пошук  
версія для друку
05.04.2018 | Анастасія Іванова

Про правонаступництво, окупацію, культурно-історичну спадщину та деякі тенденції і недоліки вітчизняного законопроектування

   

Започаткування державної політики національної пам’яті в Україні та запровадження спеціальної відповідальної за неї інституції логічно призводить до активної політизації української історії. Апогеєм цього стала законодавча заборона висловлювань, пов’язаних з «неправильними» оцінками деяких історичних подій. Так, протиправними сьогодні є публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні, публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України в XX столітті, публічне виявлення зневажливого ставлення до борців за незалежність України у XX столітті тощо[1].

Цей перелік може бути доповнено – регулярно нашу увагу привертають «історичні» законопроекти, що дедалі частіше реєструються у Верховній Раді України. Особливо бентежать спроби законодавчо переоцінити не лише історичні, а й суто юридичні категорії. У цій статті йтиметься про низку законодавчих пропозицій щодо скасування чи зміни Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року.

Передумови такого роду ініціатив були створені ще на початку 1990-х, коли ні наукове, ні політико-правове середовище не виявились готовими дати фахові юридичні оцінки історико-правовим реаліям українського державотворення. Так, законотворці обмежились загальним закріпленням принципу континуїтету у посиланні на «тисячолітню традицію державотворення на Україні» в Акті проголошення незалежності України та «багатовікову історію українського державотворення» в Конституції України. Передання Президенту України Леоніду Кравчуку відповідних повноважень та регалій останнім Президентом УНР в екзилі Миколою Плав’юком залишилось символічним актом, потенціал якого не був реалізований повною мірою. На законодавчому рівні питання наступності УНР та сучасної України не прозвучали. Леонід Кравчук дипломатично обмежився підкресленням історичної значущості моменту: «Цей акт має нагадати всім, що Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію... від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки».

Відродження національної свідомості та формування політичної нації спричинило потребу в національній самоідентифікації, найважливішим засобом якої є історія. Революційна форма, що стала каталізатором цього процесу та його постійною супутницею, зумовила й значно радикальніші, подекуди ревізіоністські, історичні оцінки. Логічно, що особлива увага тут прикута до подій 100-річної давнини, а саме – до проголошення Української незалежної держави.

Ситуація погіршується тим, що ні фахової дискусії, ні альтернативних юридичних оцінок щодо питань правонаступництва УНР, не маємо й досі. На нашу думку, існування своєрідного стану двовладдя або багатовладдя є звичним явищем для перехідної держави, якою була Україна 1917–1921 рр. За цих умов радянська державно-правова система дістала офіційне визнання, адже заклала фундамент для побудови правової та інституційної системи сучасної України. Зокрема, до ухвалення нової Конституції України на її території діяла Конституція (Основний Закон) Української РСР, а закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, продовжують діяти на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. Так само найвищим органом державної влади України визнана Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР, а органи державної влади й управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, продовжували діяти в Україні до створення органів державної влади й управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України.

Водночас система права та інституційна система Української Народної Республіки, про яку сьогодні заявляють як про «останній осередок державно-правової традиції українського народу та ключову точку української державності», були рецепійовані лише курсом історії та не набули офіційного визнання з боку сучасного українського законодавця. Про інші елементи права, такі як правова культура, правовий світогляд, правосвідомість, правовий менталітет, що становлять основу української правової традиції та історико-культурної спадщини, годі й говорити.

Додатковим фактором є зміна світоглядних орієнтирів частини населення, яка наразі відмовляється бачити себе в пострадянській системі координат та чітко артикулює своє небажання іменуватися спадкоємцем та продовжувачем радянської традиції.

На жаль, спроби вирішення цього питання, які доходять до Верховної Ради України у формі зареєстрованих законопроектів, є суто ідеологічними та абсолютно не враховують можливі юридичні наслідки їх прийняття. Йдеться, зокрема, про такі законопроекти щодо правонаступництва, які надходили на експертизу до Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України: проект закону про відновлення і збереження національної пам’яті українського народу (розроблений Українським інститутом національної пам’яті, листопад 2009 р.), проект закону про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті (прийнятий як Закон України № 314-VIII від 9 квітня 2015 р.), проект закону про закріплення правонаступництва Української Народної Республіки сучасною Державою Україна (доручення Президії НАН України від 12 лютого 2015 р., за клопотанням ряду громадських організацій України), проект закону про внесення змін до Закону України “Про правонаступництво України” щодо скасування дії актів СРСР на території України» (реєстр. № 4650 від 11.05.2016 р.) тощо.

Головна мета цих ініціатив стосується двох елементів: а) заперечення правонаступництва України від УРСР та СРСР у діапазоні від простого заперечення до визнання усього радянського періоду періодом окупації; б) визнання України правонаступницею УНР.

Не став винятком і останній хронологічно, та мабуть не останній у цьому ряді, законопроект № 7521 «Про правонаступництво України щодо Української Народної Республіки», внесений народними депутатами України А. Ю. Іллєнком, Ю. В. Левченком, М. Й. Головком, О. І. Осуховським, О. О. Марченком, А. Є. Білецьким та О. М. Петренком, що одразу привернув увагу експертів Харківської правозахисної групи І. Б. Усенка та Є. В. Ромінського, а також отримав перші критичні відгуки на сторінках «Голосу України» від В. М. Литвина[2].

Новелою , порівняно з попередніми законопроектами, стала пропозиція не скасовуючи Закон України «Про правонаступництво України» та його юридичні наслідки, визнати Україну правонаступницею УНР, а також визнати те, що у період від 18 березня 1921 року до 23 серпня 1991 року Україна мала правовий статус країни, окупованої Російською Соціалістичною Федеративною Совєцькою Республікою[3].

Яким чином це може бути реалізовано, та як вирішуватимуться колізії, спричиненні перетином суперечливих юридичних наслідків – автори проекту не відповідають, не вдаючись до деталей та подробиць.

Законопроект оперує двома головними категоріями – окупація та правонаступність. Спробуємо розібратися, про що саме йдеться.

Варто зауважити, що юристи-міжнародники правонаступництво (правонаступність) держав відносять до одного з найсуперечливіших інститутів міжнародного права. Існують труднощі щодо чіткого визначення терміна «правонаступництво держав», яке в доктрині справедливо вважається одним з найбільш складних і заплутаних, відзначають потребу пошуку спільних принципів правонаступництва та їх застосування в практиці держав. Недостатньо урегульовані й окремі питання – досі існує проблема правонаступництва держав щодо культурних цінностей та архівів, яка виникла після розпаду колишнього СРСР.

Сучасна теорія правонаступництва більшою мірою унормовує міжнародно-правові аспекти проблеми заміни суб’єкта правовідносин. Віденські конвенції 1978 та 1989 років (визнані, до речі, далеко не всіма державами) присвячені врегулюванню лише питань державних кордонів, державних архівів та державних боргів. Найкраще унормованими є особливості правонаступництва держав щодо їх участі у міжнародних договорах.

Законом України «Про правонаступництво України» врегульовані формально-юридичні елементи правонаступності в частині складу українського законодавства, громадянства України, системи органів влади та управління, участі України в міжнародних договорах, державних кордонів сучасної України та обслуговування державного боргу.

У цьому контексті виникає питання, про яке саме правонаступництво йдеться у ст. 1 законопроекту – «Україна є правонаступницею Української Народної Республіки». Чи зміниться щось інституційно або в комплексі прав та обов’язків України стосовно правонаступництва у разі прийняття відповідного законопроекту? Також постає питання, чи претендує Україна на майно та цінності, які належали Державному Центру УНР в екзилі? Адже в пояснювальній записці зазначено, що Державний центр Української Народної Республіки мав правовий статус Уряду України у вигнанні, однак у преамбулі законопроекту його не включено до осередків української державно-правової традиції. Однозначної відповіді на це питання також немає.

Поза межами регулювання законопроекту знову лишається значний пласт чинників, які не належать безпосередньо до категорії правонаступництва, однак є важливими для історичної пам’яті українського народу. Це речі світоглядного порядку, менталітет, правова культура та правова свідомість, і в цьому контексті можна говорити про історико-культурну спадщину та історико-культурну наступність, а в ширшому сенсі – про континуїтет української правової та державницької традиції. Для включення цього пласту не лише в науковий, а й у офіційний контекст потрібно визнати історико-культурну наступність УНР та України на рівні засадничих цінностей українського суспільства, а не змінювати юридичне правонаступництво України. У фаховій юридичній літературі ми вже неодноразово зазначали, що вдалим прикладом тут можна вважати преамбули до Конституцій інших пострадянських держав[4]:

Конституція Естонської республіки 1992 р. – «Народ Естонії, виражаючи непохитну віру та тверду волю зміцнювати і розвивати державу, яка створена за неминущим правом державного самовизначення народу Естонії і проголошена 24 лютого 1918 року»; Конституція Литовської республіки 1992 р. – «Литовський народ, що створив багато віків тому Литовську державу; заклавши її правний фундамент у Литовських Статутах та Конституціях Литовської Республіки; … який зберіг свій дух, рідну мову, писемність та звичаї; втілюючи природне право людини та Народу вільно жити й творити на землі своїх предків – у незалежній Литовській державі»; Декларація про незалежність Вірменії 1990 р. – «розвиваючи демократичні традиції утвореної 28 травня 1918 року незалежної Республіки Вірменія»; «Вірменія виступає за міжнародне визнання геноциду вірмен 1915 року в Османській Туреччині та Західній Вірменії».

Найкатегоричніші оцінки власної історії містяться у Декларації про незалежність Республіки Молдова1990 р., де, окрім загального згадування про тисячолітнє минуле народу та його безперервну державність, зазначено: «вважаючи акти розділу національної території 1775 та 1812 років такими, що суперечать історичному та національному праву і юридичному статусу Молдовського князівства та анульовані всім історичним розвитком і вільним волевиявленням населення Бессарабії та Буковини; підкреслюючи, що здавна населення молдованами Придністров’я є складовою частиною історичної та етнічної території нашого народу; враховуючи, що парламенти багатьох держав у своїх деклараціях вважають угоду, укладену 23 серпня 1939 р. між урядом СРСР та урядом Німеччини недійсною із самого початку та вимагають ліквідації його політико-правових наслідків…; підкреслюючи, що не спитавши населення Бессарабії, півночі Буковини та області Херца, насильницьки захоплених 28 червня 1940 р., а також населення Молдавської АСРР (Придністров’я), утвореної 12 жовтня 1924 р., Верховна Рада СРСР, порушуючи власні конституційні повноваження, прийняла 2 серпня 1940 р. Закон СРСР “Про утворення союзної Молдавської РСР” – нормативний акт, яким намагалися виправдати, за браком будь-якого реального правового обґрунтування, розділення цих територій та належність нової республіки до СРСР». Така позиція цієї держави навіть стала приводом дорікати Молдові у закладенні в Декларації про незалежністьплану розвалення Румунії та України, особливо враховуючи рішення Конституційного суду Молдови про те, що Декларація про незалежність Республіки Молдова за юридичною силою є вищою за Конституцію Республіки Молдова.

Ініціатива щодо конституційного уточнення характеру історичного зв’язку (наступності) України та УНР повертає до офіційного дискурсу значущий пласт історії українського народу, а, отже, є перспективною та має великий потенціал для єднання України. Висловлена вище критика стосується радше конкретної форми запровадження цієї ініціативи (через категорію правонаступництва та зміну відповідного Закону) і має розглядатися в порядку дискусії.

Наступна ж ідея законопроекту видається непродуманою та неаргументованою як формально, так і змістовно. Йдеться про визнання того, що «у період від 18 березня 1921 року до 23 серпня 1991 року Україна мала правовий статус країни окупованої Російською Соціалістичною Федеративною Совєцькою Республікою (РСФСР), правонаступником якої був Союз Совєцьких Соціалістичних Республік (СССР)» (ст. 2). На наше переконання, це питання також навряд чи може бути вирішене нашвидкуруч «з наскоку» в рамках одного лише законопроекту. Наведемо тут лише декілька аргументів contra, неврахування яких значно ускладнить сприйняття таких змін частиною суспільства.

По-перше, окупація є конвенційно визначеним правовим режимом певних територій, а тому встановлений режим має відповідати конвенційно визначеним критеріям. Згідно зі ст. 42 Гаазької Конвенції 1907 р., чинної на момент аналізованих подій, територія визнається зайнятою (окупованою), якщо вона реально є підвладною армії супротивника. Друга частина цієї статті містить застереження, що окупація поширюється лише на ту частину території, на якій ця влада (влада армії супротивника) була встановлена і реально здійснюється.

Водночас, навряд чи можна визнати владу, що здійснювалась протягом всіх 70-ти років на території України, владою ворожої армії. Зокрема, після військових дій за участю Червоної армії, на території України було встановлено цивільну владу, яка до того ж у різні історичні періоди мала різний рівень підтримки місцевого населення (нагадаємо, що для легітимації влади достатньою підтримкою прийнято вважати й мовчазну згоду більшості населення)[5]. Цією ж Конвенцією заборонено примушувати населення окупованих територій до присяги на вірність ворожій державі. Однак, як відомо, мільйони українців – громадян СРСР, які склали військову присягу, не виявляли наміру відмовитися від такої присяги, вважали її цілком свідомим і добровільним актом зі свого боку.

Можна, звісно, сперечатися про шлях приходу до влади більшовиків – чи це була суто (військова) силова перевага чи реальна підтримка населення, та в цьому контексті ставити питання про окупацію. Проте з юридичних позицій доволі важко чи навіть неможливо оцінювати радянську владу як військову владу в сенсі Гаазької Конвенції, навіть враховуючи репресивно-каральну діяльність її органів проти українського народу протягом тривалого періоду. Світовий історичний досвід доводить, що тоталітарна влада вдається до масового нищення населення власної країни не менше за окупаційну, однак це не дає підстав визнавати її окупаційною. Втім, очевидно, що це питання потребує безпристрасного і незаангажованого суто наукового дослідження.

Та й покладати всю відповідальність за ідеологічну ситуацію в Україні лише на московське партійне керівництво видається надмірним спрощенням. Адже республіканські чиновники та інтелектуали грали активну роль у розвитку й змінах офіційного радянського дискурсу та політики пам’яті. Існує цілком логічна думка, одним з репрезентантів якої є фахівець з історії Радянського Союзу і національних відносин канадський історик Сергій Єкельчик, що для значної частини українських інтелектуалів покоління 20-х рр., які народилися або досягли повноліття вже в радянській Україні (окрім згодом воз’єднаних західних українців), розбудова соціалізму та побудова української нації були цілком поєднуваними проектами[6].

Попередні аналізованому законопроекти також пропонують скасувати Закон України «Про правонаступництво» загалом, забуваючи про те, що він визначає такі політично і практично важливі питання як:

територія України, адже, у ст. 5 Закону визначено державні кордони України в їх нинішньому вигляді, тоді як наприклад, ІІІ Універсалом до території Народної Української Республіки віднесено Київщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію (без Криму);

міжнародна правосуб’єктність України в радянській період та дії, вчинені нею в якості такого суб’єкта, адже визнаючи УРСР несамостійним суб’єктом зовнішньополітичної діяльності, ми ставимо під сумнів і всі її дії як незалежної республіки, зокрема щодо набуття членства України в ООН;

чинне законодавство України, адже ст. 3 Закону передбачає «Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України».

Отже, відмова України від статусу правонаступника УРСР в такому вигляді, як це пропонують зазначені проекти, цілком очевидно призведе до правового хаосу. Водночас, заслуговує на увагу міжнародний досвід визнання державою, встановленого в ній на певний період радянського режиму, неправовим.

Так, однією із небагатьох країн, де було здійснено реальні кроки щодо визнання комуністичного режиму неправовим, стала Чехословаччина. Зокрема, Законом «Про час несвободи» від 13 листопада 1991 року[7] було визнано, що у 1948–1989 рр. комуністичний режим порушував права людини та свої власні закони. При цьому правові акти, прийняті у зазначений період, скасовувалися лише у разі, якщо це передбачалося окремим законом. Продовженням цієї політики стало прийняття у 1993 році Закону «Про протиправність комуністичного режиму та про опір проти нього», в якому, зокрема, комуністичний режим був названий «злочинним, нелегітимним і неприйнятним». У Законі «Про учасників боротьби з комунізмом» було окреслено визвольний рух та опір проти комунізму, визначено умови для видачі посвідчення учасника визвольного руху та опору проти комунізму, урегульовано питання реабілітації та визначено окремі завдання Міністерства оборони.

Заслуговує на увагу і застосування такого неюридичного терміну як пригнічення або несвобода, який достатньо чітко демонструє негативне ставлення до ідеології радянського режиму, проте при цьому не створює інші, ніж визначені спеціальним законом, юридичні наслідки.

Міжнародна практика у вирішенні цього питання безперечно заслуговує на глибше вивчення, із урахуванням історичного контексту та оцінки перспектив її можливої адаптації й запровадження в сучасних українських реаліях.

Однак не менш важливою є форма її здійснення – із залученням фахівців-експертів, проведенням широких громадських обговорень та утворенням незалежних колективних органів тощо. Неприпустимим вважаємо новітню українську практику ініціювання такого роду законопроектів без широких громадських обговорень та фахових наукових дискусій.

Водночас ми вже маємо досвід із прийняттям законів про декомунізацію, коли міжнародне співтовариство, зокрема провідні європейські історики, висловили занепокоєність як власне процесом законодавчої політизації історії, так само й тим, що закони ухвалено без серйозних дебатів, без голосів тих, хто займає особливу позицію з цього питання, а також тим, що багато депутатів взагалі відмовилися брати участь у голосуванні[8]. Зараз політики намагаються повторити ту ж помилку – без громадських обговорень та дебатів, без врахування думки науковців, експертів та громадськості прийняти закон історичної ваги.

Ще однією небанальною метою законопроекту, декларованою у пояснювальній записці, є визнання, що «Російська Федерація як правонаступниця колишнього СССР є винною у скоєнні злочинів проти українців тоталітарним комуністичним режимом в період окупації території України з 18 березня 1921 року по 23 серпня 1991 року» (ст. 5) та «пред’явити вимоги Російській Федерації у частині компенсацій за злочини, скоєні проти українців тоталітарним комуністичним режимом у період окупації території України» (ст. 6). Водночас ініціатори законопроектів мають пам’ятати, що вирішення питання відповідальності не належить до компетенції законодавчих органів, а є прерогативою судової влади, а у контексті поставленого питання – міжнародних судових органів.

Зауважимо й деякі інші недоліки законопроекту.

1. Законопроект містить багато історичних та юридичних оцінок, які не враховують новітні наукові дослідження, а тому мають вигляд застарілих і обмежених. Наведемо найбільш кричущі з них.

У преамбулі проекту зазначається, що «Українська нація перебувала у тяжкому, понад трьохсотлітньому колоніальному ярмі». Водночас світова наука сьогодні твердо стоїть на позиціях, що процес творення всіх європейських націй припадає на ХІХ ст., а тому всі припущення про існування української нації протягом понад 300 літ умовно видаються дещо абстрагованими, а в колах фахівців поблажливо вважаються хворобою молодих націй, а також часто – тоталітарних держав. Включення таких недоречностей до закону компрометує не лише українського законодавця, а й українську науку, і українській народ загалом, зокрема перед міжнародною спільнотою.

В законопроекті безапеляційно стверджується, що започаткування української державно-правової традиції відбулося в Київській Русі. Однак, навряд чи можна достеменно встановити дату зародження та встановлення традиції, до того ж категорія традиції значно ширша за державність, і чітко прив’язувати її виникнення до конкретних державно-політичних організацій видається надмірним спрощенням. У проекті перелічуються етапи та окремі осередки розвитку відповідної традиції, а саме названі Галицько-Волинське князівство, Велике князівство Литовське і Руське, Військо Запорозьке, Гетьманщина, Українська Народна Республіка і Карпатська Україна. Сама ідея заслуговує на увагу та однак неповнота, вибірковість та вичерпність цієї лінійно вибудованої схеми, що до того ж хибує традиційним географічним центризмом та неофіційними найменуваннями, викликає радше подив та питання. Наприклад, яким чином прослідковано наявність української традиції саме в цих осередках, і чому в безперервності української державно-правової традиції, якщо вже йдеться про неї, відмовлено українським територіям в складі інших держав, а також Українській державі, Західноукраїнській республіці, Українській Народній Республіці в екзилі тощо.

Відповідно до законопроекту «22 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила самостійну, незалежну, вільну, суверенну державу – Українську Народну Республіку (УНР), відновивши національну державність Української нації». Водночас, проголошення Української Народної Республіки відбулося ще у ІІІ Універсалі 7 (20) листопада 1917 року і чимало дослідників саме з цією датою аргументовано пов’язують проголошення самостійної української держави, а про відновлення української державності (однак не «національної державності Української нації» – див. вище коментар щодо націй) можна стверджувати ще раніше.

У законопроекті враховується «бажання Української нації жити в єдиній незалежній державі, що було підтверджено Універсалом Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 року про об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки». Однак, ми маємо пам’ятати, що Акт злуки став результатом двостороннього процесу, і згаданий Універсал Директорії був лише однією його частиною. Друга його невід’ємна половина – це Ухвала Української Національної Ради ЗУНР від 3 січня 1918 року, якою ухвалено проголосити об’єднання УНР та ЗУНР і затверджено Передвступний договір. Саме двосторонність процесу є свідченням бажання всього українського народу жити в соборній Україні.

Не пояснюється, чим зумовлено обрання авторами законопроекту датою початку періоду окупації України саме 18 березня 1921 року, а не, скажімо, 12 (25) грудня 1917 року (проведення Всеукраїнського з’їзду Рад, на якому проголосили створення радянської УНР зі столицею в Харкові) або 23 січня (5 лютого) 1918 року (захоплення Києва радянськими військовими частинами, очолюваними М. А. Муравйовим).

Ще одне зауваження стосується визначення правового статусу України як держави, окупованої Російською Соціалістичною Федеративною Совєцькою Республікою. Не вдаючись до дискусії щодо недоліків вживання транслітерованих найменувань, відмінних від офіційно вживаних, а також до особливостей вживання в українській мові суфіксу «цьк», зауважимо, що за період від 18 березня 1921 року до 23 серпня 1991 року офіційна назва радянської Росії змінювалась і очевидно юридично коректніше було або перерахувати всі офіційні назви із зазначенням відповідного періоду, або вказати загальноприйняту узагальнюючу назву із уточненням, які саме офіційні назви вона собою охоплює.

2. У невеликому за обсягом законопроекті (преамбула, 7 статей, перехідні положення) сім разів використано термін «Українська нація».

Смислове навантаження цього терміна неоднозначне та має мінімум два сенси – етнічний та політичний. Правовим відповідником терміна «політична нація» в Конституції України вважається термін «Український народ». У преамбулі до Конституції України закріплено, що Верховна Рада України приймає Конституцію від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, «виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення…».

Отже, Українських народ визначений як громадяни України всіх національностей. Вживання після цього конструкції «українською нацією, усім Українським народом» свідчить, що поняття українська нація не є тотожнім поняттю Український народ. Так само, у ст. 11 Конституції України визначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Вживання сполучника «а також» дає підстави висновувати, що розвиток української нації не включає в себе розвиток самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Отже, використання терміна «Українська нація» таким чином, як це зроблено в законопроекті, закладає суттєві колізії з чинними законодавчими актами. Так, в законопроекті визначено, що «Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Української нації, вчинений СССР як державою-окупантом». Водночас, чинний Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 року, визнає Голодомор 1932–1933 років в Україні геноцидом Українського народу. Національною трагедією для українського народу визнано Голодомор і на міжнародному рівні – Спільною заявою делегацій держав-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932–1933 рр. від 7 листопада 2003 р.

Таким чином, в аналізованому проекті відбувається спроба підмінити «визнання Голодомору геноцидом Українського народу», як це зроблено у згаданому вище законі, «визнанням Голодомору геноцидом Української нації». З огляду на нетотожність цих понять в Конституції України, така спроба вбачається небезпечною та шкідливою маніпуляцією, підтасовкою понять, що однозначно викличе негативну реакцію з боку представників національних меншостей та інших народів, які проживають в Україні й постраждали в цій величезній трагедії, а також міжнародної спільноти. У підсумку все це може призвести до абсолютно непередбачуваних політичних та юридичних наслідків, одним з яких може стати визнання закону неконституційним.

Такі колізії не виникали б, у разі якщо в законопроекті було вжито термін «Український народ», або в преамбулі законопроекту містилося б визначення терміна «Українська нація» для цілей цього закону.

3. У ст. 7 законопроекту запропоновано вважати реабілітованими усіх осіб, які воювали у складі армії Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, партизанських загонах на боці Української Народної Республіки до 18 березня 1921 року, а також усіх осіб, які боролися проти окупації території України.

Погодьмося з експертами ХПГ, пропозиція звільняти від відповідальності (визнати реабілітованим) за суб’єктним принципом (всіх «своїх»), не беручи до уваги, за що власне була засуджена особа, є суттєвим порушенням не лише загальновизнаних принципів кримінального права, а й моральних норм[9]. Застосування цього принципу неодноразово критикувалось юристами як таке, що суперечить чинному законодавству України, зокрема закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, а також може створювати підстави для порушення Загальної Декларації прав людини та Конституції України. Головним недоліком застосування вказаного підходу є створення передумов для реабілітації осіб лише на підставі їх належності до визначених військових формувань, навіть за умови їх особистої участі у масових вбивствах мирного населення, у вчиненні інших найбільш суспільно небезпечних злочинів (вбивства, терористичні акти, катування) або ж у вчиненні суто «загальнокримінальних» злочинів без політичного мотиву.

Це суперечить самим основам реабілітації, що є поновленням у правах і відновленням репутації осіб, які безвинно зазнали репресій або були неправомірно притягнені до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності. Саме про необхідність реабілітації жертв тоталітарного правосуддя, засуджених за діяння, які не вважаються злочинами у цивілізованому суспільстві, а також несправедливо засуджених осіб, зазначено і в Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи, членом якої є Україна.

На жаль, вже спостерігається загальна тенденція – спробу широкого застосування суб’єктного принципу в процесі реабілітації містить і законопроект № 6574 про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років. Цей проект, незважаючи на негативний висновок Головного науково-експертного управління, вже прийнятий Верховною Радою та наразі направлений на підписі Президенту України. Залишається сподіватися на те, що закон не буде підписаний у такому вигляді.

4. Прикінцеві положення законопроекту визначають, що Закон України «Про правонаступництво України» «діє в частині, яка не суперечить цьому Закону». Однак не встановлено, хто та яким чином визначатиме, чи суперечить новий закон попередньому та в якій частині. Наприклад, не обґрунтовано, чи скасовує правонаступність УНР аналогічний комплекс прав та обов’язків, прийнятих від СРСР та УРСР, чи вони продовжують діяти одночасно. Загалом у законопроекті не уміщено адекватні колізійні норми. Зокрема не уточнюється, що робити з частиною радянського законодавством, яке досі чинне в Україні та є частиною українського законодавства, а також з українським законодавством, якому суперечить пропонований законопроект. У перехідних положеннях законопроекту міститься лише одна колізійна норма «Закон України «Про правонаступництво України» (№ 1543-ХІІ) діє в частині, яка не суперечить цьому Закону». І хоча законопроект закладає багато колізій та викликає чимало зауважень щодо формальних вимог, які мають стати на заваді перетворенню цього проекту на Закон України, жодних змін до жодного законодавчого акта проектом не передбачено. Це є нехтуванням вимогами Регламенту Верховної Ради України щодо обов’язкового надання переліку законів та інших нормативних актів, прийняття або перегляд яких необхідно здійснити для реалізації положень законопроекту в разі його прийняття.

Підсумовуючи, маємо зробити висновок, що рецензований законопроект є не стільки спробою реального вирішення проблеми історико-культурної спадщини УНР, скільки елементом політичної гри напередодні чергового виборчого марафону.


Довідка про автора. Анастасія Юріївна Іванова, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник.


[1] Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» № 314-VIII від 9 квітня 2015 року // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/314-19

[2] Ігор Усенко, Євген Ромінський Експрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України Бюлетень № 160 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 22.01.2018 – 26.01.2018 Режим доступу: khpg.org/index.php?id=1519806712; Володимир Литвин Історія як інструмент політики (на прикладі однієї законодавчої ініціативи) // Голос України. Режим доступу: http://www.golos.com.ua/article/300289?_utl_t=fb , http://www.golos.com.ua/article/300391?_utl_t=fb

[3] Орфографія найменування подана згідно з законопроектом

[4] Іванова А. Ю. Проблема юридичного оформлення історико-культурної спадщини УНР // Правова держава. Вип. 28. К., 2017. С. 18-27.

[5] Див. наприклад Висоцький О. Ю. Технології легітимації політичної влади: теорія та практика: монографія. Дніпропетровськ: Пороги, 2010. 318 с.

[6] Сергій Єкельчик Імперія пам’яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / пер. з англ. Микола Климчук і Христина Чушак. К., 2008. ISBN 966-8978-08-0.

[7] Назва дослівно перекладається як «доба пригнічення», однак український переклад відповідного закону, уміщений на сайті офіційного посольства Чеської республіки містить назву, вказану в тексті. Режим доступу: https://www.mzv.cz/kiev/uk/x2001_09_21/vyrovnavani_s_minulosti/x2012_11_01/index.html

[8] Відкритий лист науковців та експертів-українознавців щодо так званого «Антикомуністичного закону» // Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/vidkrytyy-lyst-naukovtsiv-ta-ekspertiv-ukrayinoznavtsiv-shchodo-tak-zvanoho

[9] Ігор Усенко, Євген Ромінський Експрес-огляд законотворчої…

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори