пошук  
версія для друку
30.12.2017 | Андрій Діденко

Заручники суддівського свавілля

   

Напередодні новорічних свят кожна родина підводить підсумки минулого року. Країна в цілому рахує досягнення і поразки прожитого року. Останньою подією було звільнення українських заручників, що перебували у ворожому полоні. І це дійсно досягнення, як держави в цілому, так і її керманичів. Проте передувала цій знаковій події тривалі й напружені перемовини на рівні перших осіб держав. Чому ж Україна вже багато років у власній країні не спроможна реалізувати звільнення заручників суддівського свавілля?!

Законопроект «останньої надії»

Покарання без вини від імені держави на все життя – вирок: «довічне позбавлення волі». Що може бути страшніше для свідомої людини та її родини? Чи можливе таке в цивілізованій країні?

Якщо запитати у перших осіб держави – Президента, Генерального прокурора, Голів Конституційного та Верховного судів: «Чи відомо вам, що в Україні до довічного позбавлення волі засуджені та вже багато років відбувають покарання абсолютно безневинні люди?!», цікаво, що б вони відповіли?

Ми питали в засуджених до довічного позбавлення волі, чи хотіли б вони повернення смертної кари? Дехто з них відповів, що так. Для них краще померти, аніж перебувати в такому жалюгідному становищі протягом усього життя.

Два роки тому, 26 жовтня 2015 року, віце-спікер парламенту Оксана Сироїд написала на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook:

«Безвихідь і безнадія… З цим почуттям прокидаються і засинають тисячі людей в нашій країні. І знову прокидаються. І знову на нарах. Тому що колись доля їх жбурнула у жорна того, що в нас називається „правосуддям“.

Це „правосуддя“ в особі прокурора висунуло звинувачення і замовило докази слідству. Слідство – вибило потрібні докази. Лікарі – не побачили слідів тортур. Суддя з прокурором – домовилися про вирок… А далі роки за ґратами. І безвихідь. І безнадія.

Олександр Рафальський, Максим Петренко, Володимир Панасенко – імена людей, які відомі не тільки українським, але й правозахисникам у всьому світі. Це імена ГАНЬБИ для української системи правосуддя. Це люди, які багато років сидять за ґратами через те, що незаконно засуджені. Бо вироки цих людей, як і багатьох тисяч інших, базуються на корупції, тортурах, приниженні людської гідності в системі органів правопорядку, прокуратури та судів.

Сьогодні Верховна Рада ухвалила за основу Закон „Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок)“, який дасть право незаконно засудженим на перегляд свого вироку.

Процес перегляду вироків безвинно засуджених підірве замкнене коло кругової поруки в системі органів правопорядку, прокуратури та судів. Навіть один переглянутий вирок означатиме, що судитимуть прокурора, який замовляв чи вибивав свідчення, організовував явку з повинною без збору доказів; слідчого, який катував; лікаря, який осліп; суддю, який домовлявся про вирок за вечерею з прокурором.

З прийняттям цього закону зневажені і позбавлені надії люди нарешті можуть сподіватися повернутися до своїх близьких, які роками виборювали для них це право».

Як автор Законопроекту 2033а, Оксана Сироїд звернулася до експертів Ради Європи щодо відповідності його положень європейським стандартам.

Минуло два роки…

За цей час був отриманий висновок експертів Ради Європи Дж. Макбрайда (Mr Jeremy McBride) та Е. Сванідзе (Mr Eric Svanidze), в якому зазначено, що запропоновані зміни до Кримінального процесуального кодексу України, якими пропонується запровадити спеціально створену надзвичайну правову процедуру для виправлення окремих системних та інших значних недоліків, впроваджених до української системи кримінальної юстиції в минулому, відповідає європейським стандартам.

А 20 жовтня 2016 року в СІЗО № 13 міста Києва при загадкових обставинах загинув Олександр Рафальський. Олександр був наче символ у боротьбі засуджених за сумнівними судовими рішеннями до довічного позбавлення волі за власну свободу.

Привернути увагу депутатів

Звернення родичів «довічників» до депутатів, щоби ті проголосували за Законопроект 2033а в другому читанні і в цілому.

Для того, щоби показати глибину проблеми, ми демонстрували в парламенті фотовиставку «Свавільно засудженим-волю. Законопроект 2033а останньої надії» – вісім історій свавільно засуджених довічно. Проте йдеться про десятки і, можливо, сотні людей, засуджених, у тому числі й довічно, за радянським кримінальним процесом, і про їх рідних.

Звернення жінок засуджених до довічного позбавлення волі до народних депутатів

Рідні довічно засуджених – хто вони?

Чого тільки не довелося виетерпіти мамі Олександра Рафальського Тамарі Михайлівні Рафальській, виборюючи право на життя і свободу для свого сина! Які тільки перепони не стояли на її шляху! Успішний бізнесмен Тамара Рафальська перетворилася на жебрачку, що виловлює під владними кабінетами чиновників і благає про допомогу у визволенні свого сина. Тамара Михайлівна не просила, щоб її сина звільнили безапеляційно, вона благала про справедливий суд для свого сина і перегляд кримінальної справи, сфабрикованої слідчим прокуратури В. В. Карманом, який після «розкриття» гучної справи Рафальського пішов на підвищення і працював в Генеральній прокуратурі. Тамара Михайлівна почала активну діяльність не одразу після затримання сина. Понадіялась на адвоката, вважала, що сталася якась прикра помилка і ситуація виправиться, бо звинувачення у серійному вбивстві аж ніяк не вкладалося в голову матері. Але коли пройшов суд, на якому суддя Гурін всупереч закону і здоровому глузду проголосив вирок її сину у вигляді довічного позбавлення волі, вона зрозуміла, що правосуддя в цій країні немає. Мати почала «бити на сполох» – звертатися до міжнародних інституцій і державних чиновників, щоби виправити помилку, визволити свого сина з неволі.

Каже Лариса Панасенко, дружина засудженого до довічного позбавлення волі Володимира Панасенка: «Моє життя не змінилося, а зупинилося! Я безневинно відбуваю покарання разом з чоловіком. Після першого шоку довелося почати зовсім інше – важке і незнайоме життя щоденної боротьби з корупційною системою. Втративши довіру практично до усіх чиновників при владі, я продовжую шукати шляхи порятунку для свого чоловіка. Стандартні відписки за змістом з року в рік не змінюються, раніше їх зберігала, тепер відразу викидаю. З першого дня слідства очевидною була нахабна фабрикація справи. З цим не можливо було боротися, адже ніхто не мав повноваження втручатися в слідство. На всі інші скарги до прокуратури на слідчого Шарка він сам відповідав, що підстав для реагування не вбачає. Довелося чекати суду… Але й там все було вирішено з самого початку! Жодних доказів вини, а натомість найсуворіше покарання! Ніяких результатів не досягли. Глуха стіна! Пробити поки що неможливо! Відчай та безнадія... Правда, є окремі депутати Верховної Ради, які допомагають і дають віру у майбутнє, але, на жаль, їх дуже мало... Я не опускаю руки і вірю, що врешті справедливість буде відновлена і мій чоловік повернеться додому!»

Ірина Долгушина, дружина засудженого довічно Ігоря Трубіцина, редактора газети «Узнік»: «Після того як чоловіка посадили в тюрму, життя відразу набуло такого поняття, як „до“ і „після“. По-перше, я позбулася близької людини. По-друге, я одразу отримала статус матері-одиначки, так як на руках залишилася двомісячна донька. І по-третє, попереду чекала повна невідомість, так як чоловіка засудили до розстрілу (він був засуджений 4 грудня 1995 года). Життя до його арешту стало для мене лише одним спогадом. Ось тому я і сказала на самому початку, що у зв’язку з арештом мого чоловіка життя моє розділилася на „до“ і „після“. Знаєте, з того самого моменту, коли близьку людину садять у тюрму, ти одразу стикаєшся з цілою низкою принизливих процесів. Це випросити у слідчого побачення, організувати передачу, і всюди при цьому присутнє конкретне приниження твоєї людської гідності, бо на тебе дивляться вже не як на звичайну людину, а як на жертву, з якої можна і по-хамськи розмовляти, і проявляти іншу безпардонність і упереджене ставлення».

Справа Володимира Панасенка не має аналогів в Україні

Про цю справу ми багато розповідали, зробили відеоматеріал про те, як поважний чоловік, один з засновників торговельного комплексу у Львові, успішний бізнесмен Володимир Панасенко за один день перетворився на засудженого довічно без жодного шансу на справедливість.

Адвокат УГСПЛ Олег Левицький про справу Панасенка:

«Справа Панасенка – це найстрашніша справа, з якою я зустрічався у своїй практичній адвокатській діяльності, у своїй практичній роботі на посаді керівника громадської приймальні УГСПЛ. Це найстрашніша справа з якою я зіштовхувався у своєму житті».

Леонід Кравчук, Президент України: «Володимира Панасенко судили ще в той час абсолютно незаконно».

Необхідність запровадження процедури перегляду кримінальних справ

Тетяна Панасенко, донька Володимира Панасенка (щоби захистити свого батька від суддівсько-прокурорського свавілля отримала освіту юриста, посвідчення адвоката і захищає вже не тільки свого рідного, але й інших осіб, які потребують правової допомоги), згадала про постанову ВРУ, якою були звільнена Юлія Тимошенко: «Цією постановою були також звільнені батько і син Павліченки, батько був засуджений до довічного позбавлення волі. Не зрозуміло чому тоді, як пояснювали народні депутати, вони використали саме такий спосіб звільнення людей, що вони не довіряли судовій гілці влади. Тому відбулася судова реформа і всім зрозуміло, що потрібний механізм, аби переглядати такі справи, бо вони (депутати) не можуть постійно перебирати на себе функції судової гілки влади, а потрібно створити механізм, який надасть можливість таким людям звернутися до суду, і власне лише суд зможе поставити крапку в цих справах. І, відповідно, усвідомивши це, депутати підписали коаліційну угоду, і в пункті 5.9 розділу „Судова реформа“ відображено, що одним з зобов’язань народних депутатів є запровадити механізм перегляду судових рішень у кримінальних справах, за якими особи були засуджені без належної доказової бази. Через ці зобов’язання і виник Законопроект 2033а».

Олег Левицький: «Законопроект 2033а – це можливість вирішити проблему десятків і сотень свавільно, незаконно, безневинно засуджених осіб у нашій державі. Коли ми говоримо про судову реформу, коли ми говоримо про новий кодекс, коли ми говоримо про формування нового складу Верховного суду України, коли ми говоримо про наміри державних мужів реформувати стан справ з правосуддям, ми говоримо про те, що буде, про те, що завтра, післязавтра наші суди будуть судити законно, зважено, відповідально, відповідно до процедури. І не буде повторюватися ситуація, яку ми маємо в нашій країні, коли з різних регіонів ідуть безкінечно повідомлення, що ми маємо нові й нові приклади судових помилок. Так, як запланована судова реформа зараз, вона дасть надію на те, що завтра їх будуть судити відповідно до процедури законно, відповідально. Дасть шанс на те, що людина не буде засуджена свавільним вироком. А от що робити з тими людьми, які вже засуджені, які відбувають покарання?! Їх дуже багато».

Ярослав Кендзьор, депутат парламенту шести скликань: «Я публічно скажу. Для того, щоб проголосувати після першого читання в другому читанні законопроект – це треба максимум тридцять хвилин робочого часу українського парламенту. І ось тепер велике запитання: „Чому?“ Що стримує депутатів вийти і поставити до порядку денного Законопроект 2033а в контексті, або як доповнення судової реформи? Як людина, яка причетна до відновлення української державності, як депутат шести скликань я маю право це сказати. Як людина, яка виплекав, вимріяв українську державу, я не можу збагнути, як почуває себе сьогодні українська влада в комплексі і судова влада безпосередньо. Коли з одного боку робиться все можливе, аби домогтися звільненню українських полонених із російського полону, з цього бандитського луганського, донецького полону, і повернути їх назад в Україну. І це слава Богу, я аплодую таким зусиллям української влади. І в той же час, коли українські „полонені судівського свавілля“, української держава, бо саме від імені держави проголошувалися ці вироки. Може, держава має вирішити це питання самостійно, без втручання керівників західних держав, західних структур, розмов з Путіним?! А самим вирішити це питання за п’ятнадцять-тридцять хвилин роботи українського парламенту?! От чому не робить це наша влада, я не розумію. Я дуже би хотів, щоб цей мій трохи емоційний спіч почув пан Президент».

Надії і сподівання в новому році

Ми дуже сподіваємося, що в новому році народні депутати знайдуть тридцять хвилин свого робочого часу, щоби проголосувати в другому читанні і в цілому за Законопроект 2033а. Адже актуальність ухвалення законопроекту визнає й Міністерство юстиції – саме той державний орган, який виконує покарання.

Заступник Міністра юстиції Денис Чернишов на брифінгу під час спільної робочої зустрічі Комітету ВРУ з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та Мінюсту на території Вінницької виправної колонії публічно звернувся до народних депутатів з тим, щоби Законопроект 2033а внесли до порядку денного в парламенті і проголосували разом з законопроектом, зареєстрованим за № 7337 – «Про пенітенціарну систему.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори