко визначену мету з обмеженого Основним Законом України переліку цілей і бути пропорційним (адекватним) по відношенню до імовірно виявленої загрози.

У будь-якому випадку наслідки від обмеження прав і свобод повинні приносити меншу шкоду суспільству й індивіду, ніж повномасштабне здійснення суб’єктивного права в його колишньому, тобто повному, обсязі. У нашому випадку, наскільки можна судити, наведені президентським указом обмеження прав і свобод формально засновані на Законі України «Про санкції» від 14 серпня 2014 р. і мають на меті захист національної безпеки (або інші цілі, перераховані у статті 1 Закону «Про санкції» ).

Що ж стосується відповіді на питання про те, чи порушені права і свободи в допустимому масштабі, то відповідь на нього може даль лише ретельний аналіз пропорційності введеного обмеження заявленим цілям. Подібний аналіз, що дуже важливо, повинен бути здійснений стосовно кожного із зазначених у переліку фізичних та юридичних осіб. При цьому цілий ряд прав може бути обмежене лише після відповідного рішення суду про введення подібних обмежень. У будь-якому випадку принцип верховенства права вимагає від держави та її агентів надання переконливої ​​аргументації на користь необхідності обмеження прав.

Строго кажучи, обмежувати конституційні права можна лише в тому випадку, якщо без такого обмеження дійсно неможливо обійтися. Подібна вимога міститься у відомій презумпції: засноване на законі і санкціоноване судом обмеження права має визнаватися «необхідним у демократичному суспільстві».

Чи був у даному випадку дотримано необхідний порядок? Вважаю, що ні, але радий був би помилитися.

Список фізичних осіб, до яких застосовано санкції, включає громадян не тільки Росії, а й інших іноземних держав. У нього потрапили також окремі громадяни України. Йдеться про людей, які мешкають як на окупованих територіях Криму, Донецької та Луганської областей, так і на територіях, контрольованих українським урядом. І я не розумію, як щодо останніх може діяти без попереднього рішення суду обмеження права їх власності, яке найбільш часто зустрічається в списку.

Йдеться про блокування активів як про тимчасове обмеження права людини користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Подібне обмеження можна розцінювати як посягання на фундаментальне право приватної власності, допустиме лише в разі введення в країні надзвичайного стану.

Наприклад, громадянин Загнибіда К.Г. (номер 210 у списку), який зареєстрований і проживає в Слов’янську, повинен, схоже, на рік піти зі свого будинку? І куди? Всезнаючий Google розповів, що пан Загнибіда, 1963 р. н., – це підприємець, власник ТОВ "ЗАГНИБЕДА ЛТД" з основним видом діяльності: «Виробництво плит, листів, труб і профілів із пластмас».

У 2015 році він балотувався до Слов’янської міськради, будучи номером 12 в списку від «Української партії честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю». Більше нічого змістовного я не знайшов, так що побачити хоча б натяк, чому в даному випадку застосована санкція, не вдалося. Зрозуміло тільки, що, мабуть, під час окупації Слов’янська пан Загнибіда агресору не сприяв, бо інакше був би притягнутий до кримінальної відповідальності.

У списку юридичних осіб офшорні компанії, банки, авіаперевізники, промислові, зокрема, машинобудівні, підприємства, телерадіокомпанії, соціальні мережі та інші сервіси (хмарні сховища, навігація, музика і т. і.), розробники програмного забезпечення (далі – ПЗ)... Багато з них мають українську реєстрацію, знаходяться в Україні і наймають на роботу звичайних громадян України.

Викликає подив потрапляння під санкції російського ТОВ «1С» і його українського представництва ТОВ «1С Мультимедіа Україна». Бухгалтерською комп’ютерною системою 1С користується 80% українських підприємств дрібного і середнього бізнесу, більшість громадських організацій.

Як видається, саме у такому випадку потрібно мати вкрай серйозні підстави для рішення про санкції, при цьому дані підстави необхідно обов’язково роз’яснювати населенню. В цілому, огляд українських фірм-розробників програмного забезпечення, які потрапили під санкції, показує, що всі вони мають одну подібну рису – є дочірніми компаніями або представниками російських фірм. Невже це єдина і тому достатня, з погляду влади, законна підстава?

Спробуємо розглянути відому фірму ТОВ «Парус-Україна», що працює на українському ринку ще з радянських часів. Звернемося до її сайту parus.ua.

Основний вид діяльності групи компаній «Парус» – розробка, просування і впровадження ПО для автоматизації управління підприємством.

Сьогодні група компаній «Парус» – одна з найбільших софтверних компаній України, що розробляють ПЗ для управління підприємствами.

Крім Центру розробки, за час своєї діяльності центральний офіс розвинув потужну регіональну мережу, яка налічує 28 регіональних представництв (див. №№ 443-468 в списку юридичних осіб) і понад два десятки дилерських компаній. Загальна кількість співробітників складає більше 550 фахівців, з яких понад 250 працюють в Києві.

Кількість інсталяцій продуктів «Паруса» перевищує 200 000, ПЗ працює в більш ніж 20 000 організацій. Користувачами програмних продуктів «Парус» є підприємства телекомунікацій і зв’язку, великі виробничі компанії, підприємства нафтогазового і теплоенергетичного комплексу, торгові компанії, страхові та кредитно-фінансові компанії, проектні та будівельні організації, підприємства транспорту і логістики, компанії поліграфії, видавництва та ЗМІ, ресторанні комплекси, кафе, бари, паби, піцерії, готелі, пансіонати, бази відпочинку, нічні спортивні та фітнес клуби, розважальні комплекси, аквапарки, структури державного управління, міністерства, відомства, комітети, вищі навчальні заклади, лікувально-оздоровчі заклади.

При цьому сайт «Парус» стверджує, що його клієнтами є 80% головних розпорядників бюджетних коштів, серед яких, зокрема, Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Державна прикордонна служба, обласні управління Державних міграційної служби та служби надзвичайних ситуацій, «Укртелеком», «Укрнафта», ДП КБ «Південне», Національна школа суддів і безліч інших державних структур.

Отже, мене не дивує термінове повідомлення на сайті «Парус», що з’явилося 16 травня негайно після виходу Указу, в якому говорилося наступне:

«Парус» – це група українських компаній! Інформацію про це можна отримати на сайті parus.ua в розділі «Авторські права та дозволи». Потрапляння в санкційний список у відношенні групи компаній «Парус» не є правомірним, буде нами оскаржено і сприймається нами як тиск.

А ще мене зовсім не здивує поява незабаром пропозиції використовувати всім якісь нові програмні продукти українського походження замість продуктів 1С, «Паруса» та інших дочірніх компаній російських розробників ПЗ. Хотілося б все-таки почути пояснення, чому до багатьох розробників ПО застосовані такі воістину драконівські обмежувальні заходи.

А ось застосування санкцій до таких компаній, як «Доктор Веб», «Лабораторія Касперського» і їх українські представництва, не дивує. Доводилося багато чути від знайомих системних адміністраторів, що цими антивірусними програмами, як і комплексом mail.ru, не можна користуватися, оскільки вони займаються шпигунством, без дозволу і попередження користувачів впроваджують в операційні системи агресивне ПО, пошкоджують установки браузерів, встановлюють жучки і незаконно збирають інформацію.

Зокрема, персональні дані, фінансову документацію, дані про місцезнаходження, пересування тощо. У незаконному зборі персональних даних і використанні їх на шкоду Україні звинувачують також соціальні мережі «В контакті» (ВК) і «Однокласники» (ОК). Зокрема, військові стверджують, що публікація солдатами своїх фото в соціальних мережах іноді приводила до їх загибелі.

Якщо звернення до соціальних мереж людей, причетних до державного сектора, принесло серйозної шкоди національній безпеці та іншим державним інтересам, переліченим у статті 1 закону «Про санкції», то обмеження доступу держслужбовців і всіх інших людей, що працюють в держустановах, виглядає виправданим. Але чи може держава обмежити доступ до соціальних мереж мільйонів людей, які ніякого стосунку до державних установ не мають? Я думаю, що це – масове порушення права на приватне життя і свободу вираження поглядів.

Складається враження, що введення санкцій мотивовано, насамперед, якимись суто приватними, комерційно-економічними інтересами і має на меті завдати шкоди фінансовим інтересам конкретних компаній. У цьому ключі санкції як би сприяють розвитку українського бізнесу. Наприклад, як відомо, «Яндекс» й інші російські компанії обрушили український ринок реклами в Інтернеті і витіснили з нього українських конкурентів. Санкції видавлять з цього ринку «Яндекс» та інших. Але чи виграє від цього український споживач? Усе це виглядає досить сумнівним і неясним ...

І ще мене цікавить, чи подумав хтось про людей, що використовують «Яндекс-гаманець»? Наприклад, як вони зможуть забрати в разі потреби свої кошти? Або апріорі розрахунок був на те, що заборона доступу до ВЕБ-ресурсів легко обійти, і тому всі, кому потрібно, швидко навчаться це робити? Про це говорять багато захисників президентського указу – що він, мовляв, спрямований не проти користувачів, а проти компаній, і що в нашій демократичній державі ніхто не буде заважати любителям ВК і ОК насолоджуватися цим уособленням «Русского мира».

Але люди старшого віку добре пам’ятають, як у нас швидко переходили від «врагов унешних» до «врагов унутренних». Ось і зараз вже лунають голоси, в тому числі деяких активних народних депутатів, про те, що потрібно стежити за тими, хто порушує указ і притягати їх до відповідальності. Наша держава давно мріє про контроль за Інтернетом, було вже кілька спроб його встановлення. Поки що вони не вдавалися. Але боротися з введенням контролю Інтернету під приводом захисту інформаційної безпеки в умовах війни з російським агресором буде важче. У будь-якому випадку я зовсім не хочу, щоб в Україні національні спецслужби легко плутали іржаву сокиру з хірургічним скальпелем.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори