пошук  
версія для друку
25.09.2017 | Ігор Усенко

Деякі міркування щодо Законопроекту № 5670д «Про забезпечення функціонування української мови як державної»

   

Питання застосування мов в Україні після певної перерви знову посіло вагоме місце в законотворчій роботі українського Парламенту. На розгляд Верховної Ради України були внесені проекти законів: про мови в Україні (реєстр. № 5556 від 19.12.2016), внесений народними депутатами України Я. Лесюком, І. Васюником та іншими; про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні (реєстр. № 5669 від 19.01.2017), внесений народними депутатами України М. Головком, М. Матіос та іншими; про державну мову (реєстр. № 5670 від 19.01.2017), внесений народними депутатами України І. Подоляк, Г. Гопко та іншими.

За підсумками обговорення Комітет з питань культури і духовності прийняв рішення підготувати і внести до Верховної Ради України доопрацьований членами Комітету з питань культури і духовності за участі інших народних депутатів України проект закону про забезпечення функціонування української мови як державної, який, на думку ініціаторів доопрацьованого проекту, поєднує альтернативні варіанти окремих положень, що містяться у згаданих раніше проектах законів, і враховує основні зауваження Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, висловлені до зазначених проектів законів. Новий проект був зареєстрований 09.06.2017 за № 5670д.

Схоже, що у подальшому саме цьому проекту буде приділена найбільша увага парламентарів. З огляду на це і враховуючи вагомість самої проблеми застосування мов для України, вважаю своїм обов’язком дещо докладніше зупинитися на недоліках проекту № 5670д і можливих ризиках у разі його прийняття.

1. Згідно з пояснювальною запискою цей проект Закону спрямований на регулювання порядку застосування української мови як державної у публічних сферах суспільного життя. Системний аналіз його назви, преамбули, статті 2 «Сфера дії Закону» та Статті 3 «Завдання Закону» підтверджує, що питання застосування інших мов, крім української, формально не є предметом розгляду цього проекту. Це підкреслюється і в пояснювальній записці: «Державна мова має окремий статус, який регулюється окремим законом, а застосування мов національних меншин відбувається в рамках захисту прав національних меншин – носіїв таких мов. Саме тому в проекті пропонується врегулювати статус виключно державної мови».

З таким підходом не можна погодитися, оскільки відповідно до статті 10 Конституції України в нашій державі «гарантується Конституцією України та визначається законом» саме «застосування мов в Україні», а не застосування однієї української мови. Так само пункт 4 статті 92 Конституції України проголошує, що до питань, які визначаються виключно законами, належить «порядок застосування мов в Україні» (знову ж таки усіх застосованих мов, а не лише державної).

Принагідно зауважимо, що застосування мов в Україні згідно зі статтею 10 Конституції України визначається саме «законом», а не «законами», що теж орієнтує на один базовий закон у галузі законодавства про мови. Прийняття закону про застосування української мови і на додаток до нього іншого закону про застосування інших мов буде суперечити вимозі єдності правового регулювання однорідних суспільних відносин, традиціям законотворення, які склалися в незалежній Україні, і пріоритету створення кодифікованих актів як вищого системного виду нормопроектування.

Зауважимо, що, на нашу думку, неприпустимим є скасування кодифікованого акта (чинного мовного закону), проголошене у перехідних положеннях проекту, із заміною його актом, що регулює лише частину тих відносин, які слід урегулювати законом.

Окрім суто юридичних аспектів, є і політичний – скасування чинного закону, який хай незадовільно, але регулював вживання інших (недержавних) мов в України, без еквівалентної заміни, яка підтвердить рішучість держави гарантувати права національних, і не лише національних, а й мовних меншин, загрожує непередбачуваними наслідками і створить поживний ґрунт для всіляких провокацій противників української незалежності.

2. У проекті є кілька посилань на можливість застосування мов національних меншин у порядку, який визначає Закон України «Про національні меншини в Україні» (частина восьма статті 10; частини третя, четверта і восьма статті 17; частина друга статті 28) або у випадках, визначених Законом України «Про національні меншини в Україні» (частина друга статті 19). Проте в згаданому Законі фактично не регулюється питання застосування мов національних меншин в Україні. У цьому Законі в статті 6 проголошується лише гарантованість права на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства як важливої складової права на національно-культурну автономію, а також є стаття 8 такого змісту «Мова роботи, діловодства і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування визначається статтею 11 Закону України «Про засади державної мовної політики». Саме до цієї статті 8 фактично відсилає частина восьма статті 17 проекту, зазначаючи «Порядок застосування мов національних меншин під час здійснення повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування визначає Закон України «Про національні меншини в Україні».

Отже, посилання в проекті на Закон України «Про національні меншини в Україні» має фіктивний характер, оскільки цей акт не містить жодної норми прямої дії щодо застосування мов національних меншин, обґрунтовано передбачаючи, що такі норми мають бути в базовому мовному законі.

Зазначене видається не простою недбалістю, а свідомою дією ініціаторів проекту. Підстави для такого висновку дає те, що посилання на Закон України «Про національні меншини в Україні» з’явилося вже на стадії доопрацювання проекту у профільному комітеті. До того, у проекті 5670, який був головним джерелом для проекту 5670д, у відповідних місцях було посилання на ще не існуючий Закон України «Про права осіб, що належать до національних меншин», що залишало простір для заповнення наявних у проекті лакун принаймні у подальшому законотворенні. Утім, пряме (із зазначенням назви) посилання на неіснуючі нормативно-правові акти є суттєвим відступом від вимог законодавчої техніки, на що вказало у своєму висновку Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України (далі – ГНЕУ), який є у відкритому доступі на парламентському порталі. Ось саме після цього і з’явився проект з посиланням на чинний, але неналежний за змістом акт.

3. Хибність задуму врегулювати в проекті лише застосування державної мови підтверджує і наявність низки прямих (не посилань) приписів про можливість застосування у певних ситуаціях «іншої мови, ніж державна» (частина шоста статті 10), «мови, прийнятної для сторін» (частина друга статті 13,), «іншої мови, прийнятної для сторін» (частина друга статті 26, частина друга статті 29, частина третя статті 32), «іншої мови, якою володіє посадова чи службова особа» (частина друга статті 14), «мов, погоджених сторонами» (частина друга статті 16), «англійської та/або іншої офіційної мови Європейського Союзу» (частина шоста статті 17), «англійської мови» (частина друга статті 32, частина четверта статті 35), «офіційних мов Європейського Союзу» (частина сьома статті 17, частини друга і третя статті 18, частина третя статті 22, частини перша і третя статті 23), «відповідної іноземної або державної мови» (частина одинадцята статті 17), «однієї з офіційних мов Європейського Союзу» (частина четверта статті 18), «інших мов… у разі, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу» (частина друга статті 19), «інших мов» (частина третя, п’ята, шоста і сьома статті 19, частина шоста статті 20, частина шоста статті 23, частина друга статті 24, стаття 30, частина друга статті 34), «будь-якої іншої мови» (частина друга статті 22), «будь-якої мови» (частина друга статті 31), «мови оригіналу (частина шоста статті 19), «одна або декілька офіційних мов Європейського Союзу» (частина восьма статті 20), «мови, інші ніж державна» (частина третя статті 21, частина друга статті 27), «мови, визначені міжнародними договорами» (частина четверта статті 31), офіційної мови (мов) країни, сполучення з якою здійснює відповідний транспортний засіб» (частина друга статті 32).

Окрім того, у проекті є чимало «непрямих» приписів про можливість застосування інших мов, ніж державна. Здебільшого йдеться про мови національних меншин (з фіктивним, як вже згадувалося, посиланням на Закон України «Про національні меншини в Україні»). Проте є також посилання на застосування інших мов відповідно до процесуальних кодексів та Законів України «Про дошкільну освіту» та «Про загальну середню освіту».

Отже, назва проекту не відповідає його фактичному змісту, оскільки в ньому йдеться про застосування не лише української мови, а й офіційних мов Європейського Союзу, інших мов, зокрема опосередковано – мов національних меншин України. Наведене, як видається, переконливо свідчить, що законодавчо урегулювати статус (режим) державної мови можна лише на основі створення певного балансу між застосуванням української мови і застосуванням інших мов, тобто комплексне вирішення питання застосування мов в Україні є необхідністю. Спроби зробити якось інакше завжди будуть непослідовними і внутрішньо суперечливими. Принагідно звернемо увагу і на термінологічну непослідовність проекту у визначенні інших, крім державної, мов, які застосовуються в Україні.

4. Проект, хоча прямо і не регулює застосування мов національних меншин в Україні, тим не менш підкреслює: «Статус української мови як єдиної державної мови не може бути підставою для заперечення мовних прав і потреб осіб, що належать до національних меншин» (частина друга статті 1). В цитованому вище положенні з пояснювальної записки теж висловлюється позиція, що регулюватися має лише вживання державної мови та мов національних меншин. На тлі хоча б голослівної уваги до мов національних меншин, зовсім ігнорується актуальна для України проблема реалізації прав мовних меншин, які далеко не завжди співпадають з національними (етнічними) меншинами.

Це, як видається, не недбалість, а свідома позиція ініціаторів проекту, яка знайшла концентроване відображення в такому положенні пояснювальної записки: «Використання термінів «мови», «мовна політика» було штучно нав’язане для того, щоб послабити захист державної мови».

Водночас права осіб, що належать до етнічних, релігійних та мовних меншин, закріплюються в статті 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ці ж положення розвиває Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, прийнята резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року, стверджуючи, зокрема, право осіб, що належать до таких меншин, користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі і обов’язок держави здійснювати належні законодавчі та інші кроки для захисту існування та самобутності відповідних меншин. В декларації підкреслюється, що «постійне заохочення та здійснення прав осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, як невід’ємна частина розвитку суспільства взагалі і в демократичних рамках на ґрунті верховенства закону сприяло б зміцненню дружби та співпраці між народами та державами».

До числа важливих міжнародних документів, в яких акцентується на важливості захисту прав мовних меншин належать також Декларація принципів терпимості, затверджена резолюцією 5.61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 року та Віденська декларація і Програма дій, прийнята Всесвітньою конференцією з прав людини 25 червня 1993 року.

Окремо треба нагадати про Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, яка загалом згідно з пояснювальною доповіддю до неї спрямована на захист і підтримку мов меншин, а не самих мовних меншин, хоча поза усякими сумнівами, вона суттєво впливатиме на осіб, що заінтересовані в цих процесах. Ця конвенція, згоду на обов’язковість якої дала і Україна, як видається, яскраво свідчить, що мовна багатоманітність не зводиться лише до державної мови і мов національних меншин.

Отже, вже раніше зазначена обмеженість предмету правового регулювання пропонованого закону посилюється не лише фіктивністю посилань на регулювання застосування мов національних меншин в Законі України «Про національні меншини України», а й повним ігноруванням потреби у регулюванні мов мовних меншин (регіональних і міноритарних мов).

Також слід нагадати, що в статті 11 Конституції України проголошено, крім усього іншого, державне сприяння мовній самобутності усіх корінних народів. Утім, у проекті кримськотатарська мова окремо ніяк не згадується. Судячи по всьому, ініціатори проекту прирівняли її до мов інших національних меншин. Про це свідчить, зокрема, вже цитована частина восьма статті 10, яка передбачає: «Порядок застосування мов національних меншин під час здійснення повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування визначає Закон України «Про національні меншини в Україні». Такий підхід видається неправильним як політично, так і юридично.

5. Численні преференції, які надаються в проекті офіційним мовам Європейського Союзу, можливо, мають певний сенс з політичного боку, але загалом видаються дуже дискусійними. По-перше, Конституція України орієнтує в статті 10 на «сприяння вивченню мов міжнародного спілкування», що є значно важливішим для держави і суспільства, ніж сприяння застосуванню «офіційних мов Європейського Союзу». По-друге, серед 24 офіційних мов ЄС (на серпень 2017 року) є й доволі малопоширені в Україні і світі мальтійська, латиська, ірландська, естонська. В самій Європі цими мовами володіють менше 1% населення. Навряд чи їм слід віддавати перевагу, наприклад, перед китайською, японською чи арабськими мовами. По-третє, видається непрактичним орієнтуватися на мови політичних об’єднань, а не народів. Так, сьогодні цілком реальною є перспектива, що англійська мова в ЄС втратить статус офіційною. Як у цьому разі, наприклад, буде відповідати реальним потребам розвитку науки, положення про мову публікації наукових видань (частина 2 статті 18 проекту), яка передбачає публікацію лише державною мовою або мовами ЄС? По-четверте, сфери освіти і науки, а саме там насамперед передбачається надавати перевагу мовам ЄС перед іншими іноземними мовами, щонайменше потребують державної (централізованої, бюрократичної) регламентації, яку саме іноземну мову слід вивчати, використовувати в наукових працях тощо.

6. У проекті передбачається, що дія пропонованого Закону не буде поширюватися на «сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів» (частина друга статті 2 проекту). Проте ніде ні в проекті, ні в чинному законодавстві немає роз’яснення, що ж таке «сфера приватного спілкування». Немає чіткого розмежування між поняттями «сфери суспільного життя» і «публічні сфери» (останнє використане у назві розділу V проекту). З позицій формальної логіки важко також пояснити, до якої сфери належить «здійснення релігійних обрядів». Це ніби не одна із сфер суспільного життя (Закон має поширюватися на всі сфери суспільного життя). Водночас і до «приватного спілкування» здійснення релігійних обрядів не належить, оскільки згадується поруч, без використання слова «зокрема». Дослівно виходить, що ініціатори проекту сконструювали нову сферу «приватного спілкування і здійснення релігійних обрядів».

Загалом питання, коли імперативна вимога застосування державної мови має поступитися міркуванням практичної доцільності (здорового глузду) є одним з найважливіших для проекту. Так, наприклад, у проекті передбачено, що з особою, яка не розуміє державної мови, працівник органу правопорядку може спілкуватися мовою, прийнятною для сторін (частина друга статті 13), що не викликає якихось заперечень. Водночас мовою професійної правничої допомоги визначається лише державна мова (остання частина статті 11), тобто адвокати з усіма клієнтами мають спілкуватися виключно державною мовою. І інакше, ніж курйозом, не можна назвати таке формулювання частини другої статті 14: «Під час перетину іноземцями державного кордону України прикордонний, митний та інші види контролю здійснюються державною мовою або іншою мовою, якою володіє посадова чи службова особа, що здійснює контроль». Зрозуміло, що має йтися про мову, прийнятну для сторін, а не лише для відповідних посадових чи службових осіб.

7. Загальним недоліком проекту видається тяжіння його ініціаторів до своєрідної «мовної диктатури», його надмірна агресивність, яку важко виправдати навіть реаліями «гібридної війни».

Дуже показово те, що вже у статті 1 проекту міститься ряд посилань на «дії, що провокують мовний розкол країни, міжетнічне протистояння та ворожнечу і є такими, що спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу»; діяння, які мають наслідком «відповідальність, встановлену Законом» або «караються відповідно до закону». Мимоволі напрошується історична паралель з часами, коли у першій статті радянської конституції з’явилася згадка про зрадників Батьківщини.

Особливого коментаря заслуговує частина сьома цієї статті, яка звучить так: «Спроби запровадження в Україні офіційної багатомовності всупереч Конституції України і встановленій конституційній процедурі є діями, що провокують мовний розкол країни, міжетнічне протистояння та ворожнечу і є такими, що спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу». Окрім згаданої недоречності подібних норм, звернемо увагу на юридичну дивовижність запропонованої конструкції, яка викликає дуже багато питань. Як можна щось встановити «офіційно», але «всупереч Конституції України і встановленій конституційній процедурі»? Який зміст вкладають ініціатори проекту в слова «насильницька зміна» і «повалення конституційного ладу»? Чи узгоджується розуміння цих понять ініціаторами проекту з Кримінальним кодексом України? Чи спричинює якісь негативні правові наслідки «запровадження в Україні офіційної багатомовності відповідно до Конституції України і встановленій конституційній процедурі»?

Доволі безпрецедентною є і пропозиція запровадити юридичну відповідальність за «застосування української мови з порушенням стандартів української мови» (частина дев’ята статті 1). Втім, ця ініціатива не знайшла підтвердження у перехідних положеннях проекту в пропозиціях щодо внесення змін до Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення тощо. У цьому контексті доречно зауважити, що в проекті, на нашу думку, є чимало «порушень стандартів української мови». Зокрема, неодноразово неправильно застосовувалось слово «винятковий» замість правильного «виключний», дефіс замість тире, англійська літера «N» замість знаку «№»; доволі часто немає належних ком у прикметникових зворотах, непослідовно вживається велика і мала літера у словосполученні «Закон України» тощо.

Задля забезпечення належного, на думку ініціаторів проекту, функціонування державної мови пропонується безприкладний організаційно-правовий механізм, який включає нові державні структури (Уповноважений із захисту державної мови, Національна комісія зі стандартів державної мови, Центр української мови, Термінологічний центр української мови, Служба мовних інспекторів Уповноваженого із захисту державної мови), унормовані державою процедури (підтвердження рівня володіння українською мовою, мовне інспектування та мовна експертиза), нові склади злочинів і адміністративних деліктів.

Питання доцільності створення такого механізму не є предметом юридичного аналізу. Натомість із суто юридичних позицій маємо зауважити некоректність створення Законом організаційних структур у системі виконавчої влади (докладно про це сказано у висновку ГНЕУ до проекту 5670), відсутність єдиного підходу до визначення вимог щодо володіння українською мовою з одночасним створенням тотального централізованого механізму перевірки рівня володіння української мови з повною недовірою до існуючих інститутів. Зокрема, дуже сумнівною видається пропозиція встановити у статті 46 проекту, що єдиним документом, що підтверджує рівень володіння українською мовою, є Державний сертифікат встановленого зразка, який видає особі Центр української мови за результатами іспиту на рівень володіння українською мовою. Тобто, не береться до уваги ні документ про середню освіту з оцінкою за знання української мови, ні диплом філологічного факультету, ні навіть наявність наукового ступеня чи вченого звання за відповідною спеціальністю або кафедри.

У зв’язку з наведеним видається, що ініціатори нового проекту жодним чином не врахували слушне зауваження ГНЕУ до проекту 5670 такого змісту: «Суттєвим недоліком законопроекту є те, що в ньому приділена значна увага питанням обов’язковості вживання та контролю за дотриманням використання державної мови, проте відсутні правові механізми, спрямовані на популяризацію української мови серед полікультурного населення України, яке складається з численної кількості національних та мовних меншин».

8. Окрім загальних зауважень, є чимало застережень до конкретних положень проекту. Звернути увагу на всі з них не видається можливим. Так, всупереч твердженням ініціаторів цього нового проекту в пояснювальній записці в ньому практично проігноровано 15 сторінок ґрунтовних зауважень ГНЕУ до проекту 5670. З цими зауваженнями ми загалом погоджуємося та вважаємо, що відзначені в них недоліки притаманні і проекту 5670д. Тому ми вибірково зупинимося лише на тих моментах, які не знайшли відображення у висновку ГНЕУ і які не охоплюються загальними зауваженнями до проекту.

8.1. Поділяючи зауваження, що розлога преамбула проекту не відповідає традиціям вітчизняного законотворення, маємо звернути окрему увагу на не зовсім коректне однобічне цитування багатьох міжнародних і вітчизняних документів, які здебільшого стосуються не лише державної мови, а вживання мов загалом. Зокрема, пропонується вказати в преамбулі, що Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року «була відновлена незалежна національна державність України». Не йдеться про те, наскільки правильним є таке твердження по суті. З цього приводу можуть бути і фактично існують різні точки зору. Принципово важливим є те, що в Акті проголошення незалежності України жодним словом не сказано про відновлення української національної державності. Отже, бажане (для ініціаторів проекту) видається за дійсне.

8.2. У пояснювальній записці зазначається, що українська мова, поряд з прапором, гербом і гімном, є одним з символів української держави. Таке визначення не видається точним, адже виключний перелік символів держави міститься у частині першій статті 20 Конституції України. Державна мова, як і, скажімо, національна валюта, є атрибутом держави, але не її символом. Тому доволі дивним і надмірно емоційним виглядає положення частини восьмої статті 1 проекту такого змісту: «Публічне приниження чи зневажання української мови є протиправним діянням, тотожним нарузі над державними символами України, і карається відповідно до Закону». Утім, у пропозиціях щодо нової редакції частини першої статті 338Кримінального кодексу України (пункт 2.3 перехідних положень) йдеться лише про«публічне приниження чи зневажання державної мови» без усіляких «ототожнень». Сама ідея кримінально-правового захисту від «публічного приниження чи зневажання державної мови», як видається, має право на існування, проте об’єктивна сторона запропонованого нового складу злочину потребує більшої юридичної визначеності. І не викликає жодних сумнівів доцільність вилучення із частини восьмої статті 1 слів «тотожним нарузі над державними символами України».

8.3. У статті 3 «Завдання Закону» ряд «завдань», як слушно зазначає ГНЕУ, є деклараціями намірів і не мають нормативного навантаження. що створює зручні передумови для формування суб’єктивних підходів щодо їх змісту, форм, методів та строків реалізації. Водночас маємо до цього додати, що деякі завдання більше ніяк не відображені у проекті і залишається незрозумілим як пропонований Закон може вплинути на їх реалізацію. Зокрема, ніяк не пояснюється як Закон може сприяти «уживанню українських слів, словосполучень і термінів замість іншомовних» або «популяризації діалектів та говірок української мови та їхньому збереженню».

8.4. У частині другій статті 4 проекту вжита конструкція «можливості для оволодіння державною мовою», а у частині третій цієї статті «можливість вільно опанувати державну мову». Не зрозуміло, чи це просто термінологічна непослідовність, чи ініціатори проекту вклали в цю різницю якийсь потаємний зміст? І що означає «вільно опанувати»?

8.5. Буквальне розуміння частини другої статті 6 приводить до висновку, що право на транскрибований запис своїх прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції в документах, що посвідчують особу громадянина України, мають лише «громадяни України, які за своїм етнічним походженням не є українцями і рідна мова яких є відмінна від української». Невже, щоб скористатися таким правом громадяни мають доводити своє етнічне походження і яка мова є для них рідною? Як видається, таке право має належати всім громадянам України, які відповідно до Конституції України є рівними незалежно від етнічного походження.

До речі, інше і правильніше регулювання цього питання передбачається у частині другій статті 36 проекту, а саме: «Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції».

8.6. Обов’язок «вільно володіти державною мовою на рівні, достатньому для виконання їхніх посадових і професійних обов’язків», передбачений у частині третій статті 7 проекту, видається внутрішньо суперечливим. Слід обрати щось одне: або «вільно володіти» або володіти «на рівні, достатньому для виконання їхніх посадових і професійних обов’язків».

8.7. Є різні точки зору, як (з великої чи малої літери) писати слово «закон» у словосполученні «Закон України». Допустимими, як видається, можуть бути обидва варіанти залежно від контексту. Але неприпустимим є вживання різних варіантів в одній і тій самій частині тієї самої статті в однакових конструкціях (див. частину третю статті 17).

8.8. Частина друга статті 19 містить положення такого змісту: «Застосування інших мов під час культурно-мистецьких заходів дозволяється в разі, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу». Як видається, «творчий задум» не може бути предметом юридичної оцінки. Кожний митець має право сказати класичне: «Я так бачу».

8.9. Бажано було б, щоб ініціатори проекту пояснили, як вони уявляють технічну реалізацію положення частини четвертої статті 19 такого змісту «Театральна вистава іноземною мовою у державному чи комунальному театрі супроводжується субтитрами державною мовою». І, власне, вистави іноземною мовою готуються з розрахунку на аудиторію, яка володіє цією мовою і не потребує субтитрів.

8.10. Надмірно імперативним виглядають положення частини сьомої статті 19, згідно з якими туристичне обслуговування громадян України здійснюється виключно державною мовою. Як видається, представники корінних народів і національних меншин цілком можуть розраховувати на туристичне обслуговування відповідною мовою, наприклад, під час ознайомлення з національними традиціями і старожитностями.

8.11. Дискусійним видається положення частини першої статті 36 такого змісту: «Імена, прізвища та по батькові громадян України подаються державною мовою відповідно до правил українського правопису та не перекладаються іншими мовами, а передаються за допомогою літер абетки відповідної мови відповідно до звучання українською мовою». Як видається, принаймні щодо імен та по батькові, слід враховувати і традиції (усталену практику), особливості фонетики та правопису відповідної мови.

Зауважимо, що для назв іноземних географічних об’єктів у частині третій статті 37 пропонується інший підхід, а саме: «Призначені для використання в Україні назви географічних об’єктів, що розташовані на території інших держав, а також географічних об’єктів, на які не поширюються суверенітет та юрисдикція будь-якої держави, подаються державною мовою у транскрипції з мови оригіналу з урахуванням особливостей української фонетики та правопису».

8.12. Не зрозуміло, яке нормативне навантаження має таке положення: «Об’єктивність іспиту на рівень володіння українською мовою забезпечується дотриманням єдиних вимог до процедури його проведення, підбором завдань» (частина четверта статті 46).

8.13. У проекті є кілька однотипних положень: «Статус, умови оплати праці й соціального забезпечення працівників Термінологічного центру української мови визначаються відповідно до Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» (частина шоста статті 47), «Статус мовних інспекторів визначається цим Законом і Законом України „Про державну службу“» (частина статті 51). Але у згаданих законах немає жодних згадок відповідно про Термінологічний центр української мови та Службу мовних інспекторів Уповноваженого із захисту державної мови. Не пропонуються належні зміни до цих законів і у перехідних положеннях.

8.14. У пункті 2.24 перехідних положень міститься пропозиція у тексті Закону України «Про кінематографію» слово «розповсюдження» в усіх відмінках замінити відповідно словом «поширення» у відповідному відмінку. Пропозиція не видається доцільною, оскільки слова «розповсюдження» і «поширення» мають різний зміст і вживаються залежно від контексту, огульна заміна тут неприпустима. Тим паче, що в цьому ж пункті є пропозиція частину другу статті 14 цього ж Закону викласти у такій редакції: «Розповсюдження та демонстрування здійснюється відповідно до Закону України «Про державної мову». Принагідно зауважимо і на неправильну назву закону, на який посилаються у цій останній пропозиції.

8.15. У пункті 2.37 перехідних положень ініціатори проекту сплутали нумерацію статей Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» з нумерацією статей Регламенту Верховної Ради України, затвердженого цим Законом.

Наведений перелік зауважень можна помітно розширити і поглибити. Утім, його цілком достатньо для загального висновку про концептуальну неприйнятність і суттєві юридичні недоліки рецензованого проекту.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори