Права людини в Україні в 2017 р.: основні тенденції
Окупація частини території України та збройний конфлікт на сході країни стали одним з головних джерел системного та масового порушення прав людини та основоположних свобод і, загалом, стримуючим фактором для поступу України в дусі ідей Революції гідності. Іншими ключовими факторами, гальмуючими наш поступ, були опір державної системи реформам, збереження міцного зв’язку бізнесу та влади, зневага до верховенства права та прав людини, популізм, який породжує політичну корупцію та безвідповідальність влади, впевнення великих груп політиків та громадських активістів, що складні проблеми можна вирішити простими шляхами, зокрема, за рахунок застосування сили і примусу. Ситуація з правами людини була мозаїчною: в якихось сферах спостерігалося покращення, в якихось – порушення прав людини ставали більш масовими та серйозними, але в країні в цілому ми констатуємо погіршення стану з правами людини та основоположними свободами порівняльно з 2016 роком.
У 2017 році, як і в 2015-2016, в Україні було чотири різних реальності з правами людини: в окупованому Криму; частині Донецької та Луганської областей, контрольованій самопроголошеними ДНР та ЛНР; частині Донецької та Луганської областей вздовж лінії розмежування, контрольованій державою; і в решті регіонів країни. На контрольованій території це насамперед проявилося в масовому порушенні економічних та соціальних прав, що поставило велику частину населення країни за межу виживання. Значне зростання тарифів на комунальні послуги, цін на продукти та ліки не було компенсоване державою навіть для соціально слабких верств населення. Субсидії покривають лише частину комунальних платежів. Водночас реальні доходи зменшилися. Бідність працюючих людей стала повсюдним явищем, і не тільки для «бюджетників» – дрібний бізнес, який працює в «гривневій зоні», ще більше збіднів, багато підприємців були змушені обмежити або навіть закрити свій бізнес.
У «сірій» зоні, де кожної ночі можуть бути обстріли, люди живуть сьогоднішнім днем. Тут не всюди є опалення, газопостачання, вода, часто користуються «буржуйками» та п’ють колодязну воду, і є населені пункти, де майже немає непошкодженого будинку. Всі чекають на закінчення війни, а вона все продовжується, і майже щодня – нові загиблі і поранені, нові руйнування. І перспективи закінчення цього нестерпного життя не проглядаються.
В Криму продовжувалася політика, спрямована на позбавлення кримськотатарського народу етнічної та релігійної ідентичності. Репресії проти кримських татар посилювалися, все більш очевидне бажання російської влади «прив’язати» їх до терористичних угрупувань. Кількість українських громадян, «в’язнів Кремля» в Криму, все зростає. Про прояв в Криму української ідентичності годі й говорити, це одразу викликає репресії.
На території самопроголошених республік зовсім не можна здійснювати громадянські та політичні права і свободи. Можливості для висловлення альтернативних поглядів просто не існує. «Влада» переслідує людей навіть за публікації у власних блогах – їх обвинувачують в екстремізмі, державній зраді, шпигунстві та інших вигаданих злочинах і примушують – можна тільки гадати, в який спосіб, – публічно каятися. Процвітають свавільні дії «народної поліції», поскаржитися на які неможливо. Постійно зникають без вісти люди. Масово порушуються також соціальні та економічні права. Ціни на всі основні продукти харчування значно вище, ніж на контрольованих територіях (окрім хлібопродуктів, на які в ДНР та ЛНР встановлена дотація), а пенсія та зарплатня значно менше, ніж на контрольованих територіях. Безробіття в деяких місцях сягає 70%. Таким чином, жити в самопроголошених республіках ще набагато важче, ніж на контрольованій території. Особливо гостро це відчувають вразливі групи населення – пенсіонери, інваліди, багатодітні родини, одинокі матері, які виживають лише завдяки благодійній допомозі. .
В решті регіонів країни посилилася бідність та соціальна нерівність, ще більшим став розрив між доходами багатих та бідних. Це дуже загрозлива тенденція – не тільки для майбутнього країни, але навіть для існування держави. Якщо у 2006 році ця різниця складала 1:10, а у 2016 – 1:30, то у 2017 – 1:40. Натомість, в країнах ЄС це 1:5. Отже, моральний принцип Джона Роулза, сформульований в книзі «Теорія справедливості», – нерівність, вигідна всім: якщо хтось розбагатів, то всім іншим від цього повинно бути хоч трохи краще – в Україні не працює. Також виросла різниця між мінімальною і максимальною заробітною платнею в бюджетних установах. Для порівняння: в Західній Європі ця «вилка» 1:4, у США – 1:5, ці дані є відкритими і визначені законом. В 2006 році в Україні ця «вилка» була 1:40, в 2017 році сягає 1:100.
Така різниця виглядає особливо огидною на тлі щорічного прийняття парламентом бюджету, в якому призупиняється дія законів про пільги для більшості категорій пільговиків, зокрема, для неповних та багатодітних родин. Ми не проти високої оплати за високоякісну фахову працю, але наскільки допустима оплата в такому розмірі в найбіднішій країні Європи із середнім рівнем доходів за даними Мінфіну 7000 грн. на місяць? За стандартами ООН більше 80% мешканців України є бідними, а рівень відносної бідності за українською статистикою – більше 23%.
Деякі факти є вбивчими та кричущими. Так, середній розмір бюджетного фінансування засудженого складає 9 грн. 50 коп., а вартість одного ліжко-дня по харчуванню для психічно-хворих в 2017 році склала 12 грн. 21 коп., в тому числі для дорослих психічно хворих – 7 грн 99 коп. Ці цифри свідчать, що стаття 3 Конституції, за якою життя та здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю, а утвердження та захист прав людини є головним обов’язком держави, є суцільним лицемірством. Про які права людини після цього можна взагалі говорити?..
У 2016 році ми назвали СБУ найбільшим порушником прав людини в країні. На жаль, у 2017 році ця тенденція поглибилася та загострилася. СБУ широко застосовує затримання без дозволу слідчого судді у випадках, коли він за законом є необхідним, тим самим порушуючи Конституцію та КПК. При цьому часто затриманому відмовляють в праві на дзвінок, і його рідні та друзі навіть не знають про затримання і де перебуває затриманий. Якщо ж про затримання стає відомо, і запрошують адвоката для надання правової допомоги, то адвоката не допускають до затриманого. В СБУ катують затриманих у справах, які Служба веде за своєю підслідністю, з метою зізнання у скоєнні злочину та примушення до співпраці зі слідством.
Законопроект № 6521 передбачає створення установ попереднього тримання під вартою, підпорядкованих СБУ. Фактично визнано, що СБУ використовує незаконні місця тримання під вартою, а цей законопроект має на меті їх легалізувати. Тим самим порушується міжнародний стандарт про те, що один орган влади веде розслідування, а інший – утримує під вартою. Поєднання цих функцій перетворить ці установи на катівні.
Для формування так званого «обмінного фонду» для звільнення військовополонених та цивільних заручників СБУ затримує тих, хто причетний до сепаратизму чи тероризму, домагається від них згоди на обмін і тримає їх до проведення обміну в невідомому місці без будь-якої комунікації із зовнішнім світом. За міжнародним правом такі дії кваліфікуються як злочин – насильницьке зникнення, заборонене Конвенцією ООН про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. Україна приєдналася до цієї Конвенції в червні 2015 року. Ясно, що ці дії вимушені, бо іншим чином звільнити полонених неможливо, але це не виправдовує брутальні порушення Службою безпеки міжнародних угод в галузі прав людини. Обмін полонених перетворився в огидний політичний торг в умовах повної секретності, а з погляду права використання долі полонених в політичних цілях є заручництвом, воєнним злочином з погляду міжнародного гуманітарного права, і всі, хто в цьому бере участь, можуть стати об’єктом розгляду Міжнародного кримінального суду.
Досить значна частина суспільства, відчуваючи ненависть до агресора і бойовиків, усвідомлено чи ні, підтримує це насильство проти обвинувачених у сепаратизмі та терористичних діях. А ця ненависть є дуже загрозливою для нашого майбутнього.
Попри здійснені останнім часом реформи, державі так і не вдалося утвердити в ній систему справедливих стосунків. Судова і правоохоронна системи пробуксовують, а тому й далі людина залишається наодинці. Це стає особливо загрозливим для країни у стані війни. Коли закон безпомічний, з’являється спокуса спецслужб відновити справедливість в обхід закону. У результаті щораз більше людей виправдовують насильство як інструмент власноруч здійсненого правосуддя. Поступово суспільство стає глухим до людського болю як такого.
Ця тривожна тенденція непомітно стала загрозою безпеці кожної людини. Цю загрозу мають осмислити як державні органи включно з СБУ, так і громадянське суспільство, оскільки саме вони можуть реально стати на заваді загрозі. Маємо зупинити деградацію людини та соціальних інституцій.